ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. [телефон приховано], E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
ОКРЕМА УХВАЛА
м. Київ
29.09.2026 Справа №910/655/26
Суддя Господарського суду міста Києва Бойко Р.В., під час розгляду справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Геарон" до Акціонерного товариства "Укрсиббанк" про визнання недійсним правочину щодо односторонньої відмови від договору,
ВСТАНОВИВ:
Судом вирішено спір у справі №910/655/26 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Геарон" до Акціонерного товариства "Укрсиббанк" про визнання недійсним правочину щодо односторонньої відмови від договору про обслуговування банківського рахунку.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.08.2026 у справі №910/655/26 позов задоволено частково, визнано недійсним правочин односторонньої відмови від Договору-анкети від 30.03.2023 про відкриття та обслуговування банківського рахунку (з Правилами) №03646737402 та відмови у підтриманні ділових відносин між сторонами, що вчинений Акціонерним товариством "Укрсиббанк", оформлений Розпорядженням №202507170076 від 17.07.2025.
Дана справа не була унікальною, а характерна у сфері діяльності банківської системи України з початку 2020 року, оскільки останні роки посилення вимог фінансового моніторингу зумовило зростання кількості випадків, коли банки зупиняють видаткові операції по рахунку або відмовляються від обслуговування клієнтів, посилаючись на "встановлення неприйнятно високого ризику та припинення підтримання ділових відносин". Для багатьох клієнтів, особливо юридичних осіб та ФОП, такі рішення мають серйозні наслідки - від ускладнення ведення бізнесу до репутаційних втрат.
Спір у справі №910/655/26 стосувався правомірності та обґрунтованості прийнятого банківською установою рішення про відмову в обслуговуванні позивача та про відмову у підтриманні з клієнтом ділових відносин на підставі Закону України "Про банки і банківську діяльність" та Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" (надалі - Закон №361-IX).
Для правильного вирішення даного спору суд надав відповіді на питання законності рішення банку про вставлення позивачу неприйнятно високого ризику та відмови у підтриманні ділових відносин, що зумовило розірвання договірних відносин.
Як встановив суд, у сфері банківської діяльності масовою практикою комплаєнс-підрозділів банків стало прийняття формальних і необґрунтованих рішень про відмову в обслуговуванні клієнтів ("дерискінг") на підставі спрацювання автоматичних алгоритмів (алертів). Це відбувається без проведення належного індивідуального аналізу, доведення об`єктивних підстав ризиковості та врахування специфіки діяльності клієнта (зокрема наявності статусу об`єкта критичної інфраструктури).
Зокрема у справі №910/655/26 через встановлення контрагенту позивача високого рівня ризику банк розпочав комплаєнс-перевірку ТОВ "Геарон", за наслідками якої ухвалив рішення про припинення ділових відносин. Це рішення прийнято попри надання всіх запитуваних документів, значний обсяг податкового навантаження та наявність десятка працівників. Банк дійшов висновку про нез`ясування суті діяльності клієнта, хоча сам же за місяць до цього надав йому кредит (останній транш за яким був перерахований за 10 днів до прийняття рішення про припинення ділових відносин), а наказом Міністерства розвитку громад та територій України №946 від 03.06.2026 позивача було визнано критично важливим для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період.
Переважна більшість мотивів банку зводиться до шаблонних формальних фраз на кшталт: "очевидно не відповідає притаманній діяльності" та "не у повній мірі надано", які завершено висновком про кваліфікацію як підозрілих усіх фінансових операцій (на суму 90,40 млн грн, зокрема сплати податків і виплати заробітної плати), що пройшли за рахункам клієнта з моменту його відкриття.
Наведене поєднується із ненаданням клієнту тексту розпорядження, у якому описані виявлені "порушення" (його долучено лише до відзиву на позов), а також доведенням до клієнта інформації про прийняте рішення листом загального характеру (процитовано положення Закону №361-IX, Положення №65, Правил та вказано що було прийнято рішення про відмову в обслуговуванні без зазначення будь-яких конкретних обставин, на підставі яких таке рішення було прийняте). Це очевидно порушує природне право клієнта знати реальні причини припинення з ним ділових відносин та належним чином сформувати підстави позову до суду.
Аналіз судової практики не дозволяє дійти висновку, що така поведінка притаманна лише відповідачеві у даній справі - вона має тотальний характер безвідносно до назви банківської установи.
Не виключено, що така ситуація обумовлена застосуванням Національним банком України до банків і фінансових установ заходів впливу за порушення вимог законодавства у сфері фінансового моніторингу та валютного законодавства. Так, на своєму офіційному сайті Національний банк України опублікував новину, що лише у грудні 2025 року ним за порушення вимог законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, валютного законодавства застосував до п`яти банків та шести небанківських фінансових установ заходи впливу. При цьому застосовані бо банків штрафи обчислюються мільйонами гривень. Жодної згадки про дзеркальні санкції до банку чи комплаєнс-офіцера банку за рішення про припинення діяльності з клієнтом, визнаного судом недійсним (незаконним), в новинній стрічці Регулятора не виявлено.
Тобто судом виявлені недоліки в роботі банківських установ щодо дерискінгу, які носять системний, загальнодержавний характер: призводять до безпідставного припинення ділових відносин та закриття рахунків клієнтам банківських установ, обмеження доступу до користування рахунком, що становить порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до цієї Конвенції, мають наслідком вплив на ділову репутацію клієнтів, породжують правову невизначеність у цих правовідносинах.
Подібні рішення банків спричиняють ланцюгову реакцію у фінансовому середовищі - так званий "ефект доміно" або появу "репутаційної плями/отруєного колодязя", коли первинна відмова одного банку автоматично блокує для суб`єкта господарювання доступ до банківських послуг у всій банківській системі через інституційну стигматизацію та "стадну" поведінку інших фінансових установ. Це призводить до надмірного, неправомірного втручання у господарську діяльність підприємств, порушення балансу інтересів і засад верховенства права.
У зв`язку із зазначеним, суд постановляє окрему ухвалу на адресу Національного банку України з огляду на наступне.
З метою досягнення відповідності правової системи України у сфері протидії відмиванню доходів та фінансуванню тероризму і розповсюдження зброї масового знищення до критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до Союзу, ухвалено Закон України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" (опубліковано в газеті "Голос України" від 28.12.2019 №250).
Цей закон спрямований на комплексне оновлення національної системи фінансового моніторингу відповідно до міжнародних стандартів FATF, а ним доповнено частину 4 статті 1075 Цивільного кодексу України додатковою підставою коли банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта - наявності підстав, передбачених Законом України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення".
Головним нормативним актом, що регулює діяльність банків у цій сфері, є Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 19.05.2020 №65 (далі - Положення №65), яке прийняте на виконання Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" №361-IX.
Системний аналіз цього акта крізь призму обставин даної справи та усталеної судової практики дозволяє виділити ключові системні вади чинного регулювання, які провокують поширення масового безпідставного дерискінгу.
1. Декларативність заборони дерискінгу та надмірна абстрактність критеріїв ризику.
Пункти 34- 37 Положення №65 формально застерігають банки від необґрунтованого застосування де-рискінгу та вимагають застосування пропорційного ризик-орієнтованого підходу.
Проте на практиці ці норми мають декларативний характер, оскільки додатки до Положення (зокрема Додаток №19) містять надзвичайно широкі, оціночні та розмиті критерії ризику (наприклад, "сумнівний економічний сенс операцій", "низький рівень сплати податків порівняно з обігом", "неможливість остаточно ідентифікувати ланцюг контрагентів"). Через відсутність чітких кількісних чи якісних меж банківські комплаєнс-системи інтерпретують будь-яке відхилення від стандартного шаблону як "неприйнятно високий ризик".
У даній справі суд здійснив зіставлення виявлених банком формальних індикаторів (пункти 16, 25, 27, 30-2, 53 Додатку 20 до Положення №65) із реальними матеріалами справи та виснував про їх повну неспроможність. Банк застосував ці індикатори механічно, безвідносно до специфіки підрядної діяльності ТОВ "Геарон", проігнорувавши мільйонні податкові платежі, наявність штату працівників, виконання робіт для критичної інфраструктури та повний масив наданої первинної документації.
Тобто на практиці посилання банківських установ на пункти Положення №65 є штучним та спрямованим виключно на створення формального приводу для незаконного розірвання ділових відносин.
Формальний (декларативний) характер регуляторних заборон, за якого відсутність дієвих механізмів юридичної відповідальності та ризикоорієнтовані перестороги змушують банки надавати перевагу превентивному припиненню ділових відносин (дерискінг) замість дотримання матеріальних прав клієнтів.
2. Зловживання правом у сфері фінансового моніторингу через висунення завідомо невиконуваних вимог до клієнта та порушення принципу правової визначеності.
Відсутність розумного обмеження права банку на запитування інформації і документів інколи призводить до зловживання банком як суб`єктом первинного фінансового моніторингу своїми правами (всупереч ст. 13 Цивільного кодексу України) шляхом висунення завідомо невиконуваних вимог (ad impossibilia nemo tenetur).
Зокрема банк вимагав від клієнта надання первинних документів та розкриття ланцюга постачання по "постачальниках постачальника" (першоджерелах), хоча суб`єкт господарювання не має ані законних повноважень, ані технічної чи правової можливості (через комерційну та податкову таємницю) витребовувати такі документи у сторонніх контрагентів, із якими не перебуває у прямих договірних відносинах.
Крім того, на практиці підставою для розірвання відносин стає формальне та нормативно не визначене посилання на "ненадання інформації у повній мірі", що порушує принцип правової визначеності, оскільки законодавство не оперує поняттям "повноти" і не встановлює критеріїв такої оцінки, перетворюючись на інструмент довільного трактування й прикриття відсутності індивідуального аналізу.
3. Відсутність диференціації режиму рахунків (відсутність інституту гарантованого базового / єдиного рахунку).
Національне законодавство та нормативи Національного банку України не містять дієвого механізму захисту клієнтів (особливо суб`єктів критичної інфраструктури чи малого бізнесу, для яких рахунок є єдиним життєзабезпечуючим). На відміну від європейських норм, українські правила не зобов`язують банк шукати компроміс, застосовувати обмежений функціонал замість повного закриття рахунку, або доводити неможливість управління ризиком через менш жорсткі заходи.
Водночас слід констатувати, що на відміну від практики Європейського Союзу, де на законодавчому рівні закріплено інститут гарантованого "базового рахунку", у національному законодавстві такий захисний механізм взагалі відсутній.
Головна філософія цього інституту полягає в тому, що у сучасному світі банківський рахунок є базовим соціальним благом і необхідністю (як світло чи вода), без якого людина фактично виключається з економічного та соціального життя.
Українське законодавство не передбачає ні для фізичних осіб, ні для суб`єктів господарювання, малого бізнесу та підприємств критичної інфраструктури жодних альтернативних чи запобіжних механізмів на випадок безпідставної відмови банку в обслуговуванні, що створює глибокий правовий вакуум.
Відмова банка у відкритті чи підтриманні такого єдиного рахунку для суб`єктів господарювання стає критичною перешкодою, оскільки чинні процесуальні кодекси України (доповнено частиною 7 статті 162, частинами 6, 7 статті 150 Господарського процесуального кодексу України згідно із Законом №4833-IX від 07.04.2026) вимагають обов`язкового зазначення позивачем реквізитів банківського рахунку (IBAN) у позовній заяві.
Таким чином, необґрунтований дерискінг фактично блокує для особи конституційне право на доступ до суду, перетворюючи наявність банківського рахунку на передумову реалізації судового захисту.
З огляду на те, що ухвалення Закону України №361-IX було спрямоване на приведення національної системи запобігання та протидії легалізації доходів (AML/CFT) у відповідність до критеріїв Європейського Союзу, критично важливою є подальша імплементація стандартів Суду ЄС (зокрема рішення Європейського Суду Справедливості від 11.06.2026 у справі LH v. OTP banka d.d., C-81/24) та правових позицій Верховного Суду.
4. Часові межі оцінки ризиків.
На сьогодні в законодавстві відсутня норма, яка б обмежувала право банку оцінювати перевірку будь-якого довільного історичного періоду. Проте запровадження таких часових меж є життєво необхідним для забезпечення правової визначеності.
У межах цієї справи банк вимагав інформацію щодо обставин початку співпраці з контрагентами 20-річної давності та посилався на ухвали слідчих суддів десятирічної давнини, які весь час містилися в ЄДРСР.
Крім того, банком визначено суму підозрілих фінансових операцій клієнта на суму 90,40 млн грн, хоча банк у відзиві зазначає про загальний обсяг дебетових операцій на 74,4 млн грн за новим рахунком. Тобто банк фактично визнає підозрілими абсолютно всі операції, що проходили за рахунком із моменту його відкриття (перевищення суми пояснюється тим, що клієнт мав інший рахунок в банку з 2017 року, а з березня 2023 року відкрив новий рахунок за яким обіг склав 74,4 млн грн, решту становить обіг з 2017 року).
Анкета клієнта - ТОВ "Геарон", яка ведеться банком в частині ризиків, виглядає таким чином: лютий-вересень 2017 року - прийнятний, вересень 2017 року - 17.07.2025 - низький, з 17.07.2025 - високий.
Така поведінка є суперечливою, а банком не надано доказів виникнення у липні 2025 року нових обставин, які кардинально змінили його підхід до ризиковості позивача. Ризики у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів повинні мати актуальний характер. Тривала відсутність будь-яких запитань чи претензій із боку комплаєнс-підрозділу банку (який за законом зобов`язаний здійснювати постійний моніторинг) презюмує прийнятність і легітимність таких операцій.
Проблема браку темпоральності (часових меж) у контексті дерискінгу є однією з найгостріших у частині правової визначеності. Вона полягає в тому, що банк, тривалий час успішно співпрацюючи з клієнтом і володіючи всією інформацією, зі спливом багатьох років раптово використовує ці "задавнені обставини" як підставу для розриву ділових відносин.
За відсутності чітких часових меж банк отримує можливість у будь-який момент дістати з архіву транзакцію багаторічної давності, змінити до неї ставлення через нові внутрішні інструкції та оголосити клієнта "токсичним". При цьому застосування нових комплаєнс-стандартів або вимагання додаткових документів щодо операцій минулих років прямо суперечить базовому правовому принципу незворотності дії норм у часі.
Використання задавнених обставин через роки може свідчити виключно про неефективність роботи фінансового моніторингу самого банку, а не про провину клієнта, що виключає можливість настання для останнього негативних наслідків.
Відтак, у таких правовідносинах має діяти імперативне обмеження часових меж оцінки (зокрема заборона здійснювати дерискінг на підставі операцій, що перевищують стандартні строки збереження первинних документів).
5. Відповідальність банківської установи та безпосередньо відповідального працівника банку за безпідставний дерискінг.
Як неодноразово зазначалося, практика безпідставного дерискінгу перетворилася на серйозну системну проблему для бізнесу та громадян. Однією з ключових причин цього є повна відсутність для відповідального працівника банку будь-яких негативних юридичних чи фінансових наслідків за безпідставне розривання договорів (суд не вважає такою відповідальністю втрату ним репутації), в той час як банківські установи в тотальній більшості випадків несуть відповідальність (в тому числі фінансову) за відсутність реагування на ризикові операції клієнтів. Це створює спокусу використовувати зазначений інструмент як найпростіший спосіб уникнення власних ризиків за рахунок інтересів клієнтів, що породжує для бізнесу істотні збитки та витрати.
Подібна практика трансформує цивілізовані договірні відносини у концепцію безконтрольної переваги сильнішої сторони ("сильний завжди правий"), нівелюючи засади правової визначеності та балансу інтересів.
Більш того, кандидатура відповідального працівника банку банком погоджується з Національним банком України (п. 80 Положення №65) та відповідальний працівник банку не може бути звільнений не з його ініціативи банком без погодження з Національним банком рішення (п. 115 Положення №65).
Таким чином, оскільки за будь-які неправомірні рішення чи зловживання відповідального працівника фінансову та адміністративну відповідальність (у вигляді штрафів чи відшкодування збитків) несе безпосередньо банк як юридична особа, це створює ситуацію фактичної безкарності для самого працівника. Захищений процедурою погодження з НБУ та відокремлений від операційного контролю менеджменту, такий працівник отримує можливість ухвалювати суб`єктивні та безпідставні рішення щодо розірвання відносин з клієнтами, перекладаючи всі матеріальні ризики та збитки на сам банк.
Тим більше, що адміністративна та кримінальна відповідальність передбачена саме за невжиття заходів фінансовому моніторингу, натомість за безпідставне вжиття заходів фінансовому моніторингу таких видів відповідальності законодавство не передбачає.
Наведене свідчить, що сучасна модель регулювання створює серйозний дисбаланс: відповідальний працівник банку наділений колосальною автономією, але за його помилки чи свавілля банк платить власними коштами. Такий правовий вакуум породжує відчуття вседозволеності. Працівник може безпідставно закривати рахунки та руйнувати бізнес клієнтів за власним бажанням, чудово розуміючи, що мільйонні штрафи НБУ або судові позови покриватиме капітал банку.
Наведена поведінка може бути змінена жорстким нормативним регулюванням відповідальності фінансових установ та персональної відповідальності комплаєнс-офіцера за необґрунтований дерискінг, що працюватиме як потужний превентивний механізм.
Так само потребують нормативного закріплення правові висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 29.04.2020 у справі №910/3245/19, від 20.01.2022 у справі №910/18504/20, від 30.10.2023 у справі №522/14008/21, від 03.02.2026 у справі №910/5015/25, від 27.05.2026 у справі №212/7909/24 та від 23.07.2026 у справі №757/5609/24. Адже, згідно з частиною 5 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідні нормативно-правові акти.
Для виправлення описаної ситуації Національному банку України необхідно розглянути можливість внесення змін до Положення №65 та інших нормативних актів, закріпивши в них сформовані правові позиції Верховного Суду (щодо стандарту переконливості, презумпції добросовісності й заборони свавільної дискреції) та Суду Європейського Союзу (у справі LH v. OTP banka d.d., C-81/24).
Способи усунення виявленої системної проблеми нормативного регулювання Національного банку України можуть бути такими:
1) Закріпленням стандарту переконливих доказів та індивідуальної оцінки ризиків шляхом доповнення розділу про застосування ризик-орієнтованого підходу положенням про те, що жодне рішення про встановлення неприйнятно високого ризику або розірвання ділових відносин не може ґрунтуватися виключно на спрацюванні автоматичних програмних індикаторів (алертів) чи абстрактних припущеннях.
2) Впровадженням європейського стандарту (individual risk assessment) шляхом закріплення імперативного обов`язку банку проводити глибоку індивідуальну оцінку ризиків, надаючи клієнту реальну можливість пояснити суть операцій, та документально фіксувати, чому менш жорсткі заходи (наприклад, поглиблена перевірка окремих транзакцій) є неможливими.
3) Упровадженням презумпції добросовісності клієнта та правила тлумачення сумнівів шляхом упровадження в регламенти проведення перевірок клієнтів стандартів доказової збалансованості (якщо економічний сенс операції чи походження коштів мають двозначний характер (допускають як ризикові, так і цілком легальні бізнес-пояснення), а клієнт надав первинні документи, будь-які сумніви та нестача доказової бази тлумачаться на користь правомірності дій клієнта, а не на користь "безпеки банку").
4) Забезпеченням особливого режиму для суб`єктів критичної інфраструктури та обмеження дерискінгу (особливо в умовах воєнного стану) шляхом доповнення додатків щодо критеріїв ризику спеціальним застереженням стосовно підприємств, які мають статус об`єктів критичної інфраструктури, або осіб, що позбавлені реальної альтернативи банківського обслуговування (наприклад, що для таких суб`єктів встановлювати неприйнятно високий ризик і в односторонньому порядку розривати договори допускається лише за наявності прямих, беззаперечних доказів залучення до протиправної діяльності (відмивання брудних коштів, фінансування тероризму), а не через формальні недоліки оформлення документів чи низький рівень податків).
5) Запобіганням "ефекту доміно" та інституційній стигматизації шляхом зобов`язання банків під час формування висновку про відмову (відповідно до додатку 12 до Положення №65) усунути практику витребування неможливого та уникнення розмитих формулювань на кшталт "через внутрішні критерії ризику" чи "надав не повну інформацію". Висновок має містити чіткі фактичні підстави обумовлені причинно-наслідковим зв`язком та надаватися клієнту.
6) Нормативного закріплення часових меж об`єкту ризикових операцій чи запитуваних інформацій/документів; чіткої відповідальності фінансової установи та безпосередньо відповідального працівника банку за безпідставний дерискінг.
7) Розробкою роз`яснень для банківського середовища про те, що факт відмови в обслуговуванні іншим банком не є автоматичною підставою для відмови у відкритті рахунку наступним банком, що дозволить зруйнувати шкідливу "стадну поведінку" на ринку. Так само встановлення високого ризику контрагенту не є автоматичною підставою для закриття рахунку, а може бути дише причиною для початку перевірки.
У будь-якому разі, обрання конкретного способу усунення виявленої системної проблеми належить до дискреційних повноважень Національного банку України. Суд не визначає обов`язковість окремого механізму, а лише звертає увагу регулятора на наявність системної прогалини та необхідність її врегулювання.
Частиною 1 статті 246 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.
У даному випадку підставою для реагування суду є виявлені та описані недоліки, які свідчать про системні проблеми нормативного регулювання та практики дерискінгу, усунення яких дозволить наблизити національний сектор фінансового моніторингу до стандартів Європейського Союзу, забезпечити баланс між безпекою банківської системи та захистом основоположних прав клієнтів, а також гарантувати дотримання принципу правової визначеності й презумпції добросовісності відповідно до практики Суду ЄС та Верховного Суду.
Окрема ухвала надсилається відповідним юридичним та фізичним особам, державним та іншим органам, посадовим особам, які за своїми повноваженнями повинні усунути виявлені судом недоліки чи порушення чи запобігти їх повторенню (ч. 6 ст. 246 Господарського процесуального кодексу України).
На підставі викладено та керуючись статтями 234, 246 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
УХВАЛИВ:
1. Постановити окрему ухвалу та надіслати її на адресу Національного банку України (01601, м. Київ, вул. Інститутська, буд. 9; ідентифікаційний код 00032106) з метою усунення виявлених недоліків, які свідчать про системні проблеми нормативного регулювання та практики дерискінгу.
2. Звернути увагу Національного банку України на необхідність коригування нормативно-правового регулювання у сфері фінансового моніторингу в частині запобігання безпідставним та невмотивованим рішенням банків про відмову у підтриманні ділових відносин (дерискінгу), усунення абсолютної дискреції, впровадження обов`язковості глибокої індивідуальної оцінки ризиків з урахуванням європейських стандартів захисту прав споживачів фінансових послуг.
3. Встановити Національному банку України строк для надання відповіді про вжиті ним заходи (або запланований план заходів) за наслідками розгляду даної окремої ухвали - три місяці з моменту одержання даної окремої ухвали.
4. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання (29.09.2026) та може бути оскаржена протягом десяти днів шляхом подання апеляційної скарги до Північного апеляційного господарського суду.
Суддя Роман БОЙКО