ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 520/18224/25
адміністративне провадження № К/990/855/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Уханенка С.А., Соколова В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2025 року (судді: Катунов В.В., Чалий І.С., Подобайло З.Г.) у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час розрахунку при звільненні та виключенні зі списків особового складу частини з 12 червня 2021 року по 22 квітня 2025 року;
- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток з 12 червня 2021 року по 22 квітня 2025 року.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що відповідач несвоєчасно провів з ним остаточний розрахунок при звільненні, у зв`язку з чим, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), зобов`язаний виплатити йому середній заробіток за час затримки такого розрахунку.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 17 вересня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 11 червня 2021 року по 02 квітня 2022 року. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 11 червня 2021 року по 02 квітня 2022 року в сумі 23 499,97 грн з відрахуванням належних податків і зборів. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що публічну службу позивача припинено 11 червня 2021 року, тоді як належні йому суми грошового забезпечення, компенсації основної та додаткової відпустки, а також одноразової грошової допомоги при звільненні відповідачем виплачено лише 22 квітня 2025 року, отже подія несвоєчасного розрахунку при звільненні має місце у спірних правовідносинах. Водночас суд дійшов висновку, що середній заробіток підлягає нарахуванню лише по 02 квітня 2022 року, оскільки з цієї дати позивача повторно зараховано на публічну службу у зв`язку з призовом на військову службу за мобілізацією, під час якої він отримував грошове забезпечення, а подвійна оплата одного й того ж самого часу проходження публічної служби є недопустимою. Керуючись принципами справедливості та пропорційності, суд першої інстанції вважав належним і достатнім способом захисту порушеного права позивача присудження на його користь середнього заробітку за період з 11 червня 2021 року по 02 квітня 2022 року у розмірі 23 499,97 грн, що становить 20 відсотків від загального розміру середнього заробітку за вказаний період - 117 499,84 грн (474,43 грн середньоденного грошового забезпечення Ч 294 календарних дні затримки розрахунку).
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2025 року рішення суду першої інстанції від 17 вересня 2025 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 12 червня 2021 року по 02 квітня 2025 року. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12 червня 2021 року по 22 квітня 2025 року в сумі 25 511,90 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції погодився з висновком про те, що при звільненні позивача зі служби відповідач не провів з ним повного розрахунку, оскільки не виплатив в повному обсязі належні йому суми грошового забезпечення, компенсації основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні, адже такі виплачені на виконання рішення суду у справі № 520/31410/24 лише 22 квітня 2025 року. Отже, апеляційний суд дійшов висновку про наявність затримки розрахунку при звільненні.
Водночас апеляційний суд вважав помилковим висновок суду першої інстанції щодо обмеження періоду нарахування середнього заробітку по 02 квітня 2022 року, зазначаючи, що факт прийняття позивача на публічну службу та отримання ним грошового забезпечення не впливає на обов`язок відповідача провести повний розрахунок з позивачем у зв`язку з його попереднім звільненням. Період стягнення у цій справі, суд апеляційної інстанції визначив з 12 червня 2021 року (наступний день після виключення позивача зі списків військової частини) по 02 квітня 2025 року (день виплати недоплаченого грошового забезпечення).
Застосовуючи висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 08 жовтня 2015 року у справі № 489/6074/23 та від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, суд апеляційної інстанції урахував частку недоплаченого грошового забезпечення, яка становила 47,17% та була визначена як співвідношення 117 499,84 грн - суми грошового забезпечення, виплаченого на виконання рішення суду у справі № 520/31410/24 до 249 072,45 грн - загального розміру виплат, належного позивачу при звільненні), а також тривалість періоду, протягом якого позивач не звертався до суду за захистом свого права (з 11 червня 2021 року по 14 листопада 2024 року), та дійшов висновку, що належною та співмірною компенсацією за 114 календарних днів затримки є середній заробіток у розмірі 25 511,90 грн (114 календарних днів затримки х 474,43 грн середнього денного грошового забезпечення позивача = 54 085,02 грн) х 47,17% частки недоплаченого грошового забезпечення)).
Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування
Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та ухвалити в цій частині нове рішення, яким зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12 червня 2021 року по 22 квітня 2025 року в сумі 278 015,98 грн.
Касаційну скаргу подано з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Обґрунтовуючи касаційну скаргу, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував статтю 117 КЗпП України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 29 січня 2021 року у справі № 560/9586/22, щодо диференційованого підходу до періодів, за які стягується середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні в залежності від редакції дії статті 117 КЗпП України на відповідний період.
Скаржник доводить, що період з 12 червня 2021 року по 18 липня 2022 року регулюється статтею 117 КЗпП України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 2352-IX, тобто без обмеження строком нарахування у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. При цьому зменшення розміру відшкодування є правом, а не обов`язком суду. Водночас період з 19 липня 2022 року по 22 квітня 2025 року регулюється статтею 117 КЗпП України, в редакції Закону №2352-IX, яка обмежує період стягнення середнього заробітку шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Скаржник також наполягає, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив період, за який підлягає стягненню середній заробіток 114 календарними днями, не навівши належного обґрунтування.
За розрахунком скаржника, період затримки розрахунку з 12 червня 2021 року по 18 липня 2022 року становить 402 календарні дні, за які середній заробіток складає 190 720,86 грн (474,43 грн Ч 402 дні). За період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року, тобто протягом шести місяців, передбачених статтею 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, середній заробіток, за розрахунком скаржника, становить 87 295,12 грн (474,43 грн Ч 184 дні). Таким чином, скаржник вважає, що загальний розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню на його користь, становить 278 015,98 грн (190 720,86 грн + 87 295,12 грн).
Позиція інших учасників справи
Відповідач правом подати відзив на касаційну скаргу не скористався.
Рух касаційної скарги
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25 лютого року (судді: Загороднюк А.Г., Уханенка С.А., Соколов В.М.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2025 року у справі № 520/18224/25.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 28 вересня 2026 року (суддя: Загороднюк А.Г.) закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 проходив військову службу у лавах Державної прикордонної служби України.
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) від 11 червня 2021 року №247-ос ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» (у зв`язку із закінченням строку контракту); датою припинення військової служби є - 11 червня 2021 року .
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) від 02 квітня 2022 року №128-ос ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу загону для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період та до теперішнього часу проходить військову службу.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2025 року у справі №520/31410/24 визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення ОСОБА_1 перерахунку та доплати грошового забезпечення, грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за період з 03 лютого 2020 року по 31 грудня 2020 року з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про державний бюджет України на 2020 рік» на 01 січня 2020 року, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року № 704 з урахуванням раніше виплачених сум та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення, грошову допомогу на оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за період з 03 лютого 2020 року по 31 грудня 2020 року з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про державний бюджет України на 2020 рік» на 01 січня 2020 року, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року № 704 з врахуванням раніше виплачених сум.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення ОСОБА_1 перерахунку та доплати грошового забезпечення, грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за період з 01 січня 2021 року по 12 червня 2021 року з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про державний бюджет України на 2021 рік» на 01 січня 2021 року, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року № 704 з урахуванням раніше виплачених сум та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення, грошову допомогу на оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за період з 01 січня 2021 року по 12 червня 2021 року з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України Про державний бюджет України на 2021 рік на 01 січня 2021 року, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року № 704 з урахуванням раніше виплачених сум.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення ОСОБА_1 перерахунку та доплати грошової компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020, 2021 роки з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про державний бюджет України на 2021 рік» на 01 січня 2021 року, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осі б рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року № 704 з урахуванням раніше виплачених сум та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020, 2021 роки з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про державний бюджет України на 2021 рік» на 01 січня 2021 року, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року № 704 з урахуванням раніше виплачених сум.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення ОСОБА_1 перерахунку та доплати одноразову грошову допомогу по звільненню 12 червня 2021 року в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про державний бюджет України на 2021 рік» на 01 січня 2021 року, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб «від 30 серпня 2017 року № 704 з урахуванням раніше виплачених сум та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу по звільненню 12 червня 2021 року в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про державний бюджет України на 2021 рік» на 01 січня 2021 року, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року № 704 з урахуванням раніше виплачених сум.
22 квітня 2025 року на виконання рішення суду у справі №520/31410/24 позивач отримав 117 499,84 грн перерахованого грошового забезпечення, компенсації основної та додаткової відпустки та одноразової грошової допомоги при звільненні.
Уважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Джерела права та акти їхнього застосування
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною четвертою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII, у редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини третьої статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Позиція Верховного Суду
Предметом спору у цій справі є стягнення середнього заробітку за час затримки виплати позивачу належних сум при звільненні відповідно до частини другої статті 117 КЗпП України.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідач має обов`язок компенсувати позивачу затримку розрахунку при звільненні. Визначаючи розмір такої компенсації, суд апеляційної інстанції, застосувавши висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 08 жовтня 2015 року у справі № 489/6074/23, від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, урахував частку недоплаченого грошового забезпечення (47,17%), тривалість періоду, протягом якого позивач не звертався до суду за захистом свого права (з 11 червня 2021 року по 14 листопада 2024 року) та дійшов висновку, що належною та співмірною компенсацією за 114 календарних днів затримки є середній заробіток у розмірі 25 511,90 грн (114 календарних днів затримки х 474,43 грн середнього денного грошового забезпечення позивача = 54 085,02 грн) х 47,17% частки недоплаченого грошового забезпечення).
Позивач не погоджується з визначеним апеляційним судом розміром середнього заробітку. На його думку, період затримки розрахунку при звільненні необхідно розмежувати залежно від редакції статті 117 КЗпП України, чинної у відповідний період, а саме на періоди до та після 19 липня 2022 року. При цьому, як зазначає позивач, за період після 19 липня 2022 року підстави для застосування принципу співмірності відсутні, тоді як за період до цієї дати зменшення розміру середнього заробітку є правом, а не обов`язком суду. Крім того, позивач вважає необґрунтованим визначення апеляційним судом періоду затримки, за який підлягає стягненню середній заробіток, лише 114 календарними днями.
Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України у зв`язку з доводами касаційної скарги позивача про застосування судом апеляційної інстанції статті 117 КЗпП України без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 29 січня 2021 року у справі № 560/9586/22.
Надаючи оцінку оскаржуваному судовому рішенню у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, відповідно до статті 341 КАС України, Суд зазначає таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року.
У цій постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону № 2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.
Вказаний висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, містився зокрема й у постанові від 29 січня 2021 року у справі № 560/9586/22, на яку посилається позивач в доводах касаційної скарги.
Так, переглядаючи справу № 489/6074/23, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, нагадала, що у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).
Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».
При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):
розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».
Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».
Зі змісту наведеної норми Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.
За позицією Великої Палати Верховного Суду, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Велика Палата Верховного Суду повторила, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-то розумності, справедливості та пропорційності варто застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Статтю 117 КЗпП України необхідно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:
«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.».
В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, варто зазначити, що застосовуючи критерії, наведені у згаданій Великою Палатою у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Зокрема, у пунктах 58-60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування застосовано у справі № 489/6074/23 судом апеляційної інстанції і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивача на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі № 489/6074/23).
Варто зазначити, що обчислення середнього заробітку має відповідати висновкам, викладеним у вже згаданій постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, яка є орієнтиром для адміністративних судів у питанні розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку у відносинах, пов`язаних з проходженням публічної служби.
Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2025 року у справі № 420/2649/24.
Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, послуговуючись висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 08 жовтня 2015 року у справі № 489/6074/23, від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, загалом слушно вказав на наявність підстав для зменшення розміру відшкодуванням позивача з урахуванням принципів справедливості та пропорційності.
Водночас визначаючи конкретний розмір такої компенсації, суд апеляційної інстанції застосував наведені підходи неправильно.
Зокрема, суд апеляційної інстанції визначив істотність частки недоотриманого грошового забезпечення позивача, як співвідношення добровільно виплачених при виключенні зі складу військової частини сум (249 072,45 грн) до розміру недоплачених позивачеві при звільненні коштів (117 499,84 грн). Водночас таке співвідношення не дає підстав для визначення частки несвоєчасно виплачених сум. При цьому вказана судом сума 117 499,84 грн є довільною та не ґрунтується на жодних розрахунках.
Крім того, визначаючи загальний розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 12 червня 2021 року по 02 квітня 2025 року, суд апеляційної інстанції вдався до його зменшення до 114 календарних днів, вказавши на тривалу пасивну поведінку позивача, однак не навів ніяких обґрунтувань (розрахунку) застосування саме такого числового показника, що вказує на його довільність, та, своєю чергою, спотворює розрахунок.
У цьому контексті Суд зауважує, що відповідно до наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду, розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум, до того ж, одним з критеріїв для цього може бути поведінка сторін. Однак, це не означає можливості зменшувати суму відшкодування довільно, без жодного розрахунку числового виразника зменшення цієї суми.
Отже, суд апеляційної інстанції, правильно виходячи з можливості зменшення розміру компенсації, не навів достатнього обґрунтування застосованих ним показників та не здійснив належного розрахунку розміру середнього заробітку, що підлягає стягненню.
За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції щодо визначення розміру компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільненні не відповідає наведеним вище висновкам Верховного Суду щодо застосування статті 117 КЗпП України у подібних правовідносинах. Відтак Суд погоджується з доводами касаційної скарги про помилковість висновків суду апеляційної інстанції в частині визначення розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню на користь позивача.
Разом із тим за правилами частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У постанові від 16 березня 2023 року у справі №600/747/22-а Верховний Суд наголошував, що обов`язок суду встановити дійсні обставини справи під час розгляду адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з`ясування всіх обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого статтею 2 та частиною четвертою статті 9 КАС України, відповідно до змісту якого суд уживає передбачені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Виходячи із змісту принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві, саме на суд покладається обов`язок визначити характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування доказів.
У цій справі суд апеляційної інстанції не досліджував наявних у справі доказів та на їх підставі не встановлював розміру середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загального розміру належних позивачу при звільненні виплат (з дотриманням правила, щоб у розрахунку (формулі) одночасно не фігурували нараховані суми коштів (тобто, до оподаткування) та отримані позивачем (тобто після сплати з них податків та обов`язкових платежів), позаяк це спотворює розрахунок); частку коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачу при звільненні виплат, та, відповідно, не з`ясував відсотку суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала позивачу при звільненні.
Оскільки суд апеляційної інстанції не вжив усіх визначених законом заходів та не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, Верховний Суд уважає його висновки передчасними.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 353 КАС України).
З урахуванням наведеного, Суд дійшов висновку, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права, що є підставою для її скасування з направленням справи на новий судовий розгляд до цього ж суду.
Під час нового розгляду суду необхідно взяти до уваги викладене в мотивувальній частині цієї постанови, установити наведені в ній обставини, що входять до предмета доказування у цій справі, надати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам і постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2025 року у справі № 520/18224/25 скасувати.
Направити справу № 520/18224/25 на новий розгляд до Другого апеляційного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач судді А.Г. Загороднюк С.А. Уханенко В.М. Соколов