ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 вересня 2026 року
м. Київ
cправа № 916/3658/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.
та представників
позивача: Заверюха В.О.,
відповідача: Ніколащенко С.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства "Морський торговельний порт "Південний"
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.06.2026
у справі №916/3658/25
за позовом Державного підприємства "Морський торговельний порт "Південний"
до Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Оператор припортових станцій" Акціонерного товариства "Українська залізниця"
про визнання договору укладеним,
В С Т А Н О В И В:
У вересні 2025 року Державне підприємство "Морський торговельний порт "Південний" звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Оператор припортових станцій" Акціонерного товариства "Українська залізниця", в якому просило визнати укладеним між сторонами договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг у редакції, наведеній у прохальній частині позовної заяви.
Позовні вимоги обґрунтовані безпідставністю ухилення відповідача від укладення з позивачем договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг, обов`язковість укладення якого встановлена чинним законодавством та умовами договору оренди державного нерухомого майна, що, на думку позивача, свідчить про наявність правових підстав для визнання зазначеного договору укладеним у судовому порядку.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.03.2026 (суддя Літвінов С.В.) позов задоволено. Визнано укладеним між Державним підприємством "Морський торговельний порт "Південний" та Акціонерним товариством "Українська залізниця" в особі філії "Оператор припортових станцій" Акціонерного товариства "Українська залізниця" договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг у період з 01.11.2020 по 01.09.2025 у редакції, наведеній у резолютивній частині цього рішення.
Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.06.2026 (колегія суддів у складі: Таран С.В. - головуючий, Богатир К.В., Поліщук Л.В.) рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено.
Судами обох інстанцій встановлено, що 28.08.2007 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (орендодавець) та Одеською залізницею (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 2[телефон приховано], за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування державне нерухоме майно (об`єкт оренди), а саме: нежитлове приміщення на 1-му поверсі будівлі адміністративно-побутового корпусу ВРР-2 площею 17 кв.м, що перебуває на балансі Державного підприємства "Морський торговельний порт "Южний" (після перейменування Державне підприємство "Морський торговельний порт "Південний"; "Балансоутримувач").
Додатком до вищенаведеного договору є акт приймання-передачі державного нерухомого майна, що перебуває на балансі Державного підприємства "Морський торговельний порт "Південний", підписаний між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області, Одеською залізницею та Державним підприємством "Морський торговельний порт "Південний".
Договором №1 від 01.04.2021 про внесення змін до договору №2[телефон приховано] від 28.08.2007 викладено вказаний договір оренди у новій редакції відповідно до примірного договору оренди державного майна за формою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України № 820 від 12.08.2020.
Положеннями пункту 12.2 змінюваних умов договору №2[телефон приховано] від 28.08.2007 (у редакції договору №1 від 01.04.2021) визначено строк договору оренди 5 років (з 01.11.2020 по 31.10.2025).
Згідно з п. 9.2 змінюваних умов договору №2[телефон приховано] від 28.08.2007 (у редакції договору №1 від 01.04.2021) витрати на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю компенсуються орендарем у порядку, передбаченому пунктом 6.5 незмінюваних умов цього договору.
У пункті 6.5 незмінюваних умов договору №2[телефон приховано] від 28.08.2007 (у редакції договору №1 від 01.04.2021) вказано, що протягом п`яти робочих днів з дати укладення цього договору балансоутримувач зобов`язаний надати орендарю для підписання два примірники договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю відповідно до примірного договору, затвердженого наказом Фонду державного майна. Орендар зобов`язаний протягом десяти робочих днів з моменту отримання примірників договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю підписати і повернути балансоутримувачу примірник договору або подати балансоутримувачу обґрунтовані зауваження до сум витрат, які підлягають відшкодуванню орендарем за договором.
Супровідним листом №4521/01/202/21 від 07.06.2021 позивач направив на адресу орендаря для підписання два підписані зі сторони балансоутримувача примірники договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого державного майна та надання комунальних послуг.
У відповідь на вищенаведене звернення орендар листом №ДН5-07/490 від 20.07.2021 повернув балансоутримувачу вищезазначені примірники договорів без підписання з наданням зауважень та заперечень щодо окремих умов та розрахунків, викладених у проекті договору.
За результатами опрацювання зауважень та пропозицій, зазначених у вказаному вище листі, Державне підприємство "Морський торговельний порт "Південний" листом №1753/01/151/22 від 04.05.2022 повторно надіслало на розгляд орендаря два підписаних зі сторони балансоутримувача примірники договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого державного майна та надання комунальних послуг.
16.09.2021 представниками сторін складено та без зауважень підписано акт обстеження об`єкта оренди за договором №2[телефон приховано] від 28.08.2007, в якому зафіксовано фактичну кількість електричного обладнання для розрахунку середньомісячного споживання електричної енергії відповідно до встановленої потужності.
Листом №ДН5-07/194 від 24.06.2022 орендар повернув позивачеві примірники договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого державного майна та надання комунальних послуг без підписання з наданням нових зауважень та заперечень щодо умов та розрахунків.
В подальшому супровідним листом №5618/01/151/24 від 18.09.2024 позивач направив на адресу орендаря для підписання два підписані зі сторони балансоутримувача примірники договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого державного майна та надання комунальних послуг. До цього листа також додано низку розрахунків.
У матеріалах справи також містяться копії:
-укладеного між Державним підприємством "Морський торговельний порт "Южний" та Одеською залізницею договору на подачу тепла, води та приймання стічних вод №ОГЄ-100/д від 05.06.2006 разом з додатками та додатковою угодою №13 від 08.02.2024 до нього;
-укладеного між Державним підприємством "Морський торговельний порт "Південний" та Акціонерним товариством "Українська залізниця" в особі філії "Оператор припортових станцій" Акціонерного товариства "Українська залізниця" договору №151-27/16 від 02.09.2025 про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого державного майна та надання комунальних послуг орендарю у період з 02.09.2025 по 31.12.2025.
Не укладення відповідачем договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого державного майна та надання комунальних послуг орендарю у період з 01.11.2020 по 01.09.2025 стало підставою для звернення позивача до суду з позовом у даній справі про визнання вказаного договору укладеним між сторонами у редакції, викладеній у прохальній частині позовної заяви.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з протиправності відмови відповідача від укладення з позивачем договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг у запропонованій позивачем редакції, яка відповідає примірному договору, затвердженому наказом Фонду державного майна України №1774 від 23.08.2000, що був чинним на момент виникнення між сторонами спірних правовідносин.
Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та постановляючи нове - про відмову в позові, суд апеляційної інстанції виходив з того, що укладення договору у редакції позивача є неможливим, адже запропонована ним редакція містить умову, що договір діє до 01.09.2025, а не з моменту набрання рішенням законної сили. Такі умови договору визначають для відповідача зобов`язання, які не існували раніше, а саме: до дати набрання чинності рішенням суду про визнання договору укладеним. Умови щодо поширення дії договору на правовідносини сторін, які виникли до його укладення, можуть бути передбачені лише за волевиявленням сторін договору. У переддоговірному спорі, який виник щодо договору, укладення якого є обов`язковим у силу закону, фактично судовим рішенням утверджуються права та обов`язки для сторін цього договору, зміст яких є обов`язковим у силу вимог закону, або такі, що погоджені сторонами. Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 25.03.2026 у справі №920/425/24, в межах якої також розглядався позов про визнання укладеним договору про відшкодування комунальних витрат, обов`язок укладення якого між сторонами був встановлений умовами договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності.
Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, а також неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права. Зазначає, що між сторонами існує діючий договір оренди, за умовами якого (п. 6.5 та п. 9.2) відповідач (орендар) взяв на себе імперативний обов`язок укласти з позивачем (балансоутримувачем) договір про відшкодування витрат на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг відповідно до примірного договору. Позивач неодноразово направляв на адресу відповідача оформлені та підписані примірники проекту договору, надавав завірені розрахунки, обґрунтування та акти обстеження приміщення, однак відповідач систематично та безпідставно ухилявся від підписання договору, одночасно продовжуючи тривалий час користуватися майном та споживати комунальні послуги. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги та порушив принципи диспозитивності, рівності та змагальності сторін (ст. 269 ГПК України), оскільки відмовив у позові з підстав тлумачення ст. 631 ЦК України, які взагалі не були предметом заперечень відповідача та підставами апеляційного оскарження. Позивач наголошує, що звернення з позовом про визнання договору укладеним спрямоване на забезпечення виконання вже існуючого договірного обов`язку за договором оренди, а не на створення нового зобов`язання «заднім числом». При цьому суд апеляційної інстанції помилково ототожнив поняття «строк дії договору» (ст. 631 ЦК України) та «день укладення договору» (ч. 2 ст. 187 ГК України), позбавивши балансоутримувача договірного захисту та створивши правову ситуацію, за якої сторона, що умисно ухилялася від виконання обов`язку, отримала процесуальну перевагу внаслідок власного правопорушення. Такий підхід суперечить принципам добросовісності, обов`язковості договору, легітимних очікувань, процесуальної економії та ефективного судового захисту (ст. 16 ЦК України). Скаржник зазначає, що відмова у позові з формальних підстав із пропозицією звертатися з позовом про стягнення збитків змушує позивача повторно звертатися до суду, що нівелює інститут вирішення переддоговірних спорів.
Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме:
п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України - судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваної постанови порушено норми процесуального права (зокрема ст.ст. 269, 275 ГПК України щодо меж розгляду справи судом апеляційної інстанції) та неправильно застосовано норми матеріального права (ст.ст. 631, 648, 649 ЦК України, ст.ст. 181, 187 ГК України) без урахування правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 01.06.2021 у справі № 916/2368/18; від 28.10.2021 у справі № 910/13604/20; від 28.04.2026 у справі № 922/2828/25; від 18.09.2020 у справі № 916/1423/18; від 27.02.2020 у справі № 916/1422/18; у справі № 921/256/25;
п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України - наявна необхідність відступлення від висновку щодо застосування ч. 3 ст. 631 ЦК України у подібних правовідносинах, який був застосований судом апеляційної інстанції та викладений у постановах Верховного Суду від 25.03.2026 у справі № 920/425/24, від 11.09.2018 у справі № 904/299/18, від 08.10.2019 у справі № 904/3129/18, від 18.01.2022 у справі № 915/1473/20, від 18.01.2022 у справі № 902/1209/20, від 01.06.2022 у справі № 916/942/21, від 19.12.2023 у справі № 911/1428/22, від 09.07.2024 у справі № 925/1176/23. Обґрунтовує це тим, що зазначений правовий висновок застосовано поза межами тих правовідносин, для яких він був сформований, він концентрується виключно на буквальному тлумаченні ч. 3 ст. 631 ЦК України, повністю позбавляє балансоутримувача договірного захисту, суперечить ст. 187 ГК України та позбавляє позивача ефективного судового захисту за наявності встановленого обов`язку відповідача укласти такий договір.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.08.2026 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено її до розгляду у відкритому судовому засіданні на 29.09.2026 та надано строк на подання відзиву на неї до 21.08.2026.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 20.08.2026 від Акціонерного товариства "Українська залізниця" надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому відповідач обґрунтовує безпідставність вимог ДП «МТП «Південний» тим, що за змістом ч. 2 ст. 187 ГК України та ч. 3 ст. 653 ЦК України у переддоговірному спорі договірне зобов`язання виникає саме з дня набрання рішенням суду законної сили, а поширення умов договору на відносини, що виникли до його укладення (ч. 3 ст. 631 ЦК України), є винятком, який можливий виключно за добровільним волевиявленням обох сторін, а не в примусовому порядку за судовим рішенням. При цьому відповідач наголошує на відсутності факту ухилення від укладення договору, оскільки відповідну пропозицію позивач направив лише 01.08.2025, а вже 02.09.2025 сторони уклали договір № 151-27/16.
Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, то колегія суддів зазначає, що відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
За змістом вказаної норми, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19.
Верховний Суд звертає увагу, що підставою касаційного оскарження судових рішень, є обґрунтована необхідність відступлення від висновку саме щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладеного у постанові Верховного Суду, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16 та у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №910/8091/20, від 24.06.2021 у справі №914/2614/13, де відзначено: «з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання».
Основним завданням Верховного Суду є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.
Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема:
1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції);
2) ухвалення рішення Конституційним Судом України;
3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права;
4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами;
5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.
Також, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Так суд апеляційної інстанції послався на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 25.03.2026 у справі №920/425/24, в межах якої також розглядався позов про визнання укладеним договору про відшкодування комунальних витрат, обов`язок укладення якого між сторонами був встановлений умовами договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності.
У вказаній постанові Верховний Суд дійшов таких висновків:
"За частиною другою статті 187 ГК України, яка діяла на час звернення з позовом до суду та прийняття рішення судом першої інстанції, день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.
Тобто, укладення господарського договору відбувається у день набрання чинності відповідним рішенням суду, або у інший день після набрання чинності цим рішенням суду, якщо таке визначить суд.
6.12. Надавши оцінку умовам запропонованого позивачем до укладення проєкту договору суди встановили, що предметом розгляду у цій справі є переддоговірний спір і, відповідно, договірне зобов`язання виникає саме на підставі судового рішення, днем укладення договору вважається день набрання чинності рішенням суду у цій справі. Натомість строк початку дії запропонованого позивачем до укладення договору та строк закінчення його дії перебувають за межами дати набрання рішенням суду законної сили.
6.13. Тому суди попередніх інстанцій правильно виснували, що укладення договору в редакції позивача є неможливим, адже запропонована позивачем редакція містить умову, що договір діє до 31.12.2022, а не з моменту набрання рішенням законної сили.
6.14. Колегія суддів погоджується, що такі умови договору визначають для відповідача зобов`язання, які не існували раніше, а саме до дати набрання чинності рішенням суду про визнання договору укладеним. При цьому суди зазначили, що умови щодо поширення дії договору на правовідносини сторін, які виникли до його укладення, можуть бути передбачені лише за волевиявленням сторін договору; у переддоговірному спорі, який виник щодо договору, укладення якого є обов`язковим у силу закону, фактично судовим рішенням утверджуються права та обов`язки для сторін цього договору, зміст яких є обов`язковим у силу вимог закону, або такі, що погоджені сторонами.
6.15. У постановах Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 904/299/18, від 08.10.2019 у справі № 904/3129/18, від 18.01.2022 у справі №915/1473/20, від 18.01.2022 у справі № 902/1209/20, від 01.06.2022 у справі № 916/942/21, від 19.12.2023 у справі № 911/1428/22, від 09.07.2024 у справі № 925/1176/23 викладено висновок про те, що за змістом частини другої статті 631 ЦК України договір, за загальним правилом, набирає чинності з моменту його укладення та не застосовується до відносин сторін, які виникли до його укладення; з цього правила існує виняток, передбачений частиною третьою тієї ж статті, за яким сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення, але такий виняток може мати місце лише за згодою сторін. При цьому умови щодо поширення дії договору на правовідносини сторін, які виникли до його укладення, можуть бути передбачені лише за волевиявленням сторін договору.
6.16. За таких обставин суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з огляду на їх недоведеність та необґрунтованість.".
Посилаючись на вказану правову позицію Верховного Суду суд апеляційної інстанції виснував, що відповідач дійсно не уклав з позивачем договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна, як то передбачено умовами договору оренди №2[телефон приховано] від 28.08.2007 (у редакції договору №1 від 01.04.2021), у зв`язку з чим у цій справі Державне підприємство "Морський торговельний порт "Південний" прагне у судовому порядку врегулювати порядок виконання зобов`язання щодо відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг за період, що минув до звернення з позовом до суду, а саме: з 01.11.2020 по 01.09.2025, що підтверджується змістом редакції відповідного договору, визнати укладеним який просить позивач.
Відтак фактично предметом розгляду у цій справі є переддоговірний спір, при вирішенні якого договірне зобов`язання виникає саме на підставі судового рішення, а днем укладення договору вважається день набрання чинності рішенням суду у цій справі. Натомість строк початку дії запропонованого позивачем до укладення договору та строк закінчення його дії перебувають за межами дати набрання рішенням суду законної сили.
З огляду на викладене, укладення договору у редакції позивача є неможливим, адже запропонована ним редакція містить умову, що договір діє до 01.09.2025, а не з моменту набрання рішенням законної сили. Такі умови договору визначають для відповідача зобов`язання, які не існували раніше, а саме: до дати набрання чинності рішенням суду про визнання договору укладеним. Умови щодо поширення дії договору на правовідносини сторін, які виникли до його укладення, можуть бути передбачені лише за волевиявленням сторін договору. У переддоговірному спорі, який виник щодо договору, укладення якого є обов`язковим у силу закону, фактично судовим рішенням утверджуються права та обов`язки для сторін цього договору, зміст яких є обов`язковим у силу вимог закону, або такі, що погоджені сторонами.
Тобто звертаючись з даним позовом, позивач фактично просив суд не врегулювати існуючий між сторонами переддоговірний спір, а замінити відсутнє протягом попередніх років волевиявлення відповідача на укладення договору та надати договору зворотну силу щодо правовідносин, які існували і припинилися до набрання рішенням законної сили. Проте, судове рішення не може підміняти собою волевиявлення сторін у частині поширення дії договору на минулі відносини, оскільки відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України таке поширення можливе виключно за взаємною згодою сторін. Інше тлумачення означало б можливість судового формування договірних прав та обов`язків сторін ретроспективно всупереч волі однієї із них, що суперечило б не лише положенням статті 631 Цивільного кодексу України, а й фундаментальним засадам приватного права, зокрема, принципам юридичної визначеності, свободи договору та передбачуваності правового регулювання.
Колегія суддів Верховного Суду підтримує вказаний висновок та зазначає, що скаржником у касаційній скарзі не наведено жодних належних підстав (зміни законодавства, неефективності норми чи суспільно-правової необхідності), які б вимагали зміни правового підходу. Посилання скаржника на наявність в основному договорі оренди обов`язку укласти договір про відшкодування комунальних витрат розглядалося у постанові від 25.03.2026 у справі № 920/425/24 у подібних правовідносинах, де суд вказав, що умови щодо поширення дії договору на правовідносини сторін, які виникли до його укладення, можуть бути передбачені лише за волевиявленням сторін договору, а строк початку дії запропонованого позивачем до укладення договору та строк закінчення його дії перебувають за межами дати набрання рішенням суду законної сили.
При цьому скаржником не доведено, що відповідні висновки, викладені у вказаній постанові та застосовані в оскарженій постанові суду апеляційної інстанції є помилковими, неефективними чи застосований у рішеннях підхід очевидно застарів внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Відтак зазначена заявником в касаційній скарзі підстава щодо необхідності для відступу від правових позицій Верховного Суду не отримала підтвердження під час касаційного провадження. Оскільки перелік підстав для закриття касаційного провадження, визначений ст. 296 ГПК України, є вичерпним, і в ньому не передбачено можливості закриття касаційного провадження у разі непідтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу в цій частині необхідно залишити без задоволення.
Що ж до підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Статтею 269 ГПК України визначені межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, відповідно до частини першої якої, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. При цьому, ч. 4 ст. 269 цього Кодексу визначено, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Принцип диспозитивності визначає межі здійснення господарським судом та учасниками справи їхніх процесуальних прав та обов`язків, надає учасникам справи можливість вільно розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору та визначає обов`язок суду здійснювати провадження у справі виключно за зверненням особи, поданим до суду у відповідній процесуальній формі. Реалізація принципу диспозитивності у процесі здійснення правосуддя спрямована на досягнення справедливого балансу між суб`єктами судового процесу і визначає межі процесуальних дій суду у розгляді справи.
Водночас Верховний Суд зауважує, що доводи скаржника про порушення судом апеляційної інстанції меж розгляду справи (ст. 269 ГПК України) та принципу диспозитивності є безпідставними, оскільки апеляційний суд діяв виключно в межах заявленого скаржником обсягу вимог апеляційного оскарження (прохання про скасування рішення суду першої інстанції та відмову в позові) і застосував правову норму, яку підлягала застосуванню до відповідних правовідносин.
Відповідно до ч. 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони»), надання правової кваліфікації відносинам сторін та обрання норми матеріального права, що підлягає застосуванню при вирішенні спору, є виключною компетенцією та обов`язком суду. Великою Палатою Верховного Суду неодноразово наголошувалося, що суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона посилається не на ті норми права, які фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує ті норми матеріального права, які підлягають застосуванню.
Посилання касаційної скарги на те, що суд апеляційної інстанції самостійно застосував приписи ч. 3 ст. 631 ЦК України та ч. 2 ст. 187 ГК України, які не зазначалися у скарзі відповідача, не свідчить про порушення меж перегляду справи чи принципу диспозитивності. Суд апеляційної інстанції не змінив предмет чи підстави позову і не вийшов за межі заявленої відповідачем вимоги про скасування рішення суду першої інстанції. Натомість, здійснюючи правосуддя, суд надав правильну юридичну оцінку спірним правовідносинам щодо визнання договору укладеним та застосував норми права, які регулюють момент набрання чинності господарськими договорами за рішенням суду.
Відтак, посилання скаржника на правові висновки Верховного Суду щодо обмеження меж апеляційного перегляду не спростовує правильності висновків апеляційного суду.
При цьому, як додатково зазначив суд апеляційної інстанції, обов`язок сплатити за надані і спожиті послуги виникає з частини першої статті 11 ЦК України, відповідно до якої цивільні права та обов`язки випливають з дій осіб, що передбачені актом цивільного законодавства, у зв`язку з чим відсутність між сторонами договору не може слугувати підставою для звільнення споживача від оплати отриманих житлово-комунальних послуг (постанова Верховного Суду від 20.11.2024 у справі №463/6799/18). Отже, беручи до уваги те, що кінцевою метою, якої прагне досягти позивач, звертаючись з позовом у даній справі, є відшкодування витрат, понесених ним у зв`язку з утриманням орендованого відповідачем майна та наданням останньому комунальних послуг, колегія суддів наголосила на тому, що відмова у задоволенні позову про визнання укладеним між сторонами договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг у редакції, наведеній у прохальній частині позовної заяви, жодним чином не позбавляє Державне підприємство "Морський торговельний порт "Південний" можливості звернутися до суду з позовом про стягнення з орендаря збитків.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає доводи касаційної скарги необґрунтованими, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції такою, що відповідає фактичним обставинам справи та нормам процесуального права і не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах, на які скаржник посилається в якості підстави касаційного оскарження, а тому підстави для скасування оскарженої постанови відсутні.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, які зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. У цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного господарського суду.
За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржене судове рішення, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд -
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Державного підприємства "Морський торговельний порт "Південний" залишити без задоволення.
Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.06.2026 у справі № 916/3658/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Случ О.В.