Дата документу 16.09.2026 Справа № 336/6775/26
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Єдиний унікальний № 336/6775/26 Головуючий у 1-й інстанції: Дацюк О.І.
Провадження № 22-ц/807/1898/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 вересня 2026 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Трофимової Д.А.
суддів: Мінгазова Р.В.,
Онищенка Е.А.
при секретарі: Товстопятко З.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, Міністерства внутрішніх справ України про скасування арешту майна,
У С Т А Н О В И В:
У липні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, Міністерства внутрішніх справ України про скасування арешту майна.
В обґрунтування позову зазначив, що в березні 2026 року ним в процесі державної реєстрації права власності на частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить йому на праві спільної сумісної власності з членами його родини, було отримано інформацію про наявність обмежень щодо вказаної квартири: номер запису - 63932965; дата і час реєстрації - 12.05.2011 року; підстава реєстрації - інший, б/н СУ ГУМВС України в Запорізькій області; обтяжувач - СУ ГУМВС України в Запорізькій області.
Зауважував, що з 12 травня 2011 року та до цього часу ані позивач, ані інші співвласники квартири до кримінальної відповідальності не притягувалися, підозр їм не оголошувалося, кримінальні провадження щодо них відсутні.
Позивач припускає, що застосування наведених вище обтяжень щодо належного йому майна було здійснено в зв`язку з кримінальною справою, порушеною по факту подій, які відбувалися в період обіймання позивачем посади генерального директора господарського товариства недержавної форми власності, і в яких слідчим вбачалися ознаки вчинення невстановленими особами злочину, передбаченого статтею 364 Кримінального кодексу України (вказану статтю стосовно посадових осіб приватного права було декриміналізовано ще 01 липня 2011 року - Закон України від 07.04.2011 № 3207-ІV).
Водночас статусу учасника (підозрюваний, обвинувачений тощо) у вказаній вище кримінальній справі позивач не отримував і, як було наведено, до відповідальності не притягувався (витяг з інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості»). Жодних документів стосовно вказаної справи в розпорядженні позивача немає, адже офіційно про наявність цієї справи та причетність до неї позивача останнього ніхто не повідомляв. Про застосування будь-яких обмежень щодо належного позивачу майна його також не інформували.
За таких обставин позивач вважає, що арешт належної йому на праві власності квартири наразі не має жодної правової підстави та порушує його майнові права.
Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив суд припинити обтяження нерухомого майна, належного ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , шляхом скасування арешту нерухомого майна, зареєстрованого 12.05.2011 року Запорізькою філією державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України на підставі постанови про накладення арешту б/н від 04.05.2011, обтяжувач - СУ ГУМВС України в Запорізькій області, реєстраційний номер обтяження 11160135.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, Міністерства внутрішніх справ України про скасування арешту майна.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що в позовній заяві детально викладені обставини, які зумовили звернення позивача до суду за захистом своїх прав саме в порядку цивільного судочинства, але ці обставини суд проігнорував.
Вважає, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що:
- КПК України, норму якого наведено в оскаржуваній ухвалі, набрав чинності 19.11.2012 р., тоді як арешт на нерухоме майно позивача накладено постановою СУ УМВС у Запорізькій області від 04.05.2011 р. і зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 12.11.2011 р.;
- згідно з пунктом 9 розділу XI «Перехідні положення» КПК України питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом (тобто до 19.11.2012 р.), вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом;
- Кримінальний процесуальний кодекс України 1960 року (надалі - «КПК 1960 року»), який діяв до набрання чинності КПК України, на відміну від останнього, не передбачав автоматичного, в силу прямої вказівки закону, припинення заходів забезпечення кримінального провадження (включно з арештом майна) після закриття кримінального провадження або спливу строку, на який такі заходи застосовані. Натомість, за приписами КПК 1960 року скасування арешту на майно в межах кримінального провадження могло відбуватися: або на підставі постанови слідчого (ч. 6 ст. 126), або судом - під час попереднього судового засідання (ст. 253), під час ухвалення вироку (ст. 324) або в порядку виконання вироку (ст.ст. 409, 411).
Позивачеві достеменно не відомо, в зв`язку з чим на його майно було накладено арешт, однак, враховуючи, що відповідна подія відбулася п`ятнадцять років тому, і дотепер жодних звинувачень і підозр позивачеві не пред`являлося, у позивача є всі підстави вважати, що кримінальне провадження, в межах якого застосовані вказані заходи, наразі відсутнє. До суду, відповідно, ця справа не передавалася, а орган, постановою якого накладено арешт, функції досудового слідства вже не здійснює та знаходиться в стадії припинення.
За таких обставин скасування арешту, накладеного на майно позивача в 2011 році, в порядку кримінального процесуального судочинства є технічно неможливим - адже чинний КПК України до спірних відносин не застосовується, а для застосування законодавства, яке діяло раніше, необхідною є наявність порушеної кримінальної справи, якої наразі немає.
Позивач, право власності якого наразі істотно обмежене, залишається без будь-якого способу судового захисту свого порушеного права, адже, як було зазначено вище, захистити його в інший спосіб, який позивачем було застосовано (в тому числі у той, що «запропоновано» судом) - не можна.
Звертає увагу, що про можливість вирішення питання про зняття арешту, накладеного на майно особи в порядку кримінального провадження до 19.11.2012 р., саме за правилами цивільного судочинства, неодноразово і послідовно вказує Верховний Суд.
Крім того, посилання суду на постанову Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 по справі № 202/1452/18, а також на «аналогічну позицію», яка підтримувалась Верховним Судом «і в подальшому», зокрема у постанові від 01.02.2021 року по справі № 127/21463/19, - є безпідставними, адже в обох вказаних випадках йдеться про арешт, накладений на майно в порядку чинного кримінального процесуального законодавства, і в цьому випадку, зняття такого арешту, дійсно, відбувається за правилами чинного КПК України.
Інші учасники справи судове рішення не оскаржили.
Від представника Міністерства внутрішніх справ України Лисенко В.О. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона просить залишити апеляційну скаргу без задоволення. Зазначає, що викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду. Вказує, що в матеріалах справи відсутні докази того, що кримінальна справа була закрита чи завершена до набрання чинності КПК України від 2012 року, тому на час звернення до суду позивач має захищати свої права відповідно до норм КПК України, у порядку кримінального судочинства.
Інші учасники справи своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.
Від ОСОБА_1 надійшли до апеляційного суду додаткові пояснення, в яких він зазначає, що фізична особа не зобов`язана доводити суду факт відсутності триваючого кримінального провадження, яке п`ятнадцять років тому зумовило обмеження прав власності такої особи, та ще й потайки від неї.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Ткаченко О.С., перевіривши матеріали справи в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В силу вимог ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам ухвала суду першої інстанції в повній мірі не відповідає.
Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги позивача мають розглядатись в порядку кримінального судочинства, справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що є підставою для відмови у відкритті провадження.
З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, квартира АДРЕСА_2 належить ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності.
Постановою СУ ГУМВС України в Запорізькій області б/н від 04.05.2011 року накладено арешт на нерухоме майно ОСОБА_1 .
Відповідно до витягу з інформаційно - аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості» громадянин України ОСОБА_1 є особою, стосовно якої, відомості про притягнення до кримінальної відповідальності відсутні, відомості про наявність незнятої чи непогашеної судимості відсутні, відомості про розшук відсутні.
Мотиви, якими керується апеляційний суд, та застосовані норми права.
За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.
Колегія суддів враховує, що у справі, яка переглядається, позивач оскаржує арешт, накладений у межах кримінального провадження за правилами КПК України 1960 року. При цьому згідно з пунктом 9 розділу XI «Перехідні положення» КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Ця правова норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України 2012 року, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.
Порядок щодо скасування арешту на майно у КПК України 1960 року було передбачено таким чином - на підставі постанови слідчого в порядку частини шостої 126 КПК України 1960 року, або судом під час попереднього судового засідання в порядку статті 253 КПК України 1960 року, під час ухвалення вироку в порядку статті 324 КПК України 1960 року, або судом в порядку виконання вироку в порядку статей 409, 411 КПК України 1960 року.
Згідно зі статтею 126 КПК України 1960 року забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна провадиться шляхом накладення арешту на майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, де б це майно не знаходилось, а також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт. Накладення арешту на майно скасовується постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба.
Згідно з пунктами 7 та 8 частини першої статті 324 КПК України 1960 року, постановляючи вирок, суд повинен вирішити, чи підлягає задоволенню пред`явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров`я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений; що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна.
У порядку, передбаченому статтею 411 КПК України 1960 року, суди вправі вирішувати питання, які виникають при виконанні вироку, зокрема щодо виконання вироку у частині цивільного позову чи конфіскації майна.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства, та зазначала про таке.
Спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за правилами КПК України 1960 року та завершено у порядку, передбаченому КПК України 1960 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц, провадження № 14-496цс18) або КПК України 2012 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11, провадження № 14-105цс19). Залежно від суб`єктного складу учасників такого спору його потрібно розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства.
Якщо арешт накладений на майно особи, щодо якої за КПК України 1960 року була порушена кримінальна справа, але надалі постанову про порушення кримінальної справи за тим же процесуальним законом суд скасував, не вирішивши питання про зняття зазначеного арешту, спір про звільнення цього майна з-під арешту слід розглядати за правилами цивільного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 766/21865/17).
Якщо арешт накладений на майно особи під час досудового розслідування за правилами КПК України 1960 року, ця особа була засуджена, і вирок не виконаний, однак до її засудження інша особа на підставі судового рішення стала власником відповідного майна, то вирішення питання щодо зняття такого арешту здійснюється за правилами кримінального судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 569/4374/16-ц).
У постанові від 30 червня 2020 року у справі № 727/2878/19 (провадження № 14-516цс19) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала наведені висновки щодо юрисдикції спорів та зазначила, що спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та не знятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи, потрібно розглядати за правилами цивільного судочинства. Питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та не скасованого після закриття слідчим кримінального провадження, за клопотанням власника або іншого володільця відповідного майна вирішує слідчий суддя в порядку, передбаченому статтею 174 цього Кодексу (пункти 51, 52).
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Матеріалами справи не містять відомостей щодо наявності кримінального провадження, його реєстрації та подальшого процесуального руху; не встановлено, чи перебувало кримінальне провадження на стадії досудового розслідування або судового розгляду, чи було воно закрито, чи приймалося за його результатами судове рішення, зокрема обвинувальний або виправдувальний вирок, який набрав законної сили.
За відсутності вказаних відомостей висновок суду про наявність процесуальних підстав для відмови у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, Міністерства внутрішніх справ України про скасування арешту майна є передчасним. Допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права є такими, що призвели до постановлення помилкової ухвали, і є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Таким чином, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім.
Статтею 382 ЦПК України передбачено, що постанова суду апеляційної інстанції складається, в тому числі, з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки справа передається для продовження розгляду до суду першої інстанції, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції відповідно до положень статей 141, 382 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 259, 367-369, 374, 379, 381- 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
У Х В А Л И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2026 року у цій справі скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено 23 вересня 2026 року.
Головуючий Д.А. Трофимова
Судді: Р.В. Мінгазов
Е.А. Онищенко