Номер провадження: 22-ц/813/202/26
Справа № 496/5343/18
Головуючий у першій інстанції Буран В. М.
Доповідач Лозко Ю. П.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22.09.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.,
суддів: Коновалової В.А., Назарової М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Шахової О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу акціонерного товариства "Державний ощадний банк",
на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 28 серпня 2020 року,
за позовом акціонерного товариства "Державний ощадний банк" до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_9 , Служба у справах дітей Біляївської районної державної адміністрації Одеської області про звернення стягнення на предмет іпотеки та примусове виселення,
встановив:
У грудні 2018 року АТ «Державний ощадний банк України» звернулося до суду із вказаним вище позовом, у якому просило:
- в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_9 перед ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» за кредитним договором № 1619-н від 13 червня 2007 року у сумі 2 821 709,11 грн звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: на житловий будинок з надвірними спорудами під АДРЕСА_1 , та земельну ділянку площею 0,147 га: під одно- та двоповерхову забудову - 0,066 га, площа сільськогосподарських угідь - 0,081 га, з яких рілля - 0,081 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0114, що належать на праві власності ОСОБА_1 , шляхом продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження за початковою цінною предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій;
- виселити зі зняттям з реєстраційного обліку з житлового будинку АДРЕСА_2 : ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 .
В обґрунтування позову АТ «Державний ощадний банк України» зазначало, що на підставі кредитного договору №1619-н від 13 червня 2007 року банк надав ОСОБА_9 кредит в сумі 550 000 грн, зі сплатою 16,00 % за користування кредитом та зі строком остаточного погашення кредиту не пізніше 13 червня 2017 року.
На забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним кредитним договором між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, предметом якого є: житловий будинок з надвірними спорудами АДРЕСА_3 , кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0114, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , що належать іпотекодавцю на праві приватної власності.
27 грудня 2007 року між ВАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_9 укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору №1619-н від 13 червня 2007 року, якою збільшено розмір наданих кредитних коштів до 883 000,00 грн.
Позивач зазначав, що у зв`язку з невиконанням позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 14 липня 2011 року стягнуто солідарно з ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_1 заборгованість за договором відновлювальної кредитної лінії № 1619-н від 13 червня 2007 року у розмірі 1 282 106,49 грн.
Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 03 березня 2015 року позовні вимоги АТ «Ощадбанк» задоволено в повному обсязі та в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_9 перед ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» за договором відновлюваної кредитної лінії № 1619 від 13 червня 2007 року у розмірі 2 821 709,11 грн було звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором, а саме на: житловий будинок з надвірними спорудами під номером АДРЕСА_4 , а також на земельну ділянку площею 0,147 га: під забудову - 0,066 га, площа сільськогосподарських угідь - 0,081 га, з яких рілля - 0,081 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий №[номер приховано]:02:002:0114, які належать на праві власності ОСОБА_1 , шляхом продажу ПАТ «Державний ощадний банк України», як іпотекодержателем, від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку», за ціною, визначеною на підставі звіту про оцінку нерухомого майна, проведеного 18 листопада 2014 року, вказавши початкову ціну реалізації предмета іпотеки у сумі 394 736,00 грн та 142 655,46 грн відповідно.
Однак, зазначене судове рішення не виконано у зв`язку з відсутністю у банку оригіналів договорів купівлі-продажу предмету іпотеки.
Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року залучено до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_8 , в інтересах якої діє законний представник - ОСОБА_1 , а також в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Службу у справах дітей Біляївської районної державної адміністрації Одеської області.
Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 28 серпня 2020 року закрито провадження у цій справі в частині позовних вимог АТ «Державний ощадний банк України» про звернення стягнення на предмет іпотеки.
У задоволенні позовних вимог АТ «Державний ощадний банк України» в частині примусового виселення відмовлено.
Закриваючи провадження у справі у частині позовних вимог АТ «Державний ощадний банк України» про звернення стягнення на предмет іпотеки суд першої інстанції виходив з того, що рішення Біляївського районного суду Одеської області від 03 березня 2015 року, яким вирішено спір між тими самими сторонами про той самий предмет (звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором, посвідченим 13 червня 2007 року державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області Зезик В. А. та зареєстрованим у реєстрі за № 2- 3509), наявні підстави для закриття провадження в частині вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі пункту 3 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів зі спірного житлового будинку суд першої інстанції виходив з того, що житловий будинок придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, а позивачем не надано доказів на підтвердження того, що відповідачам надано інше постійне житло.
У апеляційній скарзі АТ «Ощадбанк», посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги.
За доводами апеляційної скарги, суд першої інстанції залишив поза увагою наявність невиконаного судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу такого від свого імені не позбавляє кредитора права звернутися до суду за застосуванням іншого законного способу звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження, що не є подвійним стягненням заборгованості. Щодо вимог про виселення відповідачів з предмету іпотеки скаржник посилається на те, що іпотекодавець не отримував від банку письмову згоду на реєстрацію в предметі іпотеки інших осіб, при цьому на час укладення договору іпотеки в житловому будинку не були зареєстровані ані іпотекодавець, ані інші особи, таку було проведено з метою унеможливлення виконання зобов`язань за кредитним та іпотечним договорами. Крім того, АТ «Ощадбанк» зауважує, що судом першої інстанції не досліджувалось питання наявності у відповідачів іншого житла, хоча, у доньки власника є мати, а у племінників батьки, які проживають в іншому місці.
Правом на подання відзиву відповідачі не скористались.
Постановою Одеського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року апеляційну скаргу АТ «Державний ощадний банк України» задоволено частково. Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 28 серпня 2020 року в частині закриття провадження у цій справі щодо позовних вимог АТ «Державний ощадний банк України» про звернення стягнення на предмет іпотеки скасовано, ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні цих вимог відмовлено. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 06 вересня 2023 року касаційну скаргу АТ «Державний ощадний банк України» задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи постанову апеляційного суду, касаційний суд виходив з того, що судом апеляційної інстанції не було ураховано, що зміна способу реалізації предмета іпотеки, не може відбуватися шляхом зміни способу виконання судового рішення, оскільки фактично є зміною позовних вимог. Крім того апеляційним судом було залишено поза увагою, що на момент укладення договору іпотеки іпотекодавець не проживав у спірному будинку (в розділі договору з відомостями сторін зазначав іншу адресу місця проживання), більш того стверджував про відсутність прав на предмет іпотеки у інших осіб (пункт 2.1.5 договору іпотеки), умови договору передбачали отримання згоди іпотекодержателя щодо передачі предмета іпотеки в користування іншим особам (пункт 3.1.3 договору іпотеки), та не встановив на якій підставі (чи правомірно) у спірному будинку були зареєстровані відповідачі (у тому числі неповнолітні особи), чи проживають вони фактично у ньому та чи мають вони інше постійне житло.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду в межах, визначених ст. 367 ЦПК України апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до приписів статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Вказаним вимогам рішення суду не відповідає.
Погоджуючись із доводами скаржника, апеляційний суд вважає, що суд першої інатснції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для закриття судом провадження по справі на підставі п.3 ч.1 ст. 255 ЦПК України, з огляду на таке.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Вказана підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який вже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пунктах 26, 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі N 320/9224/17 (провадження N 14-225цс19) зазначено, що: "згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Тобто, згідно з вказаним пунктом підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення, яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження у справі".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі N 761/7978/15-ц (провадження N 14-58цс18) зазначено, що "необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі N 917/1739/17 (провадження N 12-161гс19) вказано, що:
"предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу".
Тобто правові підстави позову це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 28 вересня 2023 року у справі N 198/219/22.
Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.
Відтак, після набрання рішенням законної сили сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ті ж позовні вимоги, з тих же підстав або оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 02 березня 2023 року у справі N 480/4772/20.
Зазначена підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який вже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав.
Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили чи ухвали суду про закриття провадження у справі, постановленої між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду чинності.
Йдеться про те, що в тих випадках, коли справа вже вирішена судом або коли сторони розпорядилися своїми правами певним чином і суд затвердив ці дії, повторне звернення до суду не допускається. Неможливість повторного розгляду справи, коли є судове рішення, що набрало законної сили і не скасоване у встановленому законом порядку, перш за все пов`язана з виключністю судового рішення.
Тобто позови повинні співпадати за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.
Частиною першою статті 48 ЦПК України передбачено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
З Єдиного державного реєстру судових рішень, апеляційним судом встановлено, що у справі справі №496/355/15-ц є ПАТ «Державний ощадний банк України», в особі філії Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк», ОСОБА_1 та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - ОСОБА_9 .
У цивільній справі №496/5343/18 сторонами по справі є АТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , в інтересах якої діє законний представник - батько - ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_9 та Служба у справах дітей Біляївської районної державної адміністрації Одеської області.
При цьому, предметом позову у справі №496/355/15 було звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом продажу ПАТ „Державний ощадний банк України", як Іпотекодержателем від свого імені, предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві в порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку», у справі ж №496/5343/18 предметом позову звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження.
Апеляційний суд виснує, що у справі яка переглядається, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про закриття провадження у справі у зв`язку із наявністю судового рішення, ухваленого з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 03 березня 2015 року, боргові зобов`язання ОСОБА_9 , як кредитора, та ОСОБА_2 , як поручителя, перед банком не виконано, відтак апеляційний суд виснує, що відмова у розгляді вказаних позовних вимог причин матиме наслідком неможливості іпотекодержателя реалізувати законне право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.
Тож, вирішуючи питання про задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження, апеляційний суд виходить з такого.
Згідно зі статтю 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, що діяла станом на час виникнення спірних правовідносин) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Частиною першою статті 3 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Згідно із частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
У частині третій статті 33 Закону України «Про іпотеку» визначено, що існують такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду); позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати, зокрема, передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього ж Закону.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).
Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. (частина друга статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає потребу сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка містить правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.
Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).
Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК України). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК України щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК України. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.
У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК України процедури.
Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).
Велика Палата Верховного Суду вказала, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Так званого адміністративного виселення на вимогу будь-яких осіб чи органів, наділених владними повноваженнями, ЖК України не містить, що відображає ті зміни у законодавстві, які запроваджені в Україні у зв`язку з рухом держави до Європейського Союзу та необхідністю захисту основоположних прав людини.
А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК України.
Особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. Водночас за правилами частини другої статті 109 ЖК України постійне житло зазначається в рішенні суду.
При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Відповідно частина друга статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення. Зазначений правовий висновок сформульовано у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16. З таким правовими висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц.
Водночас, стаття 109 ЖК України не може беззаперечно використовуватися боржниками проти правомірних вимог кредиторів про виселення у всіх випадках, коли предметом іпотеки виступають житлові приміщення, призначені для постійного або тимчасового проживання, оскільки зазначена правова норма спрямована на регулювання суспільних відносин, коли виселення відбувається з єдиного житла боржника і не може бути застосована, коли боржник має декілька місць, придатних для проживання. У протилежному випадку така поведінка боржника призвела б до порушення меж здійснення цивільних, у тому числі житлових, прав, оскільки при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також не допускати дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, що передбачено пунктом шостим частини першої статті 3, частинами другою, третьою статті 13 ЦК України.
Дія статті 109 ЖК України спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, яка має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц.
Гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на осіб, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об`єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні. За наявності в особи у власності іншого (інших) об`єкту житлової нерухомості, яким вона має право безперешкодно користуватись, така особа може підлягати виселенню з іпотечного житла без надання іншого житлового приміщення, оскільки така особа в результаті виселення не стає безхатченком, у неї відсутня потреба у забезпеченні житлом. Отже, відсутні підстави вважати, що на таку особу буде покладено надмірний тягар. Інше тлумачення положень частини другої статті 109 ЖК України допускало б покладення індивідуального надмірного тягаря на іпотекодержателя (нового власника), могло б поставити його у набагато гірше становище порівняно з особою, яка підлягає виселенню, і свідчило про порушення справедливо балансу між правами учасників спору (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 209/2032/14-ц).
Зважаючи на викладене, апеляційний суд вважає про помилковим висновок суду першої інстанції про те, що придбання предмету іпотеки не за кредитні кошти виключає можливість виселення зареєстрованих у ньому осіб без надання іншого жилого приміщення, у будь якому випадку.
Водночас, при вирішенні питання застосування частини другої статті 109 ЖК України Верховний Суд наголошував на необхідності встановлення відповідності такого виселення вимогам пропорційності в розумінні положень статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, співмірності втручання у право на мирне володіння майном і дотримання справедливого балансу між правом власності позивача на майно та правом користування цим майном відповідачами (постанови Верховного Суду від 16 вересня 2020 року в справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 08 грудня 2021 року в справі №209/2032/14-ц, від 15 лютого 2023 року у справі № 127/7630/20).
Принцип пропорційності є одним із основних принципів, яким керується Європейський суд з прав людини при вирішенні спорів, та який передбачає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Як встановлено судом і підтверджується матеріалами справи, відповідно до договору відновлюваної кредитної лінії №1619-н від 13 червня 2007 року АТ «Державний ощадний банк України» було надано ОСОБА_9 кредит в сумі 550 000 грн, зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 16 % річних та зі строком остаточного погашення кредиту не пізніше 13 червня 2017 року.
На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 13.06.2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, предметом якого є: житловий будинок з надвірними спорудами АДРЕСА_5 , площею 0,147 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0114, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , що належать іпотекодавцю на праві приватної власності.
27 грудня 2007 року між ВАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_9 укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору №1619-н від 13 червня 2007 року, якою збільшено розмір наданих кредитних коштів до 883 000 грн.
Відповідно до договору про внесення змін № 1 до іпотечного договору, посвідченого 13 червня 2007 року Біляївською державною нотаріальною конторою Одеської області за реєстровим № 2-3509, предмет іпотеки оцінено сторонами в 1 261 500 грн.
Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 14 липня 2011 року у справі №2-153/11 було задоволено позовні вимоги першого заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» до ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_1 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором та стягнуто солідарно з ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_1 заборгованість за договором відновлювальної кредитної лінії № 1619-н від 13 червня 2007 року у розмірі 1 282 106,49 грн.
Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 03 березня 2015 року у справі №496/355/15-ц позовні вимоги АТ «Ощадбанк» задоволено в повному обсязі та в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_9 перед ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» за договором відновлюваної кредитної лінії №1619-н від 13 червня 2007 року у розмірі 2 821 709,11 грн було звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором, посвідченим 13 червня 2007 року державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області Зезик В. А. та зареєстрованим у реєстрі за №2-3509, а саме на: житловий будинок з надвірними спорудами під номером АДРЕСА_6 область, що належить на праві власності ОСОБА_1 , шляхом продажу ПАТ «Державний ощадний банк України», як іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку», за ціною, визначеною на підставі звіту про оцінку нерухомого майна, проведеного 18 листопада 2014 року, з початковою ціною реалізації предмета іпотеки у сумі 142 655,46 грн.
Згідно з довідкою Холоднобалківської сільської ради Біляївського району Одеської області №607 від 28 листопада 2018 року за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровані: ОСОБА_1 - власник, ОСОБА_2 - батько, ОСОБА_3 - мати, ОСОБА_4 - сестра, ОСОБА_1 - племінник, ОСОБА_6 - племінник, ОСОБА_6 - племінник, ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - донька.
Так, відповідно до відповідей на запити суду першої інстанції у вказаному вище домоволодінні місце проживання:
ОСОБА_1 було зареєстроване 08.09.2010 року;
ОСОБА_2 було зареєстроване 24.07.2007 року;
ОСОБА_3 було зареєстроване 24.12.2004 року;
ОСОБА_4 було зареєстроване 08.09.2010 року;
ОСОБА_5 було зареєстроване 25.04.2008 року;
ОСОБА_6 було зареєстроване 30.10.2010 року;
ОСОБА_7 було зареєстроване 30.10.2010 року.
Отже, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , вселились до домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , яке є предметом іпотеки, після укладення договору іпотеки без дозволу іпотекодержателя.
На момент укладення договору іпотеки іпотекодавець не проживав у спірному будинку (в розділі договору з відомостями сторін зазначав іншу адресу місця проживання), більш того стверджував про відсутність прав на предмет іпотеки у інших осіб (пункт 2.1.5 договору іпотеки), умови договору передбачали отримання згоди іпотекодержателя щодо передачі предмета іпотеки в користування іншим особам (пункт 3.1.3 договору іпотеки).
Також у пункті 3.1.6 Іпотечного договору ОСОБА_1 гарантував іпотекодержателю, що буде вживати захисту предмету іпотеки від незаконних посягань та вимог з боку третіх осіб.
Згідно з вимогами частини третьої статті 9 Закону № 898-IV та договору іпотеки від 13.06.2007 року іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, зокрема, відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.
Тобто вселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 у спірне домоволодіння відбулося всупереч вимогам договору іпотеки та прямій забороні, що міститься у Законі № 898-IV.
Реєстрація місця проживання з порушеннями вимог закону та договору іпотеки іпотекодавця - ОСОБА_1 та членів його сім`ї: ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 у будинку, який є предметом іпотеки, не може використовуватися учасниками цивільного обороту з метою уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки та подальшого його продажу для погашення боргу.
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).
Крім того, згідно з відповідей на направлені апеляційним судом запити до ВОМІРМП УПРЕ ГУ ДМС в Одеській області щодо зареєстрованого місця проживання відповідачів встановлено, що
ОСОБА_8 зареєстрована за адресою АДРЕСА_7 ;
ОСОБА_7 зареєстрований за адресою АДРЕСА_8 ;
ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрованими/знятими з реєстрації на території Одеської області не значаться.
Тобто, на час вирішення справи апеляційним судом зареєстрованими за адресою: АДРЕСА_2 є: ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 .
У постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19 (провадження № 61-8135св21) Верховний Суд зазначив, що для вирішення питання щодо визнання осіб такими, що втратили право користування майном (наслідок виселення), потрібно встановити, чи проживають та користуються відповідачі спірним житлом, чи мають вони інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачами. Без встановлення зазначених обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, неможливо ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Оцінюючи заявлені вимоги крізь призму статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вселились до домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , апеляційний суд керується таким.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява N 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".
Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Оцінюючи заявлені позовні вимоги з точки зору дотримання принципу пропорційності втручання у право відповідачів на житло, колегія суддів зазначає, що у цій справі виселення відповідачів із спірного житла відповідає вимогам закону, є легітимним (необхідним у демократичному суспільстві для захисту прав і свобод інших осіб), передбачуваним, а тому відповідає пропорційності втручання в право на житло в розумінні положень статті 8 Конвенції, адже відповідачі на момент виникнення спірних правовідносин, утворення кредитної заборгованості, її стягнення у судовому порядку, а також звернення банком стягнення на предмет іпотеки та до пред`явлення банком позову про виселення були забезпечені іншим житловим приміщенням.
Натомість неможливість позивача як іпотекодавця здійснювати свої правомочності після звернення стягнення на іпотечне майно, через проживання в ньому відповідачів необхідно розцінювати як порушення прав позивача як власника житлового приміщення у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Окремо колегія суддів зауважує про таке.
Під час розгляду справи відповідачі фактично усунулись від участі у розгляді справи, відзивів на позов, апеляційну та касаційну скарги не подавали та не доводили тих обставин, що будинок, який є предметом іпотеки, є єдиним придатним для проживання житлом, яке є у них на праві власності, такі обставини судом першої та апеляційної інстанцій не встановлено, натомість, як вже зазначено ОСОБА_8 та ОСОБА_7 мають інші зареєстровані місця проживання.
Участь відповідачів у розгляді справи обмежилась участю ОСОБА_1 у єдиному судовому засідання суду першої інстанції, призначеному на 22.05.2019 року (т.1 а.с.83), що було відкладено за його клопотанням. У подальшому попри неодноразове направлення судами трьох інстанції повідомлень відповідачам, такі кореспонденції, зокрема, за місцем проживання, про виселення з якого просить позивач, не отримували, усі направлені судами повідомлення повертались адресанту, зокрема, із зазначенням причини невручення «за відсутністю адресата за вказаною адресою».
Зважаючи на викладене, колегія суддів виснує, що під час виселення відповідачів без надання іншого житла не буде порушено балансу інтересів іпотекодержателя та особи, яка зареєстрована та проживає у квартирі, переданій в іпотеку та на яку суд звернув стягнення.
Протилежний висновок призвів би до покладання на власника житла надмірного тягаря по забезпеченню колишнього власника житла та членів його сім`ї житловим приміщенням, що призвело б до порушення справедливого балансу між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.
Разом з тим відповідно до Закону України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, яким у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався, він діє і дотепер.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено розділ VI «Прикінцеві положення» Закону № 898-IV пунктом 5-2, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.
Апеляційний суд вважає, що вказаний вище Закон має бути застосований у цій справі, оскільки на сьогодні в Україні триває воєнний стан, тому виконання судового рішення в частині виселення відповідачів слід зупинити на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування.
Відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, або змінює рішення.
Відповідно до п.4 ч.1, ч.ч.2, 4 ст. 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається зокрема, застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувану ухвалу суду потрібно змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу акціонерного товариства "Державний ощадний банк" задовольнити частково.
Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 28 серпня 2020 року скасувати та увалити нове судове рішення.
Позов акціонерного товариства "Державний ощадний банк" до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_9 , Служба у справах дітей Біляївської районної державної адміністрації Одеської області про звернення стягнення на предмет іпотеки та примусове виселення задовольнити частково.
Звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 13 червня 2007 року, посвідченого державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області за реєстровим № 2-3509 Зезик В.А., за реєстровим №2-3509, а саме на належні ОСОБА_1 житловий будинок з надвірними спорудами АДРЕСА_9 , кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0114, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження за початковою цінною предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
Зупинити виконання цієї постанови в частині виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , із домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Головуючий Ю.П.Лозко
Судді В.А. Коновалова
М.В. Назарова