ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Справа № 552/9495/25 Номер провадження 22-ц/814/3038/26 Головуючий у 1-й інстанції Яковенко Н. Л. Доповідач ап. інст. Дряниця Ю. В.
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 вересня 2026 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючий суддя Дряниця Ю.В.,
судді Дорош А.І., Триголов В.М.,
розглянувши у місті Полтаві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю «Перемога»
на рішення Київського районного суду м.Полтави від 01 квітня 2026 року, постановлене суддею Яковенко Н.Л. (повний текст складено 03 квітня 2026 року),
у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Перемога» про зміну формулювання причин звільнення, внесення змін до наказу та трудової книжки, стягнення вихідної допомоги,
в с т а н о в и в:
22.11.2025 ОСОБА_1 звернувся в суд із указаним позовом, у якому просив: зобов`язати ТОВ «Перемога» здійснити його звільнення на підставі заяви від 06.06.2025 шляхом внесення змін до наказу №213-к від 04.07.2025 про звільнення зі внесенням записів до паперової та електронної трудової книжки про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України; стягнути із ТОВ «Перемога» на його користь вихідну допомогу в розмірі 164 178,54 грн, без урахування податків, шляхом безготівкового перерахунку грошових коштів, за вказаними ним реквізитами.
В обґрунтування вимог позову зазначає, що 24.09.2024 прийнятий на посаду начальника юридичного відділу ТОВ «Перемога». У зв`язку з постійним, систематичним порушенням роботодавцем вимог КЗпП України в частині виплати заробітної плати, а саме, затримки виплати на 3-5 місяців, ним, позивачем, 06.06.2025 було подано до відділу кадрів заяву про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, а також додатково направлено таку заяву на офіційну електронну пошту відповідача.
У подальшому, позивач звертався в Київський районний суд м.Полтава з позовом до ТОВ «Перемога» про стягнення заробітної плати, за наслідками розгляду якого 04.11.2025 судом постановлено рішення про відмову в його задоволенні.
Наголошує, що саме під час розгляду вказаної справи він дізнався, що відповідач не здійснив його звільнення на підставі поданої ним 06.06.2025 заяви, натомість, самовільно змінив підстави звільнення.
Просить урахувати, що жодних заяв на звільнення, окрім заяви від 06.06.2025 про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, він, позивач, не підписував та не подавав.
Обставини викладеного, на думку позивача, свідчать про грубе порушення роботодавцем вимог КЗпП України, а тому просить захистити порушене право у відповідності до заявлених позовних вимог.
Рішенням Київського районного суду м.Полтави від 01.04.2026 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «Перемога» про зміну формулювання причин звільнення, внесення змін до наказу та трудової книжки, стягнення вихідної допомоги - відмовлено.
Рішення районного суду вмотивовано тим, що позивачем не доведено сам факт звернення до відповідача із заявою про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. Тоді як застосований позивачем спосіб обрахунку вихідної допомоги згідно зі статтею 44 КЗпП України шляхом множення кількості порушень на середньомісячну заробітну плату на законі не ґрунтується.
Також судом першої інстанції враховано, що починаючи із 04.08.2025 позивач був достовірно обізнаний про наявність наказу №213-к від 04.07.2025, але з даним позовом до суду звернувся лише 24.11.2025, тобто з пропуском встановленого законом строку.
Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, сторони оскаржили рішення районного суду в апеляційному порядку.
Позивач, із підстав, раніше детально викладених ним у позовній заяві, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Вважає, що при постановленні оскаржуваного рішення районний суд неправильно застосував положення статті 38 КЗпП України, залишивши поза увагою, що право на звільнення є одностороннім волевиявленням працівника і роботодавець не має дискреції щодо прийняття чи неприйняття відповідної заяви.
Наголошує, що він, позивач, подав заяву про звільнення до відділу кадрів та додатково направив її електронною поштою, але відповідач ухилився від отримання вхідної кореспонденції.
Обставини викладеного, на думку позивача, підтверджені належними доказами, які районний суд безпідставно до уваги не прийняв, залишивши поза увагою, що Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» не встановлює виключності способів підтвердження отримання кореспонденції. Зокрема, в контексті використання конкретної електронної адреси в діяльності підприємства. При цьому, районний суд не витребував додаткові докази, а саме, серверні логи, пояснення отримувача кореспонденції тощо.
Просить урахувати, що за наслідками розгляду спору районний суд не надав оцінки факту систематичної невиплати заробітної плати відповідачем та не дослідив поведінку роботодавця щодо блокування реалізації права на звільнення. Серед іншого, дійшовши помилкового висновку щодо пропуску строку звернення до суду та відсутності підстав для застосування ч.3 ст. 38 КЗпП України.
Відповідач у вимогах апеляційної скарги просить змінити мотиви відмови у задоволенні позову.
Детально аналізуючи зміст рішення Київського районного суду м.Полтави від 04.11.2025 (справа №552/6420/25), постановленого між тими ж сторонами із тотожним предметом спору, вважає наявними підстави для залишення позову без розгляду на підставі пункту 4 частини першої статті 257 ЦПК України.
Ухвалами Полтавського апеляційного суду від 25.05.2026 відкрито апеляційне провадження; у справі закінчено підготовчі дії та призначено її до судового розгляду із повідомленням сторін.
28.05.2026 відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу позивача, яку просить залишити без задоволення; а 14.09.2026 заяву про розгляд справи за відсутності представника товариства.
Учасники судового процесу, будучи належним чином повідомленими про день та час розгляду справи, в судове засідання до суду апеляційної інстанції не з`явилися, що з огляду на положення частини другої статі 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи за їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді та вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційних скарг, апеляційний суд приймає до уваги наступне.
Судом установлено та підтверджується матеріалами справи, що наказом (розпорядженням) ТОВ «Перемога» №296-к-[телефон приховано] від 23.09.2024 ОСОБА_1 прийнятий на роботу з 24.09.2025 на посаду начальника юридичного відділу; умови роботи - за сумісництвом; тривалість робочого дня (тижня) - 20 год; оклад - 15 528,00 грн./а.с.38/
06.06.2025 ОСОБА_1 звернувся до директора ТОВ «Перемога» С.Маловічка із заявою про звільнення з посади начальника юридичного відділу за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, із 06.06.2025, направивши її на електронну адресу: ІНФОРМАЦІЯ_1 Як на доказ направлення такої заяви через gmail, позивачем надано відповідний скріншот, отримувачем за яким є ОСОБА_2 /а.с.4, 126/
20.06.2025 ОСОБА_1 звернувся до Державної служби з питань праці зі зверненням щодо можливого порушення законодавства про працю з боку керівництва ТОВ «Дніпроагроальянс», ТОВ «Схід Агро», ТОВ «Відродження», ТОВ «Перемога», за наслідками розгляду якого листом №ПС/3.1/1239-ЗВ-25 від 15.07.2025 установлено наступне.
У період із 06.02.2025 по 14.02.2025 Міжрегіональним управленням проведена перевірка у ТОВ «Перемога» з питань оплати праці в частині дотримання строків та першочерговості виплати заробітної плати.
За результатами проведення перевірки складено акт від 14.02.2025 №ПС/ДН/3781/0566 та встановлені порушення.
За результатами складеного акту від 14.02.2025 №ПС/ДН/3781/0566 Міжрегіональним управлінням внесено припис про усунення виявлених порушень законодавства про працю від 14.02.2025 №ПС/ДН/3781/0566, яким зобов`язано ТОВ «Перемога» усунути виявлені в процесі перевірки порушення у термін до 14.08.2025 та складено протокол про адміністративні правопорушення, відповідальність за яке встановлена частиною першою статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення, який направлено до Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області./а.с.5-6/
04.07.2025 наказом керівника ТОВ «Перемога» Сергія Маловічка за №213-к припинено трудовий договір (контракт) із ОСОБА_1 , начальником юридичного відділу, за угодою сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України)./а.с.7/
Згідно із розрахунковим листком, складеним ТОВ «Перемога» стосовно ОСОБА_1 за період із вересня 2024 року по липень 2025 року останньому нараховано- 127 664,04 грн, утримано - 28 146,41 грн, виплачено - 99 517,63 грн. Зокрема: червень 2025 року - нараховано 11 845,50 грн, утримано 2 724,47 грн; борг підприємства на початок місяця: 36 484,12 грн; липень 2025 року - нараховано 9 992,40 грн, утримано - 2 298,25 грн; борг за підприємством на початок місяця - 36 484,12 грн, а на кінець місяця - 0,00 грн. /а.с.39-42/
04.07.2025 ОСОБА_1 виплачено заробітну плату: за травень 2025 року в розмірі 11 363,81 грн (платіжна інструкція кредитового переказу коштів №3459); за червень 2025 року в розмірі 13 764,31 грн (платіжна інструкція кредитового переказу коштів №3461); за липень 2025 року в розмірі 9 936,92 грн (платіжна інструкція кредитового переказу коштів №3460)./а.с.43-44/
22.01.2026 відповідач ТОВ «Перемога» звернувся в суд із заявою про залишення позову без розгляду відповідно до пункту 4 частини першої статті 257 ЦПК України. В обґрунтування заявленого клопотання стороною відповідача надано копію рішення Київського районного суду м.Полтави від 04.11.2025 (справа №552/6420/25), яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «Перемога» про стягнення заробітної плати./а.с.79-85/
Дослідивши зміст такого судового рішення, районний суд дійшов висновку, що такі позови не є тотожними. Між тим, спір у справі №552/6420/25 виник між тими самими сторонами і починаючи із 04.08.2025 (ухвала про відкриття провадження) позивач був обізнаний про наявність наказу №213-к від 04.07.2025 про звільнення, але з даним позовом до суду позивач звернувся 24.11.2025, тобто з пропуском встановленого законом строку.
При постановленні рішення, районний суд виходив із того, що за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ТОВ «Перемога» (ЄДРПОУ 30927164) юридична особа в контактах не має офіційної електронної адреси (email). Тоді як ізнаданої позивачем інформації вбачається, що отримувачем кореспонденції «Заява про звільнення ОСОБА_1 » була ОСОБА_3 , а не ТОВ «Перемога».
Установивши викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено належними доказами факт одержання електронного документа належним адресатом, як і не доведено його підписання електронним цифровим підписом заявника, а, відтак, факт звернення позивача до відповідача з заявою про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Таким чином, районний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про зобов`язання відповідача здійснити звільнення ОСОБА_1 на підставі заяви від 06.06.2025 шляхом внесення змін до наказу про звільнення зі внесенням записів до паперової та електронної трудової книжки про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. Обставини викладеного, виключають підстави для стягнення з відповідача вихідної допомоги при звільненні, розрахунок за якою, серед іншого, не ґрунтується на вимогах закону.
Апеляційний суд, переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів апеляційних скарг, із такими висновками суду першої інстанції погоджується
У пункті 4 частини першої статті 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи, власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
Відповідно до частин першої, третьої статті 38 КЗпП України, у редакції на час видачі оспорюваного наказу, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили.
У постановах Верховного Суду від 22.04.2020 у справі №199/8766/18, від 23.11.2023 у справі №207/828/22 зазначено, що за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. Аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 13.03.2019 у справі №754/1936/16-ц. Обов`язковою умовою для звільнення за власним бажанням згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України є порушення власником трудового законодавства або умов трудового договору. При цьому для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника.
Розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи мали місце порушення з боку роботодавця законодавства про працю чи умов колективного чи трудового договору, а також письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку. Отже, при вирішенні трудового спору щодо припинення трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України визначальним є те, чи мали місце порушення трудового законодавства зі сторони роботодавця стосовно працівника на момент подання таким працівником заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. Особливістю розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України є те, що працівник має право самостійно визначити строк розірвання трудового договору. Роботодавець може не погоджуватись з тим, що мають місце порушення, які відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України є підставами для розірвання трудового договору за ініціативою працівника у визначені ним строки, що, у свою чергу, свідчить про виникнення трудового спору (постанова Верховного Суду від 16.06.2022 у справі №211/5625/19).
Умовою розірвання трудового договору з ініціативи працівника згідно з частиною першою статті 38 КЗпП України є власне бажання працівника, зумовлене неможливістю продовжувати роботу з підстав особистих його обставин. Згідно з частиною третьої цієї статті - винні дії власника або уповноваженого ним органу через невиконання законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору. Підприємство у разі незгоди з підставою звільнення, заявленою позивачем, повинно було відмовити у розірванні трудового договору на таких підставах, а не звільняти працівника в односторонньому порядку, змінивши підстави розірвання трудового договору (постанова Верховного Суду від 29.09.2023 у справі №279/402/20).
Отже, для висновку про наявність підстав для звільнення працівника відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України доказуванню підлягає факт існування порушень роботодавцем трудового законодавства стосовно працівника на момент подання ним такої заяви про звільнення. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №182/1207/21.
Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (частин друга статті 233 КЗпП України).
Між тим, наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права (інтересу), але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав (інтересів) має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Тобто, захисту підлягає наявний законний і порушений (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) такого інтересу та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушений інтерес, і чи цей інтерес порушено відповідачем.
Суд апеляційної інстанції виходить з того, що захисту підлягають не теоретичні або примарні права, а права практичні та ефективні. При цьому, відсутність порушеного права (інтересу) встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
У постанові Верховного Суду від 14.10.2019 у справі №910/6642/18 зроблено висновок про стадійність захисту права, зокрема вказано на те, що під час вирішення спору суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорення відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.
Згідно зі статтями 12, 13, 81 ЦПК України обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За змістом статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (статті 80 ЦПК України).
При цьому, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц).
При постановленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції правильно застосував наведені норми права та, надавши належну оцінку наявним у справі доказам, дійшов вмотивованого висновку про недоведеність позивачем належними та допустимими доказами факту звернення позивача до роботодавця з заявою про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Доводи апеляційної скарги позивача правильність таких висновків не спростовують та зводяться до довільного трактування норм матеріального права на власну користь. Оскільки не залежно від того, що право на звільнення є одностороннім волевиявленням працівника і роботодавець не має дискреції щодо прийняття чи неприйняття відповідної заяви, процесуальним обов`язком позивача в цій справі є надання доказів на підтвердження звернення працівника із підписаною ним заявою до уповноваженої особи роботодавця.
Наведений процесуальний обов`язок позивачем не виконано та не надано доказів, які б підтверджували відмову роботодавця в отриманні особисто поданої ним заяви, а також, що ОСОБА_4 є уповноваженим представником ТОВ «Перемога», а направлений на її на електронну адресу: ІНФОРМАЦІЯ_1 документ «Заява про звільнення ОСОБА_1 » підписаний електронним цифровим підписом останнього.
Твердження позивача,що Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» не встановлює виключності способів підтвердження отримання кореспонденції, колегія суддів до уваги не приймає, як такі, що не спростовують того факту, що спрямована ним на електронну пошту заява не містить її обов`язкового реквізиту - електронного підпису автора або підпису, прирівняного до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги».
За встановлених обставин, суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення статті 11 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», дійшовши вмотивованого висновку про недоведеність належними доказами, що електронний документ одержано належним адресатом.
Посилання позивача у доводах апеляційної скарги, що районний суд, ставлячи під сумнів належність доказів, не витребував додатково серверні логи та пояснення отримувача кореспонденції, колегія суддів відхиляє як неспроможні. По-перше, судом першої інстанції установлено, що електронна адресу: ІНФОРМАЦІЯ_1 не є офіційною поштою ТОВ «Перемога»; по-друге, саме процесуальним обов`язком позивача є доведення факту направлення ним на адресу роботодавця заяви, підписаної належним чином, який ним не виконано, а тому за правилами частини четвертої статті 12 ЦПК України він несе ризик настання наслідків із цим пов`язаних.
Із огляду на викладене, установивши, що позивачем не доведено сам факт звернення до відповідача з заявою про звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги позивача, що районний суд не надав оцінки факту систематичної невиплати заробітної плати відповідачем.
При цьому, апеляційний суд наголошує, що підставами відмови у задоволенні позову є його недоведеність належними доказами, а тому окрема теза суду надана в контексті дослідження рішення суду по справі №552/6420/25, про обізнаність позивача зі змістом наказу про звільнення починаючи із 04.08.2025 (ухвала про відкриття провадження) та звернення в суд із цим позовом 24.11.2025, тобто з пропуском встановленого законом строку, не впливає на правильність висновків районного суду про його необгрунтованість.
Стосовно доводів апеляційної скарги відповідача, який вважає наявними підстави для залишення позову без розгляду на підставі пункту 4 частини першої статті 257 ЦПК України, колегія суддів ураховує наступне
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 257 ЦПК України, суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Згідно наведеної норми, позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет позову, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
Отже, якщо в позовах, які розглядаються судами, одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за суб`єктним складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду, такі позови є тотожними і в такому разі суд залишає позов без розгляду з дотриманням правового механізму, передбаченого положеннями статті 257 ЦПК України.
Усупереч викладеному доводи апеляційної скарги відповідача про тотожність спорів ґрунтуються на поверховому аналізі суб`єктного складу сторін, без урахування різниці розміру стягнення та періоду нарахування заборгованості. Тоді як положення пункту 4 частини першої статті 257 ЦПК України підлягають застосуванню лише за умови, що позов у справі, яка перебуває у провадженні цього чи іншого суду, є тотожним щодо позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів. Натомість, сторона відповідача пов`язує тотожність цієї справи зі справою №552/6420/25, провадження за яким завершено постановленням рішення від 04.11.2025, яке набрало законної сили, а обставини ним встановлені є преюдиційними.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги ОСОБА_1 та ТОВ «Перемога» задоволенню не підлягають, а рішення районного суду слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
п о с т а н о в и в:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю «Перемога» - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м.Полтави від 01 квітня 2026 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Ю.В. Дряниця
Судді А.І. Дорош
В.М. Триголов