КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження № 22-ц/824/12599/2026
Справа № 754/8585/26
П О С Т А Н О В А
Іменем України
23 вересня 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на ухвалу Деснянського районного суду м. Києва, постановлену у складі судді Панченко О.М. в м. Київ 18 травня 2026 року про відмову у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа Військова частина НОМЕР_1 , про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
в с т а н о в и в :
У травні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даною заявою, просила встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період з січня 2023 року по 21 березня 2026 року.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 18 травня 2026 року у відкритті провадження відмовлено.
Заявник ОСОБА_1 у особі представника ОСОБА_4 , не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість ухвали, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 18 травня 2026 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, вказувала, що суд першої інстанції помилково застосував правові висновки, у яких йдеться про ситуації, в яких між заявником та суб`єктом владних повноважень (Міністерство оборони, військова частина) існує де-факто спір щодо права на отримання виплат, наприклад, у разі відмови у призначенні допомоги. Натомість, у матеріалах даної справи будь-який спір між заявницею та військовою частиною відсутній.
Більше того, заінтересована особа - військова частина НОМЕР_1 вже визнала статус ОСОБА_1 як члена сім`ї (цивільної дружини) військовослужбовця ОСОБА_3 , що підтверджується витягом з наказу командира № 2868 та фактом добровільного нарахування/виплати грошового забезпечення заявниці відповідно до особистого розпорядження військовослужбовця від 17 березня 2025 року, що було залишено без належного дослідження судом першої інстанції.
Вказувала, що судом першої інстанції не взято до уваги, що факт визнання ОСОБА_1 членом сім`ї ОСОБА_3 вже також підтверджений постановою старшого слідчого СВ відділення поліції № 2 Полтавського РУП ГУНП в Полтавській області від 23 квітня 2026 року. ОСОБА_1 визнано потерпілою в кримінальному провадженні № 1202617[телефон приховано], відкритого за фактом зникнення безвісти ОСОБА_3 . Підставою для такого рішення став висновок органу досудового розслідування, що заявниця є цивільною дружиною зниклого військовослужбовця, що відповідає відомостям, наданим військовою частиною НОМЕР_1 у наказі № 2868. Таким чином, статус заявниці як близької особи (члена сім`ї) фактично визнаний уповноваженими державними органами, що свідчить про обґрунтованість вимог щодо встановлення даного факту в судовому порядку.
Оскільки ні відповідний державний орган, ні військова частина не заперечують факту існування сімейних відносин та сімейного статусу заявниці, в даному випадку відсутній публічно-правовий спір у розумінні КАС України. Заявницею не оскаржується будь-яке рішення, дія чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а також відсутній індивідуальний акт чи інше владне управлінське рішення, яке могло б бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства.
Пояснювала, що фактично предметом звернення є необхідність встановлення юридичного факту, що має юридичне значення, а саме підтвердження сімейного статусу, що відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства підлягає розгляду саме в порядку окремого провадження цивільного судочинства.
Зазначала, що направлення заявниці до адміністративного суду за відсутності спору з суб`єктом владних повноважень та за відсутності оскаржуваного рішення неминуче призведе до закриття провадження адміністративним судом у зв`язку з неналежністю спору до адміністративної юрисдикції. Такий формальний підхід фактично позбавляє заявницю доступу до правосуддя та можливості ефективного судового захисту, що є несумісним із гарантіями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує кожному право на справедливий суд та реальний доступ до суду.
Вказувала, що саме з цією метою законодавцем і передбачено окремий судовий механізм встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку цивільного судочинства. Необхідність встановлення таких фактів виникає у випадках, коли особа не може реалізувати свої особисті немайнові чи майнові права без відповідного судового підтвердження, і саме тому законодавець відніс справи про встановлення юридичних фактів до юрисдикції цивільних судів та передбачив їх розгляд у порядку окремого провадження, оскільки у таких справах, як правило, відсутній спір про право та відсутній публічно-правовий спір із суб`єктом владних повноважень. Натомість адміністративне судочинство спрямоване на вирішення спорів особи із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. У даному ж випадку таких ознак спору не існує, а тому висновок суду про необхідність звернення саме до адміністративного суду суперечить як суті заявлених вимог, так і самому призначенню інституту встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Зауважувала, що в оскаржуваній ухвалі суд першої інстанції самостійно послався на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, відповідно до якої справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, підлягають розгляду в порядку окремого провадження за наявності сукупності визначених умов.
Зазначала, що мотивувальна частина оскаржуваної ухвали фактично ґрунтується на посиланні можливого отримання одноразової грошової допомоги, яка відповідно до закону виплачується виключно у разі загибелі (смерті) військовослужбовця або настання інших визначених законом підстав.
Вважала таке посилання передчасним і таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки у межах даного провадження відсутній встановлений у передбаченому законом порядку факт смерті військовослужбовця, відтак відсутня і юридична підстава для виникнення права на відповідні виплати.
Таким чином, суд першої інстанції фактично виходив із припущення щодо можливого виникнення у майбутньому прав на одноразову грошову допомогу, що суперечить принципу правової визначеності та не може бути покладено в основу процесуального рішення про відмову у відкритті провадження. Наразі може йтися про різні варіанти розвитку подій, зокрема перебування особи у полоні, зникнення безвісти або інші обставини, за яких відсутні правові підстави вважати особу померлою. У зв`язку з цим передчасне прив`язування правової оцінки до факту смерті є припущенням, яке не може бути покладено в основу судового рішення чи процесуальної кваліфікації спору.
Застосування судом норм ст. 16, 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» для обґрунтування висновків у даній справі вважала необґрунтованим, оскільки підміна фактичної відсутності юридичного факту смерті припущеннями щодо можливих майбутніх правовідносин не відповідає принципу юридичної визначеності та вимогам процесуального закону.
Наголошувала, що предмет її звернення стосується виключно встановлення юридичного факту сімейного статусу, необхідного для реалізації прав та гарантій, а не отримання виплат у зв`язку зі смертю особи, яка юридично не підтверджена як померла.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 , який зник безвісти під час участі у бойових діях та забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і стримуванні збройної агресії російської федерації, не підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства, а тому у відкритті провадження необхідно відмовити та роз`яснити заявнику її право на пред`явлення позову в порядку адміністративного судочинства.
Апеляційний суд не може погодитися з такими висновками, оскільки вони не відповідають нормам права, які підлягають застосуванню, враховуючи наступне.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 в травні 2026 року звернулася до суду з даною заявою про встановлення факту, що вона проживала однією сім`єю із військовослужбовцем ОСОБА_3 , який зник безвісти, у період з січня 2023 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування заяви ОСОБА_1 зазначала, що 22 вересня 2022 року познайомилась з ОСОБА_3 у мережі Інтернет, в подальшому наприкінці 2023 року ОСОБА_3 переїхав до заявниці в орендовану нею квартиру в м. Києві, де вони розпочали спільне проживання, ведення спільного господарства та побуту. 07 березня 2025 року ОСОБА_3 був мобілізований до лав ЗСУ. 21 березня 2026 року в районі н.п. Пазено Донецької області він зник безвісти під час виконання бойового завдання і на теперішній час офіційно визнаний особою, яка зникла безвісти за особливих обставин. Згідно із Витягом з наказу командира в/ч НОМЕР_1 № 2868 від 01 квітня 2026 року, солдат ОСОБА_3 зник безвісти 21 березня 2026 року в районі н.п. Пазено Донецької області під час безпосередньої участі у бойових діях. Станом на день подання цієї заяви відомості про його місцезнаходження, перебування у полоні чи загибель відсутні, що робить неможливими підтвердження їхніх сімейних відносин у будь-який інший спосіб, окрім судового.
Зазначала, що факт визнання ОСОБА_1 членом сім`ї ОСОБА_3 вже підтверджений на офіційному державному рівні. Зокрема постановою старшого слідчого СВ відділення поліції № 2 Полтавського РУП ГУНП в Полтавській області від 23 квітня 2026 року. ОСОБА_1 визнано потерпілою в кримінальному провадженні № 1202617[телефон приховано], відкритого за фактом зникнення безвісти ОСОБА_3 . Підставою для такого рішення став висновок органу досудового розслідування, що заявниця є цивільною дружиною зниклого військовослужбовця, що відповідає відомостям, наданим військовою частиною НОМЕР_1 у наказі № 2686. Таким чином, статус заявниці як близької особи (члена сім`ї) фактично визнаний уповноваженими державними органами, що свідчить про обґрунтованість вимог щодо встановлення даного факту в судовому порядку.
Вказувала на наявність інших доказів, які підтверджують факт існування між заявницею та ОСОБА_3 фактичних шлюбних відносин.
Повідомляла, що встановлення даного факту необхідне їй для реалізації права на соціальний захист, передбачений Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
До заяви ОСОБА_1 надано докази, якими вона обґрунтовує наявність факту проживання однією сім`єю з ОСОБА_3 , копію особистого розпорядження ОСОБА_3 на ім`я в/ч НОМЕР_1 від 17 березня 2026 року про виплату належного грошового забезпечення на випадок захоплення в полон або заручником, а також інтернування в нейтральні держави або зникнення безвісти, яким ОСОБА_3 розпорядився, щоб у зазначених випадках належне йому грошове забезпечення було розподілене на користь ОСОБА_1 , а також копію з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (з основної діяльності) від 01 квітня 2026 року № 2868, в якому зазначені близькі родичі ОСОБА_3 , зокрема цивільна дружина ОСОБА_1 , і яким наказано вважати зниклим безвісти за особливих обставин з 21 березня 2026 року в районі н.п. Пазено Донецької області солдата ОСОБА_3 .
Отже, у розглядуваній справі ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18).
Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Враховуючи, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, зверненню до адміністративного суду з позовом передує звернення особи до суб`єкта владних повноважень, за наслідками розгляду якого особа набуває права оскаржити до суду адміністративної юрисдикції рішення, дії або бездіяльність такого суб`єкта владних повноважень, що відповідає меті та завданням адміністративного судочинства, визначеним статтею 2 КАС України.
Частиною другою статті 245 КАС України визначено перелік судових рішень, які уповноважений прийняти адміністративний суд у разі задоволення позову. Встановлення факту, що має юридичне значення, серед цього переліку відсутнє.
Тобто у разі вирішення справи в порядку адміністративного судочинства, встановлення факту, що має юридичне значення, має бути визначено судом у резолютивній частині судового рішення, що не передбачено КАС України.
Чинне цивільне процесуальне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства.
Отже, відповідно до статті 6 Конвенції судом встановленим законом, який розглядає справи про встановлення факту, що має юридичне значення, є суд цивільної юрисдикції на підставі статті 19 ЦПК України та статті 315 ЦПК України.
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18-ц, вказав, що між заявником та Міністерством оборони України виник спір, пов`язаний з доведенням наявності підстав для підтвердження за нею певного соціально-правового статусу щодо призначення та виплати одноразової грошової допомоги сім`ї військовослужбовця, не пов`язаного з будь-якими цивільними правами та обов`язками заявниці, їх виникненням, існуванням та припиненням. Отже, за предметом та можливими правовими наслідками цей спір існує у сфері публічно-правових відносин, а отже, не підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства.
Однак у зазначеній постанові від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18-ц, заявник просив установити факт, що у списку евакуйованих громадян Чорнобильського району Київської області було допущено описку щодо дати народження заявника, який під порядковим № 69 значиться як ОСОБА_1, 1952 року народження. Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін постанову апеляційного суду, якою було закрито провадження в даній справі, вказала, що чинним законодавством передбачено позасудовий порядок встановлення факту постійного проживання на територіях радіоактивного забруднення, який надає право на передбачені законом пільги. Не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Відмова відповідного органу в установленні таких фактів може бути оскаржена заінтересованою особою до суду.
Отже, у суду першої інстанції не було підстав для врахування правових висновків у постанові Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові у справі № 287/167/18-ц, відносини у якій не є подібними.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 зробила висновок, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судовому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України.
При цьому Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на неефективність підходу до визначення юрисдикції спору у судовому порядку про встановлення фактів, що мають юридичне значення, залежно від їх мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов`язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб`єктами владних повноважень.
Також зазначила, що між заявниками та державою в особі відповідного органу військового управління не може бути спору про право на отримання одноразової грошової допомоги, оскільки відповідач не є суб`єктом отримання такої соціальної допомоги.
Аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 308/17634/23.
Таким чином, висновки суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі з підстав того, що вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 , який зник безвісти під час участі у бойових діях та забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і стримуванні збройної агресії російської федерації, не підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства, є помилковими.
Крім того, суд першої інстанції дійшов передчасного та помилкового висновку про наявність у ОСОБА_1 спору про право із Міністерством оборони України, враховуючи наступне.
Згідно з частинами першою, другою, сьомою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку наказного провадження; позовного провадження (загального або спрощеного); окремого провадження. Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про: 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; 1-1) обмеження фізичної особи у відвідуванні гральних закладів та участі в азартних іграх; 2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; 4) усиновлення; 5) встановлення фактів, що мають юридичне значення; 6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред`явника та векселі; 7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; 8) визнання спадщини відумерлою; 9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 10) примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; 11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за умов, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюються зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Такі висновки висловлені Верховний Судом в постановах від 11 вересня 2024 року в справі № 335/4669/23 (провадження № 61-8050св24), від 17 червня 2024 року в справі № 753/21178/21 (провадження № 61-15630св23) та інших.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) виснувала, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (частина четверта статті 315 ЦПК України).
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 червня 2019 року в справі № 632/580/17 виснував, що юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків.
Отже, визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.
Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права; спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Тобто під час розгляду справ у порядку окремого провадження виключається існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права.
Якщо виникнення цивільного права залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися до суду із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження.
У постанові від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23) Велика Палата Верховного Суду наголосила, що до юрисдикції цивільних судів справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам право подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Судом першої інстанції не враховано, що предмет звернення ОСОБА_1 стосується виключно встановлення юридичного факту сімейного статусу, необхідного їй для реалізації прав та гарантій, що відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства підлягає розгляду саме в порядку окремого провадження цивільного судочинства, а не отримання виплат у зв`язку зі смертю особи, яка юридично не підтверджена як померла.
Крім того, посилаючись на наявність спору про право між заявником та Міністерством юстиції України, суд першої інстанції не зазначив, на підставі яких доказів, наявних в матеріалах справи, він дійшов такого висновку. Заявницею не оскаржується будь-яке рішення, дія чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а також відсутній індивідуальний акт чи інше владне управлінське рішення, яке могло б бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства.
Апеляційний суд звертає увагу, що мотивувальна частина ухвали, у якій суд роз`яснює механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності (далі - допомога) військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, фактично ґрунтується на припущенні щодо можливого отримання заявником одноразової грошової допомоги, яка відповідно до закону виплачується виключно у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, що є передчасним і таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки у межах даного провадження відсутній встановлений у передбаченому законом порядку факт смерті військовослужбовця.
Таким чином, суд першої інстанції фактично виходив із припущення щодо можливого виникнення у заявника у майбутньому права на одноразову грошову допомогу, що суперечить принципу правової визначеності та не може бути покладено в основу процесуального рішення про відмову у відкритті провадження.
Отже, висновки суду першої інстанції про наявність спору про право є передчасними і нічим не підтвердженими.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.
Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Так, у справі Delcourt v. Belgium, Європейський суд з прав людини зазначив, що «у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення».
Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією України судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.
Європейський Суд з прав людини зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, у тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із цим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «De Geouffre de la Pradelle v. France» від 16 грудня 1992 року).
Враховуючи вищевикладене, ухвала Деснянського районного суду м. Києва від 18 травня 2026 року не може вважатися законною і обґрунтованою, не може залишатися в силі та підлягає скасуванню.
Відповідно до приписів п. 3, 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України, оскільки ухвала, що перешкоджає подальшому провадженню, постановлена з невідповідністю висновків, викладених в ухвалі суду, обставинам справи, та з порушенням норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Керуючись ст. 367, 374, 379, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити.
Ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 18 травня 2026 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 24 вересня 2026 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.