ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 вересня 2026 року м. Житомир справа № 240/24292/26
категорія 112050000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Леміщака Д.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Звягельської міської ради Житомирської області про визнання протиправною відмови, зобов`язання вчинити дії,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовною заявою, в якій просить:
- визнати протиправною відмову виконавчого комітету Звягельської міської ради Житомирської області, викладену у листі № 341/09-05 від 04.05.2026 щодо взяття ОСОБА_1 на квартирний облік незаконною;
- зобов`язати виконавчий комітет Звягельської міської ради Житомирської області прийняти рішення про взяття ОСОБА_1 на квартирний облік, як особу, що має право на позачергове забезпечення житлом.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 згідно витягу з рішення ЕКОПФО від 18.09.2025 є особою з інвалідністю 3 групи внаслідок війни. Позивач не має у власності житлового будинку чи квартири та фактично проживає у будинку по АДРЕСА_1 , який належить його тещі. У цьому житловому будинку загальною житловою площею 40,2 квадратних метрів зареєстровано чотирьох осіб, а саме позивача, його дружину ОСОБА_2 та двох її дітей від першого шлюбу. З метою реалізації свого права на житло 07.04.2026 позивач звернувся до міського голови із заявою про взяття на квартирний облік. Однак листом № 341/09-05 від 04.05.2026 за підписом заступника міського голови йому було відмовлено у постановці на облік із урахуванням наявної житлової площі. Позивач вважає таку відмову незаконною та необґрунтованою, оскільки відповідач не провів належного обстеження житлових умов та не врахував його пільговий статус ветерана війни. Крім того, на думку позивача, замість прийняття індивідуального рішення про взяття на облік або вмотивовану відмову орган місцевого самоврядування обмежився формальним листом.
Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 22.07.2026 вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у судове засідання (у письмовому провадженні).
У відзиві на позовну заяву, поданому до суду 07.08.2026, відповідач зазначив, що відповідно до статті 34 Житлового кодексу Української РСР та Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, на облік беруться особи, забезпечені житловою площею нижче за встановлений рівень. У місті Звягель норма забезпечення житловою площею становить 6 квадратних метрів на кожного члена родини. Під час перевірки заяви ОСОБА_1 встановлено, що за адресою його проживання житлова площа будинку становить 40,2 квадратних метрів на чотирьох зареєстрованих осіб, що становить 10,05 квадратних метрів на одну особу. Оскільки цей показник перевищує мінімальний встановлений норматив, підстави для визнання позивача таким, що потребує поліпшення житлових умов, були відсутні. Відповідач також послався на статтю 156 Житлового кодексу України та наголосив, що діяв виключно в межах повноважень і у спосіб, що передбачені чинним законодавством.
У періоди з 13.07.2026 по 17.07.2026, з 24.07.2026 по 28.07.2026 та з 18.08.2026 по 31.08.2026 головуючий суддя перебував у щорічній відпустці, а у період з 21.09.2026 по 25.09.2026 - на курсах підтримання кваліфікації суддів.
Розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні) з особливостями, визначеними статтями 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив таке.
ОСОБА_1 має статус особи з інвалідністю III групи внаслідок війни та є ветераном війни.
Позивач не має у приватній власності житлових приміщень і разом із дружиною ОСОБА_3 та двома її дітьми ОСОБА_4 і ОСОБА_5 зареєстрований і проживає в житловому будинку у АДРЕСА_1 , який на праві власності належить ОСОБА_6 .
З метою реалізації свого права на отримання житла 07.04.2026 ОСОБА_1 звернувся до міського голови із заявою про взяття його на квартирний облік.
За результатами розгляду цієї заяви отримав лист за підписом заступника міського голови № 341/09-05 від 04.05.2026, яким позивачу відмовлено у взятті на квартирний облік. Відмова обґрунтована тим, що на кожного члена родини за місцем поточного проживання припадає понад шість квадратних метрів житлової площі.
Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся до суду.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статті 46 та 47 Конституції України, встановлюючи право кожного на соціальний захист та право на житло, визначають той конституційний контекст, у якому повинні тлумачитися і застосовуватися приписи галузевого законодавства, спрямовані на забезпечення житлом окремих категорій громадян, зокрема ветеранів війни та осіб з інвалідністю внаслідок війни, чиї особливі заслуги перед державою зумовлюють підвищений рівень гарантованого їм соціального захисту.
Наведені конституційні гарантії права на житло та соціальний захист не є декларативними, а зумовлюють обов`язок держави створювати ефективні юридичні механізми їх реалізації, зокрема шляхом законодавчого визначення підстав та порядку взяття на облік осіб, які потребують поліпшення житлових умов, і встановлення для окремих категорій громадян додаткових гарантій, що враховують їхній особливий внесок у захист держави.
Стосовно військовослужбовців та осіб, які одержали інвалідність унаслідок захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України, цей обов`язок держави набуває підвищеного, посиленого характеру, що прямо випливає зі спеціального законодавства, проаналізованого судом нижче, і повинно братися до уваги суб`єктом владних повноважень на кожній стадії розгляду звернення такої особи, включно зі стадією витребування та оцінки документів, наданих на підтвердження права на пільги.
Загальні матеріально-правові засади права громадян на житло визначені Житловим кодексом України (чинним в частині окремих статей).
Ключове значення для вирішення спору, що виник між сторонами, має стаття 34 Житлового кодексу України, яка визначає коло осіб, що визнаються потребуючими поліпшення житлових умов і, відповідно, набувають права на взяття на квартирний облік.
За змістом частини першої цієї статті такими визнаються громадяни:
1) забезпечені жилою площею нижче за рівень, що визначається в порядку, встановлюваному цим Кодексом та іншими актами законодавства України;
2) які проживають у приміщенні, що не відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам;
3) які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, у зв`язку з чим не можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім`ї. Перелік зазначених захворювань затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я;
4) які проживають за договором піднайму жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду чи за договором найму жилого приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів;
5) які проживають тривалий час за договором найму (оренди) в будинках (квартирах), що належать громадянам на праві приватної власності;
6) які проживають у гуртожитках.
Частина друга цієї ж статті передбачає, що громадяни визнаються потребуючими поліпшення житлових умов і з інших підстав, передбачених цим Кодексом та іншими актами законодавства України, що свідчить про невичерпний характер підстав для визнання особи такою, що потребує поліпшення житлових умов, і про потребу застосовувати цю норму у системному зв`язку з усім масивом спеціального законодавства, яке встановлює додаткові підстави та особливості взяття окремих категорій громадян на облік.
Наведений перелік підстав охоплює насамперед випадки, коли непридатність чи недостатність наявного в особи житла є об`єктивно встановленим фактом - унаслідок браку площі, аварійного чи антисанітарного стану приміщення, хвороби когось із членів сім`ї, відсутності самостійного, не обтяженого правами третіх осіб володіння житлом протягом тривалого часу.
Це зумовлює необхідність з`ясування в кожному конкретному випадку, яка саме з наведених підстав може бути застосована до особи, яка звернулася із заявою про взяття на облік, і чи додержано при цьому всіх встановлених законом умов її застосування, оскільки саме таке з`ясування становить зміст діяльності суб`єкта владних повноважень при розгляді відповідної заяви.
Процедурні засади реалізації наведеного матеріального права визначені статтями 38 і 39 Житлового кодексу України.
Статтею 38 передбачено, що порядок обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, встановлюється цим Кодексом та законодавством України.
Абзацом першим частини першої статті 39 визначено, що громадяни беруться на облік потребуючих поліпшення житлових умов за місцем проживання виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради за участю громадської комісії з житлових питань, створюваної при виконавчому комітеті.
Із системного тлумачення цієї норми випливає, що законодавець наділив повноваженнями щодо взяття громадян на облік не окремих посадових осіб виконавчого органу місцевого самоврядування одноособово, а виконавчий комітет як колегіальний орган, що діє обов`язково за участю спеціально створеної при ньому громадської комісії з житлових питань, на яку покладається функція попереднього, фахового вивчення обставин, що покладаються в основу подальшого рішення виконавчого комітету.
Стаття 43 Житлового кодексу України встановлює, що громадянам, які перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов, жилі приміщення надаються в порядку черговості, яка визначається за часом взяття на облік, а стаття 47 цього Кодексу закріплює загальну норму жилої площі в розмірі 13,65 квадратного метра на одну особу, застосовну при наданні жилого приміщення.
Суд звертає увагу на те, що норма забезпеченості житловою площею, яка застосовується для цілей визнання громадянина таким, що потребує поліпшення житлових умов за підставою, передбаченою пунктом першим частини першої статті 34 Житлового кодексу України, є принципово іншою величиною, аніж норма надання жилої площі за статтею 47 цього Кодексу: перша визначає той мінімальний рівень забезпеченості, недосягнення якого є підставою для взяття на облік, і в силу прямого припису закону встановлюється не самим Кодексом, а відповідним місцевим рішенням, тоді як друга є нормативом, яким виконавчий орган керується вже на стадії безпосереднього розподілу (надання) жилої площі особам, які перебувають на квартирному обліку.
Ототожнення цих двох величин, як і застосування норми надання житла для цілей вирішення питання про взяття на облік, суперечило б системному змісту житлового законодавства.
Стаття 48 Житлового кодексу України передбачає, що жиле приміщення надається громадянам у межах норми жилої площі, але не менше розміру, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Наведене ще раз підтверджує розмежування законодавцем стадії визнання особи потребуючою поліпшення житлових умов та стадії безпосереднього надання їй жилого приміщення.
Конкретизація наведених законодавчих приписів на рівні підзаконного регулювання здійснена Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затвердженими постановою Ради Міністрів Української РСР і Укрпрофради від 11.12.1984 № 470 (далі також - Правила № 470).
Чинність цього підзаконного акта на території України після припинення існування Союзу РСР ґрунтується на постанові Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12.09.1991 № 1545-XII, згідно з якою акти законодавства колишнього Союзу РСР застосовуються на території України з питань, не врегульованих законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.
Оскільки чинні статті Житлового кодексу України прямо передбачають врегулювання порядку обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, окремими актами законодавства, а закон, який замінив би Правила № 470 повністю, дотепер не ухвалено, ці Правила в частині, що не суперечить згаданим вище законам України, зберігають чинність та продовжують застосовуватися і є тим підзаконним актом, яким на розвиток приписів Житлового кодексу України детально врегульовано процедуру обліку.
Пунктом 8 Правил № 470 визначено, що квартирний облік здійснюється, як правило, за місцем проживання громадян у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради, а пунктом 12 цих Правил ведення квартирного обліку у виконавчих комітетах місцевих рад покладається на відділи по обліку і розподілу жилої площі, а за їх відсутності - на службових осіб, призначених рішенням виконавчого комітету.
Пункт 13 Правил № 470 відтворює й деталізує підстави визнання громадян потребуючими поліпшення житлових умов, встановлені статтею 34 Житлового кодексу України, і, крім шести підстав, згаданих вище, у чинній редакції включає також підставу, що стосується внутрішньо переміщених осіб з числа учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни, визначених відповідними пунктами статей 6 і 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", та членів їхніх сімей.
Суд зауважує, що за граматичною конструкцією цього підпункту визначальною є саме ознака внутрішнього переміщення особи, а належність такої особи до учасників бойових дій чи до осіб з інвалідністю внаслідок війни є додатковою кваліфікуючою ознакою в межах цієї категорії.
Іншими словами, наведена підстава встановлює спеціальний, спрощений порядок взяття на облік саме для внутрішньо переміщених осіб, а не запроваджує загальне, не пов`язане з фактом внутрішнього переміщення, автоматичне визнання будь-якої особи з інвалідністю внаслідок війни такою, що потребує поліпшення житлових умов, незалежно від фактичної забезпеченості її житлом.
Пунктом 15 Правил № 470 передбачено, що на квартирний облік беруться громадяни, які постійно проживають і прописані (зареєстровані) у відповідному населеному пункті, а при визначенні потреби у поліпшенні житлових умов до розрахунку беруться члени сім`ї, які прожили і зареєстровані у відповідному населеному пункті не менше встановленого строку, крім, зокрема, подружжя.
Пунктом 18 цих Правил визначено вимоги до заяви про взяття на облік та переліку документів, що додаються до неї, включно з довідкою про склад сім`ї.
Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту і гарантує їм сприятливі умови для реалізації конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни.
За змістом статті 1 цього Закону соціальний захист військовослужбовців визначено як діяльність держави, спрямовану на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їхньої службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Статтею 1-2 цього Закону встановлено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантованими Конституцією та законами України, з урахуванням особливостей, встановлених спеціальним законодавством, а статтею 2 прямо заборонено будь-яким чином обмежувати військовослужбовців та членів їхніх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Відповідно до пункту першого статті 12 цього Закону держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або, за їх бажанням, грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом України, іншими законами, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Наведені приписи створюють той загальний нормативний контекст підвищеної турботи держави про житлові права осіб, які захищали або захищають Україну зі зброєю в руках, у світлі якого повинні тлумачитися й застосовуватися спеціальні пільги, встановлені для ветеранів війни та осіб з інвалідністю внаслідок війни.
Безпосередньо правовий статус ветеранів війни та обсяг гарантованих їм пільг визначає Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 № 3551-XII.
Статтею 7 цього Закону визначено коло осіб, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни, відносячи до них, зокрема, військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України.
Стаття 13 цього Закону встановлює перелік пільг, що надаються особам з інвалідністю внаслідок війни та прирівняним до них особам, і пунктом 18 частини першої цієї статті передбачено позачергове забезпечення житлом осіб, які потребують поліпшення житлових умов, у тому числі за рахунок жилої площі, що передається у розпорядження місцевих рад, при цьому такі особи забезпечуються жилою площею протягом двох років з дня взяття на квартирний облік, а особи з інвалідністю I групи з числа учасників бойових дій на території інших країн - протягом року.
Наведений дворічний строк обчислюється саме з дня взяття особи на облік, а не з дня її первинного звернення із заявою, що надає особливого значення своєчасності та правильності вирішення суб`єктом владних повноважень питання про взяття такої особи на облік, адже невмотивована або передчасна відмова у взятті на облік, згодом визнана судом протиправною, призводить до того, що обчислення пільгового строку забезпечення житлом невиправдано відкладається на весь час, витрачений на позасудове з`ясування питання та судове оскарження неправомірної відмови, чим погіршується становище особи, для якої законом встановлено підвищений рівень соціального захисту.
Аналіз наведеної норми у системному зв`язку зі статтею 34 Житлового кодексу України дає підстави для висновку, що позачергове забезпечення житлом є не самостійною, автономною підставою для взяття особи на квартирний облік, яка діяла б незалежно від загальних критеріїв потреби у поліпшенні житлових умов, а особливим порядком реалізації вже визнаного права особи, яка потребує поліпшення житлових умов згідно з загальними підставами, встановленими житловим законодавством.
Інакше кажучи, статус особи з інвалідністю внаслідок війни сам по собі не звільняє відповідний виконавчий орган від обов`язку встановити, чи є особа такою, що потребує поліпшення житлових умов, за підставами, передбаченими статтею 34 Житлового кодексу України та пунктом 13 Правил № 470, однак якщо таку потребу встановлено, цей статус зумовлює виникнення права на позачергове, прискорене забезпечення житлом, а не на звичайну черговість, передбачену статтею 43 Житлового кодексу України.
Це розмежування має принципове значення для оцінки правомірності дій відповідача в цій справі та для визначення належного способу захисту порушеного права позивача.
Компетенція виконавчого комітету міської ради на вирішення питань обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, ґрунтується на приписах Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", яким до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад віднесено, зокрема, ведення обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, розподіл та надання відповідно до законодавства житла, що належить до комунальної власності, вирішення питань про взяття громадян на облік потребуючих поліпшення житлових умов (підпункт 2 пункту "а" частини першої статті 30).
Стаття 52 цього Закону визначає виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради як виконавчий орган відповідної ради, який утворюється радою на строк її повноважень, а стаття 59 встановлює, що виконавчий комітет ради в межах своїх повноважень приймає рішення, які приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою.
Із системного застосування наведених норм у поєднанні зі статтею 39 Житлового кодексу України та пунктами 8, 12 Правил № 470 випливає однозначний висновок про те, що законодавець імперативно визначив форму, в якій має ухвалюватися рішення з питання взяття громадянина на квартирний облік чи відмови в цьому, а саме - рішення виконавчого комітету відповідної ради, ухвалене колегіально за результатами розгляду на його засіданні, з обов`язковою попередньою участю громадської комісії з житлових питань, створеної при цьому виконавчому комітеті.
Жодним нормативно-правовим актом не передбачено можливості вирішення цього питання одноособово посадовою особою виконавчого органу місцевого самоврядування у формі листа, оскільки лист, на відміну від рішення колегіального органу, не є актом, ухваленим у визначеному законом порядку, не підтверджує факту розгляду питання громадською комісією з житлових питань і не засвідчує колегіального волевиявлення виконавчого комітету як органу, уповноваженого законом на вирішення цього питання.
Загальні принципи, якими повинен керуватися суб`єкт владних повноважень при здійсненні дискреційних повноважень та ухваленні індивідуальних актів, знайшли законодавче закріплення в Законі України "Про адміністративну процедуру" від 17.02.2022 № 2073-IX, який набрав чинності з 15.12.2023 і на час виникнення спірних правовідносин у цій справі діяв у повному обсязі.
Цей Закон закріплює принципи законності, рівності, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, пропорційності, своєчасності та розумного строку, якими має керуватися адміністративний орган при вчиненні процедурних дій та ухваленні адміністративного акта, а також встановлює вимогу щодо мотивування (обґрунтування) адміністративного акта, змістом якої є обов`язок адміністративного органу навести у своєму рішенні фактичні та правові підстави його ухвалення, а не обмежуватися загальним посиланням на норму права без зазначення того, яким чином встановлені обставини співвідносяться з умовами застосування цієї норми.
Хоча процедура взяття громадян на квартирний облік детально врегульована спеціальними приписами Житлового кодексу України та Правил № 470, загальні принципи належного адміністрування, закріплені у Законі України "Про адміністративну процедуру", не втрачають значення для оцінки правомірності поведінки суб`єкта владних повноважень і в цій сфері, оскільки вони є законодавчим вираженням тих засад правової держави та верховенства права, якими повинна керуватися публічна адміністрація в усіх без винятку відносинах з приватними особами.
Наведені законодавчі принципи є розвитком усталеної практики Верховного Суду, згідно з якою індивідуальний акт суб`єкта владних повноважень повинен бути належним чином вмотивований, тобто містити чітко встановлені фактичні обставини, на яких він ґрунтується, а також розгорнуте обґрунтування, чому саме ці обставини та зазначені в акті норми права призводять до відповідного правового висновку, зробленого в акті.
Формальне посилання на норму права без зазначення фактичних обставин, які були встановлені суб`єктом владних повноважень і врахування яких зумовило прийняття акта, є порушенням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України, і не відповідає критеріям правомірного індивідуального акта, які випливають з принципу верховенства права.
Ця вимога є особливо актуальною для рішень (дій) суб`єктів владних повноважень, ухвалених у сфері реалізації дискреційних повноважень.
Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин; при цьому здійснення дискреційних повноважень не повинно призводити до свавілля, а має відбуватися з дотриманням принципу об`єктивності й безсторонності, з урахуванням усіх обставин, що стосуються справи.
У судовій практиці вироблено усталений підхід, за яким спосіб судового захисту порушеного права особи у справах, пов`язаних із реалізацією суб`єктом владних повноважень дискреційних повноважень, залежить від того, чи перевірив суб`єкт владних повноважень на момент прийняття рішення дотримання особою, яка звернулася із заявою, усіх визначених законом умов: якщо такі умови перевірено, однак рішення визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність закону, за умови дотримання особою усіх встановлених законом умов, суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення на користь позивача; якщо ж на момент прийняття рішення суб`єкт владних повноважень не перевірив дотримання особою усіх визначених законом умов, суд повинен зобов`язати його прийняти рішення повторно, з урахуванням правової оцінки, наданої судом.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 згідно з витягом з рішення експертної комісії з питань встановлення причинного зв`язку інвалідності від 18.09.2025 є особою з інвалідністю III групи внаслідок війни, що також підтверджується посвідченням особи з інвалідністю внаслідок війни, посвідченням учасника бойових дій та документами про встановлення причинного зв`язку інвалідності позивача із захистом Батьківщини.
Ця обставина не заперечується відповідачем, тому суд вважає доведеним, що ОСОБА_1 є особою, на яку поширюється дія статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а отже, і передбачені статтею 13 цього Закону пільги, включно з пільгою, встановленою пунктом 18 частини першої цієї статті щодо позачергового забезпечення житлом.
Судом також встановлено, що позивач не має у власності житлового будинку, квартири чи іншого житла та фактично зареєстрований і проживає в будинку по АДРЕСА_1 , який на праві приватної власності належить ОСОБА_6 , матері дружини позивача.
Крім позивача, у вказаному будинку зареєстровані та фактично проживають також ОСОБА_7 , дружина позивача, а також ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , діти дружини позивача від першого шлюбу.
Отже, за місцем проживання позивача зареєстровано чотири особи: сам позивач, його дружина та двоє дітей дружини від попереднього шлюбу, тоді як власник будинку ОСОБА_6 до їх числа не входить, а обставини її фактичного проживання за цією ж адресою чи проживання за іншою адресою з наявних у справі доказів не встановлюються і жодною зі сторін окремо не обумовлювалися. Житлова площа будинку становить 40,2 квадратного метра, що підтверджується технічним паспортом на будинок, доданим позивачем до позовної заяви, і ця обставина сторонами не оспорюється.
07.04.2026 позивач з метою реалізації права на житло звернувся до Звягельського міського голови із заявою про взяття на квартирний облік, до якої додав документи, що підтверджують факт його реєстрації та проживання за вказаною адресою, склад осіб, зареєстрованих у житловому приміщенні, відомості з державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо позивача та членів його сім`ї, а також документи, що підтверджують його статус особи з інвалідністю III групи внаслідок війни та учасника бойових дій.
Листом заступника міського голови від 04.05.2026 № 341/09-05 позивачу відмовлено в постановці на квартирний облік з посиланням на житлову площу за адресою його місця проживання по АДРЕСА_1 .
Саме ця відмова, викладена у наведеному листі, і є безпосереднім предметом оскарження в цій справі поряд із похідною вимогою про зобов`язання відповідача прийняти рішення про взяття позивача на квартирний облік як особи, яка має право на позачергове забезпечення житлом.
Оцінюючи зміст листа відповідача від 04.05.2026 № 341/09-05 крізь призму викладених вище вимог законодавства щодо форми та змісту рішень з питань квартирного обліку, суд насамперед звертає увагу на те, що цей документ за своєю природою не є рішенням виконавчого комітету Звягельської міської ради, ухваленим у порядку, визначеному статтею 39 Житлового кодексу України, статтею 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та пунктами 8 і 12 Правил № 470, а є листом, підписаним заступником міського голови одноособово.
У матеріалах справи відсутні відомості про розгляд заяви позивача громадською комісією з житлових питань при виконавчому комітеті Звягельської міської ради, відсутній протокол засідання такої комісії, відсутні відомості про розгляд цього питання на засіданні самого виконавчого комітету та про ухвалення ним відповідного рішення.
Відповідач, на якого відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України покладається обов`язок доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, не надав суду жодних доказів на підтвердження того, що питання про взяття позивача на квартирний облік розглядалося у визначеному законом порядку - за участю громадської комісії з житлових питань і шляхом ухвалення відповідного рішення виконавчого комітету.
За таких обставин суд доходить висновку, що відповідач, обмежившись направленням позивачу листа одноособово підписаного заступником міського голови, не реалізував належним чином покладені на нього законом повноваження щодо розгляду заяви позивача про взяття на квартирний облік, порушивши визначену законом процедуру ухвалення рішень із цього питання.
Цей висновок суду повністю узгоджується з доводами позивача, викладеними в позовній заяві, про те, що відповідач замість прийняття рішення про взяття або відмову у взятті на облік обмежився направленням листа, чим фактично не реалізував передбачені законом повноваження щодо розгляду заяви позивача.
Наведене процедурне порушення саме по собі є достатньою підставою для висновку про протиправність відмови відповідача, викладеної в оспорюваному листі, оскільки додержання встановленого законом порядку ухвалення рішення є не менш важливою умовою його правомірності, аніж матеріально-правова обґрунтованість самого рішення: право позивача на розгляд його заяви належним, встановленим законом суб`єктом (виконавчим комітетом) у належній процедурі (за участю громадської комісії з житлових питань) є самостійним процесуальним правом, порушення якого не може вважатися виправданим самим по собі можливою матеріально-правовою обґрунтованістю кінцевого висновку про відсутність підстав для взяття на облік.
Крім того, суд зазначає, що встановлена ним відсутність доказів розгляду заяви позивача належним суб`єктом у належній процедурі свідчить не лише про можливу протиправність акта у вигляді листа, а й дає підстави ставити питання про те, чи можна взагалі вважати заяву позивача розглянутою по суті у визначеному законом порядку, тобто про ознаки протиправної бездіяльності відповідача щодо вчинення дій, покладених на нього законом, - на цю обставину також прямо вказує позивач у позовній заяві, стверджуючи, що оспорюваний лист свідчить про бездіяльність відповідача при розгляді його заяви.
Суд враховує, що правильна юридична кваліфікація акта поведінки суб`єкта владних повноважень (як рішення чи як бездіяльності) не змінює висновку про необхідність захисту порушеного права позивача в один із передбачених статтею 245 Кодексу адміністративного судочинства України способів, а тому не має самостійного значення для результату вирішення спору за конкретно заявленими позовними вимогами.
Незалежно від наведеного процедурного порушення, суд також оцінює зміст оспорюваного листа з погляду дотримання відповідачем вимоги щодо належного мотивування (обґрунтування) свого рішення.
Із тексту листа від 04.05.2026 № 341/09-05, як він викладений у матеріалах справи, вбачається, що відповідач обмежився вказівкою на відсутність підстав для взяття позивача на облік з урахуванням житлової площі за адресою його місця проживання, не навівши при цьому жодного розрахунку забезпеченості позивача та членів його сім`ї житловою площею, не зазначивши, яка саме площа враховується, скільки осіб бралося до уваги при обчисленні забезпеченості на одну особу та який саме рівень забезпеченості житловою площею застосовувався відповідачем як критерій для визнання чи невизнання позивача таким, що потребує поліпшення житлових умов.
Лише з відзиву на позовну заяву, поданого відповідачем безпосередньо в ході судового розгляду, суду й позивачу вперше стало відомо про те, що відповідач виходив із загальної житлової площі будинку 40,2 квадратного метра, поділеної на чотирьох зареєстрованих осіб, що становить 10,05 квадратного метра на одну особу, та порівнював цей показник з рівнем забезпеченості житловою площею 6 квадратних метрів на одну особу, встановленим пунктом 2.1 постанови виконавчого комітету Житомирської обласної ради народних депутатів і президії обласної ради професійних спілок від 07.01.1985 № 4 "Про ведення обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм жилих приміщень в області".
Суд зазначає, що обґрунтування, наведене відповідачем вперше у відзиві на позовну заяву, тобто вже після звернення позивача до суду, не може розглядатися як таке, що усуває встановлений судом недолік оспорюваного рішення, оскільки предметом судового контролю є законність та обґрунтованість рішення суб`єкта владних повноважень станом на момент його ухвалення.
Тобто саме на момент направлення позивачу листа від 04.05.2026 відповідач був зобов`язаний навести йому конкретний розрахунок забезпеченості житловою площею з посиланням на застосовний нормативний рівень, аби позивач міг свідомо оцінити правомірність та обґрунтованість відмови і за потреби ефективно її оскаржити, а не отримувати таке обґрунтування вперше через кілька місяців у процесуальному документі, поданому вже в межах судового провадження.
Оцінюючи по суті наведений відповідачем у відзиві на позовну заяву розрахунок забезпеченості позивача житловою площею, суд зазначає таке.
З шести підстав визнання громадян потребуючими поліпшення житлових умов, передбачених частиною першою статті 34 Житлового кодексу України та відтворених у пункті 13 Правил № 470, - недостатньої забезпеченості житловою площею, невідповідності приміщення санітарним і технічним вимогам, тяжкої хронічної хвороби, проживання за договором піднайму, тривалого проживання за договором найму (оренди) в будинку, що належить іншій особі на праві приватної власності, та проживання у гуртожитку, - в матеріалах справи не міститься жодних відомостей, які б свідчили про наявність в позивача підстав, окрім першої, пов`язаної з рівнем забезпеченості житловою площею.
Зокрема, не стверджується і не доводиться невідповідність будинку по АДРЕСА_1 , санітарним чи технічним вимогам, наявність у позивача чи членів його сім`ї тяжкого хронічного захворювання, проживання за договором піднайму чи найму або проживання у гуртожитку.
За таких обставин застосовною для оцінки права позивача на взяття на квартирний облік за загальними підставами є саме підстава, пов`язана із забезпеченістю житловою площею нижче встановленого рівня, а надана відповідачем у відзиві методика обчислення - шляхом ділення загальної житлової площі будинку на кількість осіб, зареєстрованих у ньому, - за загальним підходом відповідає усталеній практиці застосування пункту 15 Правил № 470 та статті 156 Житлового кодексу України.
Водночас суд не може погодитися з тим, що наведений відповідачем розрахунок є остаточно доведеним та достатнім для висновку про відсутність у позивача права на взяття на облік, оскільки він залишає невирішеними декілька юридично значущих обставин, дослідження яких є завданням саме відповідача (в особі громадської комісії з житлових питань), а не суду в межах спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
По-перше, з відзиву на позовну заяву не вбачається, чи враховувалася відповідачем при обчисленні забезпеченості житловою площею на одну особу власниця будинку ОСОБА_6 , яка формально до числа чотирьох зареєстрованих осіб не увійшла, адже сама по собі відсутність з`ясування цього питання свідчить про неповноту фактичної основи, на якій відповідач побудував свій висновок.
По-друге, застосування щодо позивача правового режиму статті 156 Житлового кодексу України, тобто визнання його особою, яка користується жилим приміщенням нарівні з власником ОСОБА_6 , вимагає встановлення того факту, що позивач є членом сім`ї останньої в розумінні цієї норми, - обставини, яка в оспорюваному листі відповідача не досліджувалася, у відзиві на позовну заяву не обґрунтовується і не підтверджується жодними доказами, окрім самого факту спільної реєстрації та проживання. Позивач є зятем власниці будинку, тобто особою, яка не перебуває з нею у прямих родинних відносинах, а його право користування будинком тещі похідне виключно від шлюбних відносин із її донькою; за відсутності встановлених судом чи адміністративним органом додаткових ознак ведення спільного господарства, взаємних прав та обов`язків, притаманних сімейним відносинам, автоматичне поширення на позивача режиму рівного з власником користування всією житловою площею будинку, а отже, і врахування всієї цієї площі при обчисленні його особистої забезпеченості житлом, є питанням факту, яке потребувало самостійного з`ясування відповідачем, зокрема шляхом обстеження житлово-побутових умов позивача, а не було з`ясоване ні на стадії розгляду заяви позивача, ні на стадії підготовки відзиву на позовну заяву.
Суд наголошує на тому що саме обстеження житлових та побутових умов заявника є тим засобом встановлення фактичних обставин, які лежать в основі рішення про взяття чи відмову у взятті на квартирний облік, який передбачений усталеною практикою застосування житлового законодавства і покликаний забезпечити повноту й достовірність фактичної основи такого рішення.
Матеріали справи не містять доказів проведення такого обстеження щодо позивача, а відповідач у відзиві на позовну заяву на факт його проведення не посилається, обмежуючись формальним арифметичним розрахунком на підставі документів, поданих позивачем разом із заявою.
Не стверджуючи про наявність у відповідача обов`язку в усіх без винятку випадках проводити обстеження житлових умов заявника, суд, однак вважає, що за обставин цієї конкретної справи, коли позивач не є власником житла, за адресою якого він зареєстрований, а користується ним виключно як зять власниці, і коли позивач додатково посилається на свій особливий статус особи з інвалідністю внаслідок війни, таке обстеження та належне з`ясування характеру відносин між позивачем і власницею будинку були необхідними для прийняття обґрунтованого рішення, а їх відсутність є ще одним свідченням неповноти дослідження відповідачем обставин заяви позивача.
Ні в оспорюваному листі від 04.05.2026, ні у відзиві на позовну заяву відповідач жодним чином не врахував і навіть не згадав про статус позивача як особи з інвалідністю III групи внаслідок війни та відповідні документи, додані позивачем до заяви про взяття на облік. Хоча, як зазначено вище, сам по собі цей статус не звільняє відповідача від обов`язку встановити наявність у позивача підстав, передбачених статтею 34 Житлового кодексу України, для визнання його потребуючим поліпшення житлових умов, врахування цього статусу мало б визначальне значення для встановлення того, у якому порядку - загальної черги, передбаченої статтею 43 Житлового кодексу України, чи позачергового забезпечення, передбаченого пунктом 18 частини першої статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Оскільки відповідач взагалі не здійснював оцінки наявності в позивача права на пільгове, позачергове забезпечення житлом, а обмежився виключно перевіркою забезпеченості житловою площею за загальною підставою, суд вважає, що відповідач не виконав покладений на нього законом обов`язок повного, всебічного розгляду заяви позивача з урахуванням усіх заявлених ним обставин та наданих на їх підтвердження документів, що є самостійним порушенням принципів обґрунтованості та добросовісності, закріплених у Законі України "Про адміністративну процедуру", а також відповідної усталеної практики Верховного Суду щодо вмотивованості індивідуальних актів суб`єктів владних повноважень.
Надаючи оцінку доводам, викладеним відповідачем у відзиві на позовну заяву, суд зазначає, що вони не спростовують наведених вище висновків. Посилання відповідача на статті 77 і 81 Цивільного процесуального кодексу України щодо розподілу тягаря доказування є юридично помилковим, оскільки цей спір, як зазначено вище, є публічно-правовим і підлягає розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, яким встановлено принципово інший, спеціальний розподіл обов`язку доказування у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень, за яким саме на відповідача покладається обов`язок доведення правомірності свого рішення, а не на позивача - обов`язок доведення його протиправності.
Посилання відповідача на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 10.09.2020 у справі № 904/3368/18, про те, що недоведеність порушення прав, за захистом яких пред`явлено позов, є підставою для відмови в позові, є доводом загального характеру, сформульованим у контексті іншої категорії спорів (господарського спору за участю суб`єктів господарювання) і таким, що не спростовує встановлених судом у цій справі конкретних порушень процедури та обґрунтованості рішення відповідача; крім того, як встановлено вище, порушення прав позивача в цій справі доведено сукупністю наведених обставин, а не залишилося недоведеним.
Наведений відповідачем розрахунок забезпеченості житловою площею, як зазначено вище, хоча й ґрунтується на застосовних нормах права, не був належним чином доведений до відома позивача на стадії позасудового розгляду його заяви, а також не усуває встановлених судом обставин, які потребували додаткового з`ясування (статусу власниці будинку, характеру відносин з нею позивача, необхідності обстеження житлових умов), а тому не спростовує висновку суду про протиправність оспорюваної відмови.
Вирішуючи питання про належний спосіб захисту порушеного права позивача в частині другої позовної вимоги - про зобов`язання відповідача прийняти рішення про взяття позивача на квартирний облік як особи, яка має право на позачергове забезпечення житлом, - суд керується правовим підходом до визначення способу судового захисту у справах, пов`язаних з реалізацією суб`єктом владних повноважень дискреційних повноважень.
Установлення обставин, з якими закон пов`язує визнання особи такою, що потребує поліпшення житлових умов (насамперед розрахунок забезпеченості житловою площею з урахуванням усіх осіб, що фактично користуються цим приміщенням нарівні з власником, та з`ясування правового характеру відносин позивача з власницею будинку), а також установлення обставин, що дають підстави для застосування до позивача пільгового порядку позачергового забезпечення житлом, передбаченого пунктом 18 частини першої статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", вимагає проведення фактичного дослідження (зокрема обстеження житлово-побутових умов), яке відповідно до Житлового кодексу України та Правил № 470 віднесено до компетенції громадської комісії з житлових питань та виконавчого комітету відповідної ради, а не суду.
За таких умов суд не має правових підстав самостійно, підміняючи собою відповідача, встановлювати наявність чи відсутність у позивача права на взяття на облік і тим більше права на позачергове забезпечення житлом, оскільки таке встановлення вимагає дослідження обставин, які не були предметом розгляду відповідача.
Натомість належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача в цій частині є зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про взяття на квартирний облік у порядку, визначеному Житловим кодексом України та Правилами № 470, тобто з обов`язковою участю громадської комісії з житлових питань та з ухваленням відповідного рішення виконавчого комітету, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні, зокрема щодо необхідності належного обґрунтування розрахунку забезпеченості житловою площею, з`ясування характеру відносин позивача з власницею будинку, в якому він зареєстрований, та обов`язкового врахування статусу позивача як особи з інвалідністю III групи внаслідок війни і пов`язаного з цим статусом права на позачергове забезпечення житлом у разі встановлення інших передбачених законом підстав для взяття на облік.
Отже, друга позовна вимога підлягає задоволенню у спосіб зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача з урахуванням наданої судом правової оцінки, оскільки саме такий спосіб захисту відповідає встановленим судом обставинам справи (недослідженості відповідачем на момент ухвалення оспорюваного рішення усіх юридично значущих обставин) та не призводить до підміни судом дискреційних повноважень суб`єкта владних повноважень.
У задоволенні позовної вимоги в частині прямого зобов`язання відповідача прийняти рішення про взяття позивача на облік саме як особи, яка має право на позачергове забезпечення житлом, суд відмовляє, оскільки такий спосіб захисту за встановлених обставин справи є передчасним.
Резюмуючи викладене, суд доходить висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд враховує, що позивача звільнено від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" як учасника бойових дій, а відомості про сплату позивачем судового збору чи про понесення ним інших судових витрат, які підлягали б відшкодуванню за рахунок відповідача, в матеріалах справи відсутні і до стягнення сторонами не заявлені.
Керуючись статтями 2, 5, 6, 9, 19, 72-79, 90, 139, 241-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до виконавчого комітету Звягельської міської ради Житомирської області (вул. Шевченка, 16, м. Звягель, Звягельський р-н, Житомирська обл.,11701, ЄДРПОУ 04053571) про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправною відмову виконавчого комітету Звягельської міської ради Житомирської області, викладену в листі від 04.05.2026 № 341/09-05, у взятті ОСОБА_1 на квартирний облік.
Зобов`язати виконавчий комітет Звягельської міської ради Житомирської області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 07.04.2026 про взяття на квартирний облік у порядку, визначеному Житловим кодексом України та Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затвердженими постановою Ради Міністрів Української РСР і Укрпрофради від 11.12.1984 № 470, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Д.М. Леміщак
Повний текст складено: 28 вересня 2026 р.
28.09.26