Постанова № 140208088 у справі № 320/19700/23 від 30.09.2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 320/19700/23

адміністративне провадження № К/990/50498/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Білак М.В., Соколова В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу адвокатки Богайчук Світлани Валентинівни, подану в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Київського окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року (суддя Горобцова Я.В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2025 року (судді: Чаку Є.В., Сорочко Є.О., Коротких А.Ю.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства економіки України про визнання протиправним та скасування рішення,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:

- визнати протиправними і скасувати наказ Міністерства економіки України (далі - Мінекономіки) з особового складу «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади генерального директора директорату зайнятості та трудової міграції 8 березня 2023 року №247-к, у зв`язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців»;

- поновити ОСОБА_1 на посаді генерального директора директорату зайнятості та трудової міграції, або на рівнозначній посаді;

- стягнути з Міністерства економіки України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 607041,32 грн.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що з 17 січня 2020 року обіймав посаду Генерального директора Директорату розвитку ринку праці та зайнятості (на дату звільнення - Директорат зайнятості та трудової міграції) Мінекономіки. Оскаржуваним наказом його звільнено у зв`язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців. Звільнення вважає незаконним, оскільки попередження про наступне вивільнення було здійснено неналежним чином, а саме, шляхом направлення його тексту з переліком вакантних посад у повідомленні на месенджер «Viber», однак особисто позивача із цим попередженням ознайомлено не було і він його не підписував, також не підписував переліків вакантних посад та будь-яких актів відмови від них. Позивач указав, що йому не було запропоновано всіх вакантних посад, наявних та тих, що з`явилися в період з дня отримання попередження до дня звільнення, які, як йому відомо, існували та на які було призначено осіб з меншим стажем роботи та нижчим рівнем кваліфікації, аніж мав позивач. Позивач стверджував, що всіх працівників було переведено до новоствореного Директорату, однак йому жодної з існуючих на той момент вакантних посад запропоновано не було, а натомість направлено в режим простою та звільнено через 6 місяців з дати ліквідації посади. Таким чином, відповідач не забезпечив передбачених статтею 87 Закону України від 10 грудня 2015 року №889-VIII "Про державну службу" (далі - Закон №889-VIII) та нормами статей 42, 49-2 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) гарантій працевлаштування при звільненні, що виразилося у непропонуванні всіх вакантних посад, що існували та з`явилися в новоутвореному Директораті протягом періоду з дня попередження до дня звільнення позивача, а також неврахуванні переважного права позивача на залишення на роботі.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Київський окружний адміністративний суд рішенням від 02 травня 2025 року, яке залишив без змін Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 24 вересня 2025 року, відмовив у задоволенні позову.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що Мінекономіки діяло у межах спірних правовідносин на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України, оскільки:

- в Законі №889-VIII відсутній обов`язок лише очно ознайомлюватись з кадровими документами та підписувати їх нарочно;

- щодо доводів позивача про його звільнення через шість місяців з дати ліквідації посади, суд установив, що позивач спершу знаходився в простої відповідно до наказу Мінекономіки від 01 листопада 2022 року №1479-К, згодом наказом Мінекономіки від 13 листопада 2022 року №1518-К були внесені зміни відповідно до якого ОСОБА_1 знаходився у простої з 03 листопада 2022 року до 08 листопада 2022 року. Надалі, відповідно до статті 3 Закону України від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР «Про відпустки», за бажанням ОСОБА_1 йому були надані невикористані відпустки, зокрема:

з 09 листопада 2022 року до 02 грудня 2022 року (наказ Мінекономіки від 09 листопада 2022 року №1452);

з 05 до 30 грудня 2022 року (наказ Мінекономіки від 05 грудня 2022 року №1569);

з 02 січня до 03 лютого 2023 року (наказ Мінекономіки від 30 грудня 2022 року №1869);

з 06 лютого до 07 березня 2023 року (наказ Мінекономіки від 13 січня 2023 року №53).

Суд врахував, що за правилами частини п`ятої статті 87 Закону №889-VIII наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

З огляду на наведені обставини та правове регулювання, суд висновував, що у зв`язку з перебуванням ОСОБА_1 у відпустці, Мінекономіки не мало підстав його звільнити, тому ОСОБА_1 був звільнений у перший робочий день після закінчення відпустки;

- щодо обставин скорочення посади державної служби та переважного права залишитися на роботі, суд установив, що Директорат розвитку ринку праці та умов оплати праці, в якому посаду генерального директора займав ОСОБА_2 і директорат зайнятості та трудової міграції, в якому ОСОБА_1 займав посаду генерального директора, відповідно до наказу Мінекономіки від 02.09.2022 № 2913 «Про структуру апарату Міністерства економіки України», виключено із структури Мінекономіки і утворено директорат праці та зайнятості.

Таким чином, в штатному розписі Міністерства замість двох посад генеральних директорів зазначених директоратів утворено одну посаду генерального директора.

Відповідно до поданої заяви, погодженої із заступником Мінекономіки ОСОБА_3 , на посаду генерального директора директорату праці та зайнятості з 19 вересня 2022 року був призначений ОСОБА_2 , а не позивач.

Суд урахував, що у 2021 році ОСОБА_2 отримав державний сертифікат про рівень володіння державною мовою, який зберігається в його особовій справі. В свою чергу, ОСОБА_1 такого сертифіката не мав, при цьому в Законі №889-VIII відсутні вимоги до державних службовців щодо наявності звання кандидата наук, кількості нагород та відзнак тощо. До того ж, згідно з наявними у матеріалах справи відомостей, безперервний стаж роботи ОСОБА_2 та позивача у Мінекономіки є однаковим. Отже, суд вважав, що Мінекономіки враховано усі підстави, при яких надається право на залишення на роботі;

- суд установив, що ОСОБА_1 були запропоновані усі вакантні посади на день попередження посади для переведення і подальшого проходження державної служби. Одночасно з цим, посади, які обіймали ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відносились до посад фахівців з питань реформ. Таким чином, інших рівнозначних посад які б можна було запропонувати ОСОБА_1 не було, окрім посади директора департаменту сфери публічних закупівель та конкурентної політики, яка також була запропонована позивачеві.

- суд відхилив посилання позивача на копію трудової книжки ОСОБА_4 , яку було призначено на посаду заступника Генерального директора Директорату праці та зайнятості з тієї підстави, що ці докази розкривають персональні дані іншої особи, водночас позивачем не надав доказів повідомлення ОСОБА_4 , про те, що її персональні дані передаються до суду, як і доказів надання згоди суб`єкта персональних даних на поширення та передачі копії трудової книжки ОСОБА_4 .

Беручи до уваги зазначене суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, констатував, що відповідач, за час розгляду справи, на виконання вимог частини другої статті 77 КАС України довів правомірність прийнятого ним оскаржуваного рішення.

Підстави касаційного оскарження та їхнє обґрунтування

У касаційній скарзі представниця позивача просила скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2025 року і ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити або направити справу на новий розгляд.

Касаційну скаргу подано з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), у межах якої заявниця зазначила про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 87 Закону №889-VIII у системному зв`язку зі статтею 49-2 КЗпП України з огляду на неврахування висновків з питання їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 серпня 2024 року в справі №641/1334/23 (провадження № 14-54цс24) та постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі №819/691/17, від 01 лютого 2024 року у справі №360/91/23, від 24 січня 2025 року у справі №640/7457/20.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що в порушення вимог статті 49-2 КЗпП України, позивачеві не було запропоновано всіх вакантних посад, які існували протягом періоду попередження позивача та на день його звільнення включно, а суди попередніх інстанцій не перевірили які саме посади існували у відповідача в цей період та чи були всі такі посади персонально запропоновані позивачу. Аргументи щодо наявності вакантних посад і призначення на них інших осіб не були перевірені по суті. Отже, на переконання представниці скаржника, суди попередніх інстанцій, формально пославшись на дотримання процедури звільнення, не встановили обставин, які відповідно до правових висновків Верховного Суду є обов`язковими для правильного застосування статті 49-2 КЗпП України.

Обґрунтовуючи доводи про те, які саме висновки не врахували суди попередніх інстанцій, представниця скаржника зазначила таке:

- у постанові від 24 січня 2025 року в справі № 640/7457/20 Верховний Суд вказав, що у справах про звільнення за скороченням обов`язок доказування факту пропонування всіх вакантних посад, які існували до дня звільнення, покладається саме на роботодавця, а відсутність таких доказів виключає можливість визнання звільнення правомірним.

- у постанові від 01 січня 2024 року в справі №360/91/23 Верховний Суд дійшов висновку, що виконання вимог статті 49-2 КЗпП України означає реальне, персональне, а не формальне пропонування вакантних посад, а сам факт попередження працівника не свідчить про дотримання роботодавцем вимог закону.

- у постанова від 20 лютого 2019 року в справі №819/691/17, Верховний Суд указав, що оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.

Шостий апеляційний адміністративний суд у постанові від 24 вересня 2024 року, погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, дійшов висновку, що відповідач дотримався процедури звільнення, а вимоги статті 49-2 КЗпП України вважаються виконаними.

Водночас такий висновок зроблено без встановлення фактичних обставин, які відповідно до наведених правових висновків Верховного Суду є визначальними, а саме:

- апеляційний суд не встановив, які саме вакантні посади існували у відповідача протягом періоду попередження позивача про звільнення та безпосередньо на день його звільнення;

- апеляційний суд не перевірив, чи були всі такі вакантні посади персонально запропоновані позивачу, обмежившись загальним посиланням на дотримання відповідачем процедури звільнення;

- апеляційний суд фактично ототожнив сам факт скорочення з належним виконанням обов`язку працевлаштування, що прямо суперечить правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду;

- доводи позивача щодо наявності вакантних посад і призначення на них інших осіб не були перевірені по суті, а відхилені формальним твердженням про правомірність дій відповідача.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій застосували статтю 49-2 КЗпП України без урахування правових висновків Верховного Суду, викладених у справах № 641/1334/23, №640/7457/20 та № 360/91/23.

Мотиви, наведені у відзиві на касаційну скаргу

У відзиві представник відповідача просив відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_5 та залишити оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін.

Реагуючи на доводи касаційної скарги, представник відповідача вказав, що Мінекономіки в повному обсязі виконало обов`язок, передбачений абзацом другим частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, оскільки позивачеві були запропоновані всі посади, які були вакантними у Мінекономіки з дати ознайомлення з попередженням про наступне вивільнення від 23 листопада 2022 року до дати звільнення, зокрема, пропонувалася і рівнозначна посада директора департаменту сфери публічних закупівель та конкурентної політики.

Відповідач наголосив, що у позовній заяві ОСОБА_5 підтвердив факт доведення до його відома попередження про вивільнення та переліку запропонованих вакантних посад, як і те, що заяву про намір перевестися на іншу вакантну посаду він не подавав.

На думку відповідача, правові висновки Верховного Суду, на які посилається Позивач, у частині забезпечення рівності позицій сторін та застосування положень КЗпП України, не є «універсальними» нормами, що автоматично підлягають застосуванню до всіх випадків як і у даному випадку.

Водночас позивач не довів, що на дату звільнення існували додаткові посади, які були б вакантними та не були запропоновані, що є необхідною умовою для застосування правового висновку Верховного Суду.

Відповідач також зауважив, що суд касаційної інстанції не встановлює нових обставин справи і не перевіряє докази заново, а лише оцінює, чи правильно суди попередніх інстанцій застосували право до встановлених фактів, натомість у цьому випадку, подана ОСОБА_1 касаційна скарга не містить конкретних (обґрунтованих) доводів щодо неправильного тлумачення норм або відступу від правових висновків Верховного Суду, які мали б прямий і безумовний вплив на вирішення даної судової справи.

Твердження скаржника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 49-2 КЗпП України відповідач вважає безпідставним. Вказує, що буквальний зміст частини третьої статті 49-2 КЗпП України свідчить про те, що обов`язок роботодавця щодо пропонування іншої роботи виникає лише за умови фактичної наявності відповідної вакантної посади, а сама норма не містить положень, які б покладали на роботодавця обов`язок доводити відсутність вакансій або спростовувати припущення працівника щодо їх можливого існування.

Зазначений підхід узгоджується із тлумаченням трудового законодавства, зокрема частиною другою статті 40 КЗпП України, яка передбачає, що звільнення з підстав, пов`язаних зі змінами в організації виробництва і праці, допускається за умови неможливості переведення працівника на іншу роботу за його згодою, якщо така робота є.

Таким чином, законодавець прямо пов`язує обов`язок роботодавця з реальним існуванням вакантних посад, а не з гіпотетичною можливістю їх появи.

Судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі встановлено, що Мінекономіки виконало вимоги статті 49-2 КЗпП України та частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, оскільки позивача було належним чином попереджено про можливе вивільнення, а також доведено до його відома перелік вакантних посад, які фактично існували станом на дату та протягом дії цього попередження. Зазначена інформація була доведена позивачеві у порядку, передбаченому статтею 9-1 Закону №889-VIII та Порядку фіксації доведення інформації або документів до відома державного службовця шляхом використання засобів телекомунікаційного зв`язку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року №1042 (далі - Порядок №1042), а сам позивач не заперечує не заперечує факту отримання ним попередження та переліку вакантних посад, а також не довів, що у період з дати попередження до дати звільнення у відповідача існували інші вакантні посади, які відповідали б його професійній кваліфікації та не були йому запропоновані.

Стосовно послання скаржника на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 лютого 2019 року у справі №819/691/17 з питання застосування частини третьої статті 49-2 КЗпП України, відповідач зауважив, що за змістом цього судового рішення, застосування вказаної правової норми можливе виключно за умови встановлення судами факту існування відповідних вакантних посад та факту їх непропонування працівникові.

Натомість у даній справі № 320/19700/23 судами першої та апеляційної інстанцій встановлено інші фактичні обставини, зокрема, що ОСОБА_1 було належним чином попереджено про можливе вивільнення та запропоновано (надано) перелік вакантних посад, які фактично існували у Мінекономіки станом на дату попередження та звільнення (тобто всіх можливих вакантних посад, які існували протягом процесу звільнення Позивача).

Доводи касаційної скарги зводяться до тверджень про «вірогідність» появи нових вакантних посад у зв`язку з реорганізацією, однак частина третя статті 49-2 КЗпП України пов`язує обов`язок роботодавця виключно з фактичною наявністю вакантних посад, а не з припущеннями щодо можливості їх створення.

За таких обставин, на думку відповідача, доводи касаційної скарги про «вірогідність» появи вакантних посад є припущеннями, не підтвердженими доказами, і не можуть бути покладені в основу висновку про порушення відповідачем вимог частини третьої статті 49-2 КЗпП України, тому відхилення судами попередніх інстанцій зазначених доводів є обґрунтованим і відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Щодо доводів касаційної скарги про неправильне застосування статті 87 Закону №889-VIII, відповідач вказав, що ця норма не передбачає обов`язку суб`єкта призначення пропонувати посади, які не є вакантними, доводити відсутність вакантних посад чи спростовувати припущення державного службовця щодо можливих кадрових змін у перспективі. Також відповідач не має правових підстав змушувати позивача до працевлаштування у разі незгоди із запропонованими посадами.

Судами першої та апеляційної інстанцій у даній справі встановлено, що на момент попередження ОСОБА_1 про можливе вивільнення у Мінекономіки були відсутні рівнозначні вакантні посади державної служби, які могли бути запропоновані йому з урахуванням категорії його посади, рівня посадової відповідальності та вимог до професійної компетентності.

При цьому ОСОБА_1 не подав заяви про намір переведення на будь-яку із запропонованих посад, що судами було обґрунтовано «розцінено» як реалізацію ним свого права на вибір, а не як наслідок порушення з боку суб`єкта призначення.

Ці обставини викладені у мотивувальній частині судових рішень та підтверджені наявними у справі доказами.

Доводи касаційної скарги у цій частині фактично зводяться до тверджень про те, що у зв`язку з реорганізаційними процесами в органі «мали» або «могли» з`явитися інші вакантні посади, які не були запропоновані позивачу. Проте такі твердження не ґрунтуються на нормах статті 87 Закону №889-VIII, яка оперує виключно категорією фактичної наявності вакантних посад, а не гіпотетичної можливості їх створення.

Жодних доказів існування рівнозначних або нижчих вакантних посад, які могли бути запропоновані ОСОБА_1 та не були йому запропоновані, касаційна скарга не містить.

Беручи до уваги наведене, представник відповідача вважає обґрунтованою позицію судів попередніх інстанцій про законність звільнення позивача у зв`язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців та дотримання Мінекономіки передбаченої законом процедури звільнення із цієї підстави. Натомість, доводи касаційної скарги, на його думку, стосуються не питання застосування норм матеріального чи процесуального права, а фактично зводяться до незгоди ОСОБА_1 з установленими судами фактичними обставинами справи та наданою їм правовою оцінкою.

Рух касаційної скарги

04 грудня 2025 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представниці позивача.

Ухвалою від 18 грудня 2025 року Верховний Суд визнав неповажними зазначені автором касаційної скарги підстави для поновлення пропущеного процесуального строку, залишив цю касаційну скаргу без руху та установив скаржникові десятиденний строк для усунення її недоліків шляхом надання: клопотання із зазначенням інших поважних причин пропуску строку на касаційне оскарження та належних та допустимих доказів, що підтверджують ці обставини; уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав оскарження судового рішення в цій справі (з урахуванням вимог частини четвертої статті 328 КАС України); доказів надсилання копії уточненої касаційної скарги іншим учасникам справи.

29 грудня 2025 року від представниці позивача на виконання вимог вказаної ухвали надійшло клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження та уточнена касаційна скарга з доказами її направлення іншим учасникам справи.

Ухвалою від 20 січня 2026 року Верховний Суд визнав поважними причини пропуску строку позивачем строку на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою представниці ОСОБА_1 - адвокатки Богайчук С.В. на рішення Київського окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2025 року в цій справі.

Ухвалою від 29 вересня 2026 року справу призначено до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 з 04 грудня 1995 року працював на різних посадах в Мінекономіки, з 17 січня 2020 року - на посаді генерального директора директорату розвитку ринку праці та зайнятості (на дату звільнення - Директорат зайнятості та трудової міграції).

Відповідно до наказу Мінекономіки від 02 вересня 2022 року №2913 «Про структуру апарату Міністерства економіки України» відбулося внесення змін до структури апарату Міністерства економіки України та скорочення чисельності його працівників. Зі структури Мінекономіки виключено: Директорат зайнятості та трудової міграції, в якому посаду генерального директора обіймав ОСОБА_5 , а також Директорат розвитку ринку праці та умов оплати праці, в якому посаду генерального директора обіймав ОСОБА_2 , натомість утворено Директорат праці та зайнятості.

23 листопада 2022 року о 16:20 з мобільного телефону головного спеціаліста відділу забезпечення проходження державної служби департаменту управління персоналом Мінекономіки ОСОБА_6 на контактний мобільний телефон ОСОБА_1 , зазначений в його особовій справі [телефон приховано]), за допомогою додатку Viber надіслана сканована копія Попередження про можливе звільнення позивача та перелік наявних вакантних посад Мінекономіки, про що було складено Протокол про доведення інформації та документів до відома державного службовця відповідно до Порядку 1042, що підтверджується скріншотом екрану мобільного телефону ОСОБА_6 з отриманим повідомленням.

У зазначеному попередженні вказано про те, що запропонувати рівнозначну посаду відповідно до кваліфікації позивача Міністерство не має можливості.

У списку вакантних посад позивачу були запропоновані наступні посади:

- головний спеціаліст відділу розвитку підприємництва управління розвитку та підтримки підприємництва департаменту регуляторної політики та підприємництва;

- директор департаменту сфери публічних закупівель та конкурентної політики;

- начальник відділу політики публічних закупівель управління сфері публічних закупівель департаменту сфери публічних закупівель та конкурентної політики;

- начальник відділу з питань державної та гуманітарної допомоги управління з питань державної та гуманітарної допомоги;

- головний спеціаліст відділу з питань державної та гуманітарної допомоги управління з питань державної та гуманітарної допомоги;

- головний спеціаліст відділу аналізу гуманітарної допомоги (потреб) управління з питань державної та гуманітарної допомоги;

- завідувач сектору міжнародної взаємодії у сфері публічних закупівель та конкурентних відносин;

- начальник відділу організаційної роботи з суб`єктами господарювання департаменту управління об`єктами державної власності;

- керівник експертної групи з питань смарт-спеціалізації та ресурсоефективності директорату розвитку реального сектору економіки; головний спеціаліст відділу розвитку фінансових послуг управління фінансової політики.

Суд звернув увагу, що відповідно до списку вакантних посад в Мінекономіки, що надавався позивачу разом з попередженням про наступне звільнення, ОСОБА_1 було запропоновану рівнозначну посаду директора департаменту сфери публічних закупівель та конкурентної політики.

При цьому, Мінекономіки запропонувало всі вакантні посади, які існували з дати ознайомлення з попередженням до моменту звільнення позивача для подальшого працевлаштування та проходження державної служби, що не було спростовано під час розгляду справи судом.

Позивач у позовній заяві та апеляційній скарзі підтвердив отримання 23 листопада 2023 року надісланого на його контактний мобільний телефон повідомлення з попередженням про наступне вивільнення та переліком запропонованих вакантних посад.

В установлений у попередженні строк позивач до Мінекономіки із заявою про переведення не звернувся та не повідомив про прийняте ним рішення.

Наказом Мінекономіки з особового складу від 24 лютого 2023 року №247-к ОСОБА_1 звільнено з посади генерального директора Директорату зайнятості та трудової міграції з 08 березня 2023 року у зв`язку із скороченням чисельності або штату державних службовців (пункт 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII).

Судами також установлено, що відповідно до наказу Мінекономіки від 01 листопада 2022 року №1479-К зі змінами, внесеними наказом від 01 листопада 2022 року №1479-К, позивач з 03 до 08 листопада 2022 року знаходився у простої.

У період з 09 листопада 2022 року до 07 березня 2023 року ОСОБА_5 перебував у відпустках, зокрема:

- з 09 листопада 2022 року до 02 грудня 2022 року (наказ Мінекономіки від 09 листопада 2022 року №1452);

- з 05 до 30 грудня 2022 року (наказ Мінекономіки від 05 грудня 2022 року №1569);

- з 02 січня до 03 лютого 2023 року (наказ Мінекономіки від 30 грудня 2022 року №1869);

- з 06 лютого до 07 березня 2023 року (наказ Мінекономіки від 13 січня 2023 року №53).

Отже, позивача було звільнено у перший робочий день після закінчення відпустки.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права й акти їх застосування

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною шостою статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, урегульовані Законом №889-VIII (далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За правилами частин другої і третьої статті 5 Закону №889-VIII відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення визначено скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Частиною третьою статті 87 Закону №889-VIII передбачено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Згідно із частинами першою, другою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Відповідно до частини шостої статті 49-2 КЗпП України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

За правилами частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Згідно із частиною першою статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Оцінка Верховним Судом судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження

За правилами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційне провадження в цій справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Доводи касаційної скарги у межах цієї підстави обґрунтовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків Верховного Суду з питання застосування статті 87 Закону №889-VIII у системному зв`язку зі статтею 49-2 КЗпП України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 серпня 2024 року в справі №641/1334/23 (провадження № 14-54цс24) та постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі №819/691/17, від 01 лютого 2024 року у справі №360/91/23, від 24 січня 2025 року у справі №640/7457/20, оскільки, на порушення статті 49-2 КЗпП України позивачеві не було запропоновано всіх вакантних посад, які існували протягом періоду попередження позивача та на день його звільнення включно, а суди першої та апеляційної інстанції не перевірили, які саме посади існували в Мінекономіки в цей період та чи були всі такі посади персонально запропоновані позивачу, а також залишили поза увагою доводи позивача щодо наявності вакантних посад і призначення на них інших осіб.

Суд зауважує, що при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі як на підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.

У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а крізь призму (1) конкретних спірних правовідносин та (2) відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.

Правовідносини у справі, яка переглядається, виникли щодо звільнення позивача з посади генерального директора Директорату зайнятості та трудової міграції з 08 березня 2023 року у зв`язку із скороченням чисельності або штату державних службовців (пункт 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII).

На час виникнення спірних правовідносин частина третя статті 87 Закону №889-VIII діяла в редакції Закону України від 23 лютого 2021 року №1285-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» (далі - Закон №1285-IX) та передбачала, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Частиною четвертою статті 40 КЗпП України (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачалося, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Оцінка релевантності спірним правовідносинам висновків Верховного Суду, викладених в справах №641/1334/23, №819/691/17, №360/91/23, №640/7457/20.

Справа 641/1334/23.

У справі №641/1334/23, яку розглянуто в порядку цивільного судочинства, спірні правовідносини не стосувалися звільнення з посад державної служби та їх правове регулювання не охоплювалося нормами Закону №889-VIII.

У межах розглядуваного спору норми Закону №889-VIII є спеціальними відносно норм загального трудового законодавства, абзац другий частини третьої статті 87 Закону №889-VIII у редакції, що діяла на час виникнення спірних відносин, відсилає до законодавства про працю лише в питанні врахування переважного права на залишення на роботі, тому висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 24 серпня 2024 року в справі №641/1334/23 щодо застосування КЗпП України, зроблено поза зв`язком із Законом №889-VIII, не є релевантними спірним правовідносинам у справі, яка переглядається.

Справа №819/691/17.

У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі №819/691/17 спір виник у зв`язку з оскарженням наказу про звільнення позивача з посади у територіальному органі Пенсійного фонду України, датованого 29 березня 2017 року. У цій справі статтю 87 Закону №889-VIII застосовано у її первинній редакції, що визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі). Крім того, ця редакція прямо відсилала до загальної процедури вивільнення працівників, визначеної трудовим законодавством.

Натомість, як уже зазначалося, у справі, що переглядається, спірні правовідносини врегульовано статтею 87 Закону №889-VIII, частина третя якої діяла в редакції Закону №1285-IX. Ця норма вже не містила положення, яке у питанні процедури вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, відсилало до норм загального трудового законодавства, а безпосередньо врегульовувала особливості звільнення державних службовців за пунктами 1 і 1-1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII, зокрема, у питаннях строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби, а також визначала випадки застосування законодавства про працю - «при цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю».

Таким чином, висновки Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі №819/691/17 не є релевантними спірним правовідносинам, оскільки ґрунтувалися на застосуванні статті 87 Закону №889-VIII в іншій редакції, що суттєво відрізнялася в аспекті співвідношення із нормами загального трудового законодавства.

Справа №640/7457/20.

У справі №640/7457/20 предметом спору був наказ від 03 березня 2020 року про звільнення позивача з посади заступника начальника Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки - начальника відділу охорони рослинного світу Міністерства енергетики України відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII.

На відміну від справи, яка переглядається, в зазначеній справі суди встановили, що мало місце перейменування посади позивача, а не скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, водночас відповідач не запропонував позивачеві жодної вакансії, оскільки вважав, що підлягає застосуванню частина третя статті 87 Закону №889-VIII в редакції змін, унесених Законом України від 14 січня 2020 року №440-IX «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» (далі - Закон №440-IX), де законодавець використав слово «може», тобто на суб`єкта призначення або керівника державної служби вже не покладався обов`язок з працевлаштування працівників, що вивільняються, натомість вирішення питання щодо пропонування вакантних посад залишалося на розсуд суб`єкта призначення.

Верховний Суд, переглянувши справу, погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що до спірних правовідносин з урахуванням моменту їх виникнення належить застосовувати норму статті 87 Закону №889-VIII в редакції Закону України від 19 вересня 2019 року №117-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» (далі - Закон №117-IX), а не в редакції Закону №440-ІХ, як помилково вважав відповідач та вказав на потребу врахування гарантій, передбачених нормами КЗпП України.

Потрібно зазначити, що питання співвідношення норм Закону №889-VIII із положеннями КЗпП України Верховний Суд у зазначеній справі розглядав саме у контексті застосування положень статті 87 Закону №889-VIII у редакції Закону №117-IX, тобто до набрання чинності змінами, які було внесено Законами №440-ІХ та №1285-IX.

Таким чином, висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 24 січня 2025 року у справі №640/7457/20 не є застосовними у справі, що переглядається ані за критерієм подібності фактичних обставин, ані за критерієм правового регулювання спірних правовідносин.

Справа №360/91/23.

У справі №360/91/23 позивачка оскаржувала наказ від 21 грудня 2022 року про звільнення з посади начальника управління фінансового забезпечення, бухгалтерського обліку та звітності відповідного територіального управління Міністерства юстиції України. Спірні правовідносини в цій справі, як і в розглядуваному випадку, виникли щодо звільнення з посади державної служби відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII, а частина третя вказаної норми діяла в редакції змін, внесених Законом №1285-ІХ.

В обсязі установлених у справі №360/91/23 обставин, позивачці на електронну пошту було направлено попередження про звільнення та одночасно з попередженням - пропозицію обійняти рівнозначну посаду, проте позивачка від цієї пропозиції відмовилася з мотивів непідходящого місцерозташування робочого місця.

За результатом судового розгляду, суд першої інстанції ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову, натомість апеляційний суд це судове рішення скасував та ухвалив постанову, якою позов задовольнив.

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції керувався тим, що оскільки відповідач не надав доказів пропонування позивачці вакантних посад у період з моменту попередження про наступне звільнення до самого звільнення, відмови позивачки від подальшого проходження служби, а також щодо відсутності можливості подальшого використання позивачки на службі, то він не вжив заходів для реального фактичного працевлаштування позивачки й відповідно не мав передумов для видання спірного наказу про звільнення.

Переглянувши справу, Верховний Суд постановою від 01 лютого 2024 року скасував постанову суду апеляційної інстанції та залишив у силі рішення суду першої інстанції, оскільки вважав, що за обставин, коли відповідач разом із попередженням запропонував позивачці рівнозначну посаду, яку вона не виявила бажання обійняти, відмовившись від отриманої пропозиції, спірний наказ відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України та прийнятий з дотриманням приписів статті 87 Закону №889-VIII, а тому не підлягає скасуванню судом (пункти 51, 52 постанови Верховного Суду від 01 лютого 2024 року в справі №360/91/23).

Зважаючи на обсяг установлених у справі обставин та редакцію застосованих правових норм, висновки Верховного Суду в постанові від 01 лютого 2024 року в справі №360/91/23 є релевантними справі, що переглядається, однак колегія суддів не вбачає підстав вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення без урахування або всупереч зазначеній позиції Верховного Суду.

В касаційній скарзі представниця позивача зазначила, що в згаданій постанові Верховний Суд дійшов висновку, що виконання вимог статті 49-2 КЗпП України означає реальне, персональне, а не формальне пропонування вакантних посад, а сам факт попередження працівника не свідчить про дотримання роботодавцем вимог закону.

Наведені доводи не заслуговують на увагу, оскільки в названому судовому рішенні Верховний Суд взагалі не застосовував норму статті 49-2 КЗпП України до спірних правовідносин, натомість наголосив, що з дня набрання чинності змінами до Закону, дія норм законодавства про працю не поширюється на державних службовців у цій частині відносин (пункт 44 постанови).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 17 січня 2020 року позивач обіймав посаду генерального директора Директорату розвитку ринку праці та зайнятості Мінекономіки (на дату звільнення - Директорат зайнятості та трудової міграції).

Відповідно до наказу Мінекономіки від 02 вересня 2022 року №2913 «Про структуру апарату Міністерства економіки України» відбулося внесення змін до структури апарату Міністерства економіки України та скорочення чисельності його працівників, зокрема, в штатному розписі Міністерства замість двох посад генеральних директорів Директорату зайнятості та трудової міграції та Директорату розвитку ринку праці та умов оплати праці утворено одну посаду генерального директора Директорату праці та зайнятості.

При призначенні на новоутворену посаду відповідач надав перевагу іншій особі, при цьому, навів мотиви такого рішення.

23 листопада 2022 року засобами телекомунікаційного зв`язку позивачеві було надіслано скановану копію попередження про наступне вивільнення, в якому повідомлялося, що посада, яку обіймав позивач, скорочена, запропонувати рівнозначну посаду немає можливості, водночас запропоновано ознайомитися з переліком наявних вакантних посад Мінекономіки для можливого переведення та подальшого проходження державної служби. Позивача попереджено, що у разі непереведення на вакантну посаду його буде звільнено за пунктом 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII у зв`язку із скороченням чисельності або штату державних службовців, але не раніше ніж через 30 календарних днів з дня попередження.

До попередження додано перелік вакантних посад Мінекономіки.

Судами встановлено, що позивач підтвердив отримання 23 листопада 2023 року надісланого на його контактний мобільний телефон повідомлення з попередженням про наступне вивільнення та переліком запропонованих вакантних посад.

В установлений строк позивач до Мінекономіки із заявою про переведення не звернувся та не повідомив про прийняте ним рішення, фактично проігнорувавши попередження та пропозицію.

Наказом Мінекономіки з особового складу від 24 лютого 2023 року №247-к ОСОБА_1 звільнено з посади генерального директора Директорату зайнятості та трудової міграції з 08 березня 2023 року у зв`язку із скороченням чисельності або штату державних службовців (пункт 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII).

Оскільки з 03 до 08 листопада 2022 року позивач знаходився в простої, а з 09 листопада 2022 року до 07 березня 2023 року перебував у відпустках, оспорюваним наказом його було звільнено у перший робочий день після закінчення відпустки.

Отже, в обсязі установлених судами попередніх інстанцій обставин, відповідач на виконання передбачених статтею 87 Закону №889-VIII попередив позивача про наступне звільнення не пізніше ніж за 30 календарних днів до звільнення та запропонував йому усі наявні вакантні посади державної служби для можливого переведення та подальшого проходження державної служби.

Зокрема, у списку вакантних посад позивачу були запропоновані наступні посади:

- головний спеціаліст відділу розвитку підприємництва управління розвитку та підтримки підприємництва департаменту регуляторної політики та підприємництва;

- директор департаменту сфери публічних закупівель та конкурентної політики;

- начальник відділу політики публічних закупівель управління сфері публічних закупівель департаменту сфери публічних закупівель та конкурентної політики;

- начальник відділу з питань державної та гуманітарної допомоги управління з питань державної та гуманітарної допомоги;

- головний спеціаліст відділу з питань державної та гуманітарної допомоги управління з питань державної та гуманітарної допомоги;

- головний спеціаліст відділу аналізу гуманітарної допомоги (потреб) управління з питань державної та гуманітарної допомоги;

- завідувач сектору міжнародної взаємодії у сфері публічних закупівель та конкурентних відносин;

- начальник відділу організаційної роботи з суб`єктами господарювання департаменту управління об`єктами державної власності;

- керівник експертної групи з питань смарт-спеціалізації та ресурсоефективності директорату розвитку реального сектору економіки; головний спеціаліст відділу розвитку фінансових послуг управління фінансової політики.

Позивач зі свого боку протягом цього періоду не виявив бажання продовжити з Мінекономіки трудові відносини та не погодився на жодну із запропонованих вакантних посад. Незгоди з повнотою запропонованого йому переліку посад відповідачеві не висловив.

Беручи до уваги викладене, Верховний Суд не вбачає підстав уважати, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спір, застосували положення статті 87 Закону №899-VIII та КЗпП України всупереч висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 01 лютого 2024 року в справі №360/91/23 з урахуванням установлених у розглядуваній справі обставин.

Решта згаданих у касаційній скарзі постанов Верховного Суду, про неврахування висновків у яких зазначив скаржник, ґрунтуються на іншому правозастосуванні і не є релевантними обставинам цієї справи.

Доводи касаційної скарги про недотримання відповідачем положень статті 49-2 КЗпП України Суд оцінює критично, оскільки такі не знайшли свого підтвердження у розрізі підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій установили, що відповідач запропонував позивачеві всі вакантні посади, які існували з дати ознайомлення з попередженням до моменту звільнення позивача. Водночас обставин, які би вказували на те, що позивач порушував перед відповідачем питання про неповноту переліку запропонованих йому посад, суд не встановили.

У межах доводів касаційної скарги повнота установлених у цій справі обставин не є предметом перевірки касаційним судом, оскільки перебуває поза межами підстав касаційного оскарження, якими представниця позивача обґрунтувала доводи і вимоги касаційної скарги і з яких було відкрито касаційне провадження в справі (пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України).

Суд касаційної інстанції наголошує, що за правилами частини другої статті 341 КАС України, не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права і лише у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

В розглядуваному випадку касаційна скарга не містить мотивів щодо оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України, касаційне провадження за цією підставою не відкривалося, водночас Суд не має законних передумов здійснювати перевірку повноти установлених обставин з власної ініціативи.

Беручи до уваги викладене, Верховний Суд вважає, що в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів попередніх інстанцій скаржником не спростовано.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, зважаючи на положення статті 350 КАС України, Верховний Суд уважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки щодо судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвокатки Богайчук Світлани Валентинівни, подану в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2025 року у справі №320/19700/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

А.Г. Загороднюк

М.В. Білак

В.М. Соколов

Судді Верховного Суду