ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
8-й під`їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня [телефон приховано], тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
_______________________________________________________________________
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"16" вересня 2026 р. м. Харків Справа № 5023/4346/11 (922/448/26)
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Аюпової Р.М.
при секретарі судового засідання Задорожний К.О.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Ліквідатора Онищенка Костянтина Сергійовича ( АДРЕСА_1 ); Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Акціонерне товариство "УкрСиббанк" (04070, м. Київ, вул. Андріївська, буд. 2/12).
до 1. ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) , 2. ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ,
про витребування майна в межах справи про банкрутство ФОП Назаренко О.М.
за участю представників:
другого відповідача - Матвєєва Л.В.;
інші учасники - не з`явились
ВСТАНОВИВ:
Постановою Господарського суду Харківської області від 05 вересня 2012 року боржника - фізичну особу - підприємця Назаренко Ольгу Миколаївну визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою суду від 26.12.2016 ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Онищенка Костянтина Сергійовича.
09.08.2021 на адресу суду надійшла заява ліквідатора ФОП Назаренко О.М. арбітражного керуючого Онищенка К.С. про витребування майна банкрута, в якій ліквідатор просив суд :
- визнати право власності на нежитлові приміщення №1,2,3 загальною площею 43,3кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано], об`єкт житлової нерухомості: НІ та нежитлові приміщення №1а загальною площею 30,7 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано], об`єкт житлової нерухомості: НІ, за Назаренко О.М.;
- витребувати нежитлові приміщення №1,2,3 загальною площею 43,3кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано], об`єкт житлової нерухомості: НІ та нежитлові приміщення №1а загальною площею 30,7кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано], об`єкт житлової нерухомості: НІ, із чужого незаконного володіння на користь Назаренко О.М.;
- встановити, що новостворені об`єкти : нежитлові приміщення №1,2,3 загальною площею 43,3кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано], об`єкт житлової нерухомості: НІ та нежитлові приміщення №1а загальною площею 30,7кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано], об`єкт житлової нерухомості: НІ, розташовані за адресою: АДРЕСА_4 , є предметом іпотеки за кредитними зобов`язаннями Назаренко О.М. перед AT "УкрСиббанк";
- зареєструвати нежитлові приміщення №1,2,3 загальною площею 43,3 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано], об`єкт житлової нерухомості: НІ та нежитлові приміщення №1а загальною площею 30,7 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано], об`єкт житлової нерухомості: НІ, розташовані за адресою: АДРЕСА_4 , за Назаренко О.М.
Вказана заява прийнята судом до розгляду, залучено до участі у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
05.01.2026 ОСОБА_2 надані до суду письмові пояснення (вх. № 63), в яких вказує, що станом на дату укладання договору купівлі-продажу (24.03.2021), покупець ОСОБА_2 не лише не знав, і не міг знати, що нежитлове приміщення АДРЕСА_5 , може бути предметом спору, оскільки у продавця ( ОСОБА_3 ) на час його відчуження та на час придбання ОСОБА_2 не існувало жодних перешкод та заборон на його продаж та купівлю. При цьому ані продавець ( ОСОБА_3 ), ані попередній власник (ТОВ "Орендна Агенція селище Жуковського"), ані сам банкрут ( ОСОБА_4 ) не заявляли та не заявляють, що майно вибуло з їх власності не з їхньої волі. З огляду на наведене, ОСОБА_2 вважає, що є добросовісним набувачем нежитлового приміщення, яке було придбане ним за відплатним договором у встановлений законом спосіб, що підтверджується договором купівлі-продажу нежитлового приміщення від 24.03.2021, а всі попередні власники цього майна не заявляли та не заявляють, що майно вибуло з їх власності не з їхньої волі. Відтак, враховуючи норми ст. 388 ЦК України, зазначене майно не може бути витребувано від добросовісного набувача. Окремо звертає увагу суду на те, що постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03.10.2016 у справі № 5023/4346/11 визнано недійсним саме договір купівлі-продажу майна від 28.12.2012, предметом якого була чотирьохкімнатна квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 76,2 кв.м., а не спірне майно, яке просить витребувати у ОСОБА_2 арбітражний керуючий Онищенко К.С. Висновок експерта № 31 підтверджує, що нежитлові приміщення № 1а та 1а-1, загальною площею 30,7 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано] є взагалі окремими та самостійним об`єктом нерухомого майна.
07.01.2026 АТ "Укрсиббанк" надані до суду пояснення щодо заяви ліквідатора про витребування доказів (вх. № 393), в яких, підтримуючі заяву ліквідатора зазначає, що за недійсним договором купівлі-продажу квартири від 28.12.2012 укладеного між арбітражним керуючим Яновським С.С. та ТОВ «Виробничо - комерційна фірма «Х.О.Г.» не відбувався перехід прав до покупця ТОВ «Виробничо - комерційна фірма «Х.О.Г.», та в силу ч. 1 ст. 216 ЦКУ не відбувався перехід прав до інших осіб за якими реєструвалися права на це нерухоме майно. Враховуючи недійсність договору купівлі-продажу майна від 28.12.2012, за яким предмет іпотеки, арбітражним керуючим Яновським С.С. було відчужено ТОВ «Виробничо - комерційна фірма «Х.О.Г.» правочини щодо спірного майна укладені після 28.12.2012 року є недійсними в силу ст. 216 ЦКУ. Враховуючи визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, положення статей 215, 216 ЦКУ, ТОВ «Виробничо - комерційна фірма «Х.О.Г.», як покупець іпотечної квартири, не набуло право власності на неї. А отже, ТОВ «Виробничо - комерційна фірма «Х.О.Г.» не мала права на її відчуження так як в неї не виникло право власності. Враховуючи недійсність договору купівлі - продажу за яким ТОВ «Виробничо - комерційна фірма «Х.О.Г.» придбало квартиру, подальший продаж цієї квартири (або нежитлових приміщень, які утворилися в процесі зміни цільового призначення квартири та її поділу) не створював юридичних наслідків для наступних покупців, у тому числі нових власників. Також вказує, що за висновком експерта №31 від 12.05.2025 складеного старшим науковим співробітником лабораторії будівельно-технічних досліджень ННЦ «Інститут судових експертиз ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса» Кириловою Л.І. «нежитлові приміщення № 1,2,3, загальною площею 43,3 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано], та нежитлові приміщення № 1а, загальною площею 30,7 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано] виникли в результаті переобладнання та поділу квартири АДРЕСА_6 ». Отже, на думку банку, витребувані ліквідатором нежитлові приміщення були переобладнані та поділені з квартири АДРЕСА_6 , що підтверджується висновком експерта.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 04.02.2026 суд перейшов до розгляду заяви ліквідатора ФОП Назаренко О.М. арбітражного керуючого Онищенка К.С. про витребування майна банкрута за правилами позовного провадження, відповідно до ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства, в межах справи про банкрутство Фізичної особи-підприємця Назаренко Ольги Миколаївни. Цією ж ухвалою позов арбітражного керуючого Онищенка К.С. залишено без руху.
23.02.2026 на виконання ухвали господарського суду від 04.02.2026, позивач надав до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви (вх. №4527), в якій ліквідатор, зокрема, зменшив розмір заявлених позовних вимог до двох вимог майнового характеру, у зв`язку з чим виклав позовні вимоги у наступній редакції:
- витребувати нежитлові приміщення № 1,2,3 загальною площею 43,3 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано], та нежитлові приміщення № 1а загальною площею 30,7 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано], із чужого незаконного володіння на користь Назаренко О.М.
- стягнути з Іванова О.А. 50 відсотків сплаченого судового збору у розмірі 2379, 00 грн.
- стягнути з Чорної Л.О. 50 відсотків сплаченого судового збору у розмірі 2379, 00 грн.
В обґрунтування позовних вимог, викладених в уточненій позовній заяві від 19.02.2026 та заяві про усунення недоліків від 23.02.2026, позивач посилається на те, що продаж предмета іпотеки у процедурі банкрутства у 2012 році відбувся поза волею банкрута; що, на думку позивача, свідчить про безвідплатність первісного відчуження майна і, відповідно до ч. 3 ст. 388 ЦК України, є підставою для витребування навіть від добросовісного набувача. Позивач також посилається на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 03.10.2016, якою визнано недійсними результати аукціону від 21.12.2012 та договір купівлі-продажу від 28.12.2012.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 02.03.2026 повернуто позовну заяву ліквідатора Онищенка Костянтина Сергійовича про витребування майна та додані до неї документи у справі №5023/4346/11(922/448/26) - без розгляду.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 21.04.2026 ухвалу Господарського суду Харківської області від 02.03.2026 у справі №5023/4346/11(922/448/26) скасовано. Справу направлено до Господарського суду Харківської області для продовження розгляду.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 12.05.2026 відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
27.05.2026 представником відповідача 2, подано відзив на позовну заяву (вх. № 12867), в якому повністю заперечувала проти задоволення позову. Представник відповідача 2 заявила про застосування наслідків спливу позовної давності оскільки незаконність продажу предмета іпотеки встановлена постановою Харківського апеляційного господарського суду ще 03.10.2016, трирічний строк сплив 03.10.2019, а позов подано лише 09.08.2021, тобто з пропуском майже у два роки, без жодного обґрунтування поважності причин пропуску процесуального строку. Представник відповідача 2 також наполягала на тому, що приміщення № 1а, яке належить Іванову О.А., є самостійним об`єктом (підтверджено висновком будівельно-технічної експертизи № 31), набутим за окремим ланцюгом договорів, жоден з яких недійсним не визнавався. У відзиві представником відповідача 2 наголошено, що станом на дату укладення договору (24.03.2021) реєстр не містив жодних обтяжень чи заборон, а тому відповідач не знав і не міг знати про спір щодо майна. Також відповідач наполягає на тому, що позивачем ОСОБА_5 не наведено жодних пояснень щодо актуального місцезнаходження ФОП Назаренко О.М., її правовоії позиції у справі, можливості отримання від неії підтвердження підтримки позову або заперечень щодо дій ліквідатора ОСОБА_5 , що ставить під сумнів законність представництва інтересів ФОП Назаренко О.М. самим позивачем. Саме по собі призначення арбітражного керуючого у справі про банкрутство не означає наявності у нього необмеженого права діяти всупереч або незалежно від волі особи, права якоії нібито захищаються. За таких обставин позивач не довів належним чином ані наявність правових підстав для представництва інтересів ФОП Назаренко О.М., ані існування дійсного волевиявлення банкрута на подання та підтримання відповідного позову. Відповідач зауважує, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами ані тотожності спірного нежитлового приміщення об`єкту нерухомості, щодо якого ухвалювалися судові рішення у справі № 5023/4346/11, ані факту належності такого майна банкруту ФОП Назаренко О.М. Висновок судовоії будівельно-технічноії експертизи № 31 від 12.05.2025 підтвердив, що нежитлове приміщення №1а є самостійним та окремим об`єктом нерухомого майна. При цьому відповідач набув право власності на спірне майно на підставі чинного договору купівлі-продажу, за відсутності будь-яких заборон, обтяжень чи спорів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, тобто є добросовісним набувачем у розумінні ст. 388 ЦК Украіїни. За таких обставин, на думку відповідача, задоволення позову призведе до непропорційного втручання у право відповідача на мирне володіння майном, гарантоване ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та фактично покладе негативні наслідки можливих порушень, допущених колишнім ліквідатором у процедурі банкрутства, на добросовісного власника майна. Враховуючи викладене, відповідач просить суд застосувати наслідки спливу строку позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Ухвалою від 01.06.2026 клопотання представника відповідача щодо розгляду справи в порядку загального позовного провадження (вх. № 12809) задоволено, суд перейшов до розгляду справи за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання у справі.
У судове засідання 16.09.2026 з`явився представник відповідача 2, яка проти позову заперечувала з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, наполягала на застосуванні наслідків спливу позовної давності та відмові у задоволенні позову. Зокрема, зазначила, що постанова від 03.10.2016, на яку посилається позивач як на підставу вимог, стосувалася визнання недійсним договору купівлі-продажу чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_6 , загальною площею 76,2 кв.м, житловою площею 55,3 кв.м., а не спірне майно, яке просить витребувати у ОСОБА_2 арбітражний керуючий Онищенко К.С. Ні Відповідач 1, ні Відповідач 2 не були учасниками спору щодо визнання договору купівлі-продажу квартири № 114 на користь ТОВ «Виробничо-комерційна фірма «Х.О.Г.»» недійсним. Жодних інших доказів, що спірне майно було предметом розгляду в постанові Харківського апеляційного господарського суду від 03.10.2016 у справі № 5023/4346/11 до суду не надано. Жодних доказів того, що спірне майно належить банкруту - ФОП Назаренко О.М. арбітражним керуючим, до заяви суду не надано. Оскільки відповідачі учасниками справи станом на 2016 рік не були, обставини, встановлені постановою від 03.10.2016, не мають для них преюдиційного значення і не звільняють позивача від обов`язку довести тотожність спірного майна з майном, щодо якого це порушення було встановлено та ч. 4, 5 ст. 75 ГПК України не є застосовною в цьому випадку. Належних та допустимих доказів утворення спірних приміщень шляхом поділу квартири № 114 позивачем не надано, як і інших доказів ідентичності спірних приміщень та квартири. Враховуючи викладене, на переконання відповідача, правові підстави для витребування майна у відповідачів відсутні.
Позивач та інші учасники судового розгляду у судове засідання не з`явились, причин неявки суду не повідомляли.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 р. у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (рішення у справі «Олександр Шевченко проти України» (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та «Трух проти України» (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, висловленій у рішенні "Каракуця проти України", заявник повинен виявляти належну зацікавленість у розгляді справи.
При цьому суд вважає за необхідне наголосити, що в процесі розгляду даного спору, позивач у підготовчі та судові засідання не з`являвся, позов не підтримував, відповідь на відзив другого відповідача суду не надав, заперечень на надані відповідачем пояснення, додаткові докази - не висловлював.
Так, в ході розгляду даної справи Господарським судом Харківської області, у відповідності до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.
В ході розгляду даної справи судом було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи, у відповідності до приписів ч. 1 ст. 210 ГПК України, а також з урахуванням положень ч. 2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 202 ГПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що неявка позивача, відповідача Чорної Л.О. та третьої особи, яка не заявляє особистих вимог щодо предмету спору на стороні Позивача АТ «УкрСиббанк» не перешкоджає розгляду справи по суті.
Враховуючи положення ст. 13, 74 ГПК України, якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу по суті.
У судовому засіданні 16.09.2026, відповідно до ст. 240 ГПК України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
З`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника другого відповідача, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.
Постановою Господарського суду Харківської області від 05.09.2012 у справі № 5023/4346/11 Фізичну особу-підприємця Назаренко О.М. визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено арбітражного керуючого Яновського С.С.
28.09.2012 арбітражним керуючим Яновським С.С. проведено інвентаризацію майна, встановлено, що банкруту на праві власності належала чотирикімнатна квартира АДРЕСА_6 , загальною площею 76,2 кв.м, житловою площею 55,3 кв.м, яка є предметом іпотеки відповідно до договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_4 та АТ «УкрСиббанк», посвідченого 07.03.2008 приватним нотаріусом ХМНО Шатерніковою Т.М. за реєстром № 166.
На підставі протоколу № 1 проведення аукціону від 21.12.2012 та договору купівлі-продажу від 28.12.2012, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Ліпінською І.Е. за реєстром № 1942, вказану квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 76,2 кв.м., житловою площею 55,3 кв.м. реалізовано на користь ТОВ «Виробничо-комерційна фірма «Х.О.Г.»».
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03.10.2016 у справі № 5023/4346/11 визнано недійсними результати аукціону від 21.12.2012 та договір купівлі-продажу майна від 28.12.2012; постановою Вищого господарського суду України від 05.07.2017 цю постанову залишено без змін.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 30 травня 2019 року призначено по справі судову будівельно - технічну експертизу, проведення якої доручено експертам Харківського науково - дослідного інституту судових експертиз ім. засл. проф. Н.С. Бокаріуса.
За результатами проведеної судової будівельно - технічної експертизи встановлено що нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-6, 1-в, 1-г, 1-д загальною площею 33,8 кв.м. та № 2-а, 2-6, 2-г, 2-д загальною площею 35,2 кв.м. в житловому будинку літ. «А-5» утворилися не в результаті поділу квартири АДРЕСА_7 .
В подальшому ліквідатором встановлено що зазначене вище майно було виведено з житлового в нежитловий фонд, поділене на окремі приміщення, а саме:
-нежитлове приміщення, № 1,2,3, загальною площею 43,3 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано], об`єкт житлової нерухомості: НІ, та
-нежитлове приміщення, № 1а, загальною площею 30,7 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106[телефон приховано], об`єкт житлової нерухомості: НІ, розташовані за адресою: АДРЕСА_4 , та неодноразово перепродане, надалі по тексту - новостворені нежитлові приміщення (Інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно).
Згідно з Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 256236038, № 256239506 від 13.05.2021 власником вказаного майна на дату видачі довідки є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Позивач вважає, що продаж предмета іпотеки не був спрямований на задоволення вимог не тільки кредиторів, але й суперечив інтересам банкрута, а тому є таким, що не відповідає внутрішній волі власника майна - ОСОБА_4 , а, отже, вважає, що наявні підстави для витребування предмета іпотеки з чужого незаконного володіння.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Ч. 1 ст. 321 ЦК України, яка кореспондується із ст. 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (ст. 330 ЦК України).
За змістом ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (Постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи, законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності та добросовісності такого набуття.
Як встановлено судом, 24.03.2021 ОСОБА_2 (другий відповідач) придбав у ОСОБА_3 нежитлове приміщення №1а, загальною площею 30,7 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_4 за відплатним договором купівлі-продажу нежитлового приміщення за ціною 898 500, 00 грн. Зазначена сума була повністю сплачена ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 , що підтверджується заявою ОСОБА_3 від 24.03.2021 про повний розрахунок за договором, засвідченою приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Сергієнко Н.В. за номером 1719. Вказане приміщення належало продавцю ( ОСОБА_3 ) на праві власності на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, посвідченого 13.05.2020 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Івановою О.В. за реєстровим № 592. Продавець за цим договором від 13.05.2020 - ТОВ "Орендна Агенція селище Жуковського".
Як вказував відповідач - ОСОБА_2 , під час розгляду даного спору, станом на дату укладання договору купівлі-продажу (24.03.2021), він не лише не знав, і не міг знати, що нежитлове приміщення АДРЕСА_5 , може бути предметом спору, оскільки у продавця ( ОСОБА_3 ) на час його відчуження та на час придбання ОСОБА_2 не існувало жодних перешкод та заборон на його продаж та купівлю.
Суд звертає увагу, що добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.
Слід зазначити, що у розглядуваній справі позивач не наводить обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки відповідачів як кінцевих набувачів спірного нерухомого майна, не надає відповідних доказів на підтвердження таких обставин.
У спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/73/17).
За загальним правилом добросовісний набувач набуває право власності на нерухоме майно, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Це правило застосовується і в разі, якщо нерухоме майно було відчужене власником, який не має права його відчужувати, оскільки на нерухоме майно накладений арешт. Виходячи із загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК України) добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати. Подібні висновки щодо набуття прав на нерухоме майно сформульовані у Постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16.
Вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування ст. 388 ЦК України, слід перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (Постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.04.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18). Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (Постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 дійшла висновку також про те, що якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму п. 1 ч.1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у Постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі №610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).
При цьому, добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача, можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Схожі висновки містить Постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19.
Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
При цьому суд враховує, що ч. 5 ст. 12 ЦК України встановлює загальну презумпцію добросовісності, а саме якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Суд зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як кінцеві набувачі спірного майна, знали чи могли знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття майна всупереч закону. Також такі докази не були надані позивачем в обґрунтування позову.
Таким чином, у разі відсутності на момент набуття права власності судових рішень, які б визнавали незаконним відчуження майна, та за умови, що особа діяла в межах чинного законодавства, не маючи підстав для сумнівів у правомірності своїх дій, такі дії мають вважатися добросовісними. Зазначені обставини виключають обізнаність таких осіб або їхній обов`язок бути обізнаними щодо порушення порядку реалізації майна, що могло б свідчити про недобросовісне набуття.
Господарський суд також зазначає, що добросовісний набувач не може відповідати через порушення інших осіб, допущені в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам ст. 388 ЦК України, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Схожий висновок викладено в Постанові Верховного Суду від 09.12.2024 у справі № 754/446/22.
Матеріали справи не містять жодних доказів того, що на дату набуття відповідачами права власності на спірні приміщення існували відомості про обтяження, заборони чи спір або, що відповідачі взагалі могли знати про пов`язаність приміщень з майном банкрута - ФОП Назаренко О.М.
В постанові суду апеляційної інстанції від 03.10.2016 встановлено наявність допущених порушень порядку організації та проведення аукціону колишнім ліквідатором боржника з продажу майна банкрута - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 76,2 кв.м., житловою площею 55,3 кв.м. Разом з тим, вказана постанова містить висновки саме щодо недобросовісного виконання своїх обов`язків ліквідатором Яновським С.С., а отже, за допущені порушення відповідні наслідки мають наступити саме для особи, яка неналежним чином виконувала свої обов`язки, а не для осіб, які є добросовісними набувачами.
Суд погоджується, що наслідки незаконних дій ліквідатора під час первісного продажу майна банкрута не можуть порівнюватись з тим індивідуальним та надмірним особистим тягарем власників майна, оскільки такі наслідки призведуть до фактичного позбавлення фізичних осіб правомірно набутого майна без будь-якої компенсації понесених збитків, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур банкрутства, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам ст. 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (див.: пункт 6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, провадження № 12-35гс21).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень ст. 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі ст. 6 Конвенції.
Отже, судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень ст. 387, 388 ЦК України, так і положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
Так, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Для застосування п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України ключовими аспектами є відсутність волі власника на відчуження майна, добросовісність набувача, а також оплатність при відчуженні спірного майна.
Так, судом встановлено добросовісність набувача та сторонами не спростовано оплатність договору при відчуженні спірного майна.
Ст. 388 ЦК України передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі зазначеної норми залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння.
Добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України ) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Зазначене також підтверджується висновками Верховного Суду, який неодноразово звертав увагу на те, що можливість задоволення позовних вимог на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України пов`язане із встановленням двох основних обставин - наявності волі у власника (позивача, який витребував майно) та обставин переходу права власності до останнього набувача (чи було таке набуття добросовісним чи не добросовісним).
Положеннями вказаної норми не зазначено наслідки у випадку, якщо за встановлених обставинами справи одночасно встановлено і відсутність волі у власника під час вибуття з його володіння майна і наявність добросовісного оплатного набуття права власності відповідачем-володільцем спірного майна.
Разом з тим, у разі витребування спірного майна від добросовісного набувача на користь власника, суди, при застосуванні ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні досліджувати обставини справи на предмет наявності легітимної мети при витребуванні спірного майна, а також досліджувати обставини справи на предмет чи відповідні дії є пропорційними легітимній меті втручання у право власності відповідача.
Так, у позовах про зобов`язання повернути майно, господарським судам необхідно досліджувати, чи не будуть такі заходи втручанням у право особи на мирне володіння майном, що є гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Перший протокол до Конвенції ратифікований Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" і застосовується судами України як частина національного законодавства.
Таким чином, ст. 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Як вже зазначалося, за ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ, як джерело права.
Звісно, рішення ЄСПЛ мають бути застосовані судами обов`язково, але таке застосування у кожній справі повинно бути обґрунтованим, виваженим, таким, що не є формальним, а відповідає суті рішення ЄСПЛ, змісту та характеру правовідносин, що розглядаються. Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13.
Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених ч. 2 ст. 353 цього Кодексу.
Отже, наведені норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Цивільного кодексу України визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення особи права власності. Водночас зазначені норми допускають можливість винятку з цього загального правила за умови, коли позбавлення права власності передбачено законом, здійснюється в інтересах суспільства (з мотивів суспільної необхідності) та є пропорційним (зокрема, передбачає компенсацію, відшкодування вартості майна).
За таких умов, слід дійти висновку, що запропоноване в позові втручання в права добросовісних набувачів майна, є явно непропорційним, призведе до істотного дисбалансу прав та інтересів добросовісного набувача і порушення його прав в розумінні вимог ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, призведе до невиправданого втручання в право мирно володіти своїм майном.
Згідно ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто, незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 виснувала, зокрема, що перевірка добросовісності набувача майна здійснюється саме при вирішенні питання про витребування/повернення майна.
Добросовісність чи недобросовісність особи це правовий висновок, який робиться судом на підставі встановлених обставин справи, які можуть про це свідчити. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 910/20528/21.
Отже, суд доходить висновку про те, що відповідачі набули право власності на спірне майно у встановленому законом порядку, що відповідно до положень цивільного законодавства є самостійною та безумовною підставою набуття права власності, що про їхню недобросовісність не свідчить та правових підстав для витребування майна не створює, а відтак, підстав для задоволення позову не встановлено.
Отже, у задоволенні позову слід відмовити за необґрунтованістю та безпідставністю.
Окрім цього другим відповідачем подано до суду заяву про застосування наслідків спливу строків позовної давності, розглянувши яку, суд керується наступним.
Заявник обґрунтовує подану заяву тим, що при зверненні до суду позивач спирається на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 03.10.2016, якою встановлено факт порушення порядку відчуження предмета іпотеки. Отже, трирічний строк позовної давності за вимогою про витребування майна, обчислений від 03.10.2016, сплив 03.10.2019. Заяву ліквідатора про витребування майна банкрута, яка перебуває на розгляді в цій справі, подано до Господарського суду Харківської області 09.08.2021, тобто зі спливом позовної давності майже на два роки. Жодних доказів поважності причин пропуску строку суду надано не було, клопотання про поновлення строку не заявлялось позивачем.
Відповідно до ст. 256, 257 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Ч. 1 ст. 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Загальна позовна давність становить три роки (ст. 257 ЦК України) і повною мірою поширюється на будь-які вимоги про витребування майна, а тому за зверненими до відповідачів вимогами прокурора позовна давність спливла 08 березня 2017 року.
Позовна давність є інститутом матеріального, а не процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу (тобто в цій частині прохання прокурора "поновити" йому строк для звернення до суду), але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності (ч. 5 ст. 267 ЦК України).
Застосування норм про позовну давність підпорядковується загальним засадам матеріального цивільного права, які мають фундаментальний характер і є нормами прямої дії (Постанова Верховного Суду від 25.01.2021 у справі №758/10761/13-ц), включаючи й загальні положення щодо справедливості, добросовісності та розумності як загального стандарту поведінки учасників цивільних правовідносин.
Ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись від докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення віо 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою №14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Враховуючи, що у задоволенні позову судом відмовлено, у зв`язку з необґрунтованістю заявлених позовних вимог, у задоволенні заяви другого відповідача про застосування строків спливу позовної давності слід відмовити.
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, Суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до ст. 129 ГПК України, враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог, судові витрати покладаються на позивача.
Враховуючи викладене та керуючись нормами ст. 2, 46, 74, 76, 77, 78, 86, 129, 236-238, 240, 241, 256 ГПК України, суд
ВИРІШИВ:
У задоволенні позову відмовити.
Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно ст. 256, 257 ГПК України рішення може бути оскаржене до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Позивач - ОСОБА_5 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 );
Відповідач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 );
Відповідач - ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_3 );
Третя особа - АТ «УкрСиббанк» (04070, м. Київ, вул. Андріївська, буд. 2/12; код ЄДРПОУ 09807750).
Повне рішення складено 28.09.2026
Суддя Р.М. Аюпова
справа № 5023/4346/11 (922/448/26)