Дата документу 16.09.2026 Справа № 336/3886/22
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Єдиний унікальний № 336/3886/22 Головуючий у 1-й інстанції: Боєв Є.С.
Провадження № 22-ц/807/1828/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 вересня 2026 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Трофимової Д.А.
суддів: Мінгазова Р.В.,
Онищенка Е.А.
при секретарі: Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщення,
У С Т А Н О В И В:
У серпні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщення.
В обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначав, що він є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на житловий будинок набуто відповідно до договору дарування, посвідченого 06 грудня 2002 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Лучко Н.Г. та зареєстровано ОП ЗМБТІ в реєстровій книзі № 302 за реєстровим № 41587 03 січня 2003 року.
В спірному будинку не проживає, але залишилась зареєстрованою колишня дружина власника - відповідач по справі, шлюб з якою розірвано на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 05 червня 2014 року.
Після розірвання шлюбу відповідач виїхала на інше місце проживання, але до цього часу з реєстраційного обліку в житловому будинку не знялась.
Реєстрація відповідача в належному позивачу житловому будинку впливає на розмір комунальних послуг, які позивач змушений сплачувати. Крім того, наявність зареєстрованої в будинку сторонньої особи перешкоджає позивачу отримати субсидію по сплаті комунальних послуг, оскільки відсутні довідки про її майновий стан.
Оскільки відповідач в будинку зареєстрована, але не проживає з 2014 року, місцем її фактичного проживання є інше житло, за відсутності волевиявлення відповідача на зняття з реєстраційного обліку спір неможливо вирішити мирним шляхом, у зв`язку з чим позивач змушений звернутися до суду з цим позовом.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 просив суд ухвалити судове рішення, яким усунути йому перешкоди в користування власністю шляхом визнання ОСОБА_1 особою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2022 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користування власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщення, задоволено.
Визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим привішенням, а саме житловим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 лютого 2023 рокузаяву ОСОБА_2 про виправлення описки задоволено.
Виправлено описку в судовому рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2022 року у справі № 336/3886/22, вказавши по всьому тексту рішення, в тому числі в резолютивній його частині адресу « АДРЕСА_1 » замість « АДРЕСА_1 ».
У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про перегляд заочного рішення.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 травня 2025 року поновлено ОСОБА_1 строк на подання заяви про перегляд заочного рішення.
Заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення задоволено.
Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2022 з урахуванням ухвали від 13 лютого 2023 року «Про виправлення описки» у цивільній справі № 336/3886/22 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю скасовано, та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2026 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, задоволено.
Визнано ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме, житловим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись із рішеннямШевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2026 року, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу,в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що до матеріалів справи долучено у непроцесуальний спосіб акт № 213 від 15.09.2022 року, засвідчений Серебряковою Н. - головою квартального комітету № 126, згідно з яким «відповідач з 2014 року фактично не проживає в будинку АДРЕСА_1 , особистих речей відповідача в квартирі немає, спального місця або інших ознак, що можуть вказувати на фактичне проживання відповідача за цією адресою, - немає».
Вважає, що підставою для втрати права є лише свідома поведінка, яка чітко свідчить про те, що людина втратила інтерес до житлового приміщення і не збирається туди провертатися.
Звертає увагу, що під час виконання судового наказу про стягнення аліментів позивач, будучи стороною у наказному та у виконавчому проваджені, погоджувався та визнавав, що ОСОБА_1 є зареєстрованою та постійно мешкає з 22.01.2018 року (з дати стягнення аліментів) разом з донькою ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 . Якщо б у виконавчому документі, у чисельних документах виконавчого провадження було б допущено помилку в зазначенні правильної адреси стягувача, ОСОБА_2 мав можливість звернутися, але не звернувся ні до суду, ні до виконавчої служби з заявою про виправлення описки та про зазначення правильної адреси стягувача.
Крім того, під час тривалого розгляду справи в суді першої інстанції не встановлено та не досліджено ознак будь-яких зазначених позивачем в позовній заяві перешкод з боку відповідача у користуванні власнику ОСОБА_2 своєю власністю.
Зауважує, що сам по собі з`ясований районним судом факт наявності у ОСОБА_1 у спільній частковій власності ще й іншого житла не може бути безумовною підставою для визнання її такою особою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив, що згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ч. 6 ст. 367 ЦПК України).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
За приписами частини 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції зазначеним вище вимогам закону не відповідає.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач ОСОБА_1 протягом тривалого часу, щонайменше з 22.03.2019 (з дня набуття права власності на житло за адресою: АДРЕСА_2 ), не мешкає у домоволодінні за адресою: АДРЕСА_1 , власником якого є її колишній чоловік - позивач ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 06.12.2002.
Проживання ОСОБА_1 за іншою адресою, набуття нею у 2019 році у власність іншого житла свідчить про те, що вона втратила інтерес до спірного житла, при цьому реєстрація місця проживання відповідача перешкоджає позивачу у користуванні його майном, зокрема оформленню субсидії, впливає на розмір сплачуваних комунальних послуг, в зв`язку з чим суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню.
Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивач ОСОБА_2 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на житловий будинок набуто відповідно до договору дарування, посвідченого 06 грудня 2002 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Лучко Н.Г. та зареєстровано ОП ЗМБТІ в реєстровій книзі № 302 за реєстровим № 41587 03 січня 2003 року (т. 1, а.с. 3).
Право власності на житловий будинок за вказаною адресою зареєстровано за позивачем у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, дата реєстрації 20.02.2023 (т. 1, а.с. 189).
Згідно з рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 05 червня 2014 року шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 розірвано (т. 1, а.с. 8).
Як слідує з витягу з домової книги та довідки про реєстрацію місця проживання, відповідач ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 5-7).
В акті № 213 підтвердження фактичного проживання від 15.09.2022 року, який підписаний в присутності трьох осіб головою квартального вуличного комітету АДРЕСА_3 , зазначено, що ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , не проживає (т. 1, а.с. 22).
Згідно відповіді № 2254804 з Державного реєстру прав речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_1 має 1/2 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 . Право власності набуто на підставі договору купівлі-продажу від 22.03.2019 (т. 1, а.с. 190-193).
У судовому засіданні суду першої інстанції допитані свідки ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .
Так, свідок ОСОБА_4 показала, що ОСОБА_8 та ОСОБА_9 мешкали неподалік від неї. Надалі ОСОБА_10 та ОСОБА_9 розірвали шлюб. У будинку залишилися проживати їх діти. Потім - їх син ОСОБА_11 вже зі своєю родиною. Свідок відповідачку не бачила давно, знає, що та проживала окремо. Свідок також зазначила, що їй відомі підстави набуття права власності на будинок. Так, мати ОСОБА_10 доглядала за чоловіком, той подарував їй будинок, а мати - ОСОБА_10 . Свідок підтвердила підписання нею акту щодо непроживання.
Свідок ОСОБА_6 показала, що вона вже 12 років є продавцем магазину, що розташований неподалік від будинку, де мешкали сторони. Близько 10 років свідок не бачила сторін, лише їх дітей. Свідок підтримувала добрі відносини із сином сторін ОСОБА_11 , який мешкав у будинку зі своєю родиною.
Свідок ОСОБА_7 показала, що мати ОСОБА_10 доглядала за літнім чоловіком, він оформив «дарствену». В цьому будинку мешкали сторони. З 2014 року, після розірвання шлюбу, з позивачем залишилися проживати діти.
Свідок ОСОБА_5 показала, що її будинок знаходиться по сусідству по межі з будинком АДРЕСА_1 , тому вона добре знає сторін по справі. З 2014 року, коли сторони розірвали шлюб, вона більше відповідачку не бачила. Свідку відомо, що наразі відповідачка мешкає у с. Новоіванівка. В будинку ж залишилися проживати діти сторін. Зараз вони перебувають за кордоном.
Встановлено, що раніше провулок Звивистий мав найменування Звилистий.
У документах виконавчого провадження щодо стягнення аліментів у період з січня 2019 по травень 2022 вказано, що ОСОБА_1 є зареєстрованою та мешкає разом з донькою ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 213-230).
ОСОБА_1 надані копії квитанцій про сплату комунальних платежів у 2019 році, адреса: АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 168).
Як вбачається з копії договору купівлі-продажу товару від 20.06.2017 року, покупець ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , придбала склопакети тощо (т. 1, а.с. 162-164).
З копії ветеринарного паспорту видно, що ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , робила у 2017 році вакцинацію собаці, порода такса, кличка ОСОБА_12 (т. 1, а.с. 166-167).
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Згідно зі статтею 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК України (який діяв в період виникнення спірних правовідносин і втратив чинність 15.02.2026 року).
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Відповідно до статті 162 ЖК України плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.
Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.
Згідно зі статтею 7 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до цієї норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка вказує про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не тимчасовий характер таких відносин.
Тому їхні права, зокрема і житлові, розглядалися як постійні. У законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою призводить до втрати права користування житловим приміщенням.
Отже, при вирішенні питання про припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Дійсну сутність відповідних позовних вимог суд має оцінити, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У позовній заяві позивач просив визнати відповідачку такою, що втратила право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Метою позову вказав намір оформити субсидію по сплаті комунальних послуг, також реєстрація відповідачки в належному позивачу житловому будинку впливає на розмір комунальних послуг.
Встановлено, що в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який належить позивачу, з 10.08.2005 року зареєстрована відповідачка (т. 1, а.с. 6-7), яка є колишньою дружиною та членом сім`ї позивача. ОСОБА_1 вселилася у спірний будинок та зареєструвала у встановленому законом порядку своє місце проживання у цьому будинку з добровільної згоди його власника.
Після розірвання шлюбу 05 червня 2014 року ОСОБА_1 не втратила правовий зв`язок з будинком за адресою: АДРЕСА_1 , як із житлом та відповідно до статті 156 ЖК України мала законні сподівання, що припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє її права користування займаним приміщенням.
Дійшовши висновку про задоволення позову, суд першої інстанції помилково вважав акт № 213 підтвердження фактичного проживання від 15.09.2022 року, підписаний в присутності трьох осіб головою квартального вуличного комітету № 126 Шевченківського району м. Запоріжжя, в якому зазначено, що ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , не проживає (т. 1, а.с. 22), належним та допустимим доказом добровільної відсутності відповідача за місцем реєстрації понад рік, з огляду на таке.
Вказаний акт не передбачений процесуальним законодавством як допустимий доказ у цивільному судочинстві, містить відомості щодо факту непроживання відповідача у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , виключно у день його складання, не містять жодних відомостей, на підставі яких викладені в ньому обставини були встановлені, повноважень осіб на його складання, а також підтвердження уповноваженою особою справжності підписів осіб, які склали цей акт.
Водночас у акті не зазначено, на підставі яких документів встановлено факт непроживання відповідача за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання, а також період, протягом якого вона фактично не проживає за вказаною адресою.
З огляду на викладене, апеляційний суд зазначає, що, оцінюючи доводи сторін щодо відсутності відповідача у будинку понад один рік, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що акт № 213 підтвердження фактичного проживання від 15.09.2022 року є належним та допустимими доказом відсутності з 2019 року відповідача за зареєстрованим місцем її проживання. З цього документу неможливо встановити період часу, протягом якого відповідач не проживає в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та що такий проміжок часу становить понад один рік, після спливу якого відповідач втрачає право на користування цим житлом у разі її відсутності без поважних причин.
Покази свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 не є достатніми доказами на підтвердження факту непроживання відповідача за адресою: АДРЕСА_1 , протягом строку, передбаченого частиною другою статті 405 ЖК України.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Отже, позивач не довів факту непроживання відповідача за адресою: АДРЕСА_1 , протягом строку, передбаченого частиною другою статті 405 ЖК України.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що висуваються до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. При цьому підлягають врахуванню обставини, визначені статтею 116 ЖК України.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц, провадження № 14-64цс20.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 24 листопада 1986 року у справі Gillow v. the U.K. ), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі Larkos v. Cyprus).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність у демократичному суспільстві.
Відповідно до рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17, від 24 грудня 2020 року у справі № 369/6361/15-ц.
У цій справі виник спір між власником житлового будинку та колишнім членом сім`ї - користувачем цього будинку з приводу користування будинком за адресою: АДРЕСА_1 , після припинення шлюбу з його власником.
Суд першої інстанції не звернув належної уваги на баланс інтересів сторін спору з урахуванням підстав позову, а саме захист права власності позивача (бажання оформити субсидію) та право користування відповідачем будинком, який є її житлом.
У спірних правовідносинах права позивача, як власника будинку, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
У справі, що переглядається, інтереси позивача, як власника житла (отримання субсидії), враховуючи мету визнання відповідача такою, що втратила право користування житлом, не перевищують інтереси щодо користування колишнього члена сім`ї - відповідача.
Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Крім того, сам по собі факт наявності у ОСОБА_1 у спільній частковій власності ще й іншого житла не є безумовною підставою для визнання її особою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Колегія суддів зауважує, що при зміні обставин позивач не позбавлений права звернутися до суду за захистом права власності.
Оскільки позивач не надав належних, достовірних та достатніх доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 відсутня у спірному житлі без поважних причин понад один рік, що є його процесуальним обов`язком відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Таким чином, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження.
Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv.UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).
В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне скасувати оскаржуване рішення та ухвалити постанову про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 .
Щодо судових витрат у вигляді сплати судового збору.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).
Згідно з п.п. б), в) ч. 4 ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
ОСОБА_1 при подачі заяви про перегляд заочного рішення сплатила судовий збір в сумі 605 грн 60 коп. (т. 1, а.с. 49), при подачі апеляційної скарги - 1 488 грн 60 коп. (т. 1, а.с. 207), а всього - 2 094 грн 20 коп.
Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, рішення суду - скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову, тому сплачений ОСОБА_1 судовий збір у загальному розмірі 2 094 грн 20 коп. підлягає стягненню з ОСОБА_2 .
Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
У Х В А Л И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2026 року у цій справі скасувати та ухвалити постанову наступного змісту.
У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщення, відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 2 094 (дві тисячі дев`яносто чотири) грн 20 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено 28 вересня 2026 року.
Головуючий: Д.А. Трофимова
Судді: Р.В. Мінгазов
Е.А. Онищенко