Ухвала № 140190135 у справі № 635/7176/25 від 25.08.2026

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 серпня 2026року

м. Київ

справа № 635/7176/25

провадження № 61-10821ск26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік О. М.,

Фаловської І. М.,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 27 лютого 2026 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 серпня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави в особі Державного бюро розслідувань про відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави в особі Державного бюро розслідувань про відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 000 000,00 гривень за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України, завдану співробітником ДБР при невиконанні ним вимог частини першої статті 214 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) стосовно внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань інформації з його повідомлення від 23 червня 2025 року.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області

від 27 лютого 2026 року, яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного суду від 05 серпня 2026 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами завдання йому моральної шкоди внаслідок невнесення заяви про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР, причинний зв`язок між діями працівників ДБР та настанням тих негативних наслідків, на які він посилався.

14 серпня 2026 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 27 лютого 2026 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 серпня 2026 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає

пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме що суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції не врахували правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постановах

від 21 лютого 2018 року у справі № 522/22008/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі №522/2201/15-ц.

Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній

або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.

Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пунктах 5.6 і 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зазначено, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).

За загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом ? моральною шкодою.

У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зроблений висновок про те, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Згідно із статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності, а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, позивач пов`язував завдання йому моральних страждань із неналежним, на його думку, розглядом посадовими особами ДБР його заяви про вчинення кримінального правопорушення та невнесенням відомостей до ЄРДР.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін

(частина перша статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність

або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування

(частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81

ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами завдання йому моральної шкоди внаслідок невнесення заяви про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР, причинний зв`язок між діями працівників ДБР та настанням тих негативних наслідків, на які він посилався.

З урахуванням вищенаведеного та правильно встановлених судами фактичних обставин цієї справи, Верховний Суд погоджується з такими висновками.

Для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення, насамперед спричинення позивачеві моральної шкоди.

При цьому слід ураховувати, що причинний зв`язок між шкодою, завданою потерпілому, та протиправним діянням заподіювача шкоди є однією

з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Причинно-наслідковий зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без будь-яких додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що позивач не надав достатніх, належних

і допустимих доказів на підтвердження факту заподіяння йому моральних страждань, факту наявності причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями (бездіяльністю) посадових осіб ДБР, а відтак обґрунтованим є висновок судів про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Крім того, однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване статтею 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, у тому числі бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення.

Згідно із частиною другою статті 307 КПК України ухвала слідчого судді

за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування може бути про: 1) скасування рішення слідчого

чи прокурора; 2) зобов`язання припинити дію; 3) зобов`язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги.

Таким чином, в ухвалі слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування забезпечується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду.

Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності

у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль

за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у ній. Проте, наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб саме по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої.

Сам факт винесення слідчим суддею процесуальних ухвал не тягне безумовний наслідок цивільно-правового характеру і не може бути доказом того, що дії та бездіяльність відповідача заподіяли позивачу моральної шкоди. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлено зазначену позивачем у касаційній скарзі ухвалу слідчого судді, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій слідчого ДБР і притягнення його до цивільно-правової відповідальності.

Судами правильно надано оцінку ухвалі слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва 15липня 2025 року, якою слідчий суддязобов`язав уповноважену особу ДБР внести до ЄРДР відомості про вчинені кримінальні правопорушення відповідно до заяви (повідомлення)

ОСОБА_1 від 23 червня 2025 року.

При цьому судами встановлено, що на виконання вказаної ухвали слідчого судді відомості за правовою кваліфікацією частини першої статті 396 Кримінального кодексу України 01 вересня 2025 року внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань, номер кримінального провадження 6202517[телефон приховано].

Тобто позивач реалізував своє право на оскарження процесуальних рішень слідчого. Доводи касаційної скарги у відповідній частині є безпідставними.

Верховний Суд звертає увагу заявника касаційної скарги, що правовою підставою для відмови у задоволенні його позову стало те, що в ході розгляду справи позивач не довів наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення, що відповідно до статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком.

Подібні висновки висловлені Верховним Судом у постановах:

від 30 січня 2019 року у справі № 199/1478/17 (провадження № 61-4779св18); від 08 вересня 2021 року у справі № 638/164/18 (провадження № 61-446св21); від 01 грудня 2021 року у справі № 638/3758/20 (провадження № 61-12540св21).

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 522/22008/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі №522/2201/15-ц, оскільки висновки, викладені в судових рішеннях, що оскаржуються, їм не суперечать.

У силу вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Тому відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України є підстави для визнання касаційної скарги ОСОБА_1 необґрунтованою та відмови у відкритті касаційного провадження.

Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 27 лютого 2026 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 серпня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави в особі Державного бюро розслідувань про відшкодування моральної шкоди.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

О. М. Ситнік

І. М. Фаловська