УХВАЛА
28 вересня 2026 року
м. Київ
справа №560/11453/25
адміністративне провадження № К/990/42356/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Єресько Л.О.,
суддів: Соколова В.М., Загороднюка А.Г.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 квітня 2026 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Замкова виправна колонія (№ 58)» про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі - позивач, скаржник, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду з позовною заявою до Державної установи «Замкова виправна колонія (№ 58)» (далі - відповідач, Установа), у якій просив:
- визнати протиправними як дії, так і бездіяльність відповідача, що полягають у здійсненні безперервного цілодобового відеоспостереження за позивачем у камері тримання, яке, за його твердженням, охоплює як зону відпочинку, так і туалетно-гігієнічну зону, без належного індивідуального обґрунтування, правової підстави та строкового обмеження, а також у невжитті заходів для обмеження або припинення такого спостереження, зокрема шляхом відмови провести індивідуальну оцінку його необхідності, визначити строки його застосування, виключити доступ працівниць жіночої статі до трансляцій з інтимних зон та надати нормативне або технічне обґрунтування правомірності відповідного режиму;
- зобов`язати відповідача припинити здійснення безперервного цілодобового відеоспостереження за позивачем у місцях, де особа має обґрунтовані очікування приватності, зокрема в туалетно-гігієнічній зоні камери та зоні для переодягання і сну; вжити заходів для технічного блокування або обмеження відеофіксації в інтимних зонах камери; обмежити доступ до відеозаписів, що стосуються інтимної зони, працівниками чоловічої статі та лише за наявності обґрунтованої потреби;
- визнати порушення прав позивача на повагу до приватного життя, на захист від нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, на ефективний засіб юридичного захисту, на повагу до гідності та психічної цілісності;
- стягнути з відповідача 1 000 000,00 грн моральної шкоди;
- встановити факт системного порушення права позивача на приватне життя, гідність та психічну цілісність, а також відсутність ефективних засобів юридичного захисту на національному рівні, що, на його думку, має значення для формування правозастосовної практики та створює підстави для звернення до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 01.04.2026, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 11.08.2026, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду (далі - Суд) із касаційною скаргою.
У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01.04.2026 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 11.08.2026 і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень та доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з такого.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеному конституційному положенню кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Отже, оскарження судових рішень у касаційному порядку можливе лише у випадках, установлених законом.
З 08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», яким унесено зміни до розділу III глави 2 «Касаційне провадження», зокрема щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їх розгляду.
Ухвалою Хмельницького окружного адміністративного суду від 24.11.2025 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено її розглянути за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
За частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Водночас пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України передбачено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Таким чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження у залежність від наявності виключних обставин, прямо визначених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Суд звертає увагу, що наведена норма містить вичерпний перелік випадків, за яких допускається касаційний перегляд судових рішень, ухвалених у справах незначної складності та/або інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження. Посилання на кожен із підпунктів пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України має бути належним чином мотивоване та підтверджувати існування саме тієї виключної обставини, на яку посилається скаржник.
Скаржник зазначає, що у цій справі наявні випадки, передбачені підпунктами «а» та «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України: касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а справа має виняткове значення для нього як учасника справи.
Обґрунтовуючи підпункт «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, скаржник формулює два взаємопов`язані питання права. Перше зводиться до того, чи допускають частина четверта статті 9, частина друга статті 77 та стаття 80 КАС України відмову адміністративного суду у витребуванні технічних, службових або інших доказів з мотиву того, що вони стосуються детального функціонування відповідної системи та нібито виходять за межі предмета спору, якщо саме за допомогою таких доказів можуть бути встановлені істотні фактичні обставини та перевірено дотримання суб`єктом владних повноважень нормативно встановлених меж і умов реалізації спірного повноваження.
Друге сформульоване скаржником питання стосується того, чи може адміністративний суд після відмови у витребуванні таких доказів використовувати їх відсутність проти особи та на користь суб`єкта владних повноважень, якщо обов`язок доказування правомірності оскаржуваних рішень, дій чи бездіяльності покладений частиною другою статті 77 КАС України на відповідача - суб`єкта владних повноважень, а відповідні матеріали перебувають або мають перебувати у його володінні чи сфері контролю та є об`єктивно недоступними іншій стороні.
На думку скаржника, ці питання мають загальне процесуальне значення для адміністративних спорів, у яких перевірка фактичного способу реалізації владного повноваження залежить від внутрішніх, службових, технічних або електронних матеріалів, що перебувають переважно або виключно у сфері контролю суб`єкта владних повноважень.
У підтвердження наведеного скаржник посилається на те, що у цій справі просив витребувати первинні матеріали щодо встановлення та розміщення відеокамери, її технічних характеристик і фактичного кута огляду, документи щодо осіб, які здійснювали відеоспостереження, та організації доступу до відповідної відеоінформації. За його твердженням, такі матеріали належать до внутрішньої технічної та службової сфери діяльності відповідача і самостійного доступу до них він не має.
Обґрунтовуючи підпункт «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, скаржник указує, що відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)», а спір стосується постійного застосування щодо нього відеоспостереження у камерному приміщенні. На його думку, оскільки таке спостереження має триваючий і щоденний характер, а він не може за власною волею припинити або змінити встановлений адміністрацією режим, наслідки конкретного способу здійснення відеоспостереження мають для нього виняткове значення.
Скаржник також посилається на статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як на додаткове підтвердження особистої та юридичної значущості предмета спору, застерігаючи, що не визначає цю норму як самостійну підставу касаційного оскарження.
У цьому випадку слід зазначити, що питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, охоплюють правові проблеми, що виходять за межі індивідуального спору, мають значення для значної кількості правовідносин та потребують вироблення нового або уточнення існуючого загального підходу до застосування норми права.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду - формування у конкретних справах правових висновків, які мають спрямовувати подальшу судову практику, - є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, відповідно до яких адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник має поставити на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у разі її вирішення Верховним Судом впливатиме на широке коло спорів та формуватиме тривалий, уніфікований підхід до розв`язання актуальної правової проблеми.
Водночас потреба у формуванні єдиної правозастосовчої практики виникає насамперед тоді, коли практики з певного питання немає взагалі, вона є неоднаковою, суперечливою або існує об`єктивна необхідність її розвитку з огляду на нові правові явища чи зміну нормативного регулювання.
У Рішенні від 22.11.2023 у справі № 3-88/2021(209/21, 47/22, 77/23, 188/23) Конституційний Суд України зазначив, що фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на велику кількість спорів, створюючи тривалий у часі підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Оцінюючи наведені скаржником аргументи, колегія суддів ураховує, що сформульовані ним питання стосуються застосування загальних процесуальних правил щодо з`ясування обставин справи, розподілу обов`язку доказування та витребування доказів. Водночас наведене скаржником обґрунтування фактично пов`язане з оцінкою того, чи були необхідними для вирішення саме цього спору конкретні технічні та службові матеріали, чи охоплювали вони предмет доказування у справі та чи було достатнім наявне у судах попередніх інстанцій доказове підґрунтя.
Скаржник не наводить прикладів сталої неоднакової судової практики щодо застосування частини четвертої статті 9, частини другої статті 77 та статті 80 КАС України у подібних правовідносинах, не вказує на існування правової колізії чи прогалини, а також не доводить, що сформульовані ним питання породжують системну проблему, яка стосується значної кількості адміністративних спорів і потребує вироблення Верховним Судом нового загального правила.
Саме по собі формулювання скаржником правового питання у загальній формі не надає йому ознак фундаментальності, якщо його вирішення фактично залежить від оцінки конкретного предмета доказування, змісту заявленого клопотання, наявних у справі доказів та мотивів судів щодо достатності чи необхідності додаткового доказового матеріалу.
Посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 13.04.2023 у справі № 460/1141/21 також не свідчить про наявність підстави, передбаченої підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Наведення цієї постанови як прикладу того, що правомірність відеоспостереження оцінювалася за конкретно встановлених фактичних обставин, не доводить існування правової проблеми фундаментального характеру.
Не змінює цього висновку й посилання на звіт Національного превентивного механізму за результатами відвідування Державної установи «Замкова виправна колонія (№ 58)» 22-23 квітня 2025 року. За змістом доводів самого скаржника цей звіт не встановлював фактичного кута огляду конкретної відеокамери у приміщенні його тримання, не визначав осіб, які здійснювали відеоспостереження саме за ним, та не містив змісту первинних документів щодо встановлення відповідного технічного засобу. Отже, наведені у ньому загальні відомості щодо організації відеоспостереження в установі самі по собі не підтверджують фундаментального характеру поставленого у цій справі питання права.
Таким чином, скаржником не обґрунтовано, у чому саме полягає фундаментальне значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики, не наведено новітніх, проблемних, засадничих або раніше не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б забезпечити нове уніфіковане розуміння та застосування права для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин. Тому посилання на підпункт «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України є необґрунтованим.
Допустимість відкриття касаційного провадження у зв`язку з винятковим значенням справи для учасника справи оцінюється з урахуванням конкретних мотивів, з яких сам учасник вважає справу такою, що має для нього виняткове значення. Водночас сам лише факт незгоди із результатом розгляду справи чи особиста важливість предмета спору не утворює автоматично виключного випадку, передбаченого підпунктом «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Суд ураховує доводи скаржника про довічний характер позбавлення волі, триваючий характер відеоспостереження та неможливість самостійно припинити встановлений адміністрацією режим. Разом із тим наведені обставини безпосередньо характеризують предмет спору та ті правовідносини, з приводу яких позивач звернувся за судовим захистом, але не доводять наявності особливих, виняткових юридичних наслідків розгляду саме цієї справи у касаційному порядку.
Посилання на статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підтверджує, що предмет спору стосується сфери приватного життя, однак не є самодостатньою підставою для подолання процесуального фільтра, встановленого пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Скаржник і сам зазначає, що не визначає статтю 8 Конвенції як самостійну підставу касаційного оскарження.
Для кожної сторони справа, у якій вона бере участь, є важливою, оскільки спірні правовідносини потребують судового вирішення. Однак категорія «виняткового значення» у розумінні пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України передбачає наведення таких конкретних обставин, які істотно вирізняють справу з-поміж інших спорів цієї категорії та об`єктивно обумовлюють необхідність її касаційного перегляду.
Скаржником таких обставин у взаємозв`язку з необхідністю касаційного перегляду не наведено. Його аргументи щодо виняткового значення справи по суті повторюють фактичні підстави позову та характеризують тривалість і характер спірного відеоспостереження, однак не пояснюють, чому саме касаційний перегляд цієї справи є необхідним поза межами звичайної перевірки правильності вирішення індивідуального спору.
Отже, Суд не вбачає належного обґрунтування наявності обставин, передбачених підпунктом «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Таким чином, подана касаційна скарга не містить належним чином обґрунтованих виключних випадків, зазначених у пункті 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, які могли б слугувати підставою для касаційного перегляду судових рішень у справі, розглянутій за правилами спрощеного позовного провадження.
Умови прийнятності касаційної скарги можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо якщо справа вже була розглянута судами першої та апеляційної інстанцій.
Суд також ураховує позицію, висловлену ЄСПЛ в ухвалі від 09.10.2018 щодо неприйнятності заяви у справі «Азюковська проти України» (заява № 26293/18), у якій заявниця оскаржувала відмову суду касаційної інстанції у відкритті касаційного провадження у зв`язку із застосуванням процесуального фільтра. ЄСПЛ, зокрема, звернув увагу на передбачуваність відповідного критерію, розгляд справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, та відсутність продемонстрованих заявницею інших виключних обставин, що могли б вимагати касаційного розгляду справи.
Поряд із цим зазначення у касаційній скарзі доводів щодо наявності випадків, передбачених частиною п`ятою статті 328 КАС України, не звільняє особу від обов`язку належно обґрунтувати підставу касаційного оскарження у взаємозв`язку з частиною четвертою статті 328 КАС України та саме по собі не є достатнім для відкриття касаційного провадження.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Приписами пунктів 1-4 частини четвертої статті 328 КАС України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник посилається виключно на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв`язку з пунктом 3 частини другої статті 353 КАС України.
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Пунктом 3 частини другої статті 353 КАС України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на яке посилається скаржник у касаційній скарзі та яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Отже, для належного обґрунтування цієї підстави недостатньо самого факту відхилення клопотання. Скаржник має вмотивовано показати, що відповідне клопотання стосувалося істотних для правильного вирішення справи обставин, його відхилення було необґрунтованим, а допущене процесуальне порушення саме унеможливило встановлення таких обставин та вплинуло на висновки судів.
Скаржник зазначає, що 30.06.2025 разом із позовною заявою подав клопотання про витребування доказів у відповідача. У цьому клопотанні він просив, зокрема, витребувати внутрішні накази, розпорядження, службові записки, довідки або акти щодо облаштування відеокамери, документи про введення системи відеоспостереження в експлуатацію, технічні паспорти та схеми розміщення камер, технічні характеристики обладнання із зазначенням кута огляду, а також документи та відомості щодо осіб, які здійснювали перегляд відеозаписів або мали доступ до відеоінформації.
За твердженням скаржника, суд першої інстанції відхилив клопотання узагальнено, зазначивши, що запитувані внутрішні документи, технічна документація та детальне дослідження функціонування системи відеоспостереження виходять за межі предмета адміністративного спору, а апеляційний суд це порушення не усунув.
Також скаржник посилається на висновок апеляційного суду про те, що інформація, яка фіксується, належить виправній колонії та «не передається (не транслюється)», і вказує, що нормативне регулювання передбачає технічну можливість трансляції відеоінформації між окремими робочими місцями та до центрів спостереження. Водночас сам скаржник прямо застерігає, що не стверджує фактичного передавання відеоінформації з конкретної камери та не просить Верховний Суд встановлювати таку обставину.
Наведені аргументи, однак, не свідчать про належне обґрунтування підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 353 КАС України.
Зі змісту касаційної скарги вбачається, що скаржник фактично пропонує суду касаційної інстанції надати іншу оцінку межам предмета доказування у конкретній справі, необхідності витребування певних груп документів, достатності наявних доказів та процесуальним наслідкам їх відсутності. Вирішення цих питань у запропонований скаржником спосіб нерозривно пов`язане з оцінкою конкретних обставин спору та доказової бази, дослідженої судами попередніх інстанцій.
Саме по собі виокремлення у касаційній скарзі певних груп доказів із ширшого первісного клопотання не доводить необґрунтованості процесуального рішення суду першої інстанції про відмову у витребуванні доказів і не підтверджує, що така відмова саме унеможливила встановлення обставин, необхідних для правильного вирішення справи.
Крім того, скаржник не стверджує як встановлений факт існування конкретного акта щодо встановлення відповідного технічного засобу, його доводи значною мірою виходять із припущення про можливий зміст невитребуваних матеріалів та про те, що саме вони могли б підтвердити іншу фактичну картину справи.
Посилання на нормативні приписи Порядку використання технічних засобів нагляду і контролю у слідчих ізоляторах, виправних та виховних колоніях Державної кримінально-виконавчої служби України, які передбачають складення акта про встановлення технічних засобів, обмеження кута огляду камер та організацію доступу до відеоінформації, саме по собі не доводить, що у конкретній справі відповідні вимоги були порушені, а також не підтверджує, що відхилення клопотання про витребування документів мало наслідком неможливість встановлення істотних обставин у розумінні пункту 3 частини другої статті 353 КАС України.
Сам факт існування загальних зауважень до організації відеоспостереження в установі не доводить причинного зв`язку між відхиленням клопотання про витребування доказів і неможливістю встановлення обставин у конкретній справі.
Отже, доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до незгоди з процесуальною оцінкою судами попередніх інстанцій необхідності додаткового витребування доказів, достатності доказової бази та встановлених обставин і фактично спрямовані на повторну оцінку цих питань, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження за пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв`язку з пунктом 3 частини другої статті 353 КАС України.
З огляду на викладене Суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв`язку з пунктом 3 частини другої статті 353 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Колегія суддів наголошує, що відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи були відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Обмеження переліку судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем розумних процесуальних обмежень у праві на звернення до касаційного суду обумовлено особливим статусом Верховного Суду, розгляд справ яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не повторний перегляд будь-яких судових рішень.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, або додатково встановлювати фактичні обставини справи.
Призначення Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою полягає, зокрема, у формуванні обґрунтованих правових позицій щодо застосування норм матеріального права або дотримання норм процесуального права з метою забезпечення єдності та передбачуваності судової практики, а не у підміні судів попередніх інстанцій при встановленні фактів та оцінці доказів у конкретному спорі.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження. Такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення. В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а надалі саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
З аналізу доводів касаційної скарги у їх сукупності Суд не встановив належного обґрунтування виключних обставин, передбачених підпунктами «а» та «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, а також належного обґрунтування заявленої підстави касаційного оскарження за пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв`язку з пунктом 3 частини другої статті 353 КАС України.
Оскільки касаційна скарга подана на судові рішення у справі, розглянутій за правилами спрощеного позовного провадження, а аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з відображеними в оскаржуваних судових рішеннях обставинами не дає підстав для висновку про наявність передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України виключних випадків, у відкритті касаційного провадження у цій справі слід відмовити.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
За такого правового регулювання та встановлених обставин підстав для відкриття касаційного провадження немає.
На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 328, 333 КАС України, Суд
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 квітня 2026 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Замкова виправна колонія (№ 58)» про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.
Судді Л.О. Єресько В.М. Соколов А.Г. Загороднюк