ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/5735/26 Справа № 204/3488/25 Суддя у 1-й інстанції - Битяк І. Г. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2026 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - Свистунової О.В.,
суддів: Ткаченко І.Ю., Пищиди М.М.,
за участю секретаря - Піменової М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро
апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»
на рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2026 року
у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних за невиконання грошового зобов`язання, -
В С Т А Н О В И Л А:
У березні 2025 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», Банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних за невиконання грошового зобов`язання.
Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 23 березня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DNU0GK70470167, відповідно до умов якого Банк зобов`язався надати позичальнику кредит в розмірі 59 998,90 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 12,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення до 23 березня 2027 року, а позичальник зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. Погашення заборгованості здійснюється в такому порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати Банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з умовами кредитним договором. У випадку порушення зобов`язань за кредитним договором позичальник сплачує Банку відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі на місяць, нараховані від суми непогашеної в строк заборгованості за кредитом.
Банк свої зобов`язання за кредитним договором виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит в розмірі 59 998,90 доларів США.
В забезпечення виконання зобов`язання за даним кредитним договором, 23 березня 2007 року між Банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки № DNU0GK70470167, предметом якого є домоволодіння АДРЕСА_1 .
В порушення вимог закону та умов кредитного договору відповідач зобов`язання належним чином не виконав, у зв`язку з чим станом на 23 жовтня 2012 року у нього утворилась заборгованість в розмірі 108 778,71 доларів США, що за курсом НБУ складає 869 141,89 грн., яка складається із: заборгованості по тілу кредиту - 50 171,20 доларів США; заборгованості по процентам за користування кредитом - 25 219,73 доларів США; заборгованість по комісії - 4 257,20 доларів США; пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором - 29 130,58 доларів США.
Заочним рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська 01 жовтня 2013 у справі № 419/9317/12 відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення та виселення.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2014 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 01 жовтня 2013 року скасовано. Позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення та виселення задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № DNU0GK70470167 від 23 березня 2007 року в розмірі 108 778,71 доларів США, що еквівалентно 869 141,89 грн., яка складається із: заборгованості по тілу кредиту - 50 171,20 доларів США; заборгованості по процентам за користування кредитом - 25 219,73 доларів США; заборгованість по комісії - 4 257,20 доларів США; пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором - 29 130,58 доларів США, яка утворилась станом на 23 жовтня 2012 року, звернуто стягнення на належний на праві приватної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 домоволодіння АДРЕСА_1 шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» вказаного предмету іпотеки, з укладанням від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з початковою ціною продажу предмету іпотеки в розмірі 505 000,00 грн., з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2014 року набрало законної сили, але відповідачем не виконано в повному обсязі та заборгованість за кредитним договором не сплачена, що підтверджується випискою по рахунку та розрахунком заборгованості. На час подання цього позову у позичальника наявна прострочена заборгованість.
Позивач зазначав, що внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, оскільки таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.
Ураховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь 3 % річних за період з 24 лютого 2019 року по 23 лютого 2022 року в розмірі 9 790,08 доларів США.
Рішенням Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2026 року у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» - відмовлено.
У поданій 16 березня 2026 року безпосередньо до суду апеляційної інстанції апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд першої інстанції належно не дослідив зібрані у справі докази та відмовив у задоволенні позову фактично ухилившись від вирішення спору по суті, тобто безпідставно звільнив відповідача від виконання обов`язків за договором кредиту та виконання судового рішення.
Відповідач своїм правом, передбаченим статтею 360 ЦПК України, не скористався та відзиву на апеляційну скаргу не подавав.
Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про отримання документів в Електронному суді.
Разом з тим, поштове відправлення, адресоване відповідачу повернулось не врученим з відміткою на конверті про те, що адресат відсутній за вказаною адресою.
Відповідно до частин першої та третьої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають електронного кабінету, за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому суду адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає, не перебуває або не знаходиться.
Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що 23 березня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DNU0GK70470167, відповідно до умов якого Банк зобов`язався надати позичальнику кредит в розмірі 59 998,90 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 12,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення до 23 березня 2027 року, а позичальник зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором.
Банк свої зобов`язання за кредитним договором виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит в розмірі 59 998,90 доларів США.
В забезпечення виконання зобов`язання за даним кредитним договором, 23 березня 2007 року між Банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки № DNU0GK70470167, предметом якого є домоволодіння АДРЕСА_1 .
В порушення вимог закону та умов кредитного договору відповідач зобов`язання належним чином не виконав, у зв`язку з чим станом на 23 жовтня 2012 року у нього утворилась заборгованість в розмірі 108 778,71 доларів США, що за курсом НБУ складає 869 141,89 грн., яка складається із: заборгованості по тілу кредиту - 50 171,20 доларів США; заборгованості по процентам за користування кредитом - 25 219,73 доларів США; заборгованість по комісії - 4 257,20 доларів США; пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором - 29 130,58 доларів США.
Заочним рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська 01 жовтня 2013 у справі № 419/9317/12 відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення та виселення.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2014 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 01 жовтня 2013 року скасовано. Позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення та виселення задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № DNU0GK70470167 від 23 березня 2007 року в розмірі 108 778,71 доларів США, що еквівалентно 869 141,89 грн., яка складається із: заборгованості по тілу кредиту - 50 171,20 доларів США; заборгованості по процентам за користування кредитом - 25 219,73 доларів США; заборгованість по комісії - 4 257,20 доларів США; пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором - 29 130,58 доларів США, яка утворилась станом на 23 жовтня 2012 року, звернуто стягнення на належний на праві приватної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 домоволодіння АДРЕСА_1 шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» вказаного предмету іпотеки, з укладанням від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з початковою ціною продажу предмету іпотеки в розмірі 505 000,00 грн., з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
З наданого позивачем розрахунку заборгованості на підтвердження заявлених позовних вимог вбачається, що за період з 24 лютого 2019 року по 23 лютого 2022 року 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України розраховані позивачем виходячи із суми боргу за кредитним договором в розмірі 108 778,71 доларів США і становлять 9 790,08 доларів США.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів наявності невиконаного грошового зобов`язання, зокрема, доказів відсутності виконавчого провадження або у разі його наявності - відсутності перерахованих, у його межах, коштів.
Колегія суддів погоджується з таким висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15).
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (частина перша статті 530 ЦК України).
За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16).
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц).
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Подібний висновок викладено у пункті 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18.
У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:
- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;
- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;
- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).
Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.
Тобто поза межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.
Можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.
Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово.
У разі пропуску строку на пред`явлення виконавчого листа до виконання та відмови суду у поновленні цього строку стягувач з огляду на принцип добросовісності учасників цивільного процесу у користуванні своїми процесуальними правами втрачає право на вжиття щодо боржника заходів, визначених частиною другою статті 625 ЦК України. Також зазначила, що будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача). Крім того, зауважила, що можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23).
Зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних, визначене частиною другою статті 625 ЦК України, є акцесорним, додатковим до основного зобов`язанням, тобто залежить від основного, поділяє його долю, нерозривно пов`язане з ним. Відповідно й вимога про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних є додатковою до основної вимоги.
Оскільки судове рішення про відмову у поновленні строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання засвідчує факт остаточної втрати стягувачем права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу, то до основної грошової вимоги, щодо якої вичерпана можливість стягнення у примусовому порядку, не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦК України. Факт не перебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби в сукупності з відмовою суду у задоволенні заяви стягувача про поновлення строку на пред`явлення виконавчого листа до виконання унеможливлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України до спірних правовідносин, оскільки зазначена норма застосовується судом виключно за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23).
Вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки позивач не довів наявності невиконаного грошового зобов`язання, зокрема не надав доказів на підтвердження факту отримання Банком виконавчих листів, відкриття виконавчого провадження тобто, наявності права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу, відсутні правові підстави для стягнення з відповідача 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України.
Висновки суду першої інстанції вказаним висновкам Верховного Суду не суперечать.
Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить колегія суддів та вважає, що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду.
Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у оскаржуваному судовому рішенні, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судом.
Згідно статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Тож, ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб позивач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає залишенню без задоволення, а рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2026 року - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» - залишити без задоволення.
Рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2026 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 23 вересня 2026 року.
Повний текст судового рішення складено 25 вересня 2026 року.
Головуючий О.В. Свистунова
Судді: І.Ю. Ткаченко
М.М. Пищида