Справа № 127/34029/25
Провадження № 22-ц/801/2058/2026
Категорія: 47
Головуючий у суді 1-ї інстанції Федчишен С. А.
Доповідач:Панасюк О. С.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 вересня 2026 року Справа № 127/34029/25 м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),
суддів Берегового О. Ю., Ковальчука О. В.,
з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Шевченківського районного суду м. Полтави про відшкодування моральної шкоди, завданої посадовими особами держави, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Федчишена С. А. від 15 червня 2026 року (дата складання повного тексту рішення відповідає даті його ухвалення),
встановив:
У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом, за яким, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив стягнути з Держави України за рахунок коштів Державного бюджету України на його користь 770 000 грн 00 к. у відшкодування моральної шкоди, завданої Державою Україна в особі Октябрського (нині Шевченківського) районного суду м. Полтави.
В обґрунтовування вимог позову покликався на те, що 26 листопада 2010 року під час його перебування на стаціонарному лікуванні у медичному закладі м. Харкова працівники спецпідрозділу «Беркут» (у кількості 5 осіб), за відсутності відповідного процесуального документа, із застосуванням фізичної сили примусово доставили його до Октябрського районного суду м. Полтави. Того ж дня суд розглянув подання слідчого про обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та постановив відповідну постанову.
При постановленні вказаного процесуального рішення суд не надав належної правової оцінки та залишив поза увагою стан його здоров`я та неможливість утримання в слідчому ізоляторі. У тексті зазначеної постанови суд констатував факт його перебування на лікуванні в медичних закладах м. Харкова з тяжкими діагнозами. Зокрема у період з 07 лютого 2010 року по 18 лютого 2010 року він проходив ургентне оперативне лікування, що підтверджується відповіддю головного лікаря Харківської міської клінічної лікарні швидкої та невідкладної медичної допомоги ім. проф. О. І. Мещанінова ОСОБА_2 . Наявність тяжкого захворювання вимагало спеціального гігієнічного та медичного догляду, ненадання якого створювало ризик розвитку ускладнень та загрозу життю, що унеможливлювало його тримання в умовах слідчого ізолятора за відсутності профільних спеціалістів.
Крім того матеріали справи не містили доказів того, що він переховувався від органів досудового розслідування, не з`являвся на виклики слідчого, був оголошений у розшук чи фальсифікував документи. Також були відсутні підтверджені дані про наявність у нього паспорта громадянина України для виїзду за кордон, значних грошових коштів, ризику впливу на свідків або обґрунтованої підозри у заволодінні майном Товариства з обмеженою відповідальністю «Ідалія» (далі ТОВ «Ідалія»).
Суд не врахував його похилий вік, соціальний статус, наявність державних нагород, а також безпідставно відхилив обґрунтовані заперечення адвоката щодо необґрунтованості підозри та неможливості застосування виняткового запобіжного заходу.
Внаслідок цього його було протиправно позбавлено волі та поміщено до слідчого ізолятора, де через ненадання необхідної медичної допомоги як онкологічному хворому він зазнав важких фізичних та моральних страждань, що є порушенням статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція).
Також зазначав, шо 21 липня 2011 року постановою старшого слідчого Слідчого управління Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області (далі СУ УМВС України в Полтавській області) кримінальну справу № 10231067 відносно нього було закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 6, частини другої статті 213 Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК України) (в редакції 1960 року) - у зв`язку з відсутністю в його діях складу злочинів, передбачених частиною четвертою статті 190, частинами другою, третьою статті 358 Кримінального кодексу України (далі КК України).
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2026 року у позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому моральної шкоди саме неправомірними діями чи рішеннями суддів. Постанови про дозвіл на затримання та обрання запобіжного заходу ухвалювалися суддями у межах їхньої компетенції та процесуального закону. Свідомого або навмисного порушення суддями своїх службових обов`язків у справі не встановлено.
Сам факт закриття кримінальної справи відносно позивача у зв`язку з відсутністю складу злочину не є безумовною підставою для відшкодування моральної шкоди за рахунок суду. Крім того позивач не довів, що його душевні страждання та погіршення стану здоров`я були спричинені діями суддів, а не діями правоохоронних органів чи органів пенітенціарної системи. При цьому суд урахував, що позивачу вже було частково відшкодовано шкоду у розмірі 50 000 грн 00 к. за ненадання належної медичної допомоги та неналежні умови тримання за рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2015 року щодо посадових осіб Полтавського слідчого ізолятора.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просив рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2026 року скасувати і ухвалити нове - про задоволення позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на ті ж обставини, що і в позовній заяві.
Зазначав, що суд першої інстанції безпідставно керувався загальними нормами Цивільного кодексу України (далі ЦК України), проігнорувавши спеціальні норми Закону України № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі Закон України № 266/94-ВР) та статтю 5 Конвенції, які передбачають відшкодування шкоди в повному обсязі незалежно від вини суду у разі незаконного тримання під вартою та закриття кримінальної справи за реабілітуючими підставами.
Зокрема суд залишив поза увагою рішення Господарського суду Харківської області від 13 жовтня 2010 року у справі № 27/240-10, яким було спростовано факт вибуття нерухомого майна з володіння ТОВ «Ідалія», що вказувало на безпідставність обвинувачення.
Крім того постанови Октябрського районного суду м. Полтави від 26 листопада 2010 року та 14 січня 2011 року ґрунтувалися виключно на припущеннях і копіюванні текстів подань слідчого, без дослідження реальних ризиків, можливості застосування альтернативних запобіжних заходів та за його відсутності, а також без урахування наданих адвокатом виписок з історії хвороби.
Суд першої інстанції не надав належної правової оцінки ухвалі Апеляційного суду Полтавської області від 25 січня 2011 року, якою постанову Октябрського районного суду м. Полтави від 14 січня 2011 року про продовження строку тримання під вартою було скасовано як незаконну через неналежне дослідження тяжкого стану його здоров`я та неможливості його лікування в умовах слідчого ізолятора.
Також суд не взяв до уваги постанову старшого слідчого СУ УМВС України в Полтавській області від 21 липня 2011 року про закриття кримінальної справи стосовно нього за відсутністю в його діях складу злочинів та не врахував висновки судово-психологічної експертизи № 2942 від 18 квітня 2014 року щодо протиправності дій відповідачів та наявності заподіяних йому моральних і фізичних страждань.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Частинами першою - третьою статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Судом встановлено, що постановою Октябрського районного суду м. Полтави від 19 серпня 2010 року у справі № 4а-929/10 надано дозвіл на проведення обшуку в жилих приміщеннях за місцем проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
24 листопада 2010 року постановою Октябрського районного суду м. Полтави у справі № 4а-1217/10 надано дозвіл на затримання обвинуваченого ОСОБА_1 та доставку його до суду під вартою.
Октябрський районний суд м. Полтави 26 листопада 2010 року обрав ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з поміщенням до слідчого ізолятора м. Полтави. Це судове рішення ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 09 грудня 2010 року у справі № 10-524/2010 було залишено без змін.
Постановою Октябрського районного суду м. Полтави від 14 січня 2011 року у справі № 4-15/11 ОСОБА_1 продовжено строк тримання під вартою у кримінальній справі № 10231067 до чотирьох місяців.
Постановою старшого слідчого СУ УМВС України в Полтавській області від 21 липня 2011 року кримінальну справу № 10231067 відносно ОСОБА_1 закрито у зв`язку з відсутністю в його діях складу злочинів, передбачених статтями 190, 358 КК України.
Частиною першою статті 15 ЦК України установлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно із частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (статті 56 Конституції України).
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166,1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Частинами першою - третьою статті 23 ЦК України та роз`ясненнями, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» установлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При цьому враховуються вимоги розумності і справедливості.
При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди необхідно виходити з характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При цьому враховуються вимоги розумності і справедливості.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв`язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв`язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком.
Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.
Причинно-наслідковий зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без будь-яких додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.
При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Отже позивач повинен довести не тільки протиправність поведінки відповідача, а й наявність самої моральної шкоди та причинний зв`язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.
Такі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року, справа № 638/14260/16-ц, провадження № 61-11766св18; від 10 жовтня 2018 року, справа № 640/3837/17, провадження № 61-29382св18, від 27 березня 2023 року, справа № 757/221/21-ц, провадження № 61-10631св22.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто, виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173,1174 цього Кодексу).
Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Наведеними правовими нормами передбачено, що для покладення відповідальності за дії посадових осіб та органів державної влади чи місцевого самоврядування наявність їх вини не є обов`язковою. Проте цими приписами встановлена обов`язковість інших трьох елементів складу цивільного правопорушення, встановлення яких є необхідним для покладення відповідальності за завдану шкоду на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування, про що Велика Палата Верховного Суду деталізувала у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22.
Зокрема, у цій постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що усталеним у доктрині цивільного права та національній судові практиці є підхід, за якого для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади у виді відшкодування шкоди має бути встановлено наявність одночасно трьох умов: неправомірність (протиправність) дії посадових або службових осіб державного органу; шкода; причинно-наслідковий зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Тягар доведення наявності цих умов покладається на позивача, який звертається з позовом про відшкодування шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України.
Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акту; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
Отже для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади у виді відшкодування шкоди обов`язковою є сукупність трьох умов: дії органу (посадових або службових осіб) повинні мати протиправний характер, шкода та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Вина посадових осіб органів державної влади не є обов`язковою. Тягар доведення наявності зазначених трьох умов покладається на позивача, який звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди.
Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як зазначені органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово вказував, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Частиною шостою статті 81 ЦПК України установлено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Як видно з матеріалів справи ОСОБА_1 обґрунтовував позовні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди неправомірністю судових рішень - постанов Октябрського районного суду м. Полтави про надання дозволу на затримання та про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Проте з установлених у справі обставин не вбачається наявності причинно-наслідкового зв`язку між ухваленням зазначених судових рішень та завданням позивачу моральної шкоди з боку відповідача.
Матеріали справи свідчать, що Октябрський районний суд м. Полтави діяв виключно в межах наданих процесуальних повноважень, розглядаючи відповідні клопотання (подання) слідчих, погоджені з прокурором, відповідно до вимог кримінально-процесуального закону.
Відповідно до частин першої, одинадцятої статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 6 цього Закону суди, здійснюючи правосуддя, є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.
Закони України не передбачають розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій / бездіяльності іншого суду чи про зобов`язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії / бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.
Оскарження діяльності суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій.
Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони, відповідно, були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Реалізоване ОСОБА_1 право на апеляційне оскарження постанови про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно розглядати як передбачений законом інструмент реалізації права на судовий захист та процесуальний контроль, гарантований Конституцією України. Наявність таких процесуальних механізмів оскарження слугує виключно засобом перевірки законності судових рішень і забезпечення принципів верховенства права, проте сама по собі невідповідність судового рішення очікуванням учасника справи чи його подальше скасування / зміна не може автоматично свідчити про протиправність дій суддів або слугувати підставою для покладення на державу цивільно-правової відповідальності за завдання моральної шкоди за статтями 1173, 1174 ЦК України.
Оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів визнання дій чи рішень Октябрського (нині Шевченківського) районного суду м. Полтави незаконними у встановленому законом порядку, а також не доведено наявності складу цивільного правопорушення, зокрема протиправності дій відповідача та причинно-наслідкового зв`язку між діями цього суду та спричиненою шкодою, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.
При цьому суд першої інстанції правильно встановив, що моральні та фізичні страждання, пов`язані з неналежними умовами тримання під вартою та ненаданням належної медичної допомоги в Полтавському слідчому ізоляторі, вже були предметом судового розгляду, і на користь ОСОБА_1 заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2015 року було стягнуто відшкодування моральної шкоди. Повторне стягнення компенсації за ті ж самі страждання з аналогічних підстав суперечить принципам справедливості та розумності.
Таким чином доводи апеляційної скарги не є істотними і не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, що є підставами для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.
ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
За змістом статті 374 ЦПК України апеляційний суд залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України).
Керуючись статтями 367, 369, 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2026 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
(Повний текст судового рішення виготовлено 24 вересня 2026 року).
Головуючий О. С. Панасюк
Судді: О. Ю. Береговий
О. В. Ковальчук