ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
У Х В А Л А
25 вересня 2026 року м. Чернівці Справа № 727/11341/26
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Лисака І.Н., Кулянди М.І., Литвинюк І.М., вирішуючи питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Органу опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Чернівецької міської ради на ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 31 серпня 2026 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство оборони України, Військова частина НОМЕР_1 , Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою,
ВСТАНОВИВ:
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 31 серпня 2026 року зобов`язано Орган опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Чернівецької міської ради вжити заходи щодо встановлення опіки над майном фізичної особи ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Не погоджуючись із вказаним судовим рішення Орган опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Чернівецької міської ради оскаржив його в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу безпосередньо до суду апеляційної інстанції, крім іншого, просить поновити строк на апеляційне оскарження.
Заяву обґрунтовує тим, що ухвалу суду від 31 серпня 2026 року отримано сектором по роботі зі службовими документами 03 вересня 2026 року, а Департаментом соціальної політики Чернівецької міської ради отримано 07 вересня 2026 року, апеляційну скаргу направлено засобами поштового зв`язку 21 вересня 2026 року.
Щодо можливості оскарження зазначеної ухвали суду окремо від рішення суду.
До основних засад судочинства належить, зокрема й забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини 2 статті 129 Конституції України).
Аналогічні за змістом правила передбачені й у процесуальних кодексах, як-от: у пунктах 8, 9 частини третьої статті 2 ЦПК України та пунктах 8, 9 частини 3 статті 2 ГПК України.
У Рішенні від 17 березня 2020 року №5-р/2020 Конституційний Суд України звернув увагу на те, що право на апеляційний перегляд справи, визначене пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, є гарантованим правом на перегляд у суді апеляційної інстанції справи, розглянутої судом першої інстанції по суті. Водночас цей конституційний припис не позбавив законодавця повноваження передбачити можливість апеляційного оскарження будь-якого рішення, що його ухвалює суд під час розгляду справи, але не вирішує її по суті, або встановити Провадження №22-ц/822/2296/26
обмеження чи заборону на оскарження в апеляційному порядку окремих процесуальних судових рішень, якими справа не вирішується по суті. Встановлені обмеження або заборона на оскарження в апеляційному порядку окремих процесуальних судових рішень, якими справа не вирішується по суті, не можуть бути свавільними, а мають застосовуватися з легітимною метою, бути домірними (пропорційними) та обґрунтованими, не повинні порушувати сутність конституційного права особи на судовий захист.
У частині 2 статті 352 ЦПК України передбачено, що учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 353 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається (частина 2 статті 352 ЦПК України). Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина 2 статті 353 ЦПК України).
Водночас питання з визначення критеріїв, за яких ухвали підлягають оскарженню в апеляційному порядку, виникали у практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та вирішувалися його об`єднаною палатою. Зокрема:
1) у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 296/2944/16-ц зазначено, що у статтях 175, 293 ЦПК України у редакції 2004 року не міститься прямої заборони оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у визнанні мирової угоди, у пункті 8 частини першої статті 293 цього Кодексу передбачено право оскарження в апеляційному порядку ухвали про визнання мирової угоди за клопотанням сторін. У зв`язку з наведеним висновок суду апеляційної інстанції про те, що така ухвала суду не може бути оскаржена в апеляційному порядку, не відповідає як принципу верховенства права, Конституції України, так і нормам процесуального права і рішенням Конституційного Суду України;
2) у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2018 року у справі №752/1016/17 зроблено висновок, що тлумачення пункту 15 частини 1 статті 293 ЦПК України 2004 року має відбуватися з урахуванням можливості / неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. Ухвала про відмову в залишенні заяви без розгляду не перешкоджає подальшому провадженню у справі (не є остаточним рішенням), а тому особа має право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу про відмову в залишенні заяви без розгляду разом із рішенням суду першої інстанції;
3) у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі №756/671/16-ц вказано, що ухвала суду першої інстанції за результатами вирішення питання про привід боржника може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції.
Отже, об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з урахуванням висновків Конституційного Суду України при застосуванні норм процесуального права щодо права на апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції послідовно сформулювала підхід, за яким ухвали підлягають апеляційному оскарженню. В основу підходу покладена ідея неодмінності дотримання конституційного права особи на судовий захист.
Суть цього підходу полягає в такому:
1) ухвали, вказівка про можливість оскарження яких прямо зазначена в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), є самостійними об`єктами апеляційного оскарження;
2) заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина друга статті 353 ЦПК України, статті 255 ГПК України);
3) ухвали суду, які залежно від їх змісту та стадії процесу не можуть бути оскаржені шляхом включення заперечень до рішення суду, можуть бути оскаржені окремо від рішення, якщо це зумовлено потребою судового захисту процесуальних прав та інтересів особи.
Тож, ухвала суду, яка не зазначена у переліку ухвал, викладеному в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), може бути оскаржена окремо від рішення суду, якщо цього вимагає забезпечення права особи на судовий захист.
Велика Палата Верховного Суду з такими висновками погодилася та констатувала, що з урахуванням основних засад судочинства й необхідності забезпечення права на апеляційний перегляд будь-яка ухвала суду першої інстанції підлягає апеляційному оскарженню або самостійно, або разом із рішенням суду по суті спору.
Наведене узгоджується з пунктом «d» статті 3 Рекомендації R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних і торговельних справах від 07 лютого 1995 року на забезпечення того, щоб суд апеляційної інстанції розглядав лише вагомі питання, держави мають відтермінувати реалізацію права на оскарження з низки проміжних питань до подання основної скарги у справі.
Перелік ухвал, на які апеляційна скарга може бути подана окремо від рішення суду, наведений у частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України). Велика Палата Верховного Суду зауважила, що законодавець цілеспрямовано обмежив коло процесуальних питань, результат вирішення яких - ухвали суду - підлягають самостійному апеляційному оскарженню, з огляду на пріоритетність вирішення тих чи інших процесуальних питань. Надання учасникам судового процесу права на апеляційне оскарження всіх ухвал суду першої інстанції окремо від рішення суду незалежно від їх процесуальної суті і значення стало б передумовою для зловживання учасниками справи процесуальними правами та безпідставного затягування розгляду справи, що не відповідало б основним завданням судочинства.
Водночас, на переконання Великої Палати Верховного Суду, наведений у частині 1 статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України) перелік судових рішень не є вичерпним: ухвала, зазначена в цій нормі процесуального права, безумовно може бути оскаржена в апеляційному порядку; за відсутності ухвали в зазначеному переліку встановленню та оцінці судом підлягає те, чи перешкоджає ця ухвала подальшому провадженню в справі та/або чи може вона бути оскаржена разом із рішенням суду (тобто чи є в особи, яка подає апеляційну скаргу, можливість поновити свої права в інший спосіб).
Тлумачення частини 2 статті 352 ЦПК України (статті 254 ГПК України), за яким ухвали підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду лише в разі їх зазначення в переліку, наведеному в частині 1 статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), є звужувальним; таким, що не враховує випадки, за яких ухвали постановлені вже після ухвалення рішення суду по суті спору або особа з інших причин не має можливості відновити свої права без оскарження ухвали місцевого суду в апеляційному порядку.
Враховуючи наведене та те, що подання скарги зумовлено потребою судового захисту процесуальних прав та інтересів особи, а іншого способу відновити свої права без оскарження ухвали районного суду в апеляційному порядку до ухвалення рішення суду по суті спору в апелянта немає, зазначена ухвала підлягає до оскарження окремо від рішення суду.
Що стосується поновлення строку, суд апеляційної інстанції вказує наступне.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч.1 ст.129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ст.2 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»).
У п.8 ч.2 ст.129 Конституції України визначено, що основною засадою судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
«Право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, не є абсолютним; воно підлягає обмеженням, дозволеним непрямим шляхом, особливо коли йдеться про умови прийнятності апеляції (п.33 рішення ЄСПЛ у справі «Бруалла Гомес де ла Торре проти Іспанії» від 19.12.1997, заява №155/1996/774/975). У багатьох випадках ЄСПЛ вирішував, що перш за все національні органи влади, зокрема суди, повинні вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства. Це стосується, зокрема, тлумачення судами норм процесуального характеру, таких як строки, що регулюють подання документів або подання скарг. Підхід ЄСПЛ стосовно цього полягає в тому, що процесуальні обмеження не будуть сумісні з п. 1 ст. 6, якщо вони не переслідують законну мету або якщо немає розумного співвідношення пропорційності між використаними засобами та метою, яку прагнуть досягти. Загалом, процесуальні норми не повинні обмежувати або зменшувати доступ особи таким чином або до такої міри, щоб порушити саму суть права (п.44 рішення ЄСПЛ у справі «Каракуця проти України» від 16.02.2017 року, заява №18986/06).
ЄСПЛ визнав, що норми, які регулюють умови прийнятності апеляцій, спрямовані на забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання, зокрема, принципу правової визначеності, і що зацікавлені особи повинні очікувати, що ці правила будуть застосовані (п.52 рішення ЄСПЛ у справі «Мікулова проти Словаччини» від 06.12.2005 року, заява №64001/00).
При цьому, подання апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має відбуватись з дотриманням певних умов.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (ч.1 ст.352 ЦПК України).
Згідно зі ст.354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
За правилами ч.1 ст.127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Так, при вирішенні питання про поновлення пропущеного строку, у тому числі й строку на апеляційне оскарження, до уваги мають братися: тривалість самого процесуального строку; час, який минув з дати завершення процесуального строку; наявність чи відсутність обставин, які об`єктивно перешкоджали особі реалізувати своє право (повноваження) в межах визначеного процесуального строку; поведінку особи, яка звертається з відповідним клопотанням, зокрема, чи вживала особа розумних заходів для того, щоб реалізувати своє право (повноваження) у межах процесуального строку та якнайшвидше після його закінчення (у разі наявності поважних причин його пропуску) та інші доречні обставини.
Із доданих до апеляційної скарги письмових доказів вбачається, що ухвала суду постановлена 31 серпня 2026 року, Департаментом соціальної політики Чернівецької міської ради, працівниками якого на підставі розпорядження Чернівецького міського голови представляються інтереси Органу опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Чернівецької міської ради, отримано 07 вересня 2026 року, апеляційну скаргу направлено засобами поштового зв`язку 21 вересня 2026 року, тобто в межах строків, визначених ст.354 ЦПК України.
Інші відомості, які б спростовували наведені доводи заяви, відсутні.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що наведені в обґрунтування заяви причини пропуску строку на апеляційне оскарження ухвали суду у цій справі слід визнати поважними та такими, що не спростовані матеріалами справи, і не залежали від волі апелянта, а тому слід поновити апелянту вказаний процесуальний строк.
Однак, апеляційний суд ознайомившись із апеляційною скаргою зазначає, що апеляційне провадження у цій справі не можливо відкрити, оскільки апеляційна скарга не відповідає вимогам п.2 ч.4 ст.356 ЦПК України, в силу якого до апеляційної скарги додаються копії скарги та доданих письмових матеріалів відповідно до кількості учасників справи, крім випадків, якщо така скарга та додані матеріали подаються до суду в електронній формі через електронний кабінет. У разі подання скарги та доданих матеріалів в електронній формі через електронний кабінет до неї додаються докази надсилання її копії та копій доданих матеріалів іншим учасникам справи з урахуванням положень статті 43 цього Кодексу.
Апелянтом при звернення до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою не надано її копій для інших учасників справи.
Також, в порушення приписів п.3 ч.2 ст.356 ЦПК України, апелянтом не зазначено адресу ВЧ НОМЕР_1 .
Згідно ч.2 ст.357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу.
За наведених обставин, апеляційна скарга підлягає залишенню без руху з наданням строку 10 днів з дня отримання копії цієї ухвали для виправлення зазначених вище недоліків, а саме подати до апеляційного суду копії апеляційних скарг у кількості до заінтересованих осіб, а також зазначити адресу ВЧ НОМЕР_1 .
Керуючись ст.ст.185, 357 ЦПК України, апеляційний суд,
ПОСТАНОВИВ:
Задовольнити заяву Органу опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Чернівецької міської ради та поновити йому строк на апеляційне оскарження ухвали Шевченківського районного суду м. Чернівці від 31 серпня 2026 року.
Залишити без руху апеляційну скаргу Органу опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Чернівецької міської ради на ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 31 серпня 2026 року.
Надати Органу опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Чернівецької міської ради десять днів з дня отримання копії ухвали для усунення недоліків, про що повідомити апелянта.
Роз`яснити, що в разі невиконання зазначених вимог апеляційна скарга буде визнана неподаною та повернута апелянту.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: І.Н. Лисак
М.І. Кулянда
І.М. Литвинюк