УХВАЛА
24 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 554/13134/25
провадження № 61-12300ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Підодвірний Тарас Іванович, на рішення Шевченківського районного суду міста Полтави від 18 лютого 2026 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 серпня 2026 року у справі за позовом Акціонерного товариства «ТАСКОМБАНК» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2025 року Акціонерне товариство «ТАСКОМБАНК» (далі - АТ «ТАСКОМБАНК») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позов обґрунтовано тим, що 29 квітня 2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Центр фінансових рішень» (далі - ТОВ «ФК «ЦФР») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № [номер приховано], відповідно до умов якого позичальнику надано кредит у розмірі 53 161,00 грн зі строком кредитування до 30 квітня 2026 року.
АТ «ТАСКОМБАНК» зазначало, що на підставі договору про відступлення права вимоги від 07 жовтня 2016 року № ТАСЦФР-10-2016 та відповідного реєстру прав вимог набуло право грошової вимоги до ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором.
Посилаючись на неналежне виконання відповідачем кредитних зобов`язань, позивач просив стягнути з нього заборгованість у загальному розмірі 66 852,17 грн, яка складається з: 44 015,92 грн основного боргу, 5,21 грн заборгованості за процентами річними та 22 831,04 грн заборгованості за процентами щомісячними.
Шевченківський районний суд міста Полтави рішенням від 18 лютого 2026 року позов АТ «ТАСКОМБАНК» задовольнив.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ «ТАСКОМБАНК» заборгованість за кредитним договором від 29 квітня 2021 року № [номер приховано] у розмірі 66 852,17 грн та судовий збір у розмірі 2 422,40 грн.
Полтавський апеляційний суд постановою від 25 серпня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Полтави від 18 лютого 2026 року - без змін.
22 вересня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Підодвірний Т. І., подав до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Полтави від 18 лютого 2026 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 серпня 2026 року.
Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційну скаргу подано на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.
За змістом статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
У пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», умови прийнятності касаційної скарги можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури в суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, оскільки касаційне провадження здійснюється після розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) зазначила, що касаційний перегляд є екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції, які обмежуються вирішенням питань права, а також на більший ступінь формальності касаційної процедури.
ЦПК України визначає баланс між гарантіями права на справедливий судовий розгляд, зокрема правом на розгляд справи судом, встановленим законом, передбаченим пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та принципом остаточності судових рішень res judicata. У такий спосіб фактично закріплено модель обмеженої касації, що реалізується шляхом застосування процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах із ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, передбачених цією нормою.
Встановлення у процесуальному законі виняткових підстав для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах із ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, лише у випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, спрямоване на забезпечення остаточності судових рішень, стабільності й визначеності у цивільних правовідносинах.
Згідно з пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 розділу III цього Кодексу; 5) у яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.
З огляду на положення статті 19 у системному зв`язку з нормами статей 274, 389 та 394 ЦПК України суд касаційної інстанції вправі віднести справу до категорії малозначних на будь-якій стадії її розгляду.
Предметом спору у цій справі є вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором у загальному розмірі 66 852,17 грн.
Зазначена вимога є майновою, оскільки визначена у грошовому вираженні, а тому відповідно до статей 175, 176 ЦПК України враховується при визначенні ціни позову.
Ціна позову становить 66 852,17 грн, що станом на 01 січня 2026 року не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 328,00 грн х 250 = 832 000,00 грн).
Отже, судові рішення у цій справі відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню, якщо відсутні винятки, передбачені цією нормою.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, зазначаючи, що касаційна скарга стосується питань права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Зокрема, заявник ставить питання щодо дотримання встановленого статтею 83 ЦПК України порядку подання доказів, необхідних для підтвердження переходу конкретної майбутньої вимоги за договором про відступлення права вимоги; тлумачення умов цього договору щодо строку його дії та пролонгації; доказового значення виписки нового кредитора для підтвердження виконання кредитного договору первісним кредитором; а також щодо достатності паспорта споживчого кредиту для підтвердження погодження договірних процентів за відсутності інших документів, визначених складовими кредитного договору.
Разом із тим наведені заявником доводи не свідчать про наявність питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, у розумінні підпункту «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Фундаментальне значення питання права передбачає, що його вирішення виходить за межі індивідуального спору, має значення для невизначеного кола спорів та потребує формування єдиного підходу до застосування відповідної норми права.
Саме лише формулювання заявником низки питань права та посилання на можливість їх виникнення в інших справах не є достатнім для висновку про наявність зазначеного винятку. Особа, яка подає касаційну скаргу, повинна належним чином обґрунтувати, у чому саме полягає фундаментальність відповідного питання, існування правової невизначеності щодо застосування конкретної норми права та необхідність формування Верховним Судом універсального правового підходу, який виходив би за межі вирішення конкретного спору.
Натомість значна частина сформульованих заявником питань безпосередньо пов`язана з установленими у цій справі фактичними обставинами, змістом конкретного договору про відступлення права вимоги від 07 жовтня 2016 року № ТАСЦФР-10-2016 та оцінкою доказів, поданих АТ «ТАСКОМБАНК» на підтвердження набуття ним права вимоги саме до ОСОБА_1 .
Так, доводи про те, що позивач не довів сплату ціни відповідного реєстру прав вимог, що подані ним платіжні документи не підтверджують перехід саме спірної вимоги, а суди не встановили, яким конкретним платіжним документом підтверджується виконання умов договору про відступлення права вимоги, стосуються передусім належності, допустимості, достовірності та достатності доказів у конкретній справі.
Так само доводи щодо виписки АТ «ТАСКОМБАНК» зводяться до необхідності перевірки того, чи підтверджує конкретний наявний у матеріалах справи документ фактичне виконання ТОВ «ФК «ЦФР» своїх зобов`язань за кредитним договором, тобто стосуються встановлення обставин справи та оцінки доказів.
Аргументи заявника щодо неподання разом із позовною заявою платіжних документів та їх подальшого прийняття судом також стосуються застосування процесуальних норм до конкретних обставин подання доказів у цій справі. Посилання на порушення судами статті 83 ЦПК України саме собою не доводить фундаментального значення відповідного питання права для формування єдиної правозастосовчої практики.
Не свідчать про наявність такого питання й доводи щодо тлумачення пунктів 9.2 та 9.4 договору про відступлення права вимоги від 07 жовтня 2016 року № ТАСЦФР-10-2016, оскільки з`ясування змісту умов конкретного правочину, строку його дії та правових наслідків погодженого сторонами порядку пролонгації саме собою не становить питання застосування норми права, яке має фундаментальне значення у розумінні підпункту «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Посилання заявника на наявність окремих судових рішень судів першої інстанції, у яких умови цього договору оцінено інакше, також не є достатнім підтвердженням фундаментального характеру порушеного питання. Висновки судів у кожній справі залежать від установлених ними обставин, доводів сторін та сукупності поданих доказів, а судові рішення судів першої інстанції не формують обов`язкової для інших судів правозастосовчої практики.
Посилання заявника на постанови Верховного Суду від 07 січня 2026 року у справі № 727/2790/25 та від 04 лютого 2026 року у справі № 202/13389/24 щодо можливості відступлення майбутньої вимоги також не підтверджує необхідності формування нового фундаментального висновку. Навпаки, наведення заявником уже сформованих Верховним Судом висновків щодо правової природи майбутньої вимоги та необхідності її індивідуалізації свідчить про існування правових орієнтирів для вирішення відповідного питання.
Твердження заявника про неправильне застосування судами цих висновків до обставин конкретної справи може стосуватися правильності вирішення спору по суті, однак не є тотожним наявності винятку, передбаченого підпунктом «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Посилання заявника на постанову Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20 щодо правового значення паспорта споживчого кредиту також спрямоване на доведення неправильності оцінки судами конкретної договірної документації та не обґрунтовує необхідності формування нового універсального правового підходу.
Доводи про ненадання Умов отримання фінансових кредитів у редакції від 04 січня 2021 року, недоведеність погодження щомісячних процентів, відсутність, на думку заявника, належних первинних документів та неправильне визначення судами доказового значення паспорта споживчого кредиту стосуються встановлення змісту правовідносин сторін та оцінки наявних у справі доказів.
Не змінює цього висновку й посилання заявника на пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України як на підстави касаційного оскарження.
Підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України, визначають межі касаційного перегляду судових рішень, які можуть бути предметом такого перегляду. Водночас у справах, зазначених у пункті 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, особа повинна насамперед належним чином обґрунтувати наявність хоча б одного із передбачених підпунктами «а»-«г» цієї норми винятків. Саме лише посилання на одну або декілька підстав, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, не усуває встановленого законом процесуального обмеження касаційного оскарження.
Фактично доводи касаційної скарги у цій частині спрямовані на перевірку правильності встановлення судами обставин укладення та виконання кредитного договору, переходу до позивача права вимоги, оцінку реєстру прав вимог, платіжних документів, банківської виписки, паспорта споживчого кредиту, розрахунку заборгованості та інших доказів.
Верховний Суд враховує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів належать до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції відповідно до статті 400 ЦПК України не наділений повноваженнями встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішеннях судів попередніх інстанцій, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими чи здійснювати їх повторну оцінку.
Незгода заявника з установленими судами обставинами справи, оцінкою доказів та висновками щодо доведеності позовних вимог сама собою не свідчить про наявність питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Заявник не навів переконливого обґрунтування того, що сформульовані ним питання виходять за межі індивідуального спору сторін та існує правова невизначеність, для усунення якої необхідне формування Верховним Судом нового універсального підходу до застосування відповідних норм права.
Також із касаційної скарги не вбачається обставин, які б свідчили про наявність інших винятків, передбачених підпунктами «б»-«г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Заявник не обґрунтував, що внаслідок ухвалення оскаржуваних судових рішень він буде позбавлений можливості спростувати встановлені ними обставини під час розгляду іншої справи.
Не наведено й обставин, які б свідчили про те, що справа становить значний суспільний інтерес або має для заявника виняткове значення у розумінні підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Сам собою майновий характер спору, обов`язок сплатити присуджену судом заборгованість та можливі несприятливі майнові наслідки виконання судового рішення є звичайними наслідками вирішення цивільного спору і не свідчать про виняткове значення справи.
Не встановлено й підстав вважати, що суд першої інстанції помилково відніс справу до категорії малозначних.
Отже, наведені у касаційній скарзі доводи не підтверджують наявності виняткових підстав, передбачених підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Випадки, визначені підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, є винятками із загального правила про неможливість касаційного оскарження відповідних судових рішень, а тому необхідність відкриття касаційного провадження повинна бути належним чином обґрунтована особою, яка подає касаційну скаргу.
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої умови прийнятності касаційної скарги можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви, а з огляду на особливий статус суду касаційної інстанції касаційні процедури можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється після розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій (рішення у справах «Levages Prestations Services v. France» («Леваж Престасьон Сервіс проти Франції»), «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» («Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії»)).
Європейський суд з прав людини у пункті 122 рішення від 05 квітня 2018 року у справі «Zubac v. Croatia» («Зубац проти Хорватії») зазначив, що якщо національне законодавство наділяє Верховний Суд повноваженнями здійснювати відбір справ для касаційного перегляду, цей суд не повинен бути пов`язаний можливими помилками судів нижчих інстанцій при визначенні доступу до касаційного перегляду, оскільки інший підхід міг би істотно перешкодити виконанню ним своєї особливої функції.
Верховний Суд також враховує, що застосування процесуального фільтра, передбаченого пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, є передбачуваним для учасників процесу та відповідає завданню касаційного провадження, яке полягає у забезпеченні однакового застосування норм права, а не у повторній перевірці правильності встановлення судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
У цій справі заявник фактично просить суд касаційної інстанції перевірити правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права до конкретних фактичних обставин, повторно дослідити й оцінити докази щодо виникнення кредитного зобов`язання, переходу права вимоги, виконання договору про відступлення права вимоги, погодження умов кредитування та розміру заборгованості, що не свідчить про наявність виняткових обставин, які давали б підстави для касаційного перегляду судових рішень у цій справі.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Оскільки касаційну скаргу подано на судові рішення у справі із ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а наведені у касаційній скарзі доводи не підтверджують наявності виняткових підстав, передбачених підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись статтями 19, 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Підодвірний Тарас Іванович, на рішення Шевченківського районного суду міста Полтави від 18 лютого 2026 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 серпня 2026 року у справі за позовом Акціонерного товариства «ТАСКОМБАНК» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко