ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 вересня 2026 року Справа №160/23300/26
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ремез К.І.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,-
УСТАНОВИВ:
03.08.2026 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби;
- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 з військової служби, згідно з поданим рапортом від 17.07.2026 на підставі абзацу 7 пункту 3 частини 12, підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що виховує дитину з інвалідністю віком до 18 років, у зв`язку з чим подав рапорт про звільнення з військової служби, проте відповідач у погодженні рапорту відмовив із мотивом «не встановлено відсутність інших осіб, які зобов`язані її виховувати». Позивач вважає таку відмову безпідставною, оскільки мати дитини - ОСОБА_2 є непрацездатною особою і, на його думку, не може здійснювати виховання дитини з інвалідністю, догляд за якою вимагає значних зусиль.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.08.2026 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні).
Цією ж ухвалою відповідачу було надано строк для подання письмового відзиву на позовну заяву - протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
19.08.2026 через підсистему «Електронний суд» відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому просить відмовити в задоволенні позову повністю. Відповідач зазначає, що документи, додані до рапорту, підтверджують наявність у позивача доньки дитини з інвалідністю віком до 18 років, проте мати дитини відповідно до статей 141, 151 Сімейного кодексу України на рівні з позивачем зобов`язана її виховувати, а перебування її у статусі пенсіонера за віком не свідчить про неможливість брати участь у вихованні доньки, тож підстава для звільнення, передбачена абзацом 7 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», у позивача відсутня.
Відповіді на відзив позивач не подав.
Згідно положень статті 262 КАС України, суд розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді командира 1 взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів 1 роти ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем, військове звання - старший лейтенант. Призваний на військову службу під час мобілізації 08.07.2024.
17.07.2026 позивач подав рапорт про звільнення з військової служби на підставі абзацу 7 пункту 3 частини 12, підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» - через сімейні обставини, а саме у зв`язку з вихованням військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років у разі відсутності інших осіб, які зобов`язані її виховувати.
Рішенням Військової частини НОМЕР_1 від 25.07.2026 № 5823, підписаним тимчасово виконуючим обов`язки командира військової частини, рапорт не погоджено.
У рішенні зазначено: «до рапорту не додано документів, що підтверджують відсутність інших осіб, які зобов`язані її виховувати малолітню дитину ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 », додатково зазначено, що надана копія пенсійного посвідчення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , «ніяким чином не перешкоджає зобов`язання виховувати та утримати доньку». Позивачу роз`яснено право на оскарження рішення в судовому порядку.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правове регулювання відносин, пов`язаних із проходженням військової служби, визначає Закон України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII).
Відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Пунктом 3 частини 12 статті 26 Закону № 2232-XII визначено перелік сімейних обставин та інших поважних причин, за яких військовослужбовці звільняються з військової служби під час дії воєнного стану. Серед них - «виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов`язані її виховувати».
Зі змісту наведеної норми вбачається, що право військовослужбовця на звільнення за цією підставою пов`язується з одночасною наявністю двох обставин: 1) виховання ним дитини з інвалідністю віком до 18 років; 2) відсутність інших осіб, які зобов`язані таку дитину виховувати. Відсутність будь-якої з цих обставин виключає застосування цієї підстави звільнення.
Суд звертає увагу на те, що законодавець у цій нормі вжив формулювання «відсутності інших осіб, які зобов`язані її виховувати», тобто пов`язав підставу звільнення з відсутністю самого юридичного обов`язку виховувати дитину, а не з фактичною спроможністю особи, на яку такий обов`язок покладено, його виконувати. Цей висновок підтверджується систематичним тлумаченням: в інших підставах, наведених у тому самому пункті 3 частини 12 статті 26 Закону № 2232-XII, законодавець, коли надавав правове значення саме працездатності інших осіб, зазначав це прямо - «за умови що такі особи не мають інших працездатних осіб, зобов`язаних відповідно до закону їх утримувати». У підставі, на яку послався позивач, слова «працездатних» немає.
Відповідно до частин 1-3 статті 150 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я та безпечні умови життя дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Частиною 5 цієї статті встановлено, що передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов`язку батьківського піклування щодо неї.
Отже, обов`язок виховувати дитину покладено законом на обох батьків і припиняється лише у випадках, визначених законом.
Судом установлено, що матір`ю ОСОБА_3 є ОСОБА_2 , яка перебуває у шлюбі з позивачем, батьківських прав щодо дитини не позбавлена, недієздатною не визнана, безвісно відсутньою не визнана та померлою не оголошена. Більше того, у посвідченні серії НОМЕР_2 , виданому органом Пенсійного фонду України, саме її зазначено законним представником дитини з інвалідністю.
За таких обставин друга з передбачених пунктом 3 частини 12 статті 26 Закону № 2232-XII умов - відсутність інших осіб, які зобов`язані виховувати дитину, - у цій справі не наявна.
Доводи позивача про те, що мати дитини є непрацездатною особою та через це не може здійснювати виховання, суд відхиляє. Єдиним документом, наданим на підтвердження цієї обставини, є пенсійне посвідчення, у якому зазначено вид пенсії - за віком. Призначення особі пенсії за віком свідчить лише про набуття нею права на пенсійне забезпечення і саме собою не припиняє її батьківських обов`язків, не позбавляє її батьківських прав і не є доказом неспроможності виховувати дитину. Жодного висновку медико-соціальної експертної комісії, лікарсько-консультативної комісії чи іншого медичного документа щодо стану здоров`я ОСОБА_2 матеріали справи не містять.
До аналогічного висновку дійшов Другий апеляційний адміністративний суд у постанові від 10.08.2026 у справі № 520/25116/25, зазначивши, що пункт 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII пов`язує право військовослужбовця на звільнення за цією підставою з одночасною наявністю двох обставин, а обов`язковою умовою звільнення є відсутність інших осіб, які зобов`язані виховувати таку дитину; наявність передбачених законом обставин має бути підтверджена документами, які військовослужбовець подає разом із рапортом про звільнення. У тій самій постанові суд апеляційної інстанції зазначив, що перелік документів, якими підтверджуються ці обставини, визначений підпунктом 19 пункту 5 Додатка 19 до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170, і що, крім медичного висновку про дитину з інвалідністю та свідоцтва про її народження, військовослужбовець має подати один із документів, що підтверджує відсутність іншого з батьків або самостійне виховання й утримання ним дитини, медичні документи щодо стану здоров`я дитини підтверджують установлену їй інвалідність, однак не засвідчують відсутності інших осіб, які за законом зобов`язані її виховувати.
Оскільки жодного з таких документів позивач до рапорту не додав і до суду не подав, відмова Військової частини НОМЕР_1 у погодженні рапорту з підстав неподання документів, які підтверджують відсутність інших осіб, зобов`язаних виховувати дитину, відповідає вимогам Закону № 2232-XII.
Суд перевірив оскаржувані дії відповідача за критеріями, визначеними частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, і не встановив їх невідповідності жодному з цих критеріїв: рішення від 25.07.2026 № 5823 ухвалено уповноваженою посадовою особою в межах наданих повноважень, є вмотивованим, містить посилання на конкретну підставу відмови та роз`яснення порядку оскарження, ухвалено у строк, що не перевищує розумного (рапорт від 17.07.2026 розглянуто 25.07.2026).
Щодо позовної вимоги про зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 звільнити позивача з військової служби суд зазначає додатково таке. Відповідно до частини 7 статті 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України. Видання наказу про звільнення з військової служби належить до компетенції відповідних командирів (начальників) і здійснюється за встановленою процедурою на підставі поданих документів. Суд не наділений повноваженнями підміняти суб`єкта владних повноважень і вирішувати замість нього питання, віднесене законом до його компетенції. Відтак навіть за наявності підстав для звільнення належним способом захисту було б зобов`язання відповідача повторно розглянути рапорт з урахуванням висновків суду, а не зобов`язання звільнити військовослужбовця. У цій справі підстав і для такого способу захисту немає, оскільки рапорт позивача розглянуто по суті, а відмова у його погодженні є правомірною.
Згідно із частиною 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у погодженні рапорту позивача про звільнення з військової служби вчинені на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені законом, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Суд зауважує, що це рішення не позбавляє позивача права повторно звернутися до відповідача з рапортом про звільнення з військової служби у разі виникнення передбачених законом обставин та подання документів, які їх підтверджують.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з того, що судовий збір за подання цього позову позивачем не сплачувався, доказів понесення інших судових витрат суду не надано, а тому розподіл судових витрат не здійснюється.
Відповідно до частини 5 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України, датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Керуючись ст. 139, 242-246, 250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
УХВАЛИВ:
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя К.І. Ремез