Справа №591/184/26
Номер провадження 22-ц/816/2550/26
Категорія - 31
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 вересня 2026 року м. Суми
Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Нестеренка М.В. (суддя-доповідач), суддів: Собини О.І., Сидоренко А.П.,
з участю секретаря судового засідання - Кияненко Н.М.,
у присутності:
представника позивача - адвоката Фідірко Я.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1 , поданої її представником - адвокатом Фідірко Яною Сергіївною, на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 травня 2026 року, ухвалене суддею Севериновою А.С., у місті Суми, повний текст рішення складений 29 травня 2026 року
в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Бурбика Тетяна Анатоліївна, про визнання недійсними договорів дарування,
В С Т А Н О В И В:
Короткий зміст вимог заяви і рішення суду першої інстанції
У січні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник адвокат Фідірко Я.С., звернулася до суду з даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 05 лютого 2024 року між нею та її сином ОСОБА_2 було укладено договір дарування 35/100 часток нежитлового приміщення «А-5» від загальної площі 500,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Тетяною Бурбикою та зареєстрований у нотаріальному реєстрі за №532. Крім того, 06 серпня 2024 року між нею та її сином ОСОБА_2 було укладено договір дарування 15/100 часток нежитлового приміщення «А-5» від загальної площі 500,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Тетяною Бурбикою та зареєстрований у нотаріальному реєстрі за №3487.
Позивачка зазначає, що вона є особою похилого віку. На момент укладення договорів дарування їй було 80 років. За станом свого здоров`я вона потребувала і потребує постійного стороннього догляду (хворіє на цукровий діабет 2 типу, середнього ступеня важкості, дифузний кардіосклероз СН ІІ А постійна форма фібриляції ФК ІІІ, вторинна артеріальна гіпертензія 3 ст. 2 ст. ризик високий; дисциркуляторна енцефалопатія 2- 3 ст. змішаного ґенезу, помірні когнітивні порушення; церебральний атеросклероз; діабетична ангіоретинопатія препроліферативна форма, вікова катаракта; двобічний коксартроз 3 ст.; виражене порушення функції статики та ходи), побутового та медичного обслуговування, оскільки не здатна до самообслуговування та є особою з інвалідністю ІІ групи. Укладаючи договори дарування, вона, як власник майна, була впевнена, що укладає договір довічного утримання, вважала, що буде проживати разом з сином, буде мати змогу отримувати від відповідача щомісячну матеріальну допомогу на своє утримання, як того вимагають умови договору довічного утримання. Тому, вона діяла під впливом помилки, оскільки на той час усвідомлювала, що укладала договори довічного утримання, за умовами яких її син ОСОБА_2 буде доглядати за нею. Відповідач запевняв її, що вона буде забезпечена належним доглядом та турботою з боку сина, як морально, так і фізично та матеріально. Проте після укладання договорів дарування допомоги від сина вона так і не отримала, а участі в управлінні та утриманні майна не приймала, що створило загрозу до безповоротної втрати майна. Також відповідач не бажає і в подальшому доглядати та надавати їй будь-яку майнову допомогу, що ставить її у скрутне матеріальне становище
Позивачка вважає, що вчинила правочин під впливом помилки, оскільки її волевиявлення було направлено на укладення не договору дарування, а договору довічного утримання, за яким право власності на нежитлові приміщення перейде до відповідача після її смерті за умови здійснення ним догляду, що суперечить меті договору дарування - передача власником свого майна у власність особи без отримання взаємної винагороди.
Посилаючись на вказані обставини, позивачка просить:
1) визнати недійсним договір дарування 35/100 частки нежитлового приміщення, укладений 05 лютого 2024 року між нею та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Тетяною Бурбикою та зареєстрований у нотаріальному реєстрі за №532, застосувавши наслідки недійсності правочину шляхом скасування державної реєстрації права власності на 35/100 частки нежитлового приміщення «А-5» від загальної площі 500,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , та повернути у її власність;
2) визнати недійсним договір дарування 15/100 частки нежитлового приміщення, укладений 06 серпня 2024 року між нею та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Тетяною Бурбикою та зареєстрований у нотаріальному реєстрі за №3487, застосувавши наслідки недійсності правочину шляхом скасування державної реєстрації права власності на 15/100 частки нежитлового приміщення «А-5» від загальної площі 500,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , та повернути у її власність.
Рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 29 травня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Бурбика Тетяна Анатоліївна, про визнання недійсними договорів дарування відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою не доведено належними та допустимими доказами наявності передбачених статтею 229 ЦК України підстав для визнання оспорюваних договорів дарування недійсними.
Суд зазначив, що істотна помилка повинна існувати саме на момент вчинення правочину та стосуватися його природи, прав і обов`язків сторін, тоді як помилка щодо мотивів укладення правочину правового значення не має.
Суд врахував, що оспорювані договори дарування були підписані сторонами у присутності приватного нотаріуса, який встановив їх особи, перевірив цивільну дієздатність та належність відчужуваного майна позивачці, а сторони підтвердили, що усвідомлюють правову природу договорів, значення своїх дій та правові наслідки їх укладення.
Самі по собі похилий вік позивачки, наявність у неї захворювань та потреба у сторонньому догляді, на переконання суду, не свідчать про укладення договорів дарування під впливом помилки.
Крім того, суд звернув увагу, що позивачка звернулася до суду із цим позовом лише після накладення ухвалою слідчого судді арешту на спірне майно в межах кримінального провадження щодо відповідача, дійшовши висновку, що заявлений позов фактично спрямований не на захист порушеного цивільного права, а на усунення наслідків арешту майна, що суперечить призначенню інституту недійсності правочинів.
З огляду на це суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог та відмовив у позові повністю.
Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги
Не погодившись із рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 29 травня 2026 року, ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Фідірко Я. С. подала апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення суду скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсними договорів дарування, оскільки не врахував, що на момент їх укладення позивачка, з огляду на похилий вік, тяжкий стан здоров`я та інвалідність, перебувала у стані, який істотно вплинув на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Апелянтка стверджує, що, укладаючи договори, вона перебувала під впливом помилки щодо їх правової природи, вважаючи, що оформлює договір довічного утримання, а не договір дарування.
Зазначає, що відповідач запевнив її у здійсненні довічного догляду, матеріального забезпечення та утримання, а тому її волевиявлення було спрямоване саме на виникнення таких правовідносин.
На думку апелянтки, суд безпідставно не врахував її похилий вік, стан здоров`я, відсутність юридичних знань, характер взаємовідносин сторін, а також подальшу поведінку відповідача після укладення договорів, який не виконав обіцяного догляду та припинив спілкування з нею.
Крім того, апелянтка вважає, що суд неправильно застосував положення статей 203, 229, 717 ЦК України, не надав належної оцінки сукупності доказів, формально підійшов до їх дослідження, безпідставно відмовив у врахуванні висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а також необґрунтовано не вирішив питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
Відзиви на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходили.
Фактичні обставини, встановлені судом першої та апеляційної інстанції
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , 1944 року народження, є матір`ю ОСОБА_2 . Відповідно до пенсійного посвідчення позивачка є особою з інвалідністю ІІ групи безстроково.
05 лютого 2024 року між ОСОБА_1 як дарувальником та ОСОБА_2 як обдаровуваним укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Бурбикою Т.А. та зареєстрований у реєстрі за № 532, за умовами якого позивачка безоплатно передала відповідачу у приватну власність 35/100 часток нежитлового приміщення «А-5» загальною площею 500,6 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
06 серпня 2024 року між тими ж сторонами укладено ще один договір дарування, посвідчений тим самим нотаріусом та зареєстрований у реєстрі за № 3487, відповідно до якого позивачка безоплатно передала відповідачу у приватну власність 15/100 часток зазначеного нежитлового приміщення.
Згідно з витягом № 580 із протоколу засідання лікарсько-консультативної комісії КНП «ЦПМСД № 2» Сумської міської ради від 28 лютого 2025 року ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи та за станом здоров`я потребує постійного стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування та є нездатною до самообслуговування. У висновку зазначено, що вона страждає, зокрема, на цукровий діабет ІІ типу, ішемічну хворобу серця, дифузний кардіосклероз, постійну форму фібриляції передсердь, вторинну артеріальну гіпертензію, дисциркуляторну енцефалопатію, церебральний атеросклероз, двобічний коксартроз III ступеня та інші захворювання.
20 березня 2025 року слідчим управлінням ГУНП в Сумській області розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 4202520[телефон приховано] за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 185 КК України. 07 листопада 2025 року ОСОБА_2 повідомлено про підозру, а 16 листопада 2025 року змінено правову кваліфікацію підозри на ч. 5 ст. 185 КК України. У межах цього кримінального провадження представником Сумської філії ТОВ «Газорозподільні мережі України» заявлено цивільний позов про відшкодування шкоди у сумі 2 363 491,94 грн.
Ухвалою слідчого судді Зарічного районного суду м. Суми від 18 листопада 2025 року у справі № 591/12495/25 накладено арешт на майно, що належить ОСОБА_2 , зокрема на спірні 35/100 та 15/100 часток нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом заборони їх відчуження та розпорядження з метою забезпечення можливої конфіскації майна та відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
09 січня 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, у якому просила визнати недійсними договори дарування від 05 лютого 2024 року та 06 серпня 2024 року, посилаючись на те, що під час їх укладення помилилася щодо правової природи правочинів, вважаючи, що укладає договори довічного утримання, а також застосувати наслідки недійсності правочинів шляхом скасування державної реєстрації права власності відповідача на спірні частки нерухомого майна та повернення їх у свою власність.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.
Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17).
Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору, не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним (постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22, від 17 квітня 2024 року у справі № 564/1067/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 23 травня 2024 року у справі № 501/3591/21.
Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не свідчать про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 138/246/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Як убачається із матеріалів справи, обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачка посилалася на те, що під час укладення договорів дарування вона помилково вважала, що укладає договори довічного утримання, за умовами яких відповідач буде здійснювати щодо неї догляд, матеріальне забезпечення та набуде право власності на спірне майно лише після її смерті.
Разом із тим такі доводи не підтверджуються належними, допустимими та достатніми доказами.
Відповідно до статті 229 ЦК України саме позивач повинен довести існування істотної помилки на момент вчинення правочину. При цьому така помилка має стосуватися природи правочину або прав та обов`язків його сторін, а не мотивів його укладення чи подальшого ставлення особи до вчиненого правочину.
Матеріали справи не містять доказів того, що під час укладення договорів дарування від 05 лютого 2024 року та 06 серпня 2024 року позивачка перебувала у такому фізичному чи психічному стані, який позбавляв її можливості усвідомлювати правову природу вчинюваних правочинів або формувати власне волевиявлення.
Посилання апелянтки на похилий вік, наявність інвалідності ІІ групи, а також захворювання, зазначені у витягу із протоколу засідання лікарсько-консультативної комісії від 28 лютого 2025 року, самі по собі не свідчать про наявність помилки під час укладення договорів дарування. При цьому колегія суддів звертає увагу, що наведений висновок ЛКК складений більше ніж через рік після укладення першого договору дарування та майже через сім місяців після укладення другого договору дарування, а тому він характеризує стан здоров`я позивачки на дату його видачі, а не підтверджує її психічний чи фізичний стан саме на момент вчинення оспорюваних правочинів.
Крім того, сам по собі факт потреби особи у сторонньому догляді не є тотожним нездатності усвідомлювати значення своїх дій або помилковому сприйняттю правової природи укладеного договору.
Матеріали справи не містять медичних документів, висновків спеціалістів чи інших доказів, які б характеризували стан позивачки саме на момент укладення оспорюваних договорів та підтверджували наявність у неї когнітивних порушень такого ступеня, що могли вплинути на правильне сприйняття нею змісту вчинюваних правочинів.
Навпаки, обидва договори були посвідчені приватним нотаріусом, який встановив особи сторін, перевірив їх цивільну дієздатність, роз`яснив зміст правочинів та їх правові наслідки, після чого договори були власноруч підписані сторонами. Будь-яких доказів того, що нотаріус мав сумніви щодо здатності позивачки усвідомлювати зміст своїх дій або що позивачка висловлювала намір укласти саме договір довічного утримання, матеріали справи не містять.
Не підтверджуються належними доказами й доводи позивачки про досягнення між сторонами домовленості щодо довічного утримання. Із пояснень самого відповідача вбачається, що між ним та матір`ю дійсно існувала моральна домовленість про надання їй допомоги як сину своїй матері, однак така домовленість не була елементом змісту укладених договорів і не створювала цивільно-правових обов`язків, характерних для договору довічного утримання. Саме по собі існування сімейних відносин та морального обов`язку дітей піклуватися про батьків не змінює правової природи укладених сторонами договорів дарування.
Отже, встановлені у справі обставини не дають підстав для висновку, що на момент укладення договорів дарування волевиявлення позивачки не відповідало її внутрішній волі або було сформоване під впливом істотної помилки щодо природи правочинів. Відтак колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову з підстав, передбачених статтею 229 ЦК України.
Доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування статті 229 ЦК України у подібних правовідносинах колегія суддів відхиляє, оскільки наведені апелянткою правові висновки не свідчать про необхідність визнання договору дарування недійсним лише з огляду на похилий вік дарувальника, стан його здоров`я та потребу у сторонньому догляді. Вирішальним у кожному такому випадку є встановлення на підставі належних і достатніх доказів існування саме на момент вчинення правочину істотної помилки щодо його природи, чого у цій справі не доведено.
Разом із тим колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу й на інші встановлені у справі обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.
Як установлено судом, 20 березня 2025 року щодо відповідача розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 185 КК України. У подальшому відповідачу повідомлено про підозру, а ухвалою слідчого судді Зарічного районного суду м. Суми від 18 листопада 2025 року накладено арешт, зокрема, на спірні 35/100 та 15/100 часток нежитлового приміщення, які були набуті ним за договорами дарування від 05 лютого 2024 року та 06 серпня 2024 року, з метою забезпечення можливої конфіскації майна та відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
Після накладення арешту на спірне майно, майже через півтора роки після вчинення останнього із оспорюваних правочинів, а саме 09 січня 2026 року, позивачка звернулася до суду з цим позовом про визнання зазначених договорів дарування недійсними та застосування наслідків їх недійсності шляхом скасування державної реєстрації права власності відповідача і повернення спірного майна у свою власність.
При цьому доказів того, що після укладення договорів дарування і до накладення арешту позивачка вчиняла будь-які дії, спрямовані на оспорювання цих правочинів, зверталася до відповідача із вимогою про повернення майна, до нотаріуса або до суду, матеріали справи не містять.
Така послідовність подій підлягає оцінці у взаємному зв`язку з усіма встановленими обставинами справи.
Відповідно до статті 13 ЦК України при здійсненні цивільних прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які можуть порушувати права інших осіб, а також не допускається зловживання правом в інших формах. Недійсність правочину як приватно-правова категорія покликана забезпечити захист порушених цивільних прав та інтересів, а не використовуватися для досягнення іншої, не властивої їй мети.
Апеляційний суд наголошує, що ініціювання спору про недійсність правочину має бути зумовлене необхідністю захисту порушеного цивільного права чи інтересу. Використання такого способу захисту як засобу усунення наслідків арешту майна, накладеного в межах кримінального провадження, або створення передумов для уникнення наслідків застосування заходів забезпечення кримінального провадження суперечить призначенню інституту недійсності правочинів та не відповідає вимогам добросовісного здійснення цивільних прав.
Водночас наведена послідовність подій - відсутність оспорювання договорів протягом тривалого часу після їх укладення та звернення до суду лише після накладення арешту на подароване майно - у сукупності з іншими встановленими обставинами не підтверджує доводів позивачки про те, що ще на момент укладення договорів її волевиявлення було сформоване під впливом істотної помилки щодо правової природи цих правочинів.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання недійсними договорів дарування від 05 лютого 2024 року та 06 серпня 2024 року. Доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують, зводяться до переоцінки встановлених обставин справи та не містять належного обґрунтування неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 374 ЦПК України).
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив його з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла висновку, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну правову оцінку, правильно встановив фактичні обставини справи, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та не допустив порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування ухваленого рішення.
Підстав для задоволення апеляційної скарги, скасування чи зміни рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 травня 2026 року колегія суддів не вбачає.
Висновки суду щодо судових витрат
На підставі статті 141 ЦПК України, оскільки суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, а за результатами апеляційного перегляду підстав для скасування чи зміни рішення не встановлено, відсутні й підстави для покладення на відповідача понесених позивачкою витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи судом першої інстанції. У зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення судові витрати, понесені позивачкою під час апеляційного перегляду справи, також покладаються на неї.
Керуючись статтями 367-369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
У Х В А Л И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником адвокатом Фідірко Яною Сергіївною, залишити без задоволення, а рішення Зарічного районного суду міста Суми від 29 травня 2026 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повна постанова складена «29» вересня 2026 року.
Головуючий - М.В. Нестеренко
Судді: О.І. Собина
А.П. Сидоренко