ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 140/1852/25
адміністративне провадження № К/990/1147/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Загороднюка А.Г.,
суддів: Білак М.В., Соколова В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2025 року (суддя Сорока Ю.Ю.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2025 року (судді : Шевчук С.М., Кухтей Р.В., Нос С.П.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області (далі - відповідач), у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Волинській області від 13 квітня 2023 року № 102-к, яким вирішено звільнити ОСОБА_1 18 квітня 2023 року у зв`язку зі скороченням чисельності і штату працівників відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Кодексу законів про працю України;
- поновити ОСОБА_1 в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Волинській області на рівнозначній посаді;
- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу, а саме з 19 квітня 2023 року по дату поновлення його на посаді виходячи з розрахунку 1400,20 грн середньоденної заробітної плати.
На обґрунтування позову позивач зазначив, що з 01 квітня 2019 року обіймав посаду заступника начальника управління - начальника відділу профілактики страхових випадків Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Волинській області.
Наказом Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Волинській області від 13 квітня 2023 року №102-к його звільнено з 18 квітня 2023 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників, зумовленим реорганізацією Фонду соціального страхування України та його органів шляхом приєднання до Пенсійного фонду України.
Позивач стверджував, що його звільнення проведено без дотримання гарантій, установлених частиною другою статті 40 та статтею 49-2 КЗпП України, оскільки йому не було індивідуально запропоновано усі вакантні посади, які він міг обіймати з урахуванням освіти, кваліфікації та досвіду роботи.
Зокрема, позивач посилався на те, що у період від попередження про наступне вивільнення до дати звільнення в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Волинській області існувало 125 вакантних посад, серед яких були, зокрема, дві посади, що не належали до посад державної служби: провідного інспектора відділу господарського обслуговування та матеріально-технічного забезпечення управління адміністративного забезпечення та провідного інспектора загального відділу управління адміністративного забезпечення.
За твердженням позивача, жодна із зазначених посад йому персонально не пропонувалася, натомість відповідач обмежився загальним інформуванням щодо наявних вакансій та можливості звернення із заявою про працевлаштування.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що посади працівників Фонду соціального страхування України на відміну від працівників Пенсійного фонду не належать до посад державної служби. На зазначених працівників поширюється законодавство про працю.
При цьому чинним законодавством України не передбачено можливості переведення працівника, на якого поширюється законодавство про працю, на посаду державної служби в новоутвореному державному органі без проходження відповідного конкурсу.
Приймаючи рішення про припинення Фонду соціального страхування України, законодавець не встановив механізму переведення працівників Фонду, на яких поширюється законодавство про працю, на посади державної служби в Пенсійному фонді України чи його територіальних органах.
З огляду на те, що позивач не мав статусу державного службовця, суд дійшов висновку про неможливість його переведення на посади державної служби без дотримання спеціального порядку вступу на державну службу, встановленого Законом України «Про державну службу».
Водночас суд першої інстанції урахував, що відповідач завчасно вжив заходів для інформування позивача про наявність вакансій в органах Пенсійного фонду України, тоді як позивач із відповідними заявами та документами щодо працевлаштування не звертався.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2025 року апеляційну скаргу позивача задоволено частково, рішення суду першої інстанції змінено в частині мотивів його прийняття, а в іншій частині залишено без змін.
Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині мотивів відмови в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до пункту 2 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» № 1105-XIV та відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань правонаступником припиненого шляхом реорганізації Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Волинській області є Пенсійний фонд України (ідентифікаційний код 00035323), а не Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області (ідентифікаційний код 13358826).
Водночас позовні вимоги про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу позивач пред`явив до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області, яке, за висновком суду апеляційної інстанції, не є правонаступником реорганізованого органу, а отже, не є належним відповідачем у цій справі.
При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції не надав належної оцінки питанню визначення належного відповідача та не здійснив його заміни або не залучив до участі у справі належного відповідача.
Водночас, посилаючись на приписи статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції вказав, що на стадії апеляційного перегляду справи суд позбавлений процесуальної можливості замінити неналежного відповідача належним або залучити до участі у справі другого відповідача.
З огляду на це суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що за встановлених обставин позовні вимоги, заявлені до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області як неналежного відповідача, не підлягають задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині мотивів відмови в задоволенні позову.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Підставами касаційного оскарження скаржник визначив пункти 1 та 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Скаржник посилається на неправильне застосування судами частини шостої статті 36, частини другої статті 40 та частини третьої статті 49-2 КЗпП України та наполягає, що суд першої інстанції помилково ототожнив правовий режим посад державної служби з правовим режимом інших посад у територіальному органі Пенсійного фонду України.
Особливу увагу скаржник звертає на дві вакантні посади, які не належали до державної служби та які йому індивідуально не пропонувалися.
Крім того, скаржник не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області є неналежним відповідачем у цій справі. У цій частині він посилається на положення пункту 2 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» № 1105-XIV у редакції Закону України № 2620-IX, статей 104, 105 Цивільного кодексу України та статті 48 КАС України.
На переконання скаржника, зазначені норми законодавства у їх системному взаємозв`язку свідчать про те, що правонаступництво у зв`язку з припиненням Фонду соціального страхування України та його органів не обмежувалося виключно Пенсійним фондом України як центральним органом, а передбачало також фактичний перехід відповідних повноважень та функцій до його територіальних органів.
Рух касаційної скарги
Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2026 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2025 року у справі № 140/1852/25.
Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2026 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 працював в Управлінні виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Волинській області та не мав статусу державного службовця.
Законом України від 21 вересня 2022 року №2620-IX передбачено припинення Фонду соціального страхування України та управлінь його виконавчої дирекції шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 01 січня 2023 року.
Наказом Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Волинській області від 13 квітня 2023 року №102-к ОСОБА_1 18 квітня 2023 року звільнено з посади заступника начальника управління начальника відділу профілактики страхових випадків управління виконавчої дирекції Фонду соціальною страхування України у Волинській області на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
У період між попередженням про наступне вивільнення та звільнення у штаті Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області існували вакантні посади.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Джерела права й акти їх застосування
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права.
Водночас частина друга цієї статті забороняє суду касаційної інстанції встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій або були ними відхилені, вирішувати питання про достовірність доказів, перевагу одних доказів над іншими, збирати чи додатково перевіряти докази.
Частиною третьою статті 341 КАС України передбачено можливість врахування судом касаційної інстанції висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Після звернення ОСОБА_1 із касаційною скаргою Верховним Судом сформовано правові висновки щодо застосування норм матеріального права у правовідносинах, пов`язаних зі звільненням працівників Фонду соціального страхування України внаслідок реорганізації цього Фонду шляхом приєднання до Пенсійного фонду України, зокрема в постановах від 12 травня 2026 року у справі №592/6585/23, від 11 червня 2026 року у справі №380/11180/23 та від 29 червня 2026 року у справі №240/6245/25.
Ці висновки підлягають врахуванню під час касаційного перегляду цієї справи.
Згідно з пунктом 2 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» у редакції Закону №2620-IX Фонд соціального страхування України та управління його виконавчої дирекції припинено шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 01 січня 2023 року.
Цією ж нормою встановлено, що Пенсійний фонд України та його територіальні органи є правонаступниками Фонду соціального страхування України, його виконавчої дирекції, управлінь виконавчої дирекції Фонду та їх відділень.
Відповідно до частини першої статті 104 ЦК України юридична особа припиняється внаслідок реорганізації або ліквідації. У разі реорганізації майно, права та обов`язки юридичної особи переходять до її правонаступників.
Частина шоста статті 36 КЗпП України передбачає, що у разі зміни роботодавця, а також у разі реорганізації юридичної особи дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи роботодавця можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу.
Пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України передбачено можливість розірвання трудового договору у випадку змін в організації виробництва і праці, у тому числі реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з цієї підстави допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Частина третя статті 49-2 КЗпП України пов`язує процедуру вивільнення працівника з одночасним пропонуванням йому іншої роботи на тому самому підприємстві, в установі чи організації.
Водночас правовий статус працівників Фонду соціального страхування України і правовий статус державних службовців Пенсійного фонду України не є тотожними.
Відносини щодо вступу на державну службу, її проходження і припинення регулюються Законом України від 10 грудня 2015 року №889-VIII «Про державну службу».
Частиною третьою статті 5 Закону №889-VIII установлено, що норми законодавства про працю застосовуються до державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідно до статті 21 Закону №889-VIII вступ на державну службу здійснюється шляхом призначення громадянина України на посаду державної служби у визначеному цим Законом порядку.
У період дії воєнного стану частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» передбачена можливість призначення на посади державної служби без конкурсного відбору, проте таке призначення здійснюється на підставі заяви особи та відповідних документів, що підтверджують громадянство, освіту та досвід роботи.
Отже, скасування конкурсного відбору в період дії воєнного стану не перетворює призначення на посаду державної служби на переведення працівника за правилами КЗпП України.
Оцінка висновків судів попередніх інстанцій та доводів касаційної скарги
Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо обов`язку роботодавця запропонувати позивачу вакантні посади в територіальному органі Пенсійного фонду України, Верховний Суд виходить із такого.
У постановах від 12 травня 2026 року у справі №592/6585/23 та від 11 червня 2026 року у справі №380/11180/23 Верховний Суд дійшов висновків про те, що чинним законодавством України не передбачено переведення працівника, посада якого скорочується та на якого поширюється дія законодавства про працю, на посаду державної служби в органах Пенсійного фонду України як юридичної особи публічного права, що також наділені функціями у сфері загальнообов`язкового державного страхування (пенсійне страхування).
При цьому законодавець, приймаючи рішення про припинення Фонду соціального страхування України, не передбачив спеціального механізму переведення працівників Фонду, трудові відносини з якими регулювалися КЗпП України, на посади державної служби в Пенсійному фонді України чи його територіальних органах.
Інтеграція функцій Фонду соціального страхування України до системи Пенсійного фонду України не зумовила зміни встановленого законом спеціального порядку вступу на державну службу.
Отже, положення частин другої статті 40 та статті 49-2 КЗпП України не створювали для позивача безумовного права на переведення на вакантні посади державної служби поза процедурою, встановленою Законом України «Про державну службу» №889-VIII та, у період воєнного стану, частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
З огляду на це висновок суду першої інстанції про неможливість переведення позивача до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області на посади державної служби без дотримання спеціального порядку вступу на державну службу, встановленого Законом України «Про державну службу» №889-VIII, а отже, відсутність у відповідача обов`язку здійснити таке переведення узгоджується з наведеними правовими позиціями Верхового Суду.
Разом із тим зазначений висновок стосується лише вакантних посад державної служби та не охоплює питання щодо інших вакантних посад, на які поширювалося трудове законодавство.
Як убачається з доводів позивача, викладених у позовній заяві, апеляційній та касаційній скаргах, у відповідний період у Головному управлінні Пенсійного фонду України у Волинській області існували також вакантні посади, які не належали до посад державної служби.
На зайняття таких посад не поширюється спеціальний порядок вступу на державну службу, встановлений Законом № 889-VIII. Відтак питання щодо можливості запропонування позивачу таких вакансій підлягало вирішенню з урахуванням гарантій, передбачених частиною другою статті 40 та статтею 49-2 КЗпП України.
З огляду на це суд першої інстанції мав перевірити доводи позивача щодо наявності вакантних посад, які не належали до посад державної служби, та встановити обставини, що мають значення для вирішення питання про виконання роботодавцем обов`язку щодо їх пропонування працівникові, що підлягав вивільненню.
У постанові від 29 червня 2026 року у справі № 240/6245/25 Верховний Суд також розмежував питання зайняття посад державної служби та питання наявності вакантної посади, яка до посад державної служби не належала.
У зазначеній справі, залишаючи без змін судові рішення про відмову в задоволенні позову, Верховний Суд, зокрема, врахував установлену судами обставину, що відповідна вакантна посада, яка не належала до посад державної служби та, на думку позивачки, мала бути їй запропонована, була запропонована іншій працівниці, яка користувалася спеціальними трудовими гарантіями, передбаченими статтями 184, 186-1 КЗпП України.
Отже, для правової оцінки дотримання роботодавцем вимог статей 40 та 49-2 КЗпП України щодо вакансій, які не належать до посад державної служби, необхідно встановити та оцінити конкретні обставини щодо кожної такої вакансії.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції зазначених обставин не встановив.
Зокрема, суд не надав оцінки доводам позивача про існування в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Волинській області в період від його попередження про наступне вивільнення до дати звільнення двох конкретно визначених вакантних посад, які не належали до посад державної служби, а саме: провідного інспектора відділу господарського обслуговування та матеріально-технічного забезпечення управління адміністративного забезпечення та провідного інспектора загального відділу управління адміністративного забезпечення.
Відповідно, суд не встановив вимог до кандидатів на зайняття зазначених посад та не з`ясував, чи відповідав цим вимогам позивач. Крім того, суд не встановив періоду, протягом якого зазначені посади були вакантними, не перевірив наявність інших працівників, які могли мати переважне право на їх зайняття або користуватися спеціальними трудовими гарантіями, а також не з`ясував причин, з яких ці посади не були запропоновані позивачу.
За таких обставин посилання суду першої інстанції на спеціальний порядок вступу на державну службу не давало підстав для висновку про дотримання роботодавцем установлених КЗпП України гарантій при вивільненні позивача, оскільки залишило поза оцінкою питання щодо наявності та можливості пропонування йому вакантних посад, на які зазначений порядок не поширювався.
Суд апеляційної інстанції зазначених недоліків не усунув, оскільки, змінивши мотиви рішення суду першої інстанції, відмовив у задоволенні позову з підстав пред`явлення позовних вимог до неналежного відповідача. Унаслідок цього суд апеляційної інстанції не надав правової оцінки доводам позивача щодо дотримання гарантій, передбачених частиною другою статті 40 та статтею 49-2 КЗпП України, у частині наявних вакантних посад, які не належали до посад державної служби.
Щодо суб`єктного складу учасників справи
Надаючи оцінку висновкам суду апеляційної інстанції щодо належності відповідача, Верховний Суд ураховує таке.
За змістом пункту 2 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1105-XIV законодавець визначив правонаступниками Фонду соціального страхування України, його виконавчої дирекції та управлінь як Пенсійний фонд України, так і його територіальні органи.
Водночас у постанові Верховного Суду від 12 травня 2026 року у справі №592/6585/23, з урахуванням відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, установлених у тій справі, сформовано висновок про те, що правонаступником відповідного обласного управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України є Пенсійний фонд України, а не його територіальне управління.
Отже, висновок апеляційного суду у цій справі про те, що суб`єктом, до якого перейшли права й обов`язки припиненого Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Волинській області, є Пенсійний фонд України (ідентифікаційний код 00035323), а не Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області (ідентифікаційний код 13358826) узгоджується з підходом Верховного Суду щодо належного відповідача в цій категорії справ.
Водночас встановлення неналежності первісного відповідача не звільняє суд від обов`язку належним чином застосувати передбачений процесуальним законом механізм визначення складу учасників справи.
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 48 КАС України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд першої інстанції до ухвалення рішення, за наявності передбачених законом умов, вирішує питання про заміну первісного відповідача належним або про залучення іншої особи як другого відповідача.
Частиною сьомою статті 48 КАС України встановлено, що заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції.
У постанові Верховного Суду від 29 квітня 2026 року у справі №160/17798/20 колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду звернула увагу, що визначення відповідача є правом позивача, однак встановлення належності відповідача та обґрунтованості позову є обов`язком суду.
Якщо суд першої інстанції встановлює або має підстави встановити, що позов пред`явлений не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, він повинен застосувати процесуальний механізм статті 48 КАС України, а не обмежуватися остаточною відмовою у позові з цієї причини.
У цій же постанові Верховний Суд наголосив, що апеляційний суд не наділений повноваженнями здійснити заміну неналежного відповідача належним після ухвалення рішення судом першої інстанції, проте ця обставина не легалізує процесуальну помилку, допущену судом першої інстанції.
Такий підхід узгоджується і з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду щодо публічного правонаступництва.
Так, у постанові від 08 грудня 2021 року у справі №9901/348/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при публічному правонаступництві обов`язок щодо відновлення порушеного права покладається на орган, компетентний таке право відновити, а при визначенні процесуального правонаступника суд повинен виходити не лише з формального припинення певної юридичної особи, а й з того, якому суб`єкту передані відповідні функції та компетенція.
Застосування цього підходу у справі ОСОБА_1 має особливе значення, оскільки заявлені позовні вимоги стосуються, з одного боку, наказу про звільнення, прийнятого Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Волинській області, а з іншого - поновлення трудових прав позивача та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. При цьому оцінка можливості реального виконання вимог про поновлення на посаді та відновлення інших трудових прав пов`язана з визначенням суб`єкта, до компетенції якого належить відповідне питання після припинення органу, що видав наказ про звільнення.
Тому питання належного суб`єктного складу у цій справі мало вирішуватися з урахуванням змісту кожної заявленої позовної вимоги, характеру правонаступництва, відомостей Єдиного державного реєстру, правового статусу Пенсійного фонду України та Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області, а також обсягу їхніх функцій і повноважень щодо відновлення порушених прав позивача.
Суд першої інстанції такого аналізу не здійснив та не вирішив питання про необхідність заміни первісного відповідача або залучення Пенсійного фонду України до участі у справі як другого відповідача відповідно до статті 48 КАС України.
Суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про неналежність первісного відповідача, дійсно не мав процесуальної можливості самостійно здійснити його заміну на стадії апеляційного перегляду. Однак зазначена обставина не усуває допущеного судом першої інстанції порушення процесуального порядку визначення належного суб`єктного складу та не може бути підставою для залишення без належного розгляду матеріально-правових вимог позивача.
За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про те, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, не може вважатися достатнім для остаточного вирішення спору без з`ясування питання про належний склад відповідачів у порядку статті 48 КАС України та забезпечення розгляду заявлених вимог за участю суб`єктів, на яких відповідно до характеру спірних правовідносин можуть бути покладені обов`язки щодо відновлення порушених прав позивача.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За приписами статті 242 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим та ґрунтуватися на засадах верховенства права.
Відповідно до статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень і направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази за умови обґрунтованості відповідних підстав касаційного оскарження.
Якщо порушення допущені судом першої інстанції і не можуть бути усунуті судом апеляційної інстанції, справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, які перешкодили повному встановленню обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.
По-перше, суд не вирішив питання щодо належного суб`єктного складу учасників справи відповідно до статті 48 КАС України та не з`ясував необхідності заміни первісного відповідача або залучення іншого відповідача з огляду на характер спірних правовідносин та особливості правонаступництва.
По-друге, суд не дослідив доводи позивача та відповідні докази щодо наявності у Головному управлінні Пенсійного фонду України у Волинській області вакантних посад, які не належали до посад державної служби, хоча ці обставини мали істотне значення для вирішення питання про дотримання роботодавцем гарантій, передбачених законодавством у разі вивільнення працівника.
По-третє, суд першої інстанції поширив висновки щодо спеціального порядку вступу на державну службу на оцінку доводів позивача стосовно вакантних посад, правовий режим яких не визначався законодавством про державну службу, та не здійснив окремої правової оцінки цих доводів крізь призму частини другої статті 40 та статті 49-2 КЗпП України.
Суд апеляційної інстанції зазначених недоліків не усунув. Змінивши мотиви рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зосередився на питанні належності відповідача та відмовив у задоволенні позову з відповідних процесуальних підстав, не дослідивши питання щодо дотримання роботодавцем установлених трудовим законодавством гарантій при вивільненні позивача.
За таких обставин установлені статтею 341 КАС України межі повноважень суду касаційної інстанції унеможливлюють ухвалення у цій справі нового рішення про задоволення або відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки це потребувало б установлення обставин, які судами попередніх інстанцій не досліджувалися, та оцінки доказів, що виходить за межі компетенції Верховного Суду як суду права.
З огляду на викладене касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення судів попередніх інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду суду належить вирішити питання щодо належного складу учасників справи відповідно до статті 48 КАС України з урахуванням характеру правонаступництва, визначеного Законом № 2620-IX, відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, а також правового статусу, функцій і компетенції Пенсійного фонду України та Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області щодо кожної із заявлених позовних вимог.
Суду необхідно встановити, чи були у юридично значимий період (від попередження позивача про вивільнення до дати звільнення) вакантними посади, на які посилається позивач та які не належали до посад державної служби, визначити кваліфікаційні вимоги до їх зайняття та з`ясувати відповідність їм позивача; перевірити, чи існували передбачені законом причини, що унеможливлювали їх пропонування позивачу, зокрема права або гарантії інших працівників; з`ясувати, чи було виконано обов`язок щодо персонального пропонування іншої роботи у розумінні частини другої статті 40 та статті 49-2 КЗпП України.
При цьому суду необхідно чітко розмежувати правовий режим посад державної служби та посад, які до державної служби не належать, і врахувати правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 12 травня 2026 року у справі № 592/6585/23, від 11 червня 2026 року у справі № 380/11180/23 та від 29 червня 2026 року у справі № 240/6245/25.
Наведені в цій постанові висновки та вказівки Верховного Суду спрямовані на забезпечення повного встановлення обставин справи та правильного застосування норм матеріального і процесуального права та не визначають наперед результату нового розгляду справи.
Судові витрати
Оскільки за результатами касаційного перегляду справа направляється на новий розгляд і остаточного рішення щодо суті спору не ухвалено, розподіл судових витрат на цій стадії не здійснюється.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2025 року у справі №140/1852/25 скасувати.
Справу №140/1852/25 направити на новий розгляд до Волинського окружного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач судді А.Г. Загороднюк М.В. Білак В.М. Соколов