П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
------------------------
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
29 вересня 2026 р. м. Одеса Справа № 420/41438/25
Категорія: 106000000 Головуючий в 1 інстанції: Токмілова Л.М.
Місце ухвалення: м. Одеса
Дата складання повного тексту:13.07.2026р.
Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Бітова А.І.
суддів - Лук`янчук О.В.
- Ступакової І.Г.
у зв`язку з поданням апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), справа розглянута за правилами п.3 ч.1 ст. 311 КАС України,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 загону морської охорони Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,
В С Т А Н О В И Л А :
У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до НОМЕР_1 загону морської охорони Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) (далі - в/ч НОМЕР_2 ) про:
- визнання протиправною бездіяльності в/ч НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 02 листопада 2020 року по день здійснення фактичного розрахунку;
- зобов`язання в/ч НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь за час затримки розрахунку при звільненні з 02 листопада 2020 року по день здійснення фактичного розрахунку.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказувала, що за період проходження військової служби у в/ч НОМЕР_2 не у повному обсязі нарахував компенсацію за неотримане речове майно, право не яке остання набула у зв`язку із виконанням обов`язків військової служби. в/ч НОМЕР_2 листом від 23 листопада 2025 року №10-4379-25-Вих. надав відповідь "Про надання інформації", відповідно до якого долучив довідку №142 від 21 листопада 2025 року про нараховані та виплачені ОСОБА_1 грошові кошти на виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2025 року у справі №640/7190/21 та довідку №20/25 від 18 жовтня 2025 про вартість речового майна, що належить видачі ОСОБА_2 . Зважаючи на не проведення відповідачем остаточного розрахунку при звільненні існують підстави для звернення до суду з цим позовом.
Відповідач позов не визнав, вказуючи, що здійснення відповідних виплат ОСОБА_1 за рішенням суду не входять до переліку грошових доходів громадян, мають характер одноразової виплати на підставі рішення суду, та не може розцінюватись як невиплата з вини роботодавця належних працівнику сум в день його звільнення. Стаття 117 КЗпП України передбачає обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за умови невиплати з вини роботодавця, але зазначені обставини свідчать про відсутність будь-якої вини з боку в/ч НОМЕР_2 , а тому обов`язку щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у в/ч НОМЕР_2 не виникає. Таким чином, з боку в/ч НОМЕР_2 не було допущено порушення термінів виплати грошових коштів згідно вимог закону, належних ОСОБА_1 .
Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 13 липня 2026 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до в/ч НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - відмовлено повністю.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставиться питання про скасування судового рішення в зв`язку з тим, що воно постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального та з порушенням норм процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що суд першої інстанції неправильно застосував норми ст. 117 КЗпП України, висновуючи, що положеннями ст. 117 КЗпП України передбачено застосування відповідальності у зв`язку з непроведенням своєчасного розрахунку при звільненні лише один раз, незалежно від виду виплат та подальших проведень розрахунків роботодавцем.
Так, апелянт посилається на те, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч.2 ст. 233 КЗпП України, ст.ст. 1, 12 Закону України "Про оплату праці" суд першої інстанції дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч.2 ст. 233 КЗпП України, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Отже, з наведених норм законодавства та наданих тлумачень Конституційним Судом України, роботодавець повинен провести із звільненим працівником розрахунок по усіх належних складових грошового забезпечення, а не виконання такого обов`язку навіть за умови невиплати хоча б частини грошового забезпечення у день звільнення є підставою для притягнення до роботодавця до відповідальності у межах відповідної частини заборгованості.
Апелянт вказує, що фактично суд першої інстанції, відмовив у задоволенні позову лише з тих підстав, що з відповідача вже було стягнуто судовим рішенням середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби згідно рішення суду у справі №420/23194/25. Однак, суд першої інстанції не врахував, що відповідач допустив у цьому випадку декілька порушень трудових прав працівника (військовослужбовця в цьому випадку) не виплативши при звільненні з військової служби різні складові грошового забезпечення. Порівнюючи справу №420/23194/25, згідно якої суд першої інстанції вважає про притягнення відповідача до відповідальності у вигляді стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні та розглядувану справу, стає зрозуміло, що період затримки розрахунку при звільненні з військової служби з позивачем та фактичні підстави звернення в обох справах є різним. Фактичною підставою звернення у справі №420/23194/25 була невиплата грошового забезпечення із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року поза строками проведення розрахунку при звільненні. Натомість у розглядуваній справі - невиплата грошової компенсації вартості невикористаного під час проходження військової служби речового майна. Розрахунок за кожними складовими грошового забезпечення здійснювався з позивачем з різним часовим інтервалом. Також, усі виплати, які відповідач нарахував та виплатив позивачу після звільнення з військової служби мають різний характер. Вказане свідчить про відсутність преюдиційного зв`язку між справами №420/41438/25 та №420/23194/25 та ще раз підтверджують те, що в суду першої інстанції були відсутні підстави враховувати при ухваленні рішення суду фактичні обставини, встановлені у рішенні суду у справі №420/23194/25.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.
Судом першої інстанції встановлені, судом апеляційної інстанції підтверджені, учасниками апеляційного провадження неоспорені наступні обставини.
ОСОБА_1 проходила військову службу у в/ч НОМЕР_2 з 05 серпня 2020 року по 01 листопада 2020 року.
Наказом командира в/ч НОМЕР_2 від 30 жовтня 2020 року №333-ОС ОСОБА_1 була виключена зі списків особового складу та знята з усіх видів забезпечення.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2025 року по справі №640/7190/21, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 жовтня 2025 року, визнати протиправними дії в/ч НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати при звільненні ОСОБА_1 компенсації за неотримане речове майно пропорційно часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу органу Держприкордонслужби, а також не за цінами встановленими розпорядженням Адміністрації Державної прикордонної служби України від 17 лютого 2020 року №41 "Про доведення розрахунку вартості предметів речового майна для нарахування грошової компенсації"; зобов`язано в/ч НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , з урахуванням раніше проведених виплат, грошову компенсацію за належне, але не отримане протягом проходження військової служби речове майно відповідно до Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2016 року №178 без застосування пропорції часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу органу Держприкордонслужби за цінами предметів речового майна визначеними Адміністрації Державної прикордонної служби України від 17 лютого 2020 року №41 "Про доведення розрахунку вартості предметів речового майна для нарахування грошової компенсації".
Згідно довідки в/ч НОМЕР_2 від 11 листопада 2025 року №142, на виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2025 року у справі №640/7190/21, ОСОБА_1 20 жовтня 2025 року проведено виплату у сумі 32 026,87 грн., з вирахуванням встановлених податків та зборів: військовий збір - 596,77 грн., податок з доходів фізичних осіб - 7 161,29 грн.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 січня 2026 року у справі №420/23194/25, стягнуто з в/ч НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із військової служби за період з 02 листопада 2020 року по 18 липня 2022 року та з 19 липня 2022 року, з урахуванням обмеження періоду стягнення шістьма місяцями, запроваджене ст. 117 КЗпП України у редакції Закону №2352-ІХ, в розмірі 34 852,47 грн.
Отже, враховуючи, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 січня 2026 року у справі №420/23194/25 стягнуто з відповідача середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні позивача, який охоплює період, заявлений позивачем в межах даної справи, суд вважає, що відсутні підстави для повторного стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні зі служби ОСОБА_1 . Враховуючи вищезазначене, адміністративний позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 6-12, 77 КАС України, КЗпП України, Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" №2352-ІХ.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта, виходячи з наступного.
Відповідно до приписів абз.1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Ні Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-ХІІ), ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у цьому випадку військовою частиною) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічно правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 травня 2020 року у справі №816/1640/17, від 16 липня 2020 року у справі №400/2884/18.
Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків проведення повного розрахунку при звільненні з військової служби, а також не установлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів дійшла висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.
Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні у випадку визначення суми виплат судовим рішенням, яка викладена у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст. 117 КЗпП України). Також, у вказаній постанові зазначено, що у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Після постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, викладена в ній позиція (зокрема, щодо наявності передбачених ст. 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу).
Згідно ст. 116 КЗпП (в редакції, що діяла на дату звільнення позивача) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст. 117 КЗпП України, в наведеній редакції, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Закріплені у ст.ст. 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Метою встановлення передбаченої ст. 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом ч.1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" №2352-ІХ від 01 липня 2022 року (далі - Закон №2352-ІХ) в ст. 117 КЗпП України внесено зміни, якими передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Після внесення змін в ст. 117 КЗпП України, редакція якої набрала чинності 19 липня 2022 року, Верховним Судом сформований правовий висновок щодо застосування вказаної норми у разі затримки розрахунку при звільненні, якій охоплює період до внесення змін та після внесення змін.
Зокрема, в постановах Верховного Суду від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 14 березня 2024 року у справі №560/6960/23, зазначено, що спірний період стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності 19 липня 2022 року Законом №2352-ІХ і після цього. Період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом №2352-IX) регулюється редакцією ст. 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-IX, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати, може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, період з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією ст. 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Відповідно до ст. 117 КЗпП України, в редакції чинної на час здійснення виплати індексації грошового забезпечення, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, з рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 липня 2026 року від 19 січня 2026 року у справі №420/23194/25 вбачається, що період затримки розрахунку при звільненні з 02 листопада 2020 року по 18 липня 2022 року - 623 днів та з 19 липня 2022 року 184 днів. Відповідно до особистої картки грошового забезпечення за 2020 рік середньоденна заробітна плата позивачки становить 538,5 (17 947,83 + 14 901/61), останні два місяці, що передували звільненню. Отже загальний розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, обчислений за правилами, передбаченими Порядком №100 становить 434 569,5 грн (538,5 х 807) грн. Виходячи з принципу пропорційності, на корить позивачки стягненню на користь позивачки підлягає середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 43 4569,5 грн, тобто 8,02 % від 34 852,47 грн.
Таким чином, колегія суддів констатує, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 січня 2026 року у справі №420/23194/25, стягнуто з в/ч НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із військової служби за період з 02 листопада 2020 року по 18 липня 2022 року та з 19 липня 2022 року, з урахуванням обмеження періоду стягнення шістьма місяцями, запроваджене ст. 117 КЗпП України у редакції Закону №2352-ІХ, в розмірі 34 852,47 грн.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 січня 2026 року у справі №420/23194/25 стягнуто з відповідача середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні позивача, який охоплює період, заявлений позивачем в межах даної справи, суд вважає, що відсутні підстави для повторного стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні зі служби ОСОБА_1 .
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Інші доводи апеляційної скарги зроблених висновків суду першої інстанції не спростовують, тоді як факти та мотивування яких повністю спростовуються матеріалами справи та обставинами, які повно та об`єктивно були встановлені судом першої інстанції при вирішенні справи.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, відповідно, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Колегія суддів не змінює розподіл судових витрат відповідно ст. 139 КАС України.
Оскільки дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції відповідно до ч.5 ст. 328 КАС України в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст. 315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, ч.5 ст. 328 КАС України, колегія суддів, -
П О С Т А Н О В И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 липня 2026 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків передбачених п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Повне судове рішення складено 29 вересня 2026 року.
Головуючий: Бітов А.І.
Суддя: Лук`янчук О.В.
Суддя: Ступакова І.Г.