КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
10 вересня 2026 року справа №320/46129/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лиска І.Г., розглянувши у м. Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національного антикорупційного бюро України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,
в с т а н о в и в:
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Національного антикорупційного бюро України и, в якому просить суд стягнути з Національного антикорупційного бюро України на користь ОСОБА_1 :
- суму грошової допомоги при наданні позивачу щорічної основної оплачуваної відпустки у 2016 році у розмірі 46 471,53 грн.;
??- суму грошової допомоги при наданні позивачу щорічної основної оплачуваної відпустки у 2017 році у розмірі 47344,71 грн.,
- не виплачену заробітну плату за квітень - травень 2020 року у сумі 12090,56 грн.;
- стягнути з Національного антикорупційного бюро України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку відповідно до ст. 117 Кодексу законів про працю України.
В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що під час роботи у Національному антикорупційного бюро України позивачу відповідно до статті 57 Закону України «Про державну службу» надавалась щорічна основна оплачувана відпустка, проте у 2016-2017 роках, відповідачем не було здійснено нарахування грошової допомоги при наданні позивачу щорічної основної оплачуваної відпустки. Також зазначає, що у період квітень-травень відповідачем не виплачено заробітну плату у повному обсязі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідач надав відзив, в якому у задоволенні позову просив відмовити. Заперечуючи проти позову відповідач зазначив, що у випадку поділу щорічної основної відпустки на частини грошова допомога у розмірі середньомісячної заробітної плати виплачується за заявою працівника один раз на рік при наданні будь-якої з частин щорічної основної відпустки, незалежно від кількості днів такої відпустки. Враховуючи відсутність такої заяви, підстав для нарахування та виплати грошової допомоги позивачу не було.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд назначає наступне.
15.01.2016 ОСОБА_1 призначено на посаду державної служби категорії «Б» начальника відділу по роботі з особливими активами Юридичного управління Національного бюро.
16 березня 2018 року розпорядженням Директора Національного бюро за результатами відкритого конкурсу позивач був призначений на посаду заступника Керівника Юридичного управління Національного бюро, яку віднесено до категорії «Б» посад державної служби.
Під час роботи у Національному бюро позивачу відповідно до статті 57 Закону України «Про державну службу» надавалась щорічна основна оплачувана відпустка.
Так, у 2016 році позивач перебував у щорічній основній оплачуваній відпустці:
- у період з 25 по 26 серпня 2016 року на підставі розпорядженням Директора Національного бюро від 17.08.2016 № 1160-р;
- у період з 27 по 30 грудня 2016 року на підставі розпорядженням Директора Національного бюро від 15.12.2016 № 1871-р.
У 2017 році позивач перебував у щорічній основній оплачуваній відпустці:
- у період з 8 по 10 лютого 2017 року на підставі розпорядження Директора Національного бюро від 06.02.2017 № 134-р;
- 24 березня 2017 року на підставі розпорядження Директора Національного бюро від 20.03.2017 № 412-р;
- 28 квітня 2017 року на підставі розпорядження Директора Національного бюро від 21.04.2017 № 611-р;
- у період з 12 по 16 липня 2017 року на підставі розпорядження Директора Національного бюро від 23.06.2017 № 954-р;
- 23 серпня 2017 року на підставі розпорядження Директора Національного бюро від 21.08.2017 № 1486-р;
- у період з 30 по 31 жовтня 2017 року на підставі розпорядження Директора Національного бюро від 25.10.2017 № 2002-р.
Відповідно до наказу Національного бюро від 09.05.2024 № 1046-Н «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » припинено державну службу та звільнено позивача 09.05.2024 з посади заступника Керівника Юридичного управління Національного бюро, а також проведено всі належні при звільненні нарахування та виплати за 104 календарні дні невикористаних відпусток.
Позивач зазначає, що у 2016-2017 роках, відповідачем не було здійснено нарахування грошової допомоги при наданні позивачу щорічної основної оплачуваної відпустки, вказана обставина підтверджена листом Національного антикорупційного бюро України від 29.07.2024 №112-294/21405.
Також зазначає, що 18 квітня 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 № 553 (далі - Закон № 553), яким установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений
Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території
України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом
SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020.
Не дивлячись на те, що оплата працівників Національного бюро
регулюється спеціальним законодавчим актом (Законом України «Про
Національне антикорупційне бюро України») Директором Національного бюро були застосовані відповідні обмеження в оплаті праці працівників у квітні та травні 2020 року.
Вказані обставини стали підставою для звернення до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 45 Конституції України встановлено, що кожен, хто працює, має право на відпочинок.
Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
Згідно з вимогами ст.7 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 року №889-VIIІ (далі Закон №889) державний службовець має право на: належні для роботи умови служби та їх матеріально-технічне забезпечення; оплату праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби, рангу та умов контракту про проходження державної служби (у разі укладення); відпустки, соціальне та пенсійне забезпечення відповідно до закону.
Відповідно до вимог ст.57 Закону №889 державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.
Вимогами ч.1 ст.58 Закону №889 передбачено, що за кожний рік державної служби після досягнення п`ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.
Вимогами ст.59 Закону №889 встановлено, що щорічні відпустки надаються державним службовцям у порядку та на умовах, визначених законодавством про працю.
Згідно з вимогами ч.ч.4-6 ст.79 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку.
Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.
Поділ щорічної відпустки на частини будь-якої тривалості допускається на прохання працівника за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів.
Державні гарантії права на відпустки працівників, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи визначає Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 року №504/96-ВР (далі Закон №504), згідно з ч.1 ст.2 якого право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).
Вимогами ч.1 ст.6 Закону №504 передбачено, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
Про прив`язку такої відпустки до робочого року законодавець веде мову також у частині другій статті 12 цього Закону.
Так, відповідно до вимог ч.ч.1, 2 ст.12 Закону №504, щорічну відпустку на прохання працівника може бути поділено на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів. Невикористану частину щорічної відпустки має бути надано працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка.
Наведене кореспондується з ч.ч.6, 7 ст.79 КЗпП України.
Системний аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що державний службовець має право на щорічну основну та додаткову (за стаж) відпустки, які надаються йому у порядку черговості надання відпусток, яка визначається графіком, що затверджується роботодавцем.
Отже, спеціальним нормативно-правовим актом, який врегульовує спірні правовідносини визначено наступні складові (умови), за яких працівник може реалізувати право на отримання допомоги для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення, а саме: допомога може бути нарахована і виплачена тільки під час надання чергової відпустки; допомога надається згідно з наказом керівника про відпустку; допомога надається виключно у межах асигнувань, що виділяються на утримання відповідного державного органу.
За відсутності поєднання таких трьох складових спірна допомога не надається, не нараховується і відповідно не виплачується.
При цьому, підстава виникнення права на отримання грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати до щорічної відпустки пов`язана із настанням факту відпрацьованого робочого року.
Порядок надання щорічних відпусток, який визначений нормами ст.10 Закону №504, також передбачає правило, що відпустка надається з прив`язкою до відповідного робочого року, відпрацьованого особою. Частиною дев`ятою вказаної статті також встановлено, що щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.
В листі Мінсоцполітики від 11.09.2013 року №10212/0/14-13/13 зазначено, що в органах держслужби і в органах МС, якщо щорічна основна відпустка надається повної тривалості, то заява на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення не потрібна. Підстава для надання допомоги наказ (розпорядження) про надання відпустки. Якщо ж надається частина щорічної основної відпустки, то працівник має визначитись, з якою частиною відпустки бажає отримати допомогу на оздоровлення. З цією метою він має обов`язково подати заяву на одержання допомоги. Проте, як встановлено колегією суддів, такої заяви позивачем не було надано.
У постанові від 23.02.2021 року у справі №П/811/1858/16 Верховний Суд дійшов висновків, що під час формування фонду оплати праці на відповідний бюджетний рік для кожного працівника передбачається одна грошова допомога у розмірі середньомісячної заробітної плати, яка є гарантованою виплатою один раз на рік при наданні щорічної основної оплачуваної відпустки за відповідний робочий рік. Згідно з положеннями статті 57 Закону №889-VIIІ підставою для виплати грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати під час отримання щорічної відпустки визначено саме факт отримання працівником такої щорічної основної відпустки за відповідний рік. Чинні положення законодавства не пов`язують виплату такої грошової допомоги з тривалістю отриманої державним службовцем частини щорічної відпустки та не встановлюють заборону виплати вказаної допомоги під час отримання працівником відпустки тривалістю менше 14 календарних днів. Отже, у випадку поділу щорічної основної відпустки на частини грошова допомога у розмірі середньомісячної заробітної плати виплачується за заявою працівника один раз на рік при наданні будь-якої з частин щорічної основної відпустки незалежно від кількості днів такої відпустки.
У постанові від 06.06.2018 року у справі №824/360/16-а в частині, що стосується протиправної бездіяльності відповідача, що полягала у невиплаті позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення, Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що вказана виплата може мати місце виключно як результат розгляду відповідачем заяви позивача та по своїй суті є похідною дією після прийняття відповідного рішення з даного питання.
З огляду на наведене, суд зазначає, що реалізація позивачем права на поділ відпустки на частини покладає на нього обов`язок повідомити роботодавця, до якого з періодів, в якому він реалізує своє право на відпочинок, він бажає отримати допомогу на оздоровлення. Відтак, питання про виплату грошової допомоги на оздоровлення повинно вирішуватися відповідачем лише за заявою позивача одночасно з проханням надати відпустку. Можливості отримати таку допомогу поза межами відпустки, як окрему виплату, закон не передбачає.
Аналогічна правова позиція викладена у Постанові П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03.06.2025 у справі №400\1/25.
Суд також зазначає, що Позивач протягом проходження служби отримував грошове забезпечення та кошти, у зв`язку з виходом в оплачувану відпустку («відпускні»), на підставі належно оформлених бухгалтерських документів. У день фактичного отримання цих виплат Позивач був обізнаний із їх розміром і міг звернутися до роботодавця щодо уточнення або перерахунку, однак такі звернення не надходили. Так само, як і відсутні докази того, що заяви про надання частини щорічної основної відпустки у 2016-2017 роках містили прохання про виплату грошової допомоги на оздоровлення.
За нормами частини першої статті 116 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Між тим, судом встановлено, що за результатами розгляду даного адміністративного позову відсутній спір між сторонами стосовно невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відтак і відсутні підстави для стягнення з Національного антикорупційного бюро України на користь Позивача середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні.
Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача не виплаченої заробітної плати за квітень - травень 2020 року у сумі 12090,56 грн, суд зазначає, що вказані позовні вимоги не підлягають до задоволення з наступних підстав.
Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX, який набрав чинності 18.04.2020 р., доповнено Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" статтею, за якою установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Враховуючи, що у 2020 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі з 1 січня установлено у розмірі 4723 гривні, нарахована заробітна плата, грошове забезпечення працівників, у т.ч. суддівська винагорода, обмежується максимальним розміром - 47230 грн. на місяць, що відповідає Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 13.04.2020 р. № 553-IX.
Таким чином, у спірний період норма Закону про обмеження грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) 10 мінімальними заробітними платами була чинною та підлягала застосуванню при нарахування та виплаті позивачу заробітної плати. Разом з тим, відповідач, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня не мав правових підстав для нарахування та виплати заробітної плати, грошового забезпечення, поза межами видатків Державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX, що, у свою чергу, відповідає принципу збалансованості бюджетної системи України, передбаченому п. 2 ч. 1 ст. 7 Бюджетного кодексу України, за яким повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень бюджету на відповідний бюджетний період.
Так, суд зазначає, що у спірних правовідносинах відповідач виконував функції розпорядника бюджетних коштів нижчого рівня. Тобто, зменшення розміру заробітної плати позивача відбулось не внаслідок дій чи рішень Національного антикорупційного бюро України. Здійснюючи нарахування та виплату заробітної плати у розмірах, встановлених зазначеним законом, відповідач не діяв неправомірно чи явно всупереч, не на підставі наданих йому повноважень, чим обмежив право позивача на оплату праці.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідач як розпорядник бюджетних коштів не мав можливості виплачувати грошове забезпечення понад встановлені законом розмір та на власний розсуд вирішувати питання правомірності видання нормативно-правових актів чи пріоритетність у їх виконанні.
Враховуючи викладене, зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності суд вважає, що в період з квітня до травень 2020 року обчислення та виплата заробітної плати позивачу у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020, здійснені відповідачем з дотриманням Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", такі дії ним були вчинені правомірно, у межах наданих повноважень, а тому вимоги позивача є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Оскільки Позивачем не доведено протиправність дій відповідача щодо здійснення нарахування та виплати йому 2016-2017 роках грошової допомоги при наданні позивачу щорічної основної оплачуваної відпустки та під час здійснення обмеження оплати праці у квітні-травні 2020 року відповідно до Закону України від 13.04.2020 р. № 553-IX, а позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні є похідними, суд зазначає, що такі вимоги задоволенню не підлягають.
Згідно з вимогами ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно з вимогами ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст.77 КАС України).
Відповідно до вимог ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку про відсутність протиправних дій відповідача, у зв`язку із чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись статтями 2, 19, 77, 90, 241-246, 260 КАС України, суд -
в и р і ш и в:
У задоволенні позовних вимог - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лиска І.Г.