Харківський окружний адміністративний суд
61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
м.Харків
30 вересня 2026 року №520/27977/26
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Смагар С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (адреса 61022, Харківська область, м. Харків, майдан Свободи, буд. 5, корпус 1, офіс 16, ЄДРПОУ 14070760) до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФАРМАЦІЯ ІВАНОФРАНКІВЩИНИ» (адреса 61038, Харківська область, м. Харків, в`їзд Білостоцький, буд. 3, ЄДРПОУ 43643682) про стягнення адміністративно-господарських санкцій,
ВСТАНОВИВ:
Харківське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФАРМАЦІЯ ІВАНОФРАНКІВЩИНИ», у якому просить:
- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ФАРМАЦІЯ ІВАНОФРАНКІВЩИНИ» (61038, Харківська, Харків, в`їзд Білостоцький, 3, код ЄДРПОУ 43643682) на користь Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (майдан Свободи, буд. 5, Держпром, 1 під., 6 поверх, м. Харків, 61022, код ЄДРПОУ 14070760, отримувач: ГУК Харків обл/МТГ Харків/50070400, код: 37874947, р/р IBAN: [рахунок приховано] (банк отримувача: Казначейство України)) адміністративно-господарські санкції за незайняті робочі місця, призначені для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 346 020,94 грн (триста сорок шість тисяч двадцять грн 94 коп.).
Аргументуючи ці вимоги, позивач зазначив, що у 2025 році при середньообліковій чисельності штатних працівників 72 особи відповідач мав забезпечити працевлаштування осіб з інвалідністю на 3 робочих місцях, проте фактично середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю становила 1 особу, у зв`язку з чим 2 робочих місця залишились незайнятими. Розрахунок суми адміністративно-господарських санкцій сформовано в автоматизованому режимі за даними Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування та Централізованого банку даних з проблем інвалідності і надіслано відповідачу через вебпортал електронних послуг Пенсійного фонду України, однак у строк до 15 квітня 2026 року санкції відповідачем не сплачено. Указав також, що до санкцій за 2025 рік застосовується порядок, що діяв до набрання чинності Законом України № 4219-IX, а виконанням нормативу є саме працевлаштування осіб з інвалідністю, а не лише створення робочих місць, з посиланням на постанову Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 819/537/16.
Позов подано до суду засобами підсистеми «Електронний суд» 04 вересня 2026 року.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2026 року позовну заяву залишено без руху у зв`язку з поданням позову після закінчення тримісячного строку звернення до адміністративного суду без заяви про поновлення цього строку. 09 вересня 2026 року від позивача надійшло клопотання, у якому позивач виклав позицію про застосування шестимісячного строку звернення до суду, установленого статтею 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» в редакції Закону України від 21 серпня 2024 року № 3911-IX.
Ухвалою суду від 11 вересня 2026 року недоліки позовної заяви визнано усуненими, відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), відповідача зобов`язано надати суду копії всіх доказів, що стосуються предмету спору, і встановлено п`ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву. Цією ж ухвалою визначено, що питання дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду підлягає вирішенню під час розгляду справи.
25 вересня 2026 року засобами підсистеми «Електронний суд» до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач просить відмовити в задоволенні позову в повному обсязі та стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8000,00 грн. Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що у 2025 році мав 6 створених вакантних робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, про які щомісяця інформував центр зайнятості звітністю за формою № 3-ПН, а також що у 2025 році у нього працювали особи з інвалідністю. Указав також, що обов`язок роботодавця створити робочі місця для осіб з інвалідністю не супроводжується обов`язком самостійно здійснювати пошук таких осіб, позивач не надав доказів направлення до відповідача осіб з інвалідністю та відмов у їх працевлаштуванні, а розрахунок, сформований за даними програмного комплексу, не підтверджує вчинення правопорушення. Послався на постанову Верховного Суду від 13.05.2021 у справі № 260/554/19 та іншу практику Верховного Суду.
25 вересня 2026 року до суду надійшла відповідь на відзив, у якій позивач зазначив, що наявність вакантних посад і подання звітності за формою № 3-ПН не тотожні виконанню нормативу, відсутність направлень від центру зайнятості не звільняє роботодавця від обов`язку довести вжиття всіх залежних від нього заходів, а заявлені відповідачем витрати на професійну правничу допомогу є неспівмірними і мають бути зменшені до 500 грн.
Відповідно до частини 2 статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України заявами по суті справи є позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Заперечень на відповідь на відзив до суду не надходило.
Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.
Товариство з обмеженою відповідальністю «ФАРМАЦІЯ ІВАНОФРАНКІВЩИНИ» (код ЄДРПОУ 43643682) є юридичною особою, яка використовує найману працю.
Згідно з розрахунком сум адміністративно-господарських санкцій за 2025 рік, сформованим позивачем щодо відповідача, середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу відповідача за 2025 рік становила 72 особи, середньооблікова чисельність штатних працівників, яким відповідно до законодавства встановлено інвалідність, - 1 особа, норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю - 3 робочих місця, фонд оплати праці штатних працівників - 12456753,81 грн, середня річна заробітна плата штатного працівника - 173010,47 грн, кількість робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайнятих особами з інвалідністю, - 2, сума адміністративно-господарських санкцій - 346020,94 грн.
Згідно з квитанцією Пенсійного фонду України розрахунок сум адміністративно-господарських санкцій за 2025 рік розміщено в електронному кабінеті роботодавця на вебпорталі електронних послуг Пенсійного фонду України 10 березня 2026 року. Доказів сплати відповідачем адміністративно-господарських санкцій за 2025 рік матеріали справи не містять, і відповідач про їх сплату не стверджує.
Протягом січня - грудня 2025 року відповідач щомісяця подавав до Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості інформацію про попит на робочу силу (вакансії) за формою № 3-ПН, яку прийнято центром зайнятості, що підтверджується відмітками про прийняття, зокрема за січень 2025 року - від 27.01.2025, за березень - № 612 від 24.03.2025, за квітень - № 832 від 28.04.2025, за травень - № 1050 від 26.05.2025, за червень - № 1225 від 23.06.2025, за липень - № 1410 від 28.07.2025, за серпень - № 1610 від 25.08.2025, за вересень - вх. № 1807 від 22.09.2025, за жовтень - № 1311 від 27.10.2025, за листопад - № 1436 від 24.11.2025, за грудень - № 1672 від 22.12.2025, а також відміткою про прийняття звітності за лютий 2025 року № 386.
У кожному з наведених звітів відповідач зазначив 3 вакантні посади фармацевта та 3 вакантні посади асистента фармацевта з позначкою про те, що вони призначені для працевлаштування осіб з інвалідністю, які не досягли пенсійного віку, із зазначенням укомплектування вакансій за сприяння державної служби зайнятості. Отже, кількість заявлених відповідачем протягом усього 2025 року вакантних робочих місць для осіб з інвалідністю (6) перевищувала кількість не зайнятих особами з інвалідністю робочих місць, визначену позивачем у розрахунку (2).
Згідно з листом Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості, наданим на запит позивача від 16.03.2026 № 04-82/215 і доданим позивачем до позовної заяви, протягом 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ФАРМАЦІЯ ІВАНОФРАНКІВЩИНИ» надавало інформацію про попит на робочу силу (вакансії) за формою № 3-ПН з позначкою «особи з інвалідністю»; за направленням центру зайнятості жодну особу з інвалідністю не працевлаштовано; відмов роботодавця у працевлаштуванні осіб з інвалідністю не було.
Згідно з листом Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби України з питань праці, наданим на лист позивача від 08.04.2026 № 105/05-2026, заходи державного нагляду (контролю) щодо дотримання відповідачем вимог законодавства про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у 2025-2026 роках не проводилися.
У 2025 році у відповідача працювали особи з інвалідністю: ОСОБА_1 , прийнята на посаду фармацевта наказом від 10.08.2022 № 10.08-2К, інвалідність III групи якої встановлено безстроково, та ОСОБА_2 , прийнята на посаду адміністратора залу аптеки наказом від 28.11.2024 № 28.11-1К, інвалідність III групи якої підтверджується довідкою до акта огляду МСЕК серії 12 ААД № 066308, звільнена 09.05.2025 наказом від 07.05.2025 № 07.05-1К.
Стверджуючи про невиконання відповідачем у 2025 році нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю і несплату адміністративно-господарських санкцій, заявник ініціював даний спір.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з такого.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні визначає Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991 № 875-XII (далі - Закон № 875-XII).
Законом України від 15 січня 2025 року № 4219-IX, який набрав чинності 01 січня 2026 року, до Закону № 875-XII внесено зміни, зокрема статтю 20 цього Закону виключено. Водночас пунктом 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4219-IX збережено дію порядку нарахування і сплати адміністративно-господарських санкцій за періоди до 2026 року. Оскільки предметом спору є адміністративно-господарські санкції за 2025 рік, до спірних правовідносин підлягають застосуванню статті 18, 19 і 20 Закону № 875-XII у редакції, чинній до 01 січня 2026 року.
Згідно з частиною 3 статті 18 Закону № 875-XII підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для таких осіб умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Частиною 1 статті 19 Закону № 875-XII для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлено норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 4 відсотки середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Відповідно до частини 1 статті 20 Закону № 875-XII підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.
Адміністративно-господарські санкції за своєю правовою природою є заходом юридичної відповідальності суб`єкта господарювання за правопорушення у сфері господарювання. Відтак підставою для їх застосування є не сам по собі факт незайнятості робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, а невиконання роботодавцем обов`язків, покладених на нього законом.
Передбачена частиною 1 статті 20 Закону № 875-XII міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку сплатити адміністративно-господарські санкції на користь Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю має наставати або у разі порушення роботодавцем вимог частини 3 статті 18 Закону № 875-XII, а саме: невиділення та нестворення робочих місць, ненадання державній службі зайнятості інформації, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, або у разі безпідставної відмови у працевлаштуванні особи з інвалідністю, яка звернулася до роботодавця самостійно чи була направлена до нього державною службою зайнятості.
Обов`язок працевлаштування осіб з інвалідністю значною мірою покладено на державну службу зайнятості, яка на підставі поданої роботодавцями інформації про вакантні посади визначає кількість вакантних посад для осіб з інвалідністю, проводить пошук та направлення таких осіб до роботодавців. До обов`язків роботодавця належать створення робочих місць для осіб з інвалідністю, звітування перед центром зайнятості щодо наявності вакантних робочих місць та працевлаштування осіб з інвалідністю, які звертаються безпосередньо до роботодавця або направляються для працевлаштування центром зайнятості.
Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для осіб з інвалідністю, є звіт форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)». За своїм призначенням такий звіт є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю і, водночас, запитом про направлення на підприємство осіб з інвалідністю для працевлаштування. В умовах дії воєнного стану, коли заходи державного нагляду (контролю) за додержанням роботодавцями вимог законодавства фактично не проводяться, саме звіт за формою № 3-ПН є тим документом, який підтверджує факт створення робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю.
Роботодавець, який створив робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, своєчасно та в повному обсязі проінформував про них державну службу зайнятості і не відмовляв у працевлаштуванні особам з інвалідністю, вжив усіх залежних від нього передбачених законодавством заходів для забезпечення відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленому нормативу. Незайнятість таких робочих місць з причин, які від роботодавця не залежать, зокрема через ненаправлення на них осіб з інвалідністю, не утворює складу правопорушення, за яке частиною 1 статті 20 Закону № 875-XII передбачено відповідальність.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 817/650/17, від 20 травня 2019 року у справі № 820/1889/17, від 12 липня 2019 року у справі № 812/1126/18, від 13 липня 2020 року у справі № 804/4097/18, від 11 вересня 2020 року у справі № 440/2010/19, від 03 серпня 2023 року у справі № 120/4975/22.
Щодо дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду суд зазначає таке.
Питання про те, який строк звернення до суду підлягає застосуванню у спірних правовідносинах, ухвалою від 11 вересня 2026 року визнано питанням застосування норм права, яке підлягає вирішенню під час розгляду справи.
Абзацом другим частини 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для звернення до адміністративного суду суб`єкта владних повноважень встановлюється тримісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб`єкту владних повноважень право на пред`явлення визначених законом вимог. Цим Кодексом та іншими законами можуть також встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду суб`єкта владних повноважень.
Законом України від 21 серпня 2024 року № 3911-IX статтю 20 Закону № 875-XII доповнено положенням, відповідно до якого позови про стягнення адміністративно-господарських санкцій і пені пред`являються протягом шести місяців після закінчення строку для самостійної сплати. Ця норма є спеціальною щодо тримісячного строку, встановленого абзацом другим частини 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки сама процесуальна норма допускає встановлення іншими законами інших строків звернення до суду суб`єкта владних повноважень.
Пунктом 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4219-IX збережено для періодів до 2026 року порядок нарахування і сплати адміністративно-господарських санкцій, що діяв до набрання чинності цим Законом. Строк пред`явлення позову про стягнення таких санкцій є невід`ємною складовою механізму їх сплати, оскільки саме з ним закон пов`язує примусове виконання обов`язку, не виконаного у строк для самостійної сплати. Позбавлення відділення Фонду шестимісячного строку для санкцій за 2025 рік означало б, що до одного й того самого обов`язку застосовано правила різних редакцій закону, а спеціальна норма, чинна протягом усього року порушення, втратила б значення саме на стадії її застосування. За наведеного суд доходить висновку, що до позовів про стягнення адміністративно-господарських санкцій за 2025 рік застосовується шестимісячний строк, установлений статтею 20 Закону № 875-XII у редакції Закону № 3911-IX.
Строк для самостійної сплати адміністративно-господарських санкцій за 2025 рік закінчився 15 квітня 2026 року, а позов подано 04 вересня 2026 року, тобто в межах шестимісячного строку. Отже, строк звернення до адміністративного суду позивачем не пропущено, а підстави для залишення позовної заяви без розгляду відсутні.
Щодо суті спору суд зазначає таке.
Матеріалами справи підтверджено, що протягом кожного місяця 2025 року відповідач інформував державну службу зайнятості про наявність вакантних посад, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, у кількості, яка перевищувала кількість не зайнятих особами з інвалідністю робочих місць, визначену позивачем у розрахунку. Звітність за формою № 3-ПН прийнята центром зайнятості, що підтверджується відмітками центру зайнятості про її прийняття, а також листом Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості, наданим самим позивачем.
Цим же листом центру зайнятості підтверджено, що відмов відповідача у працевлаштуванні осіб з інвалідністю протягом 2025 року не було. Доказів того, що до відповідача направлялися особи з інвалідністю або що такі особи зверталися до відповідача безпосередньо і їм було безпідставно відмовлено у працевлаштуванні, позивач суду не надав. Заходи державного нагляду щодо дотримання відповідачем вимог законодавства про працевлаштування осіб з інвалідністю у 2025-2026 роках не проводилися.
Крім того, у 2025 році відповідач фактично працевлаштовував осіб з інвалідністю, що підтверджено наказами про прийняття на роботу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та документами про встановлення їм інвалідності. Твердження відзиву про те, що у 2025 році у відповідача працювали три особи з інвалідністю, доказами не підтверджене, проте на висновки суду не впливає.
Робочі місця, зазначені у звітах за формою № 3-ПН, розташовані за місцями провадження відповідачем господарської діяльності в Івано-Франківській області, а звітність подавалась до Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості за місцезнаходженням відповідача. Центр зайнятості цю звітність прийняв і врахував, що підтверджується його листом, а позивач не навів норми, яка зобов`язувала б роботодавця інформувати про вакантні робочі місця для осіб з інвалідністю виключно центр зайнятості за місцем розташування кожного з таких робочих місць, і не надав доказів того, що через це державна служба зайнятості була позбавлена можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю на ці робочі місця.
Таким чином, відповідач створив робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, своєчасно та в повному обсязі проінформував про них державну службу зайнятості і не відмовляв у працевлаштуванні особам з інвалідністю, тобто вжив усіх залежних від нього передбачених законодавством заходів для забезпечення виконання нормативу. Незайнятість цих робочих місць зумовлена ненаправленням на них осіб з інвалідністю, тобто причинами, які від відповідача не залежать.
Довід позивача про те, що виконанням нормативу є саме працевлаштування осіб з інвалідністю, а не лише створення робочих місць, з посиланням на постанову Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 819/537/16, суд відхиляє. Сам по собі факт невиконання нормативу є лише підставою для перевірки того, чи допустив роботодавець правопорушення, проте не свідчить про його вчинення. Відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій настає не за результат, який від роботодавця не залежить, а за невиконання ним власних обов`язків, установлених частиною 3 статті 18 Закону № 875-XII, або за безпідставну відмову у працевлаштуванні особи з інвалідністю. Жодної з цих обставин у справі не встановлено.
З тих самих підстав суд відхиляє доводи відповіді на відзив про те, що подання звітності за формою № 3-ПН не тотожне виконанню нормативу, а відсутність направлень від центру зайнятості не звільняє роботодавця від обов`язку довести вжиття всіх залежних від нього заходів. Відповідач такі обставини довів належними і допустимими доказами - щомісячними звітами за формою № 3-ПН з відмітками центру зайнятості про їх прийняття, документами про працевлаштування осіб з інвалідністю, а позивач, який сам долучив до позовної заяви лист центру зайнятості про відсутність відмов роботодавця у працевлаштуванні осіб з інвалідністю, цих обставин не спростував.
Посилання позивача на те, що органи Державної служби України з питань праці в умовах воєнного стану не здійснюють перевірок виконання нормативу, висновків суду не змінює. Відсутність перевірок не звільняє позивача від обов`язку довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги (частина 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України), а наявні у справі докази свідчать про відсутність у діях відповідача складу правопорушення.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Відповідно до частини 1 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
За наведеного суд доходить висновку, що правові підстави для стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій за 2025 рік відсутні.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, пункт 29).
Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Решта доводів та аргументів сторін, наведених у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовує.
Отже, позовні вимоги є необґрунтованими, а в задоволенні адміністративного позову належить відмовити повністю.
Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст.139-143 КАС України.
Щодо заяви відповідача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає таке.
Відповідно до частин 1, 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Частиною 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання цих вимог суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України). Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат (частина 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
У відзиві відповідач просить стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8000,00 грн, на підтвердження чого надав договір про надання правничої допомоги від 27.06.2023 № 27-06-23/Ф-І, укладений з Адвокатським об`єднанням «СТАТУС ЛЕКС», додаток № 4 до нього від 14.09.2026 та акт № 16 від 25.09.2026, складений виконавцем за цим договором, за яким надано послуги з ознайомлення з позовною заявою (1 година, 2000,00 грн) та складання відзиву на позовну заяву (2 години, 6000,00 грн). Умовами додатку до договору оплату послуг поставлено в залежність від ухвалення рішення на користь відповідача.
Позивач у відповіді на відзив заперечив проти відшкодування таких витрат, указавши на їх неспівмірність з огляду на незначну складність справи, і просив зменшити їх розмір до 500 грн.
Оцінюючи співмірність заявлених витрат, суд ураховує, що справа розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, судових засідань не проводилось, правова позиція відповідача ґрунтується на усталеній судовій практиці і не потребувала значного обсягу правового аналізу, а відзив, підписаний директором відповідача, за змістом є типовим процесуальним документом цієї категорії справ, основу якого становлять щомісячні звіти за формою № 3-ПН. Час, зазначений в акті, та погодинна вартість послуг не відповідають складності виконаної роботи. За таких обставин суд вважає співмірним і обґрунтованим розмір витрат на професійну правничу допомогу 3000,00 грн (три тисячі гривень 00 копійок), а в решті заявлених витрат відшкодування не підлягає.
Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 90, 122, 123, 132, 134, 139, 143, 241-246, 250, 255, 257, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
У задоволенні позову Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (адреса 61022, Харківська область, м. Харків, майдан Свободи, буд. 5, корпус 1, офіс 16, ЄДРПОУ 14070760) до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФАРМАЦІЯ ІВАНОФРАНКІВЩИНИ» (адреса 61038, Харківська область, м. Харків, в`їзд Білостоцький, буд. 3, ЄДРПОУ 43643682) про стягнення адміністративно-господарських санкцій відмовити повністю.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (адреса 61022, Харківська область, м. Харків, майдан Свободи, буд. 5, корпус 1, офіс 16, ЄДРПОУ 14070760) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФАРМАЦІЯ ІВАНОФРАНКІВЩИНИ» (адреса 61038, Харківська область, м. Харків, в`їзд Білостоцький, буд. 3, ЄДРПОУ 43643682) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 (три тисячі) гривень 00 копійок.
Рішення ухвалене та повне судове рішення складено 30 вересня 2026 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Другого апеляційного адміністративного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя С.В. Смагар