Справа № 133/1432/23
Провадження № 22-ц/801/1907/2026
Провадження № 22-ц/801/1909/2026
Категорія: 61
Головуючий у суді 1-ї інстанції Пєтухова Н. О.
Доповідач:Матківська М. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2026 року Справа № 133/1432/23 м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі:
Головуючого: Матківської М. В.
Суддів: Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В.
Секретар: Закернична А. О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 11 травня 2026 року та на ухвалу Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 25 травня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права власності на земельну ділянку,
Судові рішення ухвалила суддя Пєтухова Н. О.
Рішення ухвалено о 14:30 год у м. Козятин
Дата складення повного тексту рішення 11 травня 2026 року
Ухвалу постановлено за відсутності сторін в м. Козятин
Дата складення повного тексту ухвали 25 травня 2026 року,
Встановив:
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , у якому, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, просила:
- визнати недійсним заповіт від 21 травня 2021, складений від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 та посвідчений секретарем виконкому Махнівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області Маліванчук Н.Д., зареєстрований в реєстрі за № 139;
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 07 грудня 2021 року, видане приватним нотаріусом Хмільницького районного нотаріального округу Вінницької області Барською І.О. та зареєстроване в реєстрі за № 1979, про визнання за ОСОБА_2 права власності на право на земельну ділянку (пай), належного померлій ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого приватним нотаріусом Хмільницького районного нотаріального округу Вінницької області Барською І. О. 20 травня 2021 року та зареєстрованого в реєстрі за № 674;
-визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 2,3795 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер [номер приховано]:06:004:0232, що розташована за адресою: Вінницька область, Хмільницький район, Махнівська сільська рада;
- витребувати від ОСОБА_2 та передати ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,3795 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер [номер приховано]:06:004:0232, що розташована за адресою: Вінницька область, Хмільницький район, Махнівська сільська рада.
Позовні вимоги мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача - ОСОБА_3 . Після смерті матері відкрилась спадщина на належне їй майно, в тому числі на земельну частку (пай) у землі, що перебувала на території Махнівської сільської ради. Вказану земельну частку (пай) ОСОБА_3 успадкувала після смерті своєї матері ОСОБА_4 , шляхом фактичного вступу у володіння спадковим майном, відповідно до положень ч. 1 ст. 549 ЦК України (в редакції, який діяв на час виникнення правовідносин).
Позивач є спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_3 , як дитина померлої, також постійно проживала з матір`ю до моменту її смерті, від спадщини не відмовлялась. Інших спадкоємців першої черги у ОСОБА_3 не було.
Після того як почала оформляти спадщину, їй стало відомо що Махнівською сільською радою було посвідчено заповіт від імені її матері на ім`я відповідача. В подальшому, земельну частку (пай), яка належала її матері, було оформлено у власність відповідача шляхом отримання свідоцтва про право власності за заповітом.
Вважає, що вказаний заповіт є недійсним з наступних підстав. ОСОБА_3 була особою похилого віку - на момент її смерті їй виповнилось 79 років, в зв`язку з чим вона весь час до своєї смерті проживала з позивачем у селі Марківці Хмільницького району. Весь час ОСОБА_3 проводила з донькою, ніколи не мала близьких відносин з іншими людьми, в тому числі з відповідачем, та не мала наміру складати заповіт щодо свого майна на будь-кого. У зв`язку з наведеним, вважає, що її мати не складала та не підписувала заповіт на користь відповідача, оскільки вона не перебувала з нею ні в яких відносинах та відповідно не мала будь-якого бажання та мотиву на складання заповіту на її користь. Більше того, паспорт матері, який необхідний для складання заповіту, весь час перебував у позивача на зберіганні.
Таким чином, є всі підстави заявляти про те, що підпис, який міститься на заповіті складеному від імені матері ОСОБА_3 їй не належить.
Рішенням Козятинського міськрайоного суду Вінницької області від 11 травня 2026 року в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права власності на земельні ділянки, відмовлено.
19 травня 2026 року до суду надійшла заява представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Гурби М. В. про ухвалення додаткового рішення, в якій він просив вирішити питання щодо стягнення з відповідача судових витрат.
Ухвалою Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 25 травня 2026 року відмовлено у прийнятті додаткового рішення за заявою представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Гурби М. В. у цивільній справі № 133/1432/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права власності на земельні ділянки.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , пославшись на те, що рішення та ухвала суду є незаконними та необгрунтованими з підстав неправильного застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи, просить рішення суду і ухвалу суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити в повному обсязі позовну заяву ОСОБА_1 . Також просить стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати понесені нею в судах першої та апеляційної інстанції.
Доводи апеляційної скарги полягають в тому, що суд першої інстанції неповно дослідив обставини справи та безпідставно не надав належної оцінки доказам, наданим на підтвердження того, що заповіт від 21 травня 2021 року не був підписаний її матір`ю ОСОБА_3 . Зокрема, позивач посилається на карту виїзду бригади екстреної медичної допомоги № 1102292 від 18 травня 2021 року, відповідно до якої зафіксовано перебування її матері без свідомості з діагнозом «Церебральна кома»; карту обліку системного тромболізису на догоспітальному етапі, складену 18 травня 2021 року бригадою екстреної медичної допомоги № 734; критерії збору анамнезу пацієнта з ГПМК; карту виїзду бригади екстреної медичної допомоги № 621104530 від 22 травня 2021 року, а також свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 від 25 травня 2021 року.
З огляду на зазначені докази позивач вважає, що на момент складення заповіту - 21 травня 2021 року - її мати перебувала у стані, який об`єктивно унеможливлював усвідомлення нею значення своїх дій, вільне волевиявлення та особисте підписання заповіту.
При цьому зі змістом оскаржуваного заповіту від 21 травня 2021 року, складеного у приміщенні Махнівської сільської ради в селі Махнівка Хмільницького району, заповідач особисто прочитала його вголос та підписала. На думку позивача, з урахуванням стану здоров`я її матері такі дії вона фактично вчинити не могла, а наведені докази ставлять під сумнів факт складення та підписання спірного заповіту.
Судом першої інстанції не надано належної оцінки обставинам щодо виданого відповідачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом, яким посвідчено її право власності на земельну частку (пай). Зазначене свідоцтво є недійсним, оскільки відповідач не мала права на прийняття спадщини після смерті матері позивача в силу недійсності заповіту.
Крім того, не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення в частині вирішення питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, вважаючи, що така відмова є наслідком безпідставної відмови в задоволенні позовних вимог.
У відзиві на апеляційну скаргу, підписану представником відповідача ОСОБА_2 - адвокатом Пилипчуком В. О. зазначено, що суд першої інстанції в повному обсязі дослідив докази по справі та виніс законне і обгрунтоване рішення, а апеляційна скарга позивача відображає лише його суб`єктивне бачення обставин справи і не може бути підставою для скасування рішення суду. Судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду і ухвалу суду залишити без змін.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Гурба М. В. підтримав апеляційну скаргу, просить її задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 та її представник - адвокат Пилипчук В. О., будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, у сужове засідання нез`явилися.
Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення, дослідивши матеріали цивільної справи, прийшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а. с. 12-13 том 1).
Згідно довідки № 164 від 31 січня 2023 року, виданої Махнівською сільською радою, ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , по день смерті постійно проживала та була зареєстрована в селі Марківці Хмільницького району Вінницької області. На день смерті ОСОБА_3 з нею проживала та була зареєстрована дочка - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 18 том 1)
На ім`я ОСОБА_4 , що померла ІНФОРМАЦІЯ_5 та яка доводиться матір`ю ОСОБА_3 , було видано сертифікат на право на земельну частку (пай) серії ВН № 0069908 від 15 січня 1997, про те, що на підставі рішення Козятинської районної державної адміністрації від 25 грудня 1996 року № 504, їй належить право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності Агрофірми "Мрія", розміром 2,98 га без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості) (а. с. 14-16 том 1). Вказане право на земельну частку (пай) успадкувала донька померлої ОСОБА_4 - ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за законом, виданим 20 травня 2021 року приватним нтаріусом Козятинського районного нотаріального округу Барською І. О., зареєстрованим в реєстрі за № 674 (а. с. 48 том 1).
21 травня 2021 року ОСОБА_3 склала заповіт, на випадок своєї смерті, яким належне їй право на земельну частку (пай), розміром 2,98 га без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), посвідченого сертифікатом серії ВН № 0069908 від 15 січня 1997 року, виданим Козятинською районною державною адміністрацією, заповіла ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (а. с. 67 том 1).
На підставі заповіту ОСОБА_2 оформила свої спадкові права та отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 07 грудня 2021 року, що видане приватним нотаріусом Хмільницького районного нотарфіального округу Вінницької області Барською І. О. та зареєстроване в реєстрі за № 1979 (а. с. 68 том 1).
Згідно копії спадкової справи до майна померлої ОСОБА_3 , спадщину прийняла ОСОБА_2 (за заповітом), жодних інших заяв від спадкоємців за законом або за заповітом, матеріали спадкової справи не містять (а. с. 132-166 том 1).
З доданих позивачем матеріалів справи також відомо, що 18 травня 2021 року до ОСОБА_3 виїжджала бригада екстреної (швидкої) медичної допомоги № 734. Бригадою, в тому числі зі слів доньки, встановлено: що "хвора скарг не пред`являє, так як перебуває без свідомості. Зі слів доньки, такий стан виник у матері близько 11:00 години 16 травня 2021 року, в матері підкосились ноги, вона впала. Жінка довела матір до ліжка, де та втратила свідомість. Від 16 травня 2021 року мати до тями не приходила. До 17 травня 2021 року за медичною допомогою не звертались, ввечері 17 травня 2021 викликали фельшера, яка в/м ввела якісь препарати, що саме донька не знає, краще матері не стало. Такий стан виникає вперше. Супутніх захворювань матері дочка не знає, іноді до 160/90 підвищувався у матері артеріальний тиск (іноді сусідка давала каптопрес), інших ліків жінка не приймала. Зловживала алкоголем. На обліку в сімейного лікаря перебувала, коли останній раз до нього зверталась, донька не знає". Стан після надання допомоги - дуже важкий. Результат виїзду - без змін. Госпіталізація не проводилась (а. с. 51-53 том 1).
22 травня 2021 року до ОСОБА_3 виїжджала бригада екстреної (швидкої) медичної допомоги. Бригадою встановлено клінічну смерть особи, результат виїзду - смерть до приїзду. Труп залишено на ПСГПП ВП № 2 Хмільницького ГУНП у Вінницькій області сержанта поліції Андрія Сніжка (а. с. 54 том 1).
Позивачем заявлялось клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи по справі, водночас у підготовчому судовому засіданні 15 жовтня 2024 року представник позивача відмовився від клопотання про призначення експертизи. У зв`язку з чим ухвалою Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 15 жовтня 2024 року клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи залишено без розгляду (а. с. 200-202 том 1).
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції вказав на те, що у судовому засіданні не доведено, що при складанні заповіту від 21 травня 2021 року волевиявлення ОСОБА_3 було не вільним і не відповідало її внутрішній волі, також не доведено, що спірний заповіт не був підписаний ОСОБА_3 .
Врахувавши, що питання щодо розподілу судових витрат було вирішено рішенням суду від 11 травня 2026 року, суд першої інстанції відмовив у прийнятті додаткового рішення за заявою представника позивача.
Апеляційний суд вважає такі висновки суду першої інстанції правильними та обгрунтованими.
Відповідно до статей 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
За правилами ст. 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1). Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (ч. 2).
Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування. При цьому право дієздатності фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд.
Право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.
Такі висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) та в постановах Верховного Суду від 07 березня 2024 року в справі № 388/792/19 (провадження № 61-1724св24), від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21) та ін.
За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином, який дійсний за умови додержання встановленої законом форми та змісту. Отже, на заповіт, як односторонній правочин розповсюджуються загальні норми цивільного законодавства стосовно підстав та наслідків визнання недійсності правочинів.
Згідно із частиною другою статті 1247 ЦК України заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу, відповідно до якої у разі, якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) вказано, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Відповідно до підпунктів 1.1, 1.2, 1.3, 1.4, 1.6 пункту 1 розділу ІІІ Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14 листопада 2011 року за № 1298/20036, посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують заповіти.
Заповіти подаються посадовій особі органу місцевого самоврядування не менше ніж у двох примірниках, один з яких залишається у справах органу місцевого самоврядування.
Посадові особи органів місцевого самоврядування зобов`язані роз`яснити громадянам зміст і значення поданих ними проектів заповітів і перевірити, чи відповідає їх зміст вимогам закону.
При посвідченні заповіту посадова особа органу місцевого самоврядування встановлює особу заповідача та визначає обсяг його цивільної дієздатності.
Посадова особа органу місцевого самоврядування посвідчує заповіти дієздатних громадян, складені відповідно до вимог статей 1247, 1251 Цивільного кодексу України і особисто подані ними посадовій особі органу місцевого самоврядування.
Посвідчення заповітів через представників, а також заповіту від імені кількох осіб (крім подружжя) не допускається.
Заповіт має бути складений у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача та підписаний особисто заповідачем.
Посадова особа органу місцевого самоврядування посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
Посадова особа органу місцевого самоврядування може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути прочитаний уголос та підписаний заповідачем, про що ним зазначається у заповіті перед його підписом.
Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися в присутності не менш як двох свідків. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути посадова особа органу місцевого самоврядування, яка посвідчує заповіт, спадкоємці за заповітом, члени сім`ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом, особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Текст заповіту має містити відомості про особи свідків, а саме: прізвище, ім`я, по батькові кожного з них, дату народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого було встановлено особу свідка. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.
Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншим громадянином за правилами, викладеними у пункті 2.6 розділу II цього Порядку. Особа, на користь якої заповідається майно, не має права підписувати його за заповідача.
Посадова особа органу місцевого самоврядування перевіряє, чи не містить заповіт розпоряджень, що суперечать чинному законодавству.
Заповіт повинен бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини.
Посадова особа органу місцевого самоврядування при посвідченні заповіту зобов`язана роз`яснити заповідачу зміст статей 1241, 1307 Цивільного кодексу України, про що зазначається у тексті заповіту. Аналогічні вимоги до порядку посвідчення заповіту викладені і в Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Частиною першою та другою статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Також, як роз`яснено у пунктах 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України, тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України, тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний - в силу припису закону.
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Як уже зазначено, за правилами статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення (частина 1). Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу (частина 2). Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251 - 1252 цього Кодексу (частина 3).
З огляду на зміст наведених норм закону дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі (постанови Верховного Суду від 29 листопада 2024 року в справі № 199/8568/18, від 23 липня 2024 року в справі № 369/3412/17 та ін.).
Верховний Суд звертає увагу, що свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання (постанова Верховного Суду від 09 червня 2022 року у справі № 369/1913/17).
Із заповіту, складеного 21 травня 2021 року ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_2 , та посвідченого секретарем виконкому Махнівської сільської ради, Хмільницького району, Вінницької області Маліванчук Н. Д., вбачається, що він підписаний заповідачем ОСОБА_3 та посвідчений уповноваженою на те особою.
Доводи апеляційної скарги, як і позовної заяви, зводяться до тверджень позивача ОСОБА_1 про те, що її мати ОСОБА_3 не підписувала заповіт на користь відповідача ОСОБА_2 та не могла вільно сформувати і виявити свою волю на його складення, оскільки перебувала у стані церебральної коми. Усі інші доводи позивача є похідними від зазначених тверджень.
За загальним правилом, визначеним статтею 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, що є одним із основоположних його принципів. За змістом частини третьої зазначеної норми, обов`язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які посилається особа як на підставу своїх вимог або заперечень, покладається на кожну із сторін.
Згідно із частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У постанові від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.
На підтвердження доводу щодо невчинення підпису ОСОБА_3 представником позивача було заявлено клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи. У підготовчому судовому засіданні 15 жовтня 2024 року представник позивача від зазначеного клопотання відмовився (а. с. 197 том 1), у зв`язку з чим ухвалою суду від 15 жовтня 2024 року клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи залишено без розгляду (а. с. 201-202 том 1).
Таким чином, стверджуючи, що ОСОБА_3 не підписувала оспорюваний заповіт, позивач мала процесуальну можливість підтвердити цю обставину, зокрема шляхом проведення судової почеркознавчої експертизи (посмертної). Проте від проведення такої експертизи представник позивача відмовився, а інших належних і допустимих доказів на підтвердження відповідного твердження позивачем не надано.
Отже, оскільки позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що підпис на заповіті виконаний не ОСОБА_3 , а іншою особою, та відмовилася від проведення почеркознавчої експертизи, відповідна обставина не може вважатися доведеною та не може бути підставою для визнання заповіту недійсним.
Крім того, правова природа правочинів, укладених дієздатною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними, була предметом дослідження у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14, у якій зазначено, що правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Тобто для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 105 ЦПК України зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 89 ЦПК України. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним з доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях.
Підсумовуючи, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду констатувала, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
У постанові Верховного Суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 також зазначено, що в справі про оспорювання правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, позивач має довести не тільки стан фізичної особи в момент вчинення правочину (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо), але й те, що під впливом такого стану фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
Отже, позивач повинна була довести, що її матір ОСОБА_3 на момент складення нею заповіту перебувала у стані, в якому не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними, і такий стан, за загальним правилом, повинен підтверджуватися медичною документацією, дослідженою експертним шляхом.
Разом з тим позивач ОСОБА_1 , як і її представник адвокат - Гурба М. В. не подавали жодних клопотань щодо встановлення стану ОСОБА_3 та її здатності усвідомлювати значення своїх дій.
Відповідно до частини першої статті 102 ЦПК України висновок експерта є результатом проведеного із застосуванням спеціальних знань дослідження обставин, що мають значення для справи. Згідно з частиною першою статті 103 ЦПК України експертиза призначається, зокрема, у разі, якщо для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо.
Водночас сама по собі наявність медичних документів (а. с. 51-54 том 1), у яких зафіксовано перебування ОСОБА_3 без свідомості з діагнозом «Церебральна кома», не дає можливості без застосування спеціальних знань зробити однозначний висновок щодо її фізичного та психічного стану саме на момент складення заповіту та її здатності усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.
Більше того, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Гурба М. В. 24 серпня 2026 року надав до суду відповідь на адвокатський запит від 09 липня 2026 року у якому ВНМУ ім. М.І. Пирогова по суті поставлених питань зокрема у пункті 6 відповіді повідомив, що усе зазначене у відповіді «стосується тільки часового періоду перебування особи у стані коми: стан коми може бути минучим, і свідомість, а також когнітивні спроможності можуть відновлюватися у невизначені періоди часу, залежно від перебігу захворювання чи ураження, що спричинило коматозний стан».
Таким чином, додані до позову медичні документи та відповідь ВНМУ ім. М. І. Пирогова самі по собі не підтверджують нездатності ОСОБА_3 на момент складення заповіту усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Для встановлення цієї обставини необхідні спеціальні знання, однак позивач не скористалася своїм процесуальним правом на проведення посмертної судово-психіатричної експертизи. За таких обставин висновок про те, що на момент складення заповіту ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, ґрунтувався б лише на припущеннях, що відповідно до процесуального закону не може бути покладено в основу судового рішення.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання заповіту недійсним, відповідає встановленим обставинам справи та вимогам матеріального закону.
Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Оскільки підстав для визнання заповіту недійсним судом не встановлено, а доказів того, що ОСОБА_2 не мала права на спадкування, позивачем не надано, відсутні й передбачені статтею 1301 ЦК України підстави для визнання недійсним виданого їй свідоцтва про право на спадщину.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що позивач не довела обставин, на які вона посилалася як на підставу таких своїх вимог, і відповідно до вимог ст. 12, 13, 81 ЦПК України не підтвердила цих доводів відповідними доказами, передбаченими статтями 76-80 ЦПК України.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову та не вбачає підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.
При цьому суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
З огляду на наведене колегія суддів вважає, що наведене у цій постанові обґрунтування є достатнім для розуміння підстав, з яких апеляційну скаргу відхилено, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Щодо доводів представника позивача про необґрунтованість відмови суду першої інстанції у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення в частині вирішення питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч.1, п.1 ч.3 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До таких витрат належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що однією з основних засад (принципів) судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 270 ЦПК України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено.
Зі змісту рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 11 травня 2026 року вбачається, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції у другому абзаці рішення вирішив судові витрати позивача залишити за позивачем.
Отже, суд першої інстанції при ухваленні рішення вирішив питання про розподіл судових витрат, а тому передбачена п. 1 ч. 1 ст. 270 ЦПК України підстава для ухвалення додаткового рішення була відсутня. За таких обставин відмова у прийнятті додаткового рішення за заявою представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Гурби М. В. є обґрунтованою.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а законні та обґрунтовані рішення і ухвала суду першої інстанції підлягають залишенню без змін.
Вирішуючи питання судових витрат, відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що оскільки апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, понесені в апеляційному суді судові витрати слід залишити за нею.
На підставі викладеного та керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд
Постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 11 травня 2026 року та ухвалу Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 25 травня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий М. В. Матківська
Судді Ю. Б. Войтко
І. В. Міхасішин
Повне судове рішення складено 01 жовтня 2026 року