Постанова № 140187121 у справі № 916/570/25 від 29.09.2026

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року м. Одеса Справа № 916/570/25

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Богацької Н.С., Ярош А.І.

секретар судового засідання (за дорученням головуючого) Ісмаілова А.Н.

за участю представників учасників справи:

прокурор - Шафарчук О.В., на підставі посвідчення

від позивача: Південнівської міської ради Одеського району Одеської області - не з`явився

від відповідача: Приватного підприємства "Фієста"-Воронков В.О., на підставі ордеру

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Приватного підприємства "Фієста", м.Одеса

на рішення Господарського суду Одеської області від 28.05.2026 року, суддя першої інстанції Літвінов С.В., повний текст складено та підписано 08.06.2026

у справі № 916/570/25

за позовом: Заступника керівника Одеської обласної прокуратури

в інтересах держави в особі Південнівської міської ради Одеського району Одеської області, м. Південне Одеської області

до відповідача: Приватного підприємства "Фієста", м. Одеса

про витребування земельної ділянки

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

Заступник керівника Одеської обласної прокуратури звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Південнівської міської ради Одеського району Одеської області, м. Південне Одеської області до Приватного підприємства "Фієста", м.Одеса, в якому просить суд витребувати у Приватного підприємства "Фієста", м.Одеса на користь територіальної громади в особі Південнівської міської ради Одеського району Одеської області, м. Південне Одеської області земельну ділянку загальною площею 0,4388 га з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 за адресою: Одеська область, Одеський район, Сичавська сільська рада, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 2481646651100.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що внаслідок проведення у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрації права приватної власності на земельну ділянку за Приватним підприємством "Фієста", м.Одеса із власності територіальної громади без відповідної правової підстави вибула земельна ділянка загальною площею 0,4388 га з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251.

В обґрунтування своїх вимог прокурор вказує на те, що документи, подані відповідачем для реєстрації права приватної власності, не підтверджували права власності Приватного підприємства "Фієста", м. Одеса на спірну земельну ділянку, оскільки предметом договору купівлі-продажу від 17.09.2015 за № 1128, який став підставою для реєстрації права власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251, була не земельна ділянка, а лише база відпочинку, а зі змісту договору вбачається, що до нового власника бази переходить лише право оформлення прав власності та/або користування на земельну ділянку (пункт 1.3 договору). Одночасно прокурор вказує на те, що Південнівська міська рада Одеського району Одеської області, м. Південне Одеської області, як правонаступник Сичавської сільської ради, повідомила про те, що орган місцевого самоврядування не приймав рішень щодо відведення у приватну власність Приватного підприємства "Фієста", м. Одеса земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251, земельні торги щодо продажу спірної земельної ділянки не проводились.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 03.03.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №916/570/ 25, яку постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 03.03.2025 задоволено заяву заступника керівника Одеської обласної прокуратури про забезпечення позову (вх. №2-278/25 від 28.02.2025) та накладено арешт на земельну ділянку загальною площею 0,4388 га з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 28.05.2026 року у справі №916/570/25 позов задоволено повністю. Витребувано у Приватного підприємства "Фієста", м.Одеса на користь територіальної громади в особі Південнівської міської ради Одеського району Одеської області, м. Південне Одеської області земельну ділянку загальною площею 0,4388 га з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 за адресою: Одеська область, Одеський район, Сичавська сільська рада, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 2481646651100. Стягнуто з Приватного підприємства "Фієста", м.Одеса на користь Одеської обласної прокуратури судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 42 947 грн 54 коп. та 1 211 грн 20 коп. судового збору за подання до суду заяви про забезпечення позову.

Задовольняючи позовні вимоги прокурора про витребування земельної ділянки, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, оскільки Приватне підприємство «Фієста», м.Одеса не набуло право власності на спірну земельну ділянку у встановленому законом порядку. Договором купівлі-продажу від 17.09.2015 № 1128 було відчужено лише об`єкт нерухомості - базу відпочинку, тоді як земельна ділянка предметом правочину не була. Рішення органу місцевого самоврядування про передачу спірної земельної ділянки у власність Приватному підприємству «Фієста», м. Одеса не приймалося, земельні торги не проводилися, а належні правовстановлюючі документи на земельну ділянку відсутні. При цьому державна реєстрація права власності сама по собі не є підставою виникнення такого права. Суд також встановив, що технічна документація із землеустрою та акт погодження меж не є правовстановлюючими документами і не породжують права власності на земельну ділянку. З огляду на те, що саме Приватне підприємство «Фієста», м. Одеса подало документи для державної реєстрації права власності за відсутності належної правової підстави, суд визнав його недобросовісним набувачем. За таких обставин спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності без волі та належного рішення її власника, у зв`язку з чим підлягає витребуванню на користь Південнівської територіальної громади на підставі статті 387 Цивільного кодексу України.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Приватне підприємство «Фієста», м.Одеса, з рішенням суду першої інстанції не погодилося, тому звернулося до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд задовольнити апеляційну скаргу Приватного підприємства «Фієста», м. Одеса, на рішення Господарського суду Одеської області від 28.05.2026 у справі №916/570/25, скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 28.05.2026 у справі №916/570/25 повністю та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Південнівської міської ради Одеського району Одеської області до Приватного підприємства «Фієста» в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи.

Зокрема, відповідач вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, оскільки правовідносини щодо набуття спірної земельної ділянки виникли у 2015 році, а тому підлягають застосуванню положення статей 377 Цивільного кодексу України та 120 Земельного кодексу України у редакціях, чинних на момент укладення договору купівлі-продажу від 17.09.2015. На думку апелянта, відповідно до зазначених норм разом із набуттям права власності на базу відпочинку до нього перейшло право на земельну ділянку, на якій розташований відповідний об`єкт, а пункт 1.3 договору передбачав можливість оформлення права власності та/або користування такою земельною ділянкою.

Апелянт також посилається на те, що договір купівлі-продажу був укладений з компетентним органом місцевого самоврядування та нотаріально посвідчений, а тому вважає набуття ним права на земельну ділянку законним.

Крім того, відповідач вказує на неналежне визначення прокурором позивача у справі, оскільки, на його думку, відчуження нерухомого майна у 2015 році здійснювала Комінтернівська районна рада Одеської області, тоді як позов заявлено в інтересах Південнівської міської ради. При цьому, як зазначає апелянт, прокурором не надано належних доказів правонаступництва між зазначеними органами місцевого самоврядування.

Відповідач також зазначає, що питання набуття ним права власності на спірну земельну ділянку було вирішено державним реєстратором, який 19.10.2021 прийняв рішення про державну реєстрацію за Приватним підприємством «Фієста», м. Одеса права приватної власності на земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу від 17.09.2015 № 1128 та довідки від 19.10.2017 №1014. На думку апелянта, державний реєстратор при проведенні реєстраційної дії був уповноважений перевірити подані документи та прийняти рішення про державну реєстрацію прав, у зв`язку з чим без встановлення незаконності та скасування відповідного рішення державного реєстратора спірна земельна ділянка не може бути витребувана у відповідача.

Апелянт вважає нерелевантною практику Верховного Суду, на яку послався прокурор, щодо можливості захисту права власника шляхом витребування нерухомого майна без окремого оскарження реєстраційної дії, та наполягає на необхідності участі державного реєстратора у справі. У зв`язку з цим відповідач вказує на необґрунтованість відмови суду першої інстанції у залученні державного реєстратора Карпенка А.А. до участі у справі, як третьої особи.

Крім того, відповідач повторно зазначає про неналежне визначення прокурором позивача, посилаючись на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу у 2015 році відповідні повноваження щодо спірного майна здійснювала Комінтернівська районна рада Одеської області, тоді як Південнівська міська рада на той час таких повноважень не мала.

Також, апелянт посилається на неправильне застосування судом першої інстанції положень частини п`ятої статті 390 Цивільного кодексу України в редакції Закону України №4292-IX від 12.03.2025. На думку відповідача, оскільки позов прокурора подано після набрання чинності зазначеними змінами та заявлено вимогу про витребування нерухомого майна, суд мав застосувати передбачений цією нормою механізм компенсації вартості майна добросовісному набувачеві.

Апелянт зазначає, що прокурор визначив вартість спірної земельної ділянки у розмірі 3 578 961 грн 85 коп., зокрема, для розрахунку судового збору, однак доказів попереднього внесення цієї суми або відповідної вартості майна на депозитний рахунок суду матеріали справи не містять. У зв`язку з цим відповідач вважає, що за відсутності такого внесення суд першої інстанції не мав правових підстав для задоволення позову про витребування земельної ділянки.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Приватного підприємства "Фієста", м.Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 28.05.2026 року у справі №916/570/25, справу призначено до судового розгляду.

25.08.2026 року до Південно-західного апеляційного господарського суду від заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м.Одеса надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому прокурор просив суд апеляційну скаргу Приватного підприємства «Фієста», м. Одеса залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 28.05.2026 року у справі №916/570/25 залишити без змін.

Зокрема, у відзиві прокурор наголошує, що Приватне підприємство «Фієста», м. Одеса помилково трактує ст. 120 Земельного кодексу України, ст. 377 Цивільного кодексу України таким чином, що до останнього одночасно з придбанням бази відпочинку за договором купівлі-продажу від 17.09.2015 за № 1128 перейшло право на земельну ділянку.

Однак прокурор вважає доводи апелянта є хибними та помилковими, оскільки у пункті 1.3 договору купівлі-продажу від 17.09.2015 за №1128, укладеного між територіальною громадою в особі Комінтернівської районної ради Одеської області (продавець) та Приватним підприємством «Фієста», м.Одеса (покупець), предметом продажу якого була база відпочинку, зазначено, що до нового власника бази відпочинку переходить право на оформлення прав власності та/або користування на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт нерухомого майна без зміни її цільового призначення на умовах, встановлених для попереднього власника (землекористувача) у встановленому законодавством порядку.

Таким чином, предметом договору купівлі-продажу від 17.09.2015 за № 1128, який у подальшому став підставою для реєстрації права власності за Приватним підприємством «Фієста», м.Одеса на спірну земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251, є не земельна ділянка, а лише база відпочинку, а зі змісту договору вбачається, що до нового власника бази переходить лише право оформлення прав власності та/або користування на земельну ділянку.

Крім того, відповідно до змісту довідки від 19.10.2017 за № 1014, яка стала підставою для реєстрації права приватної власності Приватного підприємства «Фієста», м. Одеса на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251, земельна ділянка площею 0,439 га, на якій розташована база відпочинку загальною площею 506,5 кв. м за адресою: Одеська область, Лиманський район (в минулому Комінтернівський), 53-1 км автодороги «Одеса-Мелітополь-Новоазовськ, 3», знаходиться у фактичному користуванні Приватного підприємства «Фієста», м. Одеса. Тобто, договір купівлі-продажу від 17.09.2015 за № 1128 не є правоустановчим документом для посвідчення права власності на земельну ділянку, оскільки остання не була предметом його купівлі-продажу

При цьому до Приватного підприємства «Фієста», м. Одеса як нового власника бази відпочинку, перейшло лише право оформлення прав власності та/або користування на земельну ділянку, яким відповідач не скористався, оскільки не звертався до органу місцевого самоврядування для отримання земельної ділянки у передбаченому законом порядку.

Також, прокурор зазначає, що відповідно до статей 120 Земельного кодексу України та 377 Цивільного кодексу України перехід права власності на земельну ділянку можливий лише за наявності такого права у попереднього власника об`єкта нерухомого майна. Водночас, на момент укладення договору від 17.09.2015 продавець бази відпочинку був лише фактичним користувачем земельної ділянки, а не її власником, у зв`язку з чим право власності на землю до відповідача перейти не могло.

Також прокурор зауважує, що договір купівлі-продажу від 17.09.2015 №1128 не містив кадастрового номера земельної ділянки та не передбачав її відчуження, а тому не міг бути правовою підставою для набуття відповідачем права власності на землю. На думку прокурора, набуття права на земельну ділянку комунальної власності мало здійснюватися у встановленому земельним законодавством порядку, зокрема, відповідно до норм статті 128 Земельного кодексу України, чого відповідач не зробив.

Крім того, прокурор наголошує на відсутності у договорі відомостей про експертну грошову оцінку земельної ділянки та її вартість, проведення якої було обов`язковим у разі відчуження земельної ділянки державної або комунальної власності. За таких обставин прокурор вважає, що спірна земельна ділянка не була предметом договору купівлі-продажу, а подальша державна реєстрація права власності за відповідачем не створила у нього відповідного речового права.

Прокурор заперечує проти доводів скаржника щодо неналежності Південнівської міської ради у даній справі в якості позивача, зазначаючи, що спірна земельна ділянка належить до земель комунальної власності. Що входять до Сичавської сільської ради та її правонаступником є саме Південнівська міська рада Одеського району Одеської області. На обґрунтування цього посилається на положення земельного законодавства, обставини передачі бази відпочинку у комунальну власність, розташування спірної земельної ділянки на території Сичавської сільської ради, а також законодавчі положення щодо правонаступництва органів місцевого самоврядування внаслідок адміністративно-територіальної реформи 2020 року. Отже, позивач вказує, що відповідні повноваження щодо спірної земельної ділянки здійснювала Сичавська сільська рада, правонаступником якої в силу закону стала Південнівська міська рада.

Прокурор також зазначає, що спір виник щодо права власності на земельну ділянку, а не щодо правомірності дій державного реєстратора, у зв`язку з чим належним та ефективним способом захисту є витребування майна у зареєстрованого недобросовісного набувача. При цьому прокурор посилається на те, що державний реєстратор не є учасником матеріальних правовідносин щодо набуття права власності на землю, а відповідальність за достовірність поданих для державної реєстрації документів законом покладено на заявника. Також прокурор вважає необґрунтованими доводи про неповноту розгляду справи у зв`язку з незалученням державного реєстратора в якості 3-ї особи, оскільки рішення у справі не впливає на його права чи обов`язки, а наведені відповідачем мотиви щодо необхідності його залучення фактично зводяться до отримання від нього пояснень як спеціаліста, що не є передбаченою законом підставою для залучення третьої особи.

Також прокурор заперечує проти доводів апелянта щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень частини п`ятої статті 390 Цивільного кодексу України та попереднього внесення на депозитний рахунок суду вартості спірного майна і зазначає, що передбачений цією нормою механізм компенсації поширюється на випадки витребування нерухомого майна саме від добросовісного набувача, тоді як Приватне підприємство «Фієста», м. Одеса, є недобросовісним набувачем. На обґрунтування цього прокурор посилається на обставини набуття та здійснення державної реєстрації відповідачем права власності на спірну земельну ділянку, відсутність рішень органу місцевого самоврядування про її передачу у власність, а також на те, що відповідач був заявником державної реєстрації та подав документи, які не підтверджували виникнення у нього права власності на земельну ділянку. Також прокурор посилається на практику Верховного Суду, відповідно до якої вимога про попереднє внесення вартості майна на депозитний рахунок суду застосовується у разі витребування майна від добросовісного набувача, а у випадку встановлення недобросовісності набувача положення частини п`ятої статті 390 Цивільного кодексу України не застосовуються. Питання про добросовісність/недобросовісність набувача судом може бути вирішене лише після дослідження доказів на стадії ухвалення судового рішення. У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов без застосування частини п`ятої статті 390 Цивільного кодексу України.

Відзив долучено до матеріалів справи.

Позивач своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористався, відзив на апеляційну скаргу, не надав, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскарженого рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

В судовому засіданні представник відповідача просив задовольнити апеляційну скаргу, рішення суду першої інстанції скасувати з мотивів, викладених письмово.

Прокурор заперечував проти задоволення апеляційної скарги відповідача з мотивів, що викладені письмово у відзиві, просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник позивача в судове засідання не з`явся, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином, про що свідчать наявна у матеріалах справи довідка про доставку до електронного кабінету ухвали про відкриття апеляційного провадження та призначення судового засідання. Про причини неявки в судове засідання не повідомив, будь-яких заяв чи клопотань суду не надав.

Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнов проти України", відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, явка учасників судового процесу ухвалою суду не визнана обов`язковою, учасники справи скористались своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, затягування строку розгляду скарги в даному випадку може призвести до порушення прав осіб, які з`явилися до суду апеляційної інстанції, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника позивача.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши пояснення представника відповідача, прокурора, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 28.05.2026 року у справі №916/570/25 не потребує скасування, з огляду на наступне.

Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

Рішенням виконкому Сичавської сільської ради від 27 травня 1999 № 29 "Виділення землі на умовах короткострокової оренди" в оренду виділено земельні ділянки площею 0,42 га для розміщення баз відпочинку ВАТ Уманське "Вітаміни" терміном на п`ять років.

На виконання означеного рішення між Сичавською сільською радою Комінтернівського району Одеської області (орендодавець) та ВАТ "Вітаміни" (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки від 28 вересня 2000 за реєстровим № 843.

Відповідно до розділу 1 "Предмет договору" договору оренди земельної ділянки від 28 вересня 2000 за реєстровим № 843, в оренду ВАТ "Вітаміни" передано земельну ділянку площею 0,439 га, яка знаходиться на території Сичавської сільської ради Комінтернівського району Одеської області.

За змістом розділу 2 "Умови договору" договору оренди земельної ділянки від 28 вересня 2000 за реєстровим № 843, орендодавець гарантує, що дана земельна ділянка є у його власності, під забороною не перебуває, і він має законні права та повноваження передавати цю ділянку у тимчасове користування на умовах оренди, надавати інші права, визначені у цьому договорі.

У подальшому, Комінтернівською районною державною адміністрацією прийнято розпорядження від 29 травня 2006 року за № 1414 "Про продовження строку оренди земельної ділянки на умовах короткострокової оренди ВАТ "Вітаміни" для експлуатації та обслуговування існуючої бази відпочинку на території Сичавської сільської ради", згідно з яким вирішено укласти з ВАТ "Вітаміни" договір оренди земельної ділянки терміном на п`ять років з Комінтернівською районною державною адміністрацією для експлуатації та обслуговування існуючої бази відпочинку на території Сичавської сільської ради.

Згідно з Книгами записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі та других примірників державних актів на території Комінтернівського (нині - Одеського) району та м. Южне Одеської області станом на 31.12.2012 за кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 наявний запис щодо реєстрації договору оренди земельної ділянки між Комінтернівською районною державною адміністрацією та ВАТ "Вітаміни", зареєстрований за № 04[телефон приховано] від 08.12.2006, площею 0,439 га для експлуатації та обслуговування існуючої бази відпочинку на території Сичавської сільської ради Комінтернівського (нині Одеського) району Одеської області, терміном на 5 років.

Таким чином, спірна земельна ділянка площею 0,439 га з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 до 08.12.2011 перебувала у орендному користуванні ВАТ "Вітаміни".

У подальшому, рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 03 квітня 2014 року у справі № 504/682/14-ц задоволено заяву Комінтернівської районної ради Одеської області: визнано безхазяйною та передано базу відпочинку "Вітаміни", що розташована за адресою: Одеська область, Комінтернівський район, територія Сичавської сільської ради (за межами населеного пункту), 53 км. автодороги Одеса-Мелітополь-Новоазовськ, 3, у комунальну власність Комінтернівської районної ради Одеської області.

Надалі, між територіальною громадою в особі Комінтернівської районної ради Одеської області (продавець) та Приватним підприємством "Фієста" (покупець) укладено договір купівлі-продажу від 17.09.2015, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Запольською О.В. за реєстровим № 1128.

Згідно з пунктом 1.1 договору купівлі-продажу від 17.09.2015 за № 1128, на підставі протоколу проведення аукціону Приватне підприємство "Фієста" придбало базу відпочинку загальною площею 506,5 кв. м, яка знаходиться за адресою: Одеська область, Комінтернівський район, с/рада Сичавська, автодорога Одеса-Мелітополь-Новоазовськ, 53 км, буд. 3.

Відповідно до змісту пункту 1.3 договору купівлі-продажу від 17.09.2015 за № 1128, база відпочинку розташована на земельній ділянці площею 0,0439 га, яка знаходиться в фактичному користуванні продавця. Відповідно до листа Управління Держгеокадастру у Комінтернівському районі Одеської області №18-1503-0.11-7287/2-15 від 07.09.2015, згідно з наявними в Управлінні Книгами реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі, станом на 31.12.2012 на вище зазначену земельну ділянку кадастровий номер не визначався, реєстрація земельної ділянки не проводилась.

Також у вказаному пункті договору зазначено, що до нового власника переходить право на оформлення прав власності та/або користування на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт нерухомого майна без зміни її цільового призначення на умовах, встановлених для попереднього власника (землекористувача) у встановленому законодавством порядку.

У подальшому, державним реєстратором Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області Карпенком Анатолієм Анатолійовичем прийнято рішення від 19.10.2021 за індексним номером 60999470 про державну реєстрацію права приватної власності за Приватним підприємством "Фієста" на земельну ділянку площею 0,4388 га з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 (реєстраційний номер номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень 2481646651100).

Заяву про державну реєстрацію прав за № 48331196 від 07.10.2021 подано Приватним підприємством "Фієста", м.Одеса через уповноваженого представника Сетіра Олександра Миколайовича.

Підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку зазначено: довідку №1014, видану Виконавчим комітетом Сичавської сільської ради Лиманського району Одеської області, та договір купівлі-продажу від 17.09.2015, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Запольською О.В. за реєстровим №1128.

Відповідно до змісту довідки від 19.10.2017 за №1014, яка стала підставою для реєстрації права приватної власності Приватного підприємства "Фієста", м. Одеса на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251, земельна ділянка площею 0,439 га, на якій розташована база відпочинку загальною площею 506,5 кв. м за адресою: Одеська область, Лиманський район (в минулому Комінтернівський), 53-1 км автодороги "Одеса-Мелітополь-Новоазовськ, 3", знаходиться у фактичному користуванні Приватного підприємства "Фієста", м. Одеса.

Предметом договору купівлі-продажу від 17.09.2015 за № 1128, який також став підставою для реєстрації права власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251, є база відпочинку, а зі змісту договору вбачається, що до нового власника бази переходить право оформлення прав власності та/або користування на земельну ділянку.

Відповідно до акту приймання-передачі до договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Запольською О.В. 17 вересня 2015, реєстровий номер 1128, продавець передав покупцю базу відпочинку, що знаходиться за адресою: Одеська область, Комінтернівський район, с/рада Сичавська, автодорога Одеса-Мелітополь-Новоазовськ, 53км, будинок 3 (три), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 365529251227.

У подальшому, на замовлення Приватного підприємства "Фієста", м. Одеса, на підставі договору № 691-ТД-О від 21.12.2021, Товариством з обмеженою відповідальністю "Центр приватизації" виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0251.

Інших доказів щодо спірних правовідносин, які виникли між сторонами у даній справі, матеріали справи не містять.

Предметом спору у даній справі є встановлення обставин на підтвердження або спростування підстав для встановлення законності набуття Приватним підприємством "Фієста", м.Одеса права приватної власності на земельну ділянку загальною площею 0,4388 га з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251, а також наявність фактичних та правових підстав для її витребування у власність територіальної громади в особі Південнівської міської ради Одеського району Одеської області.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Перш ніж здійснювати оцінку правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги по суті позовних вимог, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія перевіряє підставність представництва прокурором інтересів держави.

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, визначеному законом.

Згідно з ч. ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави заступник керівника Одеської обласної прокуратури обґрунтував тим, що охорона та використання земель становить державний інтерес, оскільки протиправне заволодіння землями комунальної форми власності рекреаційного призначення за відсутності рішення органу місцевого самоврядування, тобто без волі дійсного власника земель, суперечить основним принципам та засадам використання земель, закріпленим у Конституції України.

Крім того, суспільний інтерес у захисті інтересів держави у спірних правовідносинах заступник керівника Одеської обласної прокуратури обґрунтував важливістю повернення до земель територіальної громади земельної ділянки рекреаційного призначення з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 значної вартості (3 578 961 грн 85 коп.), яка знаходиться в безпосередній близькості до урізу води Чорного моря на відстані близько 57,920 м від урізу води.

На підтвердження вартості спірної земельної ділянки прокуратурою разом із позовною заявою додано витяг № НВ-510[телефон приховано] із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок від 28.01.2025 щодо земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251, згідно з яким нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 3 578 961 грн 85 коп.

На підтвердження розташування спірної земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 у близькості до урізу води Чорного моря прокурором разом із позовною заявою додано скріншот з Публічної кадастрової карти, згідно з яким вбачається, що довжина між внутрішньою межею земельної ділянки та умовною лінією урізу води складає 57,920 м.

Обґрунтовуючи звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі Південнівської міської ради Одеського району Одеської області, заступник керівника Одеської обласної прокуратури послався на те, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 розташована на території Південнівської міської територіальної громади, у зв`язку з чим саме Південнівська міська рада Одеського району Одеської області в силу приписів ст. 80, 83 Земельного кодексу України, ч. 5 ст. 16, п. 34 ст. 26, ч.1 ст.60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" є органом, уповноваженим здійснювати захист інтересів територіальної громади та держави в цілому у спірних правовідносинах.

При цьому наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді в особі зазначеного органу заступник керівника Одеської обласної прокуратури обґрунтував тим, що Південнівська міська рада Одеського району Одеської області, як уповноважений орган, що має здійснювати захист інтересів держави (територіальної громади) у спірних правовідносинах, будучи обізнаною про незаконне вибуття із власності територіальної громади земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251, фактично зайняла споглядацьку позицію та упродовж розумного строку допустила бездіяльність, оскільки з часу, коли міській раді стало відомо про вищевказане порушення, не звернулась з відповідним позовом до суду.

Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок щодо підстав для представництва інтересів держави в суді прокурором, визначивши, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх на обґрунтування підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Так, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зазначено, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджувань порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме, подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Так, статтею 143 Конституції України визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності, вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Зі змісту положень статті 12 Земельного кодексу України вбачається, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить зокрема: розпорядження землями територіальної громади міста, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб.

Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб (частина 1 статті 122 Земельного кодексу України).

Отже, саме рішення органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або у користування має втілювати волевиявлення власника землі і реалізується у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог Земельного кодексу України.

Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України, суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування ? на землі комунальної власності.

Згідно з частиною першою статті 83 Земельного кодексу України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Відповідно до частини 2 статті 83 Земельного кодексу України, у комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Сукупною оцінкою доказів, наявних у матеріалах справи, а саме, відомостей з Державного земельного кадастру, договору оренди земельної ділянки від 28.09.2000, укладеного між Сичавською сільською радою Комінтернівського району Одеської області та ВАТ "Вітаміни", предметом якого була спірна земельна ділянка, довідки виконавчого комітету Сичавської сільської ради Лиманського району Одеської області від 19.10.2017 за №1014, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 знаходилась в межах Сичавської сільської ради та в силу приписів ст. 83 Земельного кодексу України відносилась до земель комунальної форми власності, розпорядником яких на момент виникнення спірних правовідносин була саме Сичавська сільська рада Комінтернівського (у подальшому Лиманського) району Одеської області.

Кабінетом Міністрів України 12.06.2020 прийнято розпорядження №720-р "Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Одеської області". У додатку до зазначеного розпорядження визначено адміністративні центри та затверджено території територіальних громад Одеської області, а зокрема, в результаті об`єднання Южненської міської ради із Новобілярською селищною та Сичавською сільською радами утворилась Южненська міська територіальна громада з адміністративним центром - місто Южне.

Відповідно до пункту 1 частини 15 постанови Верховної Ради України від 17.07.2020 "Про утворення та ліквідацію районів", утворено в Одеській області: Одеський район (з адміністративним центром у м. Одеса) у складі територій Авангардівської селищної, Біляївської міської, Великодальницької сільської, Великодолинської селищної, Вигодянської сільської, Визирської сільської, Дальницької сільської, Дачненської сільської, Доброславської селищної, Красносільської сільської, Маяківської сільської, Нерубайської сільської, Овідіопольської селищної, Одеської міської, Таїровської селищної, Теплодарської міської, Усатівської сільської, Фонтанської сільської, Чорноморської міської, Чорноморської селищної, Южненської міської, Яськівської сільської територіальних громад, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пп. 9 п. 6-1 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про місцеве врядування в Україні", юридична особа - сільська, селищна, міська рада, розміщена в адміністративному центрі сформованої територіальної громади, є правонаступником прав та обов`язків усіх юридичних осіб - сільських, селищних, міських рад, обраних розформованими територіальними громадами, з дня набуття повноважень новообраною радою.

З огляду на приписи пп. 9 п. 6-1 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про місцеве врядування в Україні", Южненська міська рада Одеського району Одеської області є правонаступником Сичавської сільської ради в силу закону.

Згідно з рішенням від 14.11.2024 № 1916-VIIІ "Про перейменування Южненської міської ради Одеського району Одеської області та виконавчого комітету Южненської міської ради Одеського району Одеської області", Южненську міську раду Одеського району Одеської області було перейменовано у Південнівську міську раду Одеського району Одеської області.

Враховуючи викладене, органом, уповноваженим здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах, є саме Південнівська міська рада Одеського району Одеської області як правонаступник прав та обов`язків Сичавської сільської ради із розпорядження землями комунальної форми власності, розташованими в межах сільської ради, у т.ч щодо земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251.

У постанові Верховного Суду від 05.08.2022 у справі №922/2060/20 сформовано наступний правовий висновок: "За загальним правилом, правом власності на земельну ділянку, розташовану в межах відповідного населеного пункту, орган місцевого самоврядування наділений в силу закону, зокрема з уведенням 01.01.2002 у дію нового Земельного кодексу України. При цьому відсутність державної реєстрації речового права на земельну ділянку після 01.01.2013 не впливає на наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку".

Таким чином, відсутність державної реєстрації речового права власності на спірну земельну ділянку за Сичавською сільською радою та, у подальшому, за правонаступником Південнівською міською радою Одеського району Одеської області не пливає на наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку саме за визначеним прокурором органом місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Пунктом 34 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що виключною компетенцією сільських, селищних, міських рад є вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Частиною 1 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Відповідно до ч. 5 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

Згідно зі ст. 18-1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

Таким чином, зі змісту статей 140, 142, 143 Конституції України, статей 1, 2, 4, 16, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вбачається, що державою гарантується належне функціонування місцевого самоврядування, матеріальною основою якого є, у тому числі земля, правомочності власника щодо якої від імені та виключно в інтересах територіальної громади виконує відповідна рада.

Як вбачається з матеріалів справи, заступник керівника Одеської обласної прокуратури неодноразово звертався з листами до Південнівської міської ради Одеського району Одеської області, в яких повідомляв про виявлене порушення щодо безпідставного набуття Приватним підприємством "Фієста", м. Одеса права власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 (листи прокуратури від 19.12.2024 за №15/1/1-2043вих та від 29.01.2025 за №15/1/1-153вих-25).

Однак, Південнівська міська рада Одеського району Одеської області, як орган, уповноважений здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах, упродовж розумного строку не вжила заходи позовного характеру, спрямовані на поновлення інтересів територіальної громади та повернення до комунальної власності спірної земельної ділянки.

Крім того, суд враховує, що в матеріалах справи наявне повідомлення заступника керівника Одеської обласної прокуратури від 13.02.2025 за № 15/1/1-253вих-25 з доказом направлення на адресу Південнівської міської ради Одеського району Одеської області про намір прокурора звернутися з позовом до суду в інтересах держави в особі означеного органу, що свідчить про виконання прокурором приписів, визначених частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

З огляду на зазначене та враховуючи дотримання прокурором визначеної національним законодавством процедури представництва інтересів держави в суді, судова колегія погоджується з прокурором щодо наявності у нього підстав для його звернення до суду для захисту інтересів держави в особі Південнівської міської ради Одеського району Одеської області у спірних правовідносинах..

Таким чином, прокурором дотримано порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру". Такий висновок суду відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

Щодо доводів апеляційної скарги стосовно вирішення спору по суті, необхідно зазначити таке.

Відповідно до змісту статей 13, 14 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з частиною 2 ст. 373 Цивільного кодексу України, право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Частиною 2 статті 78 Земельного кодексу України визначено, що право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ч. 2 ст. 116 Земельного кодексу України).

З змістом частини 1 статті 122 Земельного кодексу України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Таким чином, зі змісту вищевказаних статей вбачається, що право приватної власності на земельну ділянку із земель комунальної форми власності може бути набуто на підставі рішення органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень або за результатами аукціону.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до листа від 06.01.2025 за № 01/19-01-04 Південнівської міської ради Одеського району Одеської області (правонаступника прав і обов`язків Сичавської сільської ради щодо земельних ділянок комунальної форми власності, на території якої розташована спірна земельна ділянка) рішення щодо відведення земельної ділянки площею 0,4388 га з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 міською радою не приймалось, земельні торги щодо продажу такої ділянки не проводились.

У статті 126 Земельного кодексу України визначено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Відповідно до частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяжень; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

У пп. 3, 4 частини 1 статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зазначено, що підставами для відмови в державній реєстрації прав є, серед іншого, те, що подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав (ч. 2 ст. 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17.01.2024 у справі № 522/3999/23 зазначив, що за змістом наведеної вище норми права державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Колегія суддів, перевіривши наведені судом першої інстанції обставини та надавши оцінку документам, на підставі яких Приватним підприємством «Фієста», м.Одеса здійснювалася державна реєстрація права власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251, погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що зазначені документи не підтверджували набуття відповідачем права власності на спірну земельну ділянку.

Так, зі змісту договору купівлі-продажу від 17.09.2015 № 1128, укладеного між Комінтернівською районною радою Одеської області та Приватним підприємством «Фієста», м.Одеса вбачається, що предметом цього правочину була база відпочинку - об`єкт нерухомості. При цьому пунктом 1.3 договору визначено, що база відпочинку розташована на земельній ділянці, яка перебуває у фактичному користуванні продавця, а за покупцем передбачено право оформлення права власності та/або користування земельною ділянкою, на якій розташований відчужуваний об`єкт нерухомого майна.

Отже, положення зазначеного договору не свідчать про відчуження разом із базою відпочинку земельної ділянки, яка на той час взагалі не була сформована, та не містять волевиявлення органу місцевого самоврядування щодо передачі відповідачу права власності на неї.

Також судом першої інстанції обґрунтовано враховано зміст довідки від 19.10.2017 №1014, відповідно до якої земельна ділянка площею 0,439 га, на якій розташована база відпочинку, перебувала у фактичному користуванні Приватного підприємства «Фієста», м.Одеса. Вказана довідка була використана відповідачем як один із документів для проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251.

Разом з тим сама по собі наявність у відповідача фактичного користування земельною ділянкою не підтверджує правомірність набуття ним права власності на таку земельну ділянку. Належних доказів прийняття компетентним органом рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність Приватного підприємства «Фієста», м. Одеса у встановленому чинним земельним законодавством порядку матеріали справи не містять.

Таким чином, оцінюючи сукупність поданих для державної реєстрації документів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правовстановлюючих документів, які б підтверджували виникнення у Приватного підприємства «Фієста», м. Одеса права приватної власності на спірну земельну ділянку.

З огляду на наведене доводи апеляційної скарги в цій частині не спростовують висновків місцевого господарського суду та не дають підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення в цій частині.

Колегія суддів також погоджується з висновком місцевого господарського суду про необґрунтованість доводів відповідача щодо набуття ним права власності на спірну земельну ділянку в силу положень статті 377 Цивільного кодексу України та статті 120 Земельного кодексу України.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, правовідносини щодо переходу прав на земельну ділянку у зв`язку з набуттям права власності на розташований на ній об`єкт нерухомого майна підлягають оцінці з урахуванням редакцій статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України, чинних на момент укладення договору купівлі-продажу від 17.09.2015 №1128.

Зі змісту наведених норм у відповідній редакції вбачається, що перехід до набувача права на земельну ділянку був пов`язаний з обсягом прав на неї, які належали попередньому власнику об`єкта нерухомості. Зокрема, якщо земельна ділянка перебувала у власності відчужувача, до набувача нерухомого майна переходило право власності на відповідну земельну ділянку, тоді як у разі перебування земельної ділянки у користуванні - переходило відповідне право користування на тих самих умовах і в тому самому обсязі.

Водночас, пунктом 1.3 договору купівлі-продажу від 17.09.2015 №1128 прямо визначено, що база відпочинку розташована на земельній ділянці площею 0,0439 га, яка перебувала у фактичному користуванні продавця - Комінтернівської районної ради Одеської області. Отже, зі змісту самого правочину не вбачається наявності у продавця права власності на земельну ділянку, яке могло б перейти до набувача разом із правом власності на базу відпочинку.

За таких обставин укладення договору купівлі-продажу бази відпочинку не могло саме по собі зумовити перехід до Приватного підприємства «Фієста», м. Одеса права власності на земельну ділянку, а відповідно до статей 120 Земельного кодексу України та 377 Цивільного кодексу України могло мати наслідком лише перехід відповідного права користування земельною ділянкою в обсязі та на умовах, які існували у попереднього землекористувача.

Крім того, як установлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, у пункті 1.3 договору зазначено, що згідно з листом Управління Держгеокадастру у Комінтернівському районі Одеської області від 07.09.2015 №18-1503-0.11-7287/2-15 на відповідну земельну ділянку станом на 31.12.2012 кадастровий номер не визначався, а реєстрація земельної ділянки не проводилася.

При цьому договір купівлі-продажу від 17.09.2015 №1128 не містить кадастрового номера земельної ділянки, як істотної умови договору в розумінні статті 377 Цивільного кодексу України у редакції, чинній на момент його укладення. З огляду на це наведений правочин не містить необхідних даних, які б свідчили про перехід до відповідача права на конкретну земельну ділянку у зв`язку з набуттям права власності на базу відпочинку, оскільки сторони домовлялися лише про наявність права у відповідача оформити спірну земельну ділянку. Таке оформлення повинно було відбуватися у встановленому порядку, як вже було зазначено судом апеляційної інстанції, тобто, при дотриманні відповідачем процедури формування земельної ділянки, наявності рішень органу місцевого самоврядування тощо, чого зроблено не було. Крім того, в зв`язку з тим, що у власності відповідача є об`єкт нерухомості, у нього залишається право на оформлення спірної земельної ділянки належним чином у користування тощо.

Колегія суддів також враховує встановлену судом першої інстанції відсутність у договорі відомостей про проведення експертної грошової оцінки спірної земельної ділянки, як об`єкта комунальної власності.

Так, відповідно до статті 13 Закону України «Про оцінку земель» у редакції, чинній на час укладення договору, експертна грошова оцінка проводилася, зокрема, у разі відчуження земельних ділянок державної та комунальної власності. За змістом статті 21 цього Закону звіти з експертної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності у разі їх продажу підлягали державній експертизі.

Водночас, матеріали справи не містять доказів проведення відповідної експертної грошової оцінки та її врахування при укладенні договору купівлі-продажу від 17.09.2015 №1128. При цьому, як зазначалося вище за текстом постанови, зміст самого договору не свідчить про те, що земельна ділянка була об`єктом його відчуження.

Отже, оцінюючи умови договору купівлі-продажу в сукупності з іншими матеріалами справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 не була предметом договору купівлі-продажу від 17.09.2015 № 1128, а тому цей правочин не є правовою підставою для виникнення у Приватного підприємства «Фієста», м. Одеса права власності на зазначену земельну ділянку.

Відтак, доводи апеляційної скарги про перехід до відповідача права власності на спірну земельну ділянку на підставі статті 377 Цивільного кодексу України та статті 120 Земельного кодексу України є необґрунтованими та не спростовують правильності висновків місцевого господарського суду.

За встановлених обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність у Приватного підприємства «Фієста», м. Одеса належної правової підстави для набуття права власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251, а відтак і про безпідставність державної реєстрації за відповідачем права власності на цю земельну ділянку.

Колегія суддів відхиляє також доводи апелянта про те, що наявність у технічній документації із землеустрою щодо інвентаризації земель акту погодження меж земельної ділянки, підписаного представником Южненської міської ради, свідчить про набуття Приватним підприємством «Фієста», м. Одеса права власності на спірну земельну ділянку.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, предметом доказування у цій справі є, зокрема, наявність у відповідача належної правової підстави для набуття права власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 та відповідного правовстановлюючого документа, який би посвідчував виникнення такого права у встановленому законом порядку.

Водночас, сама по собі технічна документація із землеустрою не є правовстановлюючим документом, що посвідчує право власності на земельну ділянку. Вона має характер документації, яка містить текстові та графічні матеріали щодо проведення відповідних землевпорядних заходів, і не замінює передбаченого законом рішення компетентного органу про передачу земельної ділянки у власність.

Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що зазначена технічна документація була розроблена на замовлення Приватного підприємства «Фієста» , м. Одеса вже після проведення державної реєстрації за ним права власності на спірну земельну ділянку. Відтак, на момент проведення відповідної державної реєстрації зазначена документація не існувала та не могла бути правовою підставою для виникнення у відповідача права власності на земельну ділянку. Не змінює наведеного висновку і факт підписання представником органу місцевого самоврядування акту погодження меж земельної ділянки.

За змістом статті 198 Земельного кодексу України погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами є складовою кадастрової зйомки та саме по собі не є рішенням про передачу земельної ділянки у власність. Відтак, підписання відповідного акту не може ототожнюватися з волевиявленням органу місцевого самоврядування на передачу земельної ділянки у приватну власність.

Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 20.03.2019 у справі № 514/1571/14-ц, відповідно до якої підписання акту погодження меж саме по собі не породжує виникнення, зміну чи припинення прав на земельну ділянку.

Отже, наявність у технічній документації із землеустрою акту погодження меж, підписаного представником Южненської міської ради, не підтверджує передачу спірної земельної ділянки у власність Приватного підприємства «Фієста» , м. Одеса та не є належною правовою підставою для виникнення у відповідача відповідного речового права.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи в цій частині також не спростовують висновків суду першої інстанції щодо відсутності у відповідача належної правової підстави для набуття права власності на спірну земельну ділянку.

Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини п`ятої статті 390 Цивільного кодексу України в редакції Закону України від 12.03.2025 № 4292-IX «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача».

Зазначеними змінами передбачено спеціальний механізм компенсації вартості нерухомого майна у разі його витребування на користь держави чи територіальної громади саме від добросовісного набувача, зокрема, шляхом попереднього внесення відповідної суми на депозитний рахунок суду.

Водночас, застосування наведеного механізму безпосередньо пов`язане із встановленням судом добросовісності набувача. Як правильно встановлено судом першої інстанції, позов прокурора у цій справі обґрунтовано незаконністю набуття Приватним підприємством «Фієста», м. Одеса права власності на спірну земельну ділянку та недобросовісністю поведінки відповідача під час державної реєстрації такого права.

Оскільки саме Приватне підприємство «Фієста», м. Одеса звернулося із заявою про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку та подало державному реєстратору документи, які не підтверджували виникнення у нього права власності на земельну ділянку, то був обізнаний про те, що право власності на земельну ділянку правочином купівлі-продажу об`єкту нерухомості не передавалося, а рішення органу місцевого самоврядування про передачу спірної земельної ділянки у власність Приватному підприємству «Фієста», м. Одеса матеріали справи не містять.

Крім того, за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Приватне підприємство «Фієста», м. Одеса є первісним та єдиним зареєстрованим набувачем спірної земельної ділянки, тобто, не є наступним набувачем у ланцюгу відчужень, що могло б бути підставою для оцінки його добросовісності з урахуванням поведінки попередніх власників.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що поведінка Приватного підприємства «Фієста», м. Одеса під час набуття та державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку не може бути визнана добросовісною і на даний позов прокурора не розповсюджується дія вищезазначених норм права.

Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду викладений у постанові від 15 січня 2026 року у справі № 484/1213/25, відповідно до якої положення частини п`ятої статті 390 Цивільного кодексу України щодо попереднього внесення вартості майна на депозитний рахунок суду застосовуються у випадку витребування майна саме у добросовісного набувача. У разі встановлення недобросовісності набувача зазначена норма застосуванню не підлягає.

Отже, з огляду на встановлені у справі обставини та характер заявленого позову, доводи апелянта щодо необхідності попереднього внесення вартості спірної земельної ділянки на депозитний рахунок суду є необґрунтованими та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Відтак, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про незастосування до спірних правовідносин положень частини п`ятої статті 390 Цивільного кодексу України.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що, з огляду на встановлені у справі обставини, прокурором обрано належний спосіб захисту порушеного права комунальної власності, а спірні правовідносини підлягають врегулюванню, зокрема, положеннями статті 387 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю набувається і реалізується виключно відповідно до закону. Право власності є непорушним, а порушене право власника земельної ділянки підлягає відновленню у встановленому законом порядку.

Згідно з частиною першою статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Як правильно враховано судом першої інстанції, у разі державної реєстрації права власності на нерухоме майно за особою, яка не має законних підстав для його набуття, належним способом захисту права власника є саме витребування такого майна.

При цьому колегія суддів відхиляє доводи апелянта щодо неналежності обраного способу захисту у зв`язку з незаявленням вимог про скасування рішення державного реєстратора.

Державний реєстратор не є учасником матеріальних правовідносин щодо набуття права власності на спірне майно, оскільки реєстраційна дія сама по собі не породжує, не змінює та не припиняє правовідносин між власником майна та його набувачем. Належними учасниками спору є особи, права яких безпосередньо стосуються спірного майна.

Крім того, відповідно до сталої практики Великої Палати Верховного Суду (постанови від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 23.11.2021 №359/3373/16-ц, від 29.11.2023 у справі № 513/879/19), після проведення державної реєстрації рішення державного реєстратора вичерпує свою дію, а вимога про його скасування не є необхідною умовою для ефективного відновлення права власника. У разі встановлення незаконного володіння нерухомим майном належним способом захисту є його витребування від особи, за якою зареєстровано право власності.

Отже, висновок суду першої інстанції про можливість витребування спірної земельної ділянки без окремого вирішення питання про скасування рішення державного реєстратора відповідає характеру спірних правовідносин та правовим висновкам Верховного Суду.

Судова колегія відхиляє доводи скаржника щодо необхідності залучення державного реєстратора до участі у справі, оскільки державний реєстратор, здійснюючи державну реєстрацію речового права, не набуває права на спірне майно та не стає учасником матеріальних правовідносин щодо його належності. У спорах про право власності на нерухоме майно належними учасниками є особи, між якими існує спір щодо відповідного речового права.

З огляду на предмет і підстави позову, рішення у цій справі не встановлює прав чи обов`язків державного реєстратора Карпенка А.А. щодо спірної земельної ділянки. Відповідно, передбачених статтею 50 Господарського процесуального кодексу України підстав для його залучення як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не встановлено.

Саме по собі здійснення державним реєстратором реєстраційної дії, яка стала передумовою виникнення спірного запису в Державному реєстрі речових прав, не свідчить про те, що рішення у справі може вплинути на його права чи обов`язки щодо будь-якої зі сторін.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для залучення державного реєстратора Карпенка А.А. до участі у справі. Наведені в апеляційній скарзі доводи в цій частині зводяться до незгоди з правильним застосуванням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права і не спростовують його висновків.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про необхідність участі державного реєстратора у цій справі та неможливість витребування спірної земельної ділянки без окремого оскарження реєстраційної дії є необґрунтованими та підлягають відхиленню.

Колегія суддів також погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо дотримання при витребуванні спірної земельної ділянки гарантій, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; друга - викладена в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; третя - закріплена в другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168); критеріями сумісності заходу втручання у право власності з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: - втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними; - якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Встановлені у справі обставини свідчать, що втручання у право відповідача на мирне володіння майном здійснюється на підставі закону, переслідує легітимну мету - відновлення порушеного права територіальної громади на земельну ділянку комунальної власності - та є пропорційним цій меті.

При оцінці пропорційності такого втручання суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що Приватне підприємство «Фієста», м. Одеса не набувало спірну земельну ділянку за відплатним договором, не мало належних правових підстав для виникнення права приватної власності на неї, а тому повернення земельної ділянки її законному власнику не покладає на відповідача надмірного індивідуального тягаря з урахуванням встановленого факту недобросовісності його дій. Причому, дійсно, при купівлі-продажу в 2015 році продавцем бази відпочинку (яка була передана йому за рішенням суду загальної юрисдикції, причому в цьому рішенні мова не йде про земельну ділянку) відповідачу було надане право оформити право власності/користування спірною земельною ділянкою, але, як вірно було встановлено судом, при оформленні цього права відповідачем не були виконані вимоги закону щодо здійснення необхідних дій в частині отримання, зокрема, рішень органу місцевого самоврядування, експертної оцінки тощо.

Водночас, витребування земельної ділянки саме з власності відповідача, як вже зазначалося вище, не позбавляє його права врегулювати питання її подальшого користування у встановленому законом порядку, зокрема, шляхом звернення до компетентного органу місцевого самоврядування щодо оформлення відповідного речового права на землю.

Якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19, провадження № 14-212цс21).

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що витребування земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:01:002:0251 у Приватного підприємства «Фієста», м.Одеса на користь територіальної громади є належним способом захисту порушеного права комунальної власності. Доводи апеляційної скарги в цій частині правильності висновків суду першої інстанції не спростовують.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту ст.79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у постанові від 16.02.2021 у справі №927/645/19.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Як вже зазначалося раніше за текстом постанови, надаючи оцінку всім доказам та доводам прокурора у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування "вірогідності доказів", судова колегія доходить висновку про те, що докази, надані відповідачем на підтвердження обставин щодо наявності у нього права власності на спірну земельну ділянку є такими, що не відповідають таким стандартам, тоді як докази, надані прокурором в обгрунтування підстав для її витребування, їм відповідають.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, №303-A, п.29). Названий Суд зазначив, що, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України»).

Приймаючи до уваги вищенаведені обставини справи в їх сукупності, судова колегія вважає, що всі істотні обставини справи судом першої інстанції встановлені вірно, з огляду на що рішення суду першої інстанції скасування або зміни не потребує.

Відповідно до чинного законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Рішення суду має прийматися у цілковитій відповідності з нормами матеріального та процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних та допустимих доказів у конкретній справі.

У відповідності до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Приватного підприємства «Фієста», м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 28.05.2026 року у справі №916/570/25 не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 28.05.2026 року у справі №916/570/25 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства «Фієста», м.Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 28.05.2026 року у справі №916/570/25 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 28.05.2026 року у справі №916/570/25 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 29.09.2026 року.

Повний текст постанови складено 30.09.2026 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва

Суддя Н.С. Богацька

А.І. Ярош