Справа № 175/2823/26
Провадження № 2/175/744/26
РІШЕННЯ
Іменем України
"24" вересня 2026 р. с-ще Слобожанське
Дніпровський районний суд Дніпропетровської області у складі головуючого судді Краснокутської Н.С., за участю секретаря судового засідання Коломоєць Т.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду с-щя Слобожанське цивільну справу № 175/2823/26 за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Краматорської міської військової адміністрації Краматорського району Донецької області про визнання права власності на земельну ділянку, -
ВСТАНОВИВ:
До Дніпровського районного суду Дніпропетровської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Краматорської міської військової адміністрації Краматорського району Донецької області про визнання права власності на земельну ділянку, у якій позивачі просять суд:
- визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) право власності на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0767 га з кадастровим номером [номер приховано]:00:004:0781, розташованої на території АДРЕСА_1 .
- визнати за ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) право власності на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0767 га з кадастровим номером [номер приховано]:00:004:0781, розташованої на території АДРЕСА_1 .
В обґрунтуванні позовної заяви зазначено про те, що 15.03.2003 року був укладений договір довічного утримання, за яким відчужувач ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частинах кожному належний їй житловий будинок з господарськими та побутовими спорудами номер двадцять чотири по АДРЕСА_1 , взамін чого позивачі зобов`язувались надавати відчужувачу довічно матеріальне забезпечення. На земельній ділянці розташовано: один шлакобетонний обкладений цеглою житловий будинок, позначений в плані літ. A1aа, розміром 54,6 кв.м. корисної площі, в т.ч. 40,4 кв.м. жилої площі та такі господарські та побутові будівлі та споруди, позначені на плані літерами: сараї БГЕ, літня кухня В, душ Д, льох пд, вбиральня Ж, гараж 3, огорожа №1, 2, замощення 1. ІНФОРМАЦІЯ_3 відчужувач ОСОБА_3 померла. Після її смерті позивач 1 та позивач 2 оформили право власності на житловий будинок і відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 21.04.2010 року №25928342, житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності: 1/2 частка ОСОБА_1 та 1/2 частка ОСОБА_2 . Відповідно до Державного акту про право приватної власності на землю серія І-ДН №134461, виданий 20.10.1999 року Красноторською селищною радою, земельна ділянка площею 0,0767 га кадастровий номер [номер приховано]:00:004:0781 розташована на території АДРЕСА_1 та передана для обслуговування жилого будинку та господарських будівель ОСОБА_3 на підставі рішення Красноторської селищної ради від 14.10.1999 року б/н, акт зареєстровано в Книзі записів Державних актів на право приватної власності на землю за № 0863. За заявою позивачки ОСОБА_1 від 14.03.2017 року був виготовлений витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № HB-1402434292017, з якого також вбачається, що земельна ділянка площею 0,0767 га має кадастровий номер [номер приховано]:00:004:0781 розташована на території АДРЕСА_1 власником на праві приватної власності є ОСОБА_3 на підставі рішення органу виконавчої влади Красноторська селищна рада від 14.10.1999 б/н, документ, що посвідчує право Державний акт від 20.10.1999 року серія НОМЕР_3 . 29.01.2026 року позивач 1 та позивач 2 звернулись до державного нотаріусу Другої краматорської державної нотаріальної контори Костюкової Н.С. із заявами про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 площею 0,0767 га кадастровий номер [номер приховано]:00:004:0781, але отримали роз`яснення про те, що неможливо провести державну реєстрацію зазначеної земельної ділянки, оскільки заяви про державну реєстрацію права подані неналежними особами, в документі, який подано разом із заявами, а саме: державний акт на право власності на землю серія І-ДН №134461, виданий 20.10.1999 року Красноторською селищною радою та відповідно до відомостей Державного земельного кадастру власником земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:00:004:0781 є ОСОБА_3 . Оформити право власності на зазначену земельну ділянку позивачі в досудовому порядку не мають можливості, оскільки в Державному земельного кадастру про земельну ділянку право власності залишилось зареєстрованим на підставі Державного акту серії І-ДН № 134461, від 20.10.1999 року за попереднім власником - ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . На теперішній час позивачі позбавлені можливості розпорядитись житловим будинком та земельною ділянкою, на якій він розташований. Таким чином, з метою захисту прав та законних інтересів позивачі звернулися до суду.
На підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями дану справу було передано у провадження судді Краснокутської Н.С.
13.03.2026 року Дніпровським районним судом Дніпропетровської області було постановлено ухвалу про відкриття загального позовного провадження та цією ж ухвалою було визначено дату підготовчого судового засідання.
20.04.2026 року Дніпровським районним судом Дніпропетровської області було постановлено ухвалу, якою було витребувано матеріали спадкової справи, на виконання вимог ухвали від нотаріуса надійшов лист, у якому було зазначено про те, що спадкова справа не заводилась.
02.06.2026 року Дніпровським районним судом Дніпропетровської області було постановлено ухвалу про закриття підготовчого судового засідання та цією ж ухвалою справу було призначено до судового розгляду.
Сторони про розгляд справи в порядку загального позовного провадження повідомлені належним чином. Позивачі та їх представник у судове засідання не з`явилися, подали заяву про слухання справи за їх відсутності.
Відповідач у судове засідання не з`явився, відзив на позовну заяву не подав, повідомлявся належним чином, відповідно до вимог ЦПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідивши докази, які наявні у матеріалах справи, дійшов наступного висновку.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 15.03.2003 року був укладений договір довічного утримання (ВАС № 951432), за яким відчужувач ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частинах кожному належний їй житловий будинок з господарськими та побутовими спорудами номер двадцять чотири по АДРЕСА_1 , взамін чого позивачі зобов`язувались надавати відчужувачу довічно матеріальне забезпечення. На земельній ділянці розташовано: один шлакобетонний обкладений цеглою житловий будинок, позначений в плані літ. A1aа, розміром 54,6 кв.м. корисної площі, в т.ч. 40,4 кв.м. жилої площі та такі господарські та побутові будівлі та споруди, позначені на плані літерами: сараї БГЕ, літня кухня В, душ Д, льох пд, вбиральня Ж, гараж 3, огорожа №1, 2, замощення 1.
Відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії І-ДН № 134461, виданого 20.10.1999 року Красноторською селищною радою, земельна ділянка площею 0,0767 га кадастровий номер [номер приховано]:00:004:0781 розташована на території АДРЕСА_1 та передана для обслуговування жилого будинку та господарських будівель ОСОБА_3 на підставі рішення Красноторської селищної ради від 14.10.1999 року б/н, акт зареєстровано в Книзі записів Державних актів на право приватної власності на землю за № 0863.
Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № HB-1402434292017 від 14.03.2017 року, земельна ділянка площею 0,0767 га має кадастровий номер [номер приховано]:00:004:0781 розташована на території АДРЕСА_1 власником на праві приватної власності є ОСОБА_3 на підставі рішення органу виконавчої влади Красноторська селищна рада від 14.10.1999 б/н, документ, що посвідчує право Державний акт від 20.10.1999 року серія НОМЕР_3 .
Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 25928343 від 21.04.2010 року, житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності: 1/2 частка ОСОБА_1 та 1/2 частка ОСОБА_2 .
Згідно з витягами з Державного реєстру речових прав № 460500609, № 460501054 від 16.01.2026 року, житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності: 1/2 частка ОСОБА_1 та 1/2 частка ОСОБА_2 .
З технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок (інвентпрізаційна справа № 14Б93) вбачається, що житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності: 1/2 частка ОСОБА_1 та 1/2 частка ОСОБА_2 .
Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 від 27.01.2010 року, ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 у віці 81 рік, актовий запис про смерть № 10.
Згідно з роз`ясненням № 81/02-02 від 29.01.2026 року, неможливо провести державну реєстрацію земельної ділянки земельна ділянка площею 0,0767 га, кадастровий номер [номер приховано]:00:004:0781 розташованої на території АДРЕСА_1 , оскільки заяви про державну реєстрацію права подані неналежними особами, в документі, який подано разом із заявами, а саме: державний акт на право власності на землю серія І-ДН №134461, виданий 20.10.1999 року Красноторською селищною радою та відповідно до відомостей Державного земельного кадастру власником земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:00:004:0781 є ОСОБА_3 .
Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд виходить з наступних приписів права.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
З огляду на ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
В силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року, учасником якої є Україна, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору (§ 66-69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").
Статтею 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) зроблено висновок, що: «сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи, за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно.».
Згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.
Така правова позиція щодо застосування норми статті 392 ЦК України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 914/904/17, від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17 та від 11.04.2019 у справі № 910/8880/18.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 по справі №916/1608/18 зазначено, що «водночас такий спосіб захисту не може бути застосований, якщо право на об`єкт нерухомості ні за ким не зареєстроване, а позивач не може зареєструвати своє право на об`єкт нерухомості, бо не здатний беззаперечно підтвердити своє право власності на об`єкт нерухомості належними правовстановлюючими документами».
Отже, важливим для захисту права власності у судовому порядку на підставі статті 392 ЦК України є:
- наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою;
- підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Судом встановлено, що 15.03.2003 року був укладений договір довічного утримання, за яким відчужувач ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частинах кожному належний їй житловий будинок з господарськими та побутовими спорудами номер двадцять чотири по АДРЕСА_1 , взамін чого позивачі зобов`язувались надавати відчужувачу довічно матеріальне забезпечення.
На земельній ділянці розташовано: один шлакобетонний обкладений цеглою житловий будинок, позначений в плані літ. A1aа, розміром 54,6 кв.м. корисної площі, в т.ч. 40,4 кв.м. жилої площі та такі господарські та побутові будівлі та споруди, позначені на плані літерами: сараї БГЕ, літня кухня В, душ Д, льох пд, вбиральня Ж, гараж 3, огорожа №1, 2, замощення 1. ІНФОРМАЦІЯ_3 відчужувач ОСОБА_3 померла.
Після смерті ОСОБА_3 позивачі оформили право власності на житловий будинок і відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 21.04.2010 року №25928342, житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності: 1/2 частка ОСОБА_1 та 1/2 частка ОСОБА_2 .
Відповідно до Державного акту про право приватної власності на землю серія І-ДН №134461, виданий 20.10.1999 року Красноторською селищною радою, земельна ділянка площею 0,0767 га кадастровий номер [номер приховано]:00:004:0781 розташована на території АДРЕСА_1 та передана для обслуговування жилого будинку та господарських будівель ОСОБА_3 на підставі рішення Красноторської селищної ради від 14.10.1999 року б/н, акт зареєстровано в Книзі записів Державних актів на право приватної власності на землю за № 0863.
За заявою ОСОБА_1 від 14.03.2017 року був виготовлений витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № HB-1402434292017, з якого також вбачається, що земельна ділянка площею 0,0767 га має кадастровий номер [номер приховано]:00:004:0781 розташована на території АДРЕСА_1 власником на праві приватної власності є ОСОБА_3 на підставі рішення органу виконавчої влади Красноторська селищна рада від 14.10.1999 б/н, документ, що посвідчує право Державний акт від 20.10.1999 року серія НОМЕР_3 .
29.01.2026 року позивачі звернулись до державного нотаріусу Другої краматорської державної нотаріальної контори Костюкової Н.С. із заявами про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 площею 0,0767 га кадастровий номер [номер приховано]:00:004:0781, але отримали роз`яснення про те, що неможливо провести державну реєстрацію зазначеної земельної ділянки, оскільки заяви про державну реєстрацію права подані неналежними особами, в документі, який подано разом із заявами, а саме: державний акт на право власності на землю серія І-ДН №134461, виданий 20.10.1999 року Красноторською селищною радою та відповідно до відомостей Державного земельного кадастру власником земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:00:004:0781 є ОСОБА_3 .
Оформити право власності на зазначену земельну ділянку позивачі в досудовому порядку не мають можливості, оскільки в Державному земельного кадастру про земельну ділянку право власності залишилось зареєстрованим на підставі Державного акту серії І-ДН № 134461, від 20.10.1999 року за попереднім власником - ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідно до частини 1, 3 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
За змістом частини 1 статті 377 ЦК України передбачено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Так, відповідно до частин першої та четвертої статті 120 ЗК України, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.
Стаття 120 ЗК України визначає особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будівлю і споруди, які розміщені на ній, і закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) зроблено правовий висновок про те, що чинне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Так, підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України. При цьому перехід права на цю земельну ділянку відбувається відповідно до прямого припису закону незалежно від волі особи - попереднього власника земельної ділянки.
В оцінці положень статті 120 ЗК України Верховний Суд України в постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 дійшов висновку про те, що зазначена норма визначає особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, який також пов`язаний з переходом права на будівлю і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), не відступаючи від правових позицій Верховного Суду України, висловлених у постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та інших, зробила висновок, що «при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма статі 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у справі №910/2861/18 звернула увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за землею); принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (пункт 8.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №910/18560/16).
Отже, відповідно до положень статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок, переходить право власності, користування на земельну ділянку, на якій він розміщений, без зміни її цільового призначення пропорційно до часток осіб у праві власності будинку або споруди.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 9 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55)).
Верховний Суд також неодноразово висловлював правову позицію щодо особливостей застосування способів захисту цивільних прав, що враховується у спірних правовідносинах відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК.
Так, особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)). Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі 908/976/190 (пункт 5.6), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44)). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі "Афанасьєв проти України" (заява № 38722/02)).
Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.
Право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» визнаються державою.
Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно зі ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Разом з тим, відповідно до висновків, викладених у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №522/1029/18, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку в порядку ст. 392 ЦК України є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Аналогічна правова позиція викладена у висновках Верховного Суду у постановах від 02.05.2018 р. у справі № 914/904/17, від 27.06.2018 р. у справі № 904/8186/17, від 11.04.2019 р. у справі № 910/8880/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 р. у справі № 916/1608/18.
Таким чином, з огляду на вищеперераховане у позивачів є усі підстави для подання позовної заяви про визнання права власності на земельну ділянку.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
В частині 2 статті 78 ЦПК України зазначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно зі ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
В п. 27 постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз`яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Відповідно до статті 12 ЦПК України, та згідно з ч. ч. 1, 5 та 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасникам справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, з огляду вищеперераховану ситуацію, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовної заяви у повному обсязі.
Суд зазначає, що відповідно до п. 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaariv.Finland» від 27.09.2001 року рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Положеннями п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно із усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Керуючись ст.ст. 1, 2, 5, 10, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 82, 247, 259, 263-265, 280, 351, 352, 354, 355, 356 ЦПК України, суд, -
УХВАЛИВ:
Позовну заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Краматорської міської військової адміністрації Краматорського району Донецької області про визнання права власності на земельну ділянку - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) право власності на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0767 га з кадастровим номером [номер приховано]:00:004:0781, розташованої на території АДРЕСА_1 .
Визнати за ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) право власності на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0767 га з кадастровим номером [номер приховано]:00:004:0781, розташованої на території АДРЕСА_1 .
Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його оскарження, а у разі подання апеляційної скарги, якщо рішення не скасовано, після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга може бути подана до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів з дня прийняття рішення.
Суддя Н.С. Краснокутська