ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 вересня 2026 року м. Львів Справа № 460/2376/25 пров. № А/857/40800/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача Калмикової Ю.О.,
суддів Валюха В.М., Затолочного В.С.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 09 липня 2026 року з питань визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень на виконання рішення суду у справі №460/2376/25 (головуючий суддя І інстанції Дорошенко Н.О.) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій,
УСТАНОВИВ:
У провадженні Рівненського окружного адміністративного суду перебувала справа за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі - ГУ ПФУ в Рівненської області) про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій.
Рішенням суду від 25.03.2025, що набрало законної сили 08.09.2025, позов задоволено.
08.07.2026 ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень на виконання рішення суду у справі №460/2376/25, яка обґрунтована тим, що при виконанні судового рішення відповідач провів перерахунок пенсії по інвалідності відповідно до ст. 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28.02.1991 №796-XII (далі - Закон №796-XII), починаючи з 15.10.2024. Проте, обчислення пенсії по інвалідності з 01.01.2026 здійснено відповідачем виходячи з мінімальної пенсії за віком 2361 грн, а не з мінімальної пенсії за віком 2595 грн, розмір якої відповідно до чинного законодавства України запроваджений з 01.01.2026. З огляду на вказане, позивач вважав, що при виконанні рішення суду відповідач діяв недобросовісно, всупереч судовому рішенню та не на підставі, не в межах та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 09 липня 2026 року заяву ОСОБА_1 щодо неналежного виконання відповідачем рішення суду у адміністративній справі №460/2376/25 залишено без задоволення.
28 липня 2026 року до Восьмого апеляційного адміністративного суду від представника позивача надійшла апеляційна скарга на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 09 липня 2026 року.
В апеляційній скарзі представник позивача просить оскаржувану ухвалу скасувати та прийняти нове рішення про задоволення заяви позивача про визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень на виконання рішення суду у справі №460/2376/25.
В обґрунтування апеляційної скарги представник позивача посилається на ті самі доводи, що і при поданні заяви про визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень на виконання рішення суду. Крім того, зазначає, що судом першої інстанції не враховано надані позивачем докази, не враховано наведені ним доводи, а тому суд прийшов до хибного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень на виконання рішення суду. Просить задовольнити апеляційну скаргу.
Відповідно до частини першої статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.
Частиною 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Конституційний Суд України зазначив, що складовою права кожного на судовий захист є обов`язковість виконання судового рішення (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013). Це право охоплює, зокрема законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини, який, зокрема в пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00, від 20.07.2004) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Крім того, у Рішенні від 15.05.2019 № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава та її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України» від 07.06.2005, заява № 6318/03; пункт 43 рішення у справі «Шмалько проти України» від 20.07.2004, заява № 60750/00; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15.10.2009, заява № 40450/04; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28.11.2006, заява № 30779/04).
На підставі аналізу статей 3, 8, частин першої та другої статті 55, частин першої та другої статті 129-1 Конституції України в системному взаємозв`язку Конституційний Суд України в пункті 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15.05.2019 № 2-р(II)/2019 констатував, що обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.
Відповідно до статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Аналогічні положення містяться в статті 370 КАС України, відповідно до якої судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Отже, обов`язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтею 129-1 Конституції України, а також статтями 14 та 370 КАС України.
Зазначені висновки узгоджуються із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 23.04.2020 у справі №560/523/19.
Відповідно до частини 1 статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Велика Палата Верховного Суду від 09.12.2021 року у справі №9901/235/20 вказала, що стаття 383 КАС України є останньою в розділі IV КАС України «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах» і містить чіткі вимоги до такої заяви, строк звернення, порядок її розгляду та наслідки невідповідності вимогам заяви. Зі змісту цієї статті випливає, що як крайній захід для захисту прав особи позивача, на користь якої ухвалене рішення суду, закон встановив можливість звернення до суду з відповідною заявою. Перед тим як подати таку заяву, стягувач має використати всі можливі засоби для виконання судового рішення. Зокрема, наявність рішення суду, яке набрало законної сили, зобов`язує суб`єкта владних повноважень здійснити його виконання. У випадку, коли боржник добровільно не виконує рішення суду, стягувач має вчинити дії для виконання рішення суду в примусовому порядку відповідно до вимог Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VІІІ «Про виконавче провадження», і тільки після того, як стягувач використав усі можливості для примусового виконання рішення суду, а воно залишається не виконаним, тоді в такої особи виникає право звернутися до суду із заявою в порядку статті 383 КАС України.
Згідно з частиною 6 статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України за відсутності обставин протиправності відповідних рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень - відповідача та порушення ним прав, свобод, інтересів особи-позивача суд постановляє ухвалу про залишення заяви без задоволення, яка може бути оскаржена в порядку, встановленому статтею 294 цього Кодексу. За наявності підстав для задоволення заяви суд постановляє ухвалу в порядку, передбаченому статтею 249 цього Кодексу.
З системного аналізу вищезазначених норм права вбачається, що правовий інститут контролю за виконанням рішення суду, механізм якого унормований у тому числі і приписами статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягає застосуванню виключно у разі наявності протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо виконання рішення суду, що порушує права та законні інтереси позивача.
Крім того, застосування судом до суб`єкта владних повноважень приписів статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається за можливе у разі встановлення факту невиконання таким суб`єктом владних повноважень дій зобов`язального характеру, визначених рішенням суду на користь особи - позивача, що має бути підтверджено відповідними доказами, поданими позивачем.
При цьому, в контексті розуміння вимог чинного законодавства дії суб`єкта владних повноважень - це активна поведінка суб`єктів владних повноважень, яка може мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних та/чи юридичних осіб.
З доводів представника позивача вбачається, що при виконанні судового рішення відповідач провів перерахунок пенсії по інвалідності позивача відповідно до ст.54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28.02.1991 №796-XII (далі - Закон №796-XII), починаючи з 15.10.2024. Проте, обчислення пенсії по інвалідності з 01.01.2026 здійснено відповідачем виходячи з мінімальної пенсії за віком 2361 грн, а не з мінімальної пенсії за віком 2595 грн, розмір якої відповідно до чинного законодавства України запроваджений з 01.01.2026.
Щодо наведених доводів, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.
В даному випадку позивач оскаржує дії ГУ ПФУ в Рівненській області щодо нарахування та виплати основного розміру пенсії з 01.01.2026, виходячи з величини прожиткового мінімуму осіб, які втратили працездатність, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" - 2361 грн.
Згідно із Законом України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" та Законом України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з 01.01.2024 та з 01.01.2025 становив 2361,00 грн.
З 01.01.2026 набрав чинності Закон України "Про Державний бюджет України на 2026 рік", статтею 7 якого визначено, що з 01.01.2026 розмір прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, становить 2595,00 грн.
З листа ГУ ПФУ в Рівненській області від 02.07.2026 вбачається, що перерахунок пенсії позивача з 01.01.2026 з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного Законом України "Про Державний бюджет України на 2026 рік" не проводився.
Отже, рішенням ГУ ПФУ в Рівненській області про перерахунок пенсії позивачу визначено розмір пенсії за новий період (з 01.01.2026), який не стосувався предмета судового спору в цій справі. Таким чином, такий перерахунок не є простою арифметичною дією на виконання судового рішення, а є самостійним актом індивідуальної дії, що породжує нові правовідносини та, відповідно, може бути предметом окремого судового оскарження.
Оскарження позивачем правильності застосування розміру прожиткового мінімуму, визначеного Законами про Державний бюджет на відповідний рік, при перерахунку пенсії становить самостійний публічно-правовий спір, що підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.
Порядок застосування розміру мінімальної пенсії за віком під час перерахунку пенсії позивача не визначений в судовому рішенні.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що звернення позивача у порядку ст. 383 КАС України утримує самостійні підстави та предмет спору, а тому така заява виходить за межі інституту судового контролю.
Згідно з частиною шостою статті 383 КАС України за відсутності обставин протиправності відповідних рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень - відповідача та порушення ним прав, свобод, інтересів особи-позивача, суд залишає заяву без задоволення.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування, оскільки не впливають на законність судового рішення.
Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328, 383 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 09 липня 2026 року у справі №460/2376/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню.
Суддя-доповідач Ю. О. Калмикова
судді В. М. Валюх
В. С. Затолочний