УХВАЛА
23 вересня 2026 року
м. Київ
cправа № 916/1564/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І. С. - головуючого, Берднік І. С., Зуєва В. А.,
розглядаючи у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Зерновий перевантажний комплекс "Інзерноекспорт"
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.06.2026 (Савицький Я. Ф. - головуючий, судді: Діброва Г. І., Принцевська Н. М.) і рішення Господарського суду Одеської області від 03.11.2025 (суддя Невінгловська Ю. М.) у справі
за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Зерновий перевантажний комплекс "Інзерноекспорт",
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державного підприємства "Одеський морський торговельний порт"
про розірвання договору та зобов`язання вчинити дії
та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Зерновий перевантажний комплекс "Інзерноекспорт"
до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача за зустріним позовом - Державного підприємства "Одеський морський торговельний порт"
про розірвання договору та зобов`язання вчинити дії,
(сторони повідомлені належним чином про час і місце розгляду справи, проте не скористалися правом направити представників для участі у судовому засіданні)
ВСТАНОВИВ:
1. У квітні 2025 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях (далі - РВ ФДМУ) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Зерновий перевантажний комплекс "Інзерноекспорт" (далі - Товариство), в якому просило розірвати, укладений між сторонами Договір № ДФ-89 від 09.10.2006, із наступними змінами та доповненнями (далі - Договір оренди), а також зобов`язати Товариство повернути державне нерухоме майно Державному підприємству "Одеський морський торговельний порт" (далі - Підприємство).
2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, РВ ФДМУ стверджувало про те, що Товариство неналежним чином виконує взяті на себе за вказаним Договором оренди зобов`язання, а саме в частині своєчасного та повного внесення орендної плати.
3. Зі свого боку Товариство звернулося до Господарського суду Одеської області із зустрічним позовом до РВ ФДМУ в якому (з урахуванням заяви про зміну предмету позову), просило: (1) звільнити Товариство від сплати орендної плати за Договором оренди за період неможливості використовувати орендоване майно через обставини за які він не відповідає, а саме з 04.03.2024 до 12.07.2025; (2) зобов`язати РВ ФДМУ провести перерахунок розміру орендної плати за Договором оренди з урахуванням звільнення Товариства від сплати орендної плати за період з 04.03.2024 по 12.07.2025, шляхом її зменшення на 3 739 475, 24 грн; (3) визнати відсутнім право РВ ФДМУ на розірвання Договору оренди на підставі несплати Товариством орендної плати за період з 04.03.2024 по 12.07.2025.
4. Обґрунтовуючи позовні вимоги, Товариство посилалося на те, що протягом спірного періоду воно не мало можливості користуватися орендованим майном через обставини, які виникли незалежно від його волі та за які воно не несе відповідальності.
5. Господарський суд Одеської області рішенням від 03.11.2025 первісний позов задовольнив частково. Ухвалив розірвати Договір оренди. В іншій частині первісного позову відмовив. Зустрічний позов також задовольнив частково. Ухвалив звільнити Товариство від сплати орендної плати за вказаним договором на період неможливості використовувати орендоване майно, а саме з 04.03.2024 до 12.07.2025. В іншій частині зустрічного позову відмовив.
6. Рішення суду мотивовано такими аргументами і обставинами.
6.1. Під час розгляду справи суд встановив відсутність у Товариства фактичної можливості володіти та користуватися об`єктом оренди. На момент вирішення спору спірне нерухоме майно не перебувало у користуванні Товариства, тоді як балансоутримувачем (Підприємством) були вжиті заходи щодо забезпечення його збереження, зокрема здійснено опломбування об`єкта, а також припинено надання послуг з його охорони за зверненням Товариства.
6.2. Фактичний контроль над спірним майном здійснювався Підприємством, яке, незважаючи на чинність Договору оренди від 09.10.2006, вчинило дії, наслідком яких стало припинення користування об`єктом оренди з боку Товариства.
6.3. Отже, як на момент звернення РВ ФДМУ з позовом, так і на момент ухвалення рішення у цій справі, спірне нерухоме майно фактично не перебувало та не перебуває у володінні й користуванні Товариства, а тому вимога про зобов`язання останнього повернути державне нерухоме майно не підлягає задоволенню.
6.4. Водночас згідно з матеріалами цієї справи у період вересень - грудень 2023 року орендар допустив накопичення заборгованості зі сплати орендної плати, розмір якої станом на 13.01.2024 становив 520 383,58 грн, що перевищує три місячні орендні платежі.
6.5. Вказана обставина свідчить про істотне порушення умов Договору оренди у розумінні частини другої статті 651 Цивільного кодексу України, оскільки невиконання обов`язку зі сплати орендної плати позбавляє орендодавця того, на що він розраховував при укладенні договору.
6.6. Таким чином, встановлені обставини справи свідчать про наявність підстав для розірвання Договору оренди, у зв`язку з чим первісний позов у цій частині підлягає задоволенню.
6.7. Поряд з цим, як також слідує із матеріалів справи, починаючи з 04.03.2024 Товариство було позбавлене можливості користуватися орендованим майном з причин, які не залежали від його волі та не перебували у сфері його контролю. Така об`єктивна неможливість використання об`єкта оренди виключала можливість його експлуатації за цільовим призначенням, доступу до приміщень та здійснення господарської діяльності в них.
6.8. За таких обставин вимоги зустрічного позову в частині звільнення Товариства від сплати орендної плати за період фактичної неможливості користування орендованим майном підлягають задоволенню.
6.9. Разом із тим, підстав для задоволення вимог про зобов`язання РВ ФДМУ здійснити перерахунок орендної плати та про визнання відсутнім у нього права на розірвання Договору оренди не вбачається.
6.10. Так, враховуючи встановлену наявність підстав для розірвання Договору оренди у зв`язку з порушенням орендарем умов договору щодо своєчасного та повного внесення орендної плати за інші періоди, вимога про проведення перерахунку не має самостійного правового значення для подальшого існування спірних орендних правовідносин.
6.11. Крім того, наслідки звільнення орендаря від сплати орендної плати за період неможливості користування майном можуть бути реалізовані під час виконання цього судового рішення шляхом визначення належних до повернення сум, якщо такі були сплачені. Відтак необхідність у додатковому судовому зобов`язанні щодо проведення перерахунку відсутня.
6.12. Встановлення ж факту відсутності обов`язку зі сплати орендної плати за період з 04.03.2024 по 12.07.2025 саме по собі не виключає права орендодавця на розірвання договору з інших підстав, які були встановлені під час розгляду первісного позову. Тому вимога про визнання відсутнім у РВ ФДМУ права на розірвання договору є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
7. За наслідками перегляду справи в апеляційному порядку (перегляд здійснювався лише в частині задоволених первісних позовних вимог про розірвання Договору оренди) Південно-західний апеляційний господарський суд своєю постановою від 01.06.2026 рішення місцевого господарського суду залишив без змін.
8. Не погодившись із постановою апеляційного господарського суду та рішенням господарського суду першої інстанції в частині задоволених первісних позовних вимог про розірвання Договору оренди, Товариство звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у позові.
9. Підставою касаційного оскарження скаржник визначив приписи пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували і порушили ряд норм матеріального і процесуального права, не врахували висновків Верховного Суду щодо правильного застосування цих правових норм у подібних правовідносинах, викладених у постанові 10.04.2019 у справі № 390/34/17 (щодо доктрини venire contra factum proprium) та від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц (щодо правила тлумачення договору contra proferentem).
10. Доводи касаційної скарги узагальнено зводяться до не врахування судами обставин того, що РВ ФДМУ відповідним листом повідомляло Товариство про відсутність заборгованості за Договором оренди в розмірі більшому ніж три місячні платежі, а також до ігнорування ними необхідності тлумачення пункту 3.1. Договору оренди щодо строку невнесення орендної плати, як підстави розірвання цього договору.
11. Верховний Суд ухвалою від 29.07.2026 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.06.2026 і рішення Господарського суду Одеської області від 03.11.2025 у даній справі з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.
12. Суд касаційної інстанції заслухав суддю-доповідача, дослідив наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження і вважає, що касаційне провадження у цій справі підлягає закриттю, виходячи з такого.
13. Як вже зазначалося, підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі стали положення пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.
14. Згідно з вказаним пунктом підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
15. Тобто, відповідно до положень згаданої норми, касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових:
(1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду;
(2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
16. Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, який було сформульовано у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема і пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
При цьому, з-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
Подібність правовідносин суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
17. Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
18. Водночас суд касаційної інстанції зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
19. Враховуючи наведене, проаналізувавши обставини правовідносин у даній справі та у справах, на неврахування правових висновків в яких посилається скаржник у касаційній скарзі, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що правовідносини у порівнюваних справах не є подібними, а тому підстави для здійснення касаційного провадження у цій справі з покладенням в основу правових висновків із постанов суду касаційної інстанції, на які посилається Товариство відсутні з огляду на таке.
20. Так, у справі № 390/34/17 суди розглядали цивільний спір за позовом фізичної особи до юридичної особи про визнання договору оренди неправомірним та повернення земельної ділянки з незаконного володіння відповідача. Позовна заява у тій справі була обґрунтована доводами про те, що позивач отримав у спадщину після смерті своєї баби земельну ділянку, яка ще до своєї смерті уклала з відповідачем договір оренди щодо цієї земельної ділянки. Позивач стверджував, що спірний договір оренди зареєстрований майже через місяць після смерті баби, тобто незаконно, а тому цей договір слід вважати таким, що не пройшов державну реєстрацію, не набув чинності і не є укладеним.
21. У постанові Верховного Суду від 10.04.2019 у вказаній справі дійсно міститься висновок щодо доктрини venire contra factum proprium, однак сформований він за вказаних предмета і підстав позову, а також за встановлених судами попередніх інстанцій обставин того, що вже після смерті баби сам позивач уклав додаткову угоду до оспорюваного ним договору оренди землі, а потім пред`явив позов про визнання цього договору неукладеним.
22. Таким чином, предмет і підстави позовних вимог, фактичні обставини, нормативно-правове регулювання та сама суть спірних правовідносин у справах № 390/34/17 і № 916/1564/25 істотно відрізняються. У розумінні пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України постанова Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 не є такою, що ухвалена у подібних правовідносинах, а тому цитовані скаржником правові висновки із цієї постанови є нерелевантними до правовідносин, що склалися у справі № 916/1564/25.
23. В свою чергу у справі № 753/11000/14-ц суди розглядали цивільний спір за позовом юридичної особи (Банку) до фізичної особи про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу квартири. Позовні вимоги у тій справі були мотивовані не сплатою відповідачем повної вартості квартири з урахуванням курсу іноземної валюти на день платежу.
24. У постанові Верховного Суду від 18.04.2018 у тій справі дійсно є висновок щодо правила тлумачення договору contra proferentem, однак сформований він за вказаних предмета і підстав позову, а також за встановлених судами попередніх інстанцій обставин того, що саме Банк був продавцем квартири за договором, а між сторонами тієї справи існувала розбіжність у тлумаченні пунктів 4 та 5 договору купівлі-продажу, якими передбачено, що продаж квартири здійснено за 22 277,00 грн, що на момент здійснення операції складає 11 763 умовні одиниці за курсом Національного банку України на день укладання договору, які покупець зобов`язався виплатити продавцю протягом п`ятнадцяти років з моменту укладання договору. І ці пункти покупець виконав.
25. Звідси, як і у випадку зі справою вище, предмет і підстави позовних вимог, фактичні обставини, нормативно-правове регулювання та сама суть спірних правовідносин у справах № 753/11000/14-ц і № 916/1564/25 не мають жодних ознак подібності. Висновки Верховного Суду із постанови від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц є нерелевантними до правовідносин цієї справи, а відтак здійснене скаржником цитування таких висновків, суд касаційної інстанції визнає декларативним та таким, що не узгоджується приписами пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.
26. У світлі наведеного, колегія суддів звертає увагу Товариства на правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц, де Палата вказала, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ та з огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин справ, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі.
27. Також колегія суддів наголошує, що для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржених постанові і рішенні, скаржник мав навести не особисті міркування щодо незаконності та необґрунтованості цих рішень, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди попередніх інстанцій з урахуванням встановлених ними обставин справи. Незгода скаржника з постановою і рішенням судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в них, не свідчить про їх незаконність.
28. Положення ГПК України покладають обов`язок з визначення та доведення того, якого висновку Верховного Суду не було враховано при прийнятті оскаржуваного рішення, саме на скаржника, що, з урахуванням положень статті 290 ГПК України, зобов`язує останнього, а не суд, у скарзі повно викласти та детально описати невідповідність оскаржуваного судового рішення практиці Верховного Суду із застосування конкретної норми. Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, яких не виклав сам скаржник. В іншому випадку вказане би призводило до порушення таких принципів господарського процесу, як змагальність та диспозитивність.
29. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
30. Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення Європейського суду з прав людини у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
31. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
32. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
33. Зважаючи на те, що постанови Касаційного цивільного суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, для касаційного оскарження постанови і рішення судів попередніх інстанцій, прийняті касаційним судом у неподібних справі № 916/1564/25 правовідносинах, колегія суддів Касаційного господарського суду, на підставі наведеного вище пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства у цій справі.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 234, 296, 314 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
УХВАЛИВ:
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Зерновий перевантажний комплекс "Інзерноекспорт" постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.06.2026 і рішення Господарського суду Одеської області від 03.11.2025 у справі № 916/1564/25.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.
Головуючий Міщенко І. С.
Судді Берднік І. С.
Зуєв В. А.