ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 [телефон приховано] inbox@anec.court.gov.ua
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"30" вересня 2026 р. Справа№910/5022/26
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Владимиренко С.В.
суддів: Демидової А.М.
Ходаківської І.П.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (без повідомлення учасників справи) апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Автошини-прозоро»
на рішення Господарського суду міста Києва від 10.07.2026
у справі №910/5022/26 (суддя Шкурдома Л.М.)
за позовом Головного управління Національної поліції у м. Києві
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автошини-прозоро»
про стягнення 24 689, 33 грн
ВСТАНОВИВ:
Головне управління Національної поліції у м. Києві (далі за текстом - позивач) звернулося до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автошини-прозоро» (далі за текстом - відповідач) про стягнення 24 689, 33 грн, з яких: 8 134, 75 грн пені; 16 554, 58 грн штрафу.
Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем умов договору на закупівлю товарів за державні кошти № 509ВПЗ від 30.07.2025 (далі за текстом - Договір) в частині строків поставки товарів, а тому позивач нарахував відповідачу пеню та штраф відповідно до пункту 7.1 Договору.
Господарський суд міста Києва рішенням від 10.07.2026 у справі №910/5022/26 позовні вимоги задовольнив. Стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю «Автошини-прозоро» на користь Головного управління Національної поліції у м. Києві 8 134, 75 грн пені, 16 554, 58 грн штрафу, 2 662, 40 грн витрат зі сплати судового збору.
Ухвалюючи вказане рішення суд першої інстанції встановив, що відповідач є таким, що прострочив виконання зобов`язання з поставки позивачу товару за Договором.
Перевіривши наданий позивачем до матеріалів справи розрахунок пені за період з 15.08.2025 по 05.11.2025 (при цьому, фактично позивач здійснив нарахування пені за період з 16.08.2025 по 04.11.2025, тобто за 81 день), суд дійшов висновку, що пеня підлягає стягненню з відповідача у заявленій позивачем сумі 8 134, 75 грн.
Перевіривши наданий позивачем до матеріалів справи розрахунок 7% штрафу, суд дійшов висновку, що вказаний розрахунок є обґрунтованим та арифметично вірним, у зв`язку з чим штраф присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача у заявленій позивачем сумі 16554,58 грн.
Щодо клопотання відповідача про зменшення заявлених позивачем до стягнення штрафних санкцій на 90% суд враховав, що відповідач не надав суду доказів виникнення обставин непереборної сили (форс-мажору) та обґрунтованих пояснень щодо неможливості поставки товару у встановлений договором строк. Крім того, на переконання суду першої інстанції, підписавши договір № 509ВПЗ від 30.07.2025, відповідач погодився з усіма його умовами, зокрема щодо поставки товару не пізніше 15.08.2025.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням, 30.07.2026 Товариство з обмеженою відповідальністю «Автошини-прозоро» звернулось до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 10.07.2026 у справі №910/5022/26 та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги відповідач посилається на те, що Дата видаткової накладної № 437, яка перебуває у розпорядженні відповідача, не збігається з датою накладної, поданої позивачем.
В оригіналі видаткової накладної № 437, що зберігається в архіві ТОВ «АВТОШИНИ-ПРОЗОРО», зазначено дату складення - 11.08.2025, а не 05.11.2025, як зазначено у копії, поданій позивачем до матеріалів справи. А отже, поставка товару 11.08.2025 здійснена в межах строку встановленого Пунктом 4.1 Договору. Відповідно, підстави для нарахування пені за п. 7.1 Договору відсутні, а тим більше - відсутні підстави для нарахування штрафу за прострочення понад 30 календарних днів, оскільки прострочення не було взагалі.
Відповідач, як сторона правовідносин, вказує, що обґрунтовано виходив із того, що до матеріалів справи долучено копію того самого первинного документа, який був складений сторонами. Відповідач не мав і не міг мати підстав припускати, що дата у поданій позивачем копії відрізняється від дати оригіналу, який зберігається в архіві постачальника.
Відповідач зазначає, що розбіжність виявлено об`єктивно вперше під час формування архіву первинної документації товариства, проведеного після ухвалення оскаржуваного рішення. Відповідні документи існували на момент розгляду справи, однак відповідач не усвідомлював їх доказового значення, оскільки виходив з того, що дата поставки не є спірною і підтверджується документом, поданим самим позивачем.
Суд першої інстанції поклав в основу рішення виключно копії видаткових накладних, не витребувавши їх оригіналів, не дослідивши обставин фактичного передання товару та не перевіривши наявність супровідних транспортних документів, попри те, що поставка за умовами Договору здійснювалася на умовах «DDP - м. Київ, Залізничне шосе, 9», що з необхідністю передбачає перевезення вантажу та оформлення товарно-транспортної накладної.
В апеляційній скарзі відповідачем заявлені клопотання: про прийняття додаткових доказів; витребування доказів у Головного управління Національної поліції у м. Києві оригінали (або належним чином засвідчені копії) видаткової накладної №437 та видаткової накладної № 781, а також журнал (книгу) реєстрації довіреностей та документи складського обліку, що підтверджують дату фактичного оприбуткування товару за цими накладними (апелянт ставить під сумнів відповідність поданих позивачем копій оригіналам первинних документів); про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.07.2026 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Автошини-прозоро» на рішення Господарського суду міста Києва від 10.07.2026 у справі №910/5022/26 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.
Згідно з ч.1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі (Глава 1. Апеляційне провадження).
Апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (ч. 10 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України).
За правилами п. 1 ч. 5 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до ч. 13 ст. 8 ГПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Виходячи із зазначених правових норм, Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 05.08.2026 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Автошини-прозоро» на рішення Господарського суду міста Києва від 10.07.2026 у справі №910/5022/26; призначив до розгляду апеляційну скаргу у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи; витребував з Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/5022/26.
13.08.2026 на адресу Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали даної справи.
Головне управління національної поліції у місті Києві згідно відзиву на апеляційну скаргу відповідача заперечує проти її задоволення, зазначаючи, що відповідач не надав будь-які докази неможливості подання будь-яких доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно від нього не залежали. З приводу того, що нібито існують кілька екземплярів доказів, певні з яких розглянуті судом першої інстанції та не заперечувалися відповідачем у відзиві на позовну заяву, інші за думкою відповідача, повинні бути розглянуті апеляційним судом, як судом першої інстанції є нелогічним та протиправним.
Провадження в суді першої інстанції відбувалося за правилами спрощеного провадження, публічно, прозоро, всі документи, які малися були завантажені в систему «електронний суд» та були розглянуті як судом, так і відповідачем.
Позивач наголошує, що зауважень, скарг або клопотань про розгляд справи в порядку позовного провадження або щодо надання оригіналів документів, що докази є неналежними або не достовірними до суду не надходило. Був поданий відзив на позовну заяву.
Тому, на переконання позивача зовсім незрозумілим є ствердження відповідача, що документи розглянуті не ті, та не так, як би цього бажав відповідач. Претензії і скарга відповідача щодо спрощеного провадження розгляду справи, не відповідають чинному законодавству, оскільки справа розглянута за наявними матеріалами, які були надані обома сторонами згідно чинного законодавства.
Згідно відповіді на відзив, відповідач наголошує, що відзив не містить жодних заперечень по суті щодо дати фактичної поставки товару.
Позивач у заперечення на відповідь на відзив вказує, що відповідач у суді першої інстанції про жодні розбіжності не заявляв, будь-яких клопотань також не заявляв, окрім зменшення суми штрафних санкцій на 90 %.
Щодо долучених відповідачем до апеляційної скарги доказів, суд апеляційної інстанції зазначає, що частина восьма статті 80 ГПК України передбачає, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
У свою чергу, стаття 269 ГПК України, якою встановлені межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, передбачає, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Системний аналіз статей 80 та 269 ГПК України свідчить про те, що єдиний виняток, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, з причин, що не залежали від учасника справи, тягар доведення яких також покладений на останнього (подібні за змістом висновки щодо застосування статті 269 ГПК України викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 03.06.2025 у справі №914/855/24).
Доказів неможливості подання вказаних документів відповідачем суду апеляційної інстанції не надано. Крім того, формування архіву первинної документації позивача після ухвалення рішення суду першої інстанції не є об`єктивною причиною неможливості подання доказів, а тому Північний апеляційний господарський суд відмовляє у задоволенні клопотання про долучення до апеляційного провадження доказів та не надає їм оцінку при апеляційному перегляді.
Щодо заявленого клопотання про витребування оригіналів (або належним чином засвідчені копії) видаткової накладної №437 та видаткової накладної №781, а також журнал (книгу) реєстрації довіреностей та документи складського обліку, що підтверджують дату фактичного оприбуткування товару за цими накладними, оскільки апелянт ставить під сумнів відповідність поданих позивачем копій оригіналам первинних документів.
Відповідно до частин першої, другої статті 91 ГПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
Частина шоста статті 91 ГПК України встановлює, що якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Відповідно до частини 3 статті 80 ГПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Згідно з частиною четвертою статті 165 ГПК України, якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.
Слід зазначити, що в матеріалах даної справи наявні належним чином засвідчені копії запитуваних відповідачем видаткових накладних №437 та №781.
З відзиву відповідача на позовну заяву вбачається, що він «не заперечує факту прострочення поставки Товару. Фактичне постачання здійснено 05.11.2025, що підтверджується видатковими накладними №437 та №781 від 05.11.2025. Товар поставлено у повному обсязі, прийнятий позивачем без зауважень щодо якості та комплектності».
Клопотання в суді першої інстанції про витребування оригіналів доказів поданих суду самим відповідачем останнім не заявлялось.
На переконання суду апеляційної інстанції, суперечливим є твердження відповідача про те, що суд першої інстанції поклав в основу рішення виключно копії видаткових накладних, не витребувавши їх оригіналів, при цьому відповідач не ставив під сумнів відповідність такої копії оригіналу у порядку ч. 6 ст. 91 ГПК України.
Надаючи оцінку доводам відповідача, які спрямовані на спростування допустимості видаткових накладних №437 та №781 від 05.11.2025, також необхідно враховувати, що суд першої інстанції розглянув спір за наявними у справі доказами, оскільки з`ясування питання щодо витребування оригіналів доказів та їх розбіжності в датах сторони не заявляли.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що добросовісність є однією із основоположних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України). Принцип добросовісності передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.
Дії учасників цивільних відносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідач не був позбавлений можливості заявити таке клопотання у суді першої інстанції. Натомість, відповідач повністю погодився з простроченням поставки товару та долучив до відзиву на позовну заяву видаткові накладні № 437 та № 781 від 05.11.2025.
За таких обставин видаткові накладні №437 та № 781 від 05.11.2025 є в достатній мірі допустимими письмовими доказами, які підлягають оцінці у сукупності із іншими доказами у справі, а тому заявлене клопотання відповідача про витребування оригіналів доказів задоволенню не підлягає.
Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзиву, відповіді на відзив та заперечень, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.
30.07.2025 між Головним управлінням Національної поліції у м. Києві (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Автошини-прозоро» (постачальник) укладено договір на закупівлю товарів за державні кошти №509ВПЗ (далі-договір), за умовами п. 1.1 якого постачальник зобов`язується поставити товар, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити вартість товару.
Найменування, асортимент, кількість та ціни зазначені у Специфікації (Додаток 1), яка є невід`ємною частиною даного договору (пункт 1.2. договору).
Відповідно до п. 3.2 договору загальна сума договору складає 236 494, 00 грн.
Згідно з п. 4.1 договору постачальник зобов`язаний доставити і передати покупцю товар на умовах «DDP - м. Київ», Залізничне шосе 9 (відповідно до правил ІНКОТЕРМС в редакції 2010 р.), протягом 30 днів з дня укладення договору, але не пізніше 15.08.2025.
Факт прийому-передачі Товару підтверджується підписанням Сторонами видаткової накладної (пункт 4.2. Договору).
Пунктом 5.2 договору встановлено, що покупець повинен сплатити поставлений товар на підставі видаткової накладної, підписаної представниками сторін, не пізніше 90 днів з дати поставки товару постачальником.
Договір набирає чинності з дня його підписання сторонами і діє до повного виконання, але не пізніше 31.12.2025 (п. 10.3 договору).
На виконання умов договору відповідач поставив товар, а позивач, в свою чергу, прийняв товар вказаний у спеціфікації: на загальну суму в розмірі 236 494, 00 грн, що підтверджується видатковими накладними № 437 від 05.11.2025 р. на суму 205150,00 грн. та № 781 від 05.11.2025 р. на суму 31344,00 грн
Відповідно до п. 7.1 Договору у разі невиконання Постачальником зобов`язань за цим Договором, Постачальник сплачує Покупцеві пеню в розмірі облікової ставки Національного Банку України за кожен день прострочення зобов`язання, яка діє на момент притягнення Постачальника до відповідальності, а за прострочення понад 30 (тридцять) календарних днів додатково стягується штраф у розмірі 7% від вказаної вартості Товару.
Спір виник через порушення відповідачем умов договору в частині своєчасної поставки Товарів, а тому позивач нарахував відповідачу на підставі п. 7.1 договору неустойку у вигляді штрафу та пені.
За змістом частин 1, 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до частин 1, 2 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Статтею 663 Цивільного кодексу України встановлено, що продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Статтею 526 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов`язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов`язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов`язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що в разі якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Частиною 1 статті 611 Цивільного кодексу України визначено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
За змістом частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до частини 1 статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Доказами наданими позивачем до позовної заяви та відповідачем до відзиву на позовну заяву вбачається, що відповідач неналежним чином виконав взяті на себе зобов`язання за договором на закупівлю товарів за державні кошти №509ВПЗ від 30.07.2025, оскільки здійснив поставку товару не до 15.08.2025, як це передбачено п. 4.1 договору, а 05.11.2025, що сторони підтвердили підписаними обома сторонами видатковими накладними № 437 від 05.11.2025 та №781 від 05.11.2025.
Крім того, у відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що «не заперечує факту прострочення поставки Товару. Фактичне постачання здійснено 05.11.2025, що підтверджується видатковими накладними №437 та №781 від 05.11.2025. Товар поставлено у повному обсязі, прийнятий позивачем без зауважень щодо якості та комплектності».
Судом апеляційної інстанції перевірено нараховану неустойку та встановлено, що позивачем здійснено правильний арифметичний розрахунок пені та штрафу.
Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (пункт 3 частини 1 статті 611 ЦК України).
Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
Поширене застосування неустойки саме з метою забезпечення договірних зобов`язань обумовлено насамперед тим, що неустойка є зручним інструментом спрощеної компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежаним виконанням боржником своїх зобов`язань.
Нарахування неустойки (пеня, штраф) здійснюється замовником, починаючи з наступного дня від кінцевої дати постачання товару, визначеної договором, до моменту надходження (постачання) товару, визначеного актом приймання-передачі.
Неустойка як господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань започатковує визначеність у правовідносинах за зобов`язаннями, а саме - відповідальність має настати щонайменше в межах неустойки. Тобто неустойка підсилює дію засобів цивільно-правової відповідальності, робить їх достатньо визначеними, перетворюючи в необхідний, так би мовити, невідворотній наслідок правопорушення. Отже, неустойка стає оперативним засобом реагування у разі порушення або неналежного виконання зобов`язання, яким можна скористатись як тільки було порушено зобов`язання, не чекаючи викликаних ним негативних наслідків (в тому числі у вигляді збитків).
Отже, завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов`язання та як міри відповідальності є одночасно забезпечення дисципліни боржника стосовно виконання зобов`язання (спонукання до належного виконання зобов`язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов`язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі, у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов`язання.
Неустойка має договірний (добровільний) характер, що встановлюється за ініціативою сторін зобов`язання; а також імперативний характер (встановлений законом), тобто договірно-обов`язковий, умови про яку включаються в договір через підпорядкування імперативним вимогам правової норми. При цьому, для деяких видів зобов`язань неустойка встановлюється законом іншим нормативно-правовим актом безпосередньо, а тому сторони відповідно зобов`язання підпорядковуються існуючим правилам про неустойку стосовно як її розміру, так і порядку та умов про її стягнення, хоча при цьому не укладають не тільки угоди про неустойку, але і безпосередньо договору.
Відповідно до частин 1, 2 статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.
Неустойкою (штрафом, пенею), за статтею 549 ЦК України, є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (частина друга статті 551 ЦК України).
За приписами частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.
Суд апеляційної інстанції з`ясувавши обставини справи, перевіривши матеріали справи та відповідність розрахунку пені та штрафу, дійшов висновку, що наведений позивачем у позові розрахунок є арифметично правильним та таким, що відповідає приписам Закону та умовам Договору.
Відповідач скориставшись своїм правом та заявив у суді першої інстанції клопотання про зменшення розміру нарахованої пені та штрафу на 90 %, обґрунтовуючи своє клопотання тим, що наявність воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, зумовлює системне погіршення стану постачальницьких ланцюгів, перебої в логістиці, скорочення номенклатури доступних товарів, що є загальновідомими фактами в розумінні ч. 3 ст. 75 ГПК України. Зазначені обставини є об`єктивними, не залежать від волі відповідача та суттєво ускладнили своєчасне виконання договірних зобов`язань.
Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги встановив обставини щодо порушення відповідачем зобов`язань за договором в частині своєчасної поставки товару, дійшовши при цьому висновку про відсутність підстав для зменшення неустойки на 90 %, оскільки матеріалами справи не підтверджено наявності виняткових обставин для зменшення неустойки.
Згідно із частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Таким чином, на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі, і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (пені) до її розумного розміру.
Висновок щодо застосування норм права, а саме статті 551 ЦК України, неодноразово послідовно викладався Верховним Судом.
Відповідно до усталеної практики Верховного Суду суд, вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки), майновий стан сторін.
При цьому, ні у зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності (подібний висновок міститься у пункті 67 постанови Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №922/266/20).
Верховний Суд виснував, що визначення конкретного розміру зменшення штрафних санкцій належить до дискреційних повноважень суду. При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, які передбачені статтями 551 ЦК України щодо права зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) має забезпечити баланс інтересів сторін, та з дотриманням правил статті 86 ГПК України визначати конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов`язання, ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обстави справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.
Слід зазначити, що доводи апеляційної скарги не містять незгоди відповідача з відмовою судом першої інстанції у задоволенні клопотання відповідача про зменшення штрафних санкцій на 90%.
Судом апеляційної інстанції враховано, що згідно частини 4 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Разом з тим, судом апеляційної інстанції не встановлено порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до частини 1 статті 73, статей 76, 77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно із частиною 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Частинами 4, 5 статті 236 ГПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain»).
У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ від 05.02.2009 у справі «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03.07.2014 у справі «Мала проти України», від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України»).
Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ від 21.03.2000 у справі «Дюлоранс проти Франції», від 07 березня 2006 року у справі «Донадзе проти Грузії»).
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19.04.1994 у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).
Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», від 23.06.1993 у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії»).
Водночас ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Судом апеляційної інстанції при винесені даної постанови було надано обґрунтовані та вичерпні відповіді доводам апелянта із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду міста Києва від 10.07.2026 у справі №910/5022/26 прийняте з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.
Згідно статті 129 ГПК України судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
УХВАЛИВ:
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Автошини-прозоро» на рішення Господарського суду міста Києва від 10.07.2026 у справі №910/5022/26 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 10.07.2026 у справі №910/5022/26 залишити без змін.
3. Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
4. Матеріали справи №910/5022/26 повернути до Господарського суду міста Києва.
5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені у статтях 287, 288, 289 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя С.В. Владимиренко
Судді А.М. Демидова
І.П. Ходаківська