Постанова № 140235664 у справі № 752/17737/25 від 15.09.2026

справа № 752/17737/25 головуючий у суді І інстанції Кирильчук І.А.

провадження № 22-ц/824/9558/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді Березовенко Р.В.,

суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Щавлінського С.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Присяжнюком Романом Валерійовичем на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2026 року та за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Присяжнюком Романом Валерійовичем на додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 06 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2025 року ОСОБА_2 звернулась до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки, у якій позивач просив суд витребувати з володіння ОСОБА_1 на свою користь земельну ділянку за адресом: АДРЕСА_1 , площею 0,1000га, кадастровий номер 8 000 000 000:79:100:0013.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ОСОБА_2 у 2009 році на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки набула право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 8 000 000 000:79:100:0013, що розташована на АДРЕСА_1 .

У травні 2020 року позивачу із відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно стало відомо про те, що вищезазначена земельна ділянка продана відповідно до договору купівлі - продажу № 224 від 06 лютого 2012 року ОСОБА_3 .

Враховуючи, що позивачем жодних договорів щодо продажу земельної ділянки не укладалось і не підписувалось, ОСОБА_2 звернулась до суду із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку до подачі позовною заяви до суду про визнання договору купівлі-продажу № 224 від 06 лютого 2012 року недійсним та витребування земельних ділянок .

Ухвалою від 22 травня 2020 року у справі № 752/9389/20 Голосіївським районним судом міста Києва був накладений арешт на земельну ділянку за адресом: АДРЕСА_1 , площею 0,1000 га, кадастровий номер 8 000 000 000:79:100:0013, номер запису про обтяження: 38309919 (інформаційна довідка № 242021300).

Заочним рішенням від 10 грудня 2020 року у справі №752/10174/20 Голосіївським районним судом міста Києва була витребувана земельна ділянка (кадастровий номер [номер приховано]:79:100:0013), площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1 , у ОСОБА_3 та визнаний недійсним договір купівлі-продажу №224 від 06 лютого 2012 року (зазначене рішення в подальшому було скасовано Київським апеляційним судом).

15 січня 2021 року ОСОБА_2 через свого представника звернулась із заявою для проведення державної реєстрації земельної ділянки (кадастровий номер [номер приховано]:79:100:0013), площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1 .

20 січня 2021 року було отримано рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень, державного реєстратора у зв`язку з тим, що право власності на земельну ділянку кадастровий номер [номер приховано]:79:100:0013 площею 0,1000 га адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за іншою фізичною особою на підставі свідоцтва від 22 вересня 2020 року.

27 січня 2021 року була отримана інформаційна довідка № 242021300, з якої позивачу стало відомо, що власником земельної ділянки кадастровий номер [номер приховано]:79:100:0013, є ОСОБА_1 .

За інформацією з інтернет ресурусу, були отримані відомості, що під час розгляду справи № 752/10174/20 Голосіївським районним судом міста Києва, який розглядав позовні вимоги позивача щодо земельної ділянки та під час дії обтяження, 28 липня 2020 року на підприємстві СЕТАМ відбулися торги, відповідно до протоколу № 493677 земельна ділянка, площею 0,1 га, кадастровий номер [номер приховано]:79:100:0013, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 була продана за 585 370,00 грн. Переможець торгів - ОСОБА_1 .

Постановою Київського апеляційного суду у справі № 752/10174/20 рішення Голосіївського районної суду міста Києва від 10 грудня 2020 року було скасовано. Апеляційний суд виходив з того, що на час ухвалення рішення №752/10174/2 судом першої інстанції ОСОБА_3 не був власником зазначеної земельної ділянки, вона була реалізована в порядку здійснення виконавчого провадження. Зазначив, що особа, яка звернулась з апеляційною скаргою - ОСОБА_1 набув право власності на цю земельну ділянку з моменту здійснення державні реєстрації, тобто, 22 вересня 2020 року, а отже суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі, отже він має право на апеляційне оскарження цього судового рішення.

Враховуючи ці обставини та існування порушення прав позивача, як власник майна, ОСОБА_2 звернулась до Голосіївського районного суду міста Києва з позовними вимогами до ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу № 224 від 06 лютого 2012 року (кадастровий номер [номер приховано]:79:100:0013), площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1 , недійсним. Також у справі був залучений третьою особою ОСОБА_1 .

Рішенням від 28 травня 2025 року у справі №752/6938/23 Голосіївським районним судом міста Києва було визнано недійсним договір купівлі-продажу №224 від 06 лютого 2012 року (кадастровий номер [номер приховано]:79:100:0013), площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між покупцем ОСОБА_3 та позивачем ОСОБА_2 .

Крім того, позивач зазначила, що в єдиному реєстрі нотаріусів, нотаріус Курковська Я. Л., яка посвідчила договір купівлі-продажу № 224 не має статус діючого нотаріуса.

Втім, державну реєстрацію прав власності у Державному реєстрі прав на нерухоме майно засвідчене нотаріусом Кирик О. А. на дату державної реєстрації 26 березня 2020 року, номер запису про право власності 36142887, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2064365880000, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Також, до матеріалів судової справи № 752/6938/23 Голосіївським районним судом міста Києва був залучений висновок експерта. Відповідно до Висновку експерта ТОВ «Експертно-дослідна служба України» № 1238/03/2025 від 27 березня 2025 року підпис від імені ОСОБА_4 (позивач), зображення якого міститься у рядку «ПРОДАВЕЦЬ» у технічній копії договору від 06 лютого 2012 року купівлі-договору земельної ділянки площею 0,1000 га, кадастровий номер [номер приховано]:79:100:0013, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л., зареєстрованого в реєстрі за № 224, виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_2 . Рукописний запис « ОСОБА_2 » зображення якого міститься у рядку «ПРОДАВЕЦЬ» у технічній копії договору від 06 лютого 2012 року купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1000 га, кадастровий номер [номер приховано]:79:100:0013, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я. Л., зареєстрованого в реєстрі за № 224, виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою з наслідуванням почерку ОСОБА_2 .

Посилаючись на вказані обставини, позивач просила витребувати у відповідача на свою користь спірну земельну ділянку, яка вибула з її володіння незаконно.

21 серпня 2025 року через систему «Електронний суд» до суду надійшов відзив представника відповідача - Присяжнюка Р. В. на позовну заяву, у якому останній просив відмовити у задоволенні позову.

Обґрунтовуючи заперечення проти позову, посилався на те, що ОСОБА_1 є добросовісним власником земельної ділянки кадастровий номер [номер приховано]:79:100:0013, адреса: АДРЕСА_1 , площею 0,1 га, цільове призначення - для індивідуального, житлового гаражного і дачного будівництва, яку він придбав у порядку встановленому для виконання судових рішень. Інформацію про проведення виконавчого провадження було розміщено у Системі ДП «Сетам» режим доступу - https://setam.net.ua/auction/432149, що свідчить про дотримання всіх вимог закону та доступність цієї інформації для всіх потенційних покупців майна в порядку виконання судових рішень. Підставою для реєстрації за ОСОБА_1 права власності на зазначену вище земельну ділянку стало проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження.

Оскільки ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку у порядку встановленому для виконання судових рішень, а згідно з пунктом 1 частиною другою статті 388 ЦК України закон захищає його права щодо витребування такого майна з його приватної власності - відповідно вказана обставина є підставою для відмови у позові у цій справі і свідчить що ОСОБА_1 ніяк не міг порушити права ОСОБА_2 , а тому позов є необґрунтований.

Крім того, оскільки у справі № 752/10174/20 вже є судове рішення з того самого предмету і з тих саме підстав, яке набрало законної сили, то суд не вправі розглядати аналогічний позов з аналогічних предмету і підстав, а справа відповідно підлягає до закриття з цієї процесуальної підстави.

Щодо посилання позивача на те, що заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 25 травня 2025 року у справі № 752/6938/23 визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 06 лютого 2012 року № 224, то вказане рішення на дату подання позову не набрало законної сили, оскаржене третьою особою - ОСОБА_1 до Київського апеляційного суду.

Щодо посилання позивача на висновок експерта № 1238/03/2025 від 27 березня 2025 року, то по-перше цей документ не встановлює, що з боку ОСОБА_1 було допущено будь-яку протиправну поведінку, а по-друге, цей доказ є неналежним. Відповідно до Рецензії на висновок експерта № 1238/03/2025, складеного 27 березня 2025 року за результатами проведення почеркознавчої експертизи за заявою (запитом) адвоката Юрченка О.І., яка підготовлена спеціалістом Кострубом Андрієм Миколайовичем , (диплом Вищої слідчої школи МВС СРСР УВ № 586465, виданий 26.02.1993), стаж експертної роботи з 1993 року рецензент навів такі порушення, які унеможливлюють використання висновку експерта № 1238/03/2025 у якості доказу у справі.

Також, представник відповідача звернув увагу, що аргумент позивача про те, що нотаріус не могла посвідчити договір купівлі-продажу від 06 лютого 2012 року вироком Оболонського районного суду міста Києва від 23 квітня 2013 року у справі № 2605/7851/12 не підтверджується, оскільки у тексті вироку жодного слова ні про ОСОБА_3 , ні про ОСОБА_2 , ні будь-яких встановлених обставин укладення договору від 06 лютого 2012 року не відображено. Не відображено і стягувача, який відкрив проти ОСОБА_3 виконавче провадження.

08 вересня 2025 року вх. № 57176 до суду надійшла відповідь на відзив від представника позивача - Юрченка О., у яких зазначив, що відповідач проявив правову необачність придбавши земельну ділянку, що знаходиться під арештом і є предметом судового розгляду, а тому його не можна вважати добросовісним. На час придбання земельної ділянки позивачу було достеменно відомо про існуючі обтяження (арешт) земельної ділянки, зокрема, зазначене підтверджується інформаційною довідкою № 24202300; копією ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 22 травня 2020 року у справі № 752/9389/20 про арешт земельної ділянки; копією постанови про відкриття виконавчого провадження ВП НОМЕР_1 від 27 травня 2020 року; скрин шотом про розміщення на сайті СЕТАМ оголошення з приводу торгів та визнання відповідача переможцем, а також зазначена інформація щодо обтяження (арешту) земельної ділянки, свідчить про те, що відповідач був обізнаний відносно обтяження спірної земельної ділянки, а тому не можна вважати набуття у володіння відповідача земельну ділянку добросовісним.

Рецензія на висновок експерта, на яку посилається представник відповідача, не є належним доказом, оскільки оцінка висновку експерта є прерогативою суду, а рецензент вийшов за межі своєї компетенції.

Щодо правомірності дій нотаріуса, то обставини, встановлені в межах кримінальної справи № 2605/7851/12 свідчать про те, що на момент вчинення правочину (укладання договору купівлі-продажу № 224 від 06 лютого 2012 року) приватний нотаріус Курковська Я.Л. не володіла та не розпоряджалась самостійно своєю печаткою, і відповідно не могла здійснити посвідчення спірного договору купівлі-продажу. Також в межах цивільної справи № 757/35113/19 встановлені обставини, що остання нотаріальна дія вчинена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я. Л. 31 грудня 2010 року за реєстровим № 24485.

29 вересня 2025 року через систему «Електронний суд» до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив від представника відповідача - Присяжнюка Р. В., у яких зазначив, що після того як ОСОБА_1 отримав Акт про проведені публічні торги від 26 серпня 2020 року він звернувся до нотаріуса із відповідною заявою щодо видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів і тільки у нотаріуса він дізнався про наявність обтяження на земельну ділянку. Відповідач, побачивши, що у процедурі виконавчого провадження проводиться продаж земельної ділянки і у дату її придбання був абсолютно впевнений, що жодних перешкод при проведенні таких дій немає, виконавець має право накладати арешт і виставляти майно на продаж через систему виконавчого провадження, система ДП «Сетам» унеможливлює проведення публічних торгів щодо нерухомого майна, яке не підлягає продажу, а органи нотаріату вправі посвідчувати і видавати документи про право власності на таке майно.

15 жовтня 2025 року вх. № 66021 до суду надійшли пояснення на заперечення від представника позивача - Юрченка О., у яких зазначив аналогічні доводи, зазначені у відповіді на відзив щодо недобросовісності дій відповідача під час придбання земельної ділянки на публічних торгах та відхилив заперечення сторони відповідача про необхідність спочатку визнавати електронні торги недійсними з тих підстав, що позивач не був продавцем, тому такий спосіб захисту як визнання електронних торгів недійсним є неналежним. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що придбання майна на публічних торгах не є запорукою добросовісності набувача. Тому питання про добросовісність чи недобросовісність покупця, який набув майно на торгах, слід оцінювати у кожному конкретному випадку окремо.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2026 року позовні вимоги задоволено.

Витребувано з володіння у ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,1000 га, кадастровий номер 8 000 000 000:79:100:0013.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1498,00 грн.

Крім того, додатковим рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 06 квітня 2026 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу в розмірі 34 000,00 грн.

Не погодившись із рішенням суду по суті позову, 20 березня 2026 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Присяжнюк Р.В. через систему «Електронний суд» до Київського апеляційного суду подано апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2026 у справі № 752/17737/25 та ухвалити нове рішення яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позову у повному обсязі.

Так, представник апелянта вважає, що ОСОБА_1 придбав спірне майно у порядку, встановленому для виконання судових рішень, а тому суд не вправі констатувати наявність порушень процедури проведення торгів без зазначення правової норми, яка була порушена.

Окрім того - електронні торги не оскаржувались та не були визнані недійсними, а ОСОБА_1 вперше дізнався, що існує спір лише після того, як йому надійшли матеріали іншої судової справи ОСОБА_2 . Тобто єдиним і однозначним є висновок, що придбане на таких електронних торгах майно, на цей час, не може бути витребуване у порядку статті 388 ЦК України.

З яких підстав суд першої інстанції констатував, що при проведенні прилюдних торгів допущено порушення порядку їх проведення у оскаржуваному рішенні не наведено.

Оскільки ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку у порядку встановленому для виконання судових рішень, а згідно з пунктом першим ч. 2 ст. 388 ЦК України закон захищає його права щодо витребування такого майна з його приватної власності - відповідно вказана обставина є підставою для відмови у позові у цій справі і свідчить, що ОСОБА_1 ніяк не міг порушити права ОСОБА_2 , а тому позов є необґрунтований.

Крім того, не погодившись додатковим рішенням, 06 квітня 2026 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Присяжнюк Р.В. через систему «Електронний суд» подано до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій представник просив суд скасувати додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 квітня 2026 року у справі № 752/17737/25 та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 34 000,00 грн - відмовити в повному обсязі.

В обгрунтування апеляційної скарги на додаткове рішення представник апелянта вказує, що у матеріалах справи № 752/17737/25 відсутні будь-які докази того, що позивач дійсно сплатила адвокату кошти в розмірі 34 000,00 грн. Не надано банківських виписок, платіжних доручень, квитанцій до прибуткових касових ордерів або фіскальних чеків.

Крім того, представник апелянта посилається на неспівмірність та відсутність реальності адвокатських витрат, оскільки справа про витребування земельної ділянки є усталеною категорією спорів, що не вимагала від представника позивача опрацювання виняткового масиву законодавства, новітньої судової практики чи проведення складних експертиз.

Також, заявлений час на підготовку типового позову та участь у судових засіданнях не відповідає критеріям розумності та реальності. Вартість послуг штучно завищена.

Таким чином, представник апелянта вважає, що за відсутності належних платіжних документів у матеріалах справи, будь-яке стягнення коштів є безпідставним. Суд першої інстанції переклав тягар доведення виключно на відповідача, водночас звільнивши позивача від її прямого процесуального обов`язку довести факт понесення витрат належними та допустимими доказами (фінансовими документами).

Ухвалою Київського апеляційного суду від 18 травня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Присяжнюком Романом Валерійовичем на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2026 року та надано строк на подачу відзиву.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 25 травня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Присяжнюком Романом Валерійовичем на додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 06 квітня 2026 року та надано строк на подачу відзиву.

19 червня 2026 року засобами поштового зв`язку представником ОСОБА_2 - адвокатом Юрченком О.І. було направлено відзив на апеляційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 09 лютого 2026 року.

Так, представник вказує, що в апеляційній скарзі представником відповідача зазначено, що у інформації характеристиці про лот, відсутня інформація щодо обмеження на використання земельної ділянки. Разом з цим, представник відповідача не вказує, що сторінка на сайті СЕТАМ складається із декілька сторінок, а саме : із розділів : - характеристика лота; - інформації про лот; - вкладення; заявки на участь у торгах; - Порядок та умови; https://setam.net.ua/auction/432149 - нижче наведена характеристика лота в якому нібито невказано про арешт майна.

В той же час у тому самій інформації про лот на 2-му розділу про лот https://setam.net.ua/auction/432149, яка розташована на тому ж самому сайті (скрин шот наведене нижче) поруч з характеристикою про лот https://setam.net.ua/auction/432149 вказано: реєстраційний номерлота: 431468, категорія: земельні ділянки - відомості про обтяження майна, у яких міститься інформація:

- арешт нерухомого майна №36784605, постанова 62284036 від 05.06.2020, ПВ Бердар М.М.

- арешт нерухомого майна №36645352, постанова НОМЕР_1 від 27.05.2020, Голосіївський РВ ДВС у м. Києві ЦМУМЮ м. Київ.

Таким чином, спростовується наведене твердження представника відповідача - Присяжнюка Р. В. від 29.09.2025 р., у якому зазначено, що після того як ОСОБА_1 (Скаржник) отримав акт про проведені публічні торги від 26 серпня 2020 року він звернувся до нотаріуса із відповідною заявою щодо видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів і тільки у нотаріуса він дізнався про наявність обтяження на земельну ділянку.

Крім того, продаж земельної ділянки і у дату її придбання, здійснювалось через систему ДП «Сетам», а в цьому випадку відповідач, знав та міг знати про існування обтяжень речових прав на це майно.

Представник позивача звертає увагу, що якщо позивач не був стороною договору-купівлі продажу, укладеного на електронних торгах, і, наприклад, вважає, що переможець торгів є недобросовісним та не набув право власності на придбане приміщення, він може скористатися прямо визначеним законом для таких спірних правовідносин способом захисту права. Для застосування вимоги про витребування майна з чужого володіння немає потреби в оскарженні електронних торгів (відповідного правочину купівлі-продажу), складених на їх підставі протоколу й акта про проведені електронні торги чи викладеного в окремому документі договору купівлі-продажу.

Також представник позивача вказує, що долученні докази: витяги з державна реєстрація речових прав на нерухоме майн де зазначено про арешт, копія інформаційної довідки №24202300, копія ухвали від 22 травня 2020 року справа №752/9389/20 Голосіївським районним судом м. Києва про арешт земельної ділянки, копія постанови про відкриття виконавчого провадження ВП НОМЕР_1 від 27 травня 2020 року, скриншоти про розміщення на сайті СЕТАМ оголошення з приводу торгів та визнання відповідача переможцем, а також зазначена інформація у реєстрі, щодо обтяження (арешту) земельної ділянки, свідчать про те, що відповідач був обізнаний відносно обтяження спірної земельної ділянки, а тому не можна вважати набуття у володіння відповідача земельну ділянку добросовісним. Крім того, скаржником (відповідачем) не спростовані наявні докази якими обґрунтований висновок суду про витребування земельної ділянки у відповідача.

Таким чином, наведені вище обставини встановлені судом, спростовують твердження відповідача про добросовістність та його необізнаність.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції правомірно дійшов до висновку, що відповідач не є добросовісним набувачем, оскільки проявив правову необачність придбавши земельну ділянку, що знаходиться під арештом і знав і мав знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати.

Відтак, представник позивача просив апеляційний суд залишити в силі рішення від 09 лютого 2026 року.

Окрім цього, 19 червня 2026 року засобами поштового зв`язку представником ОСОБА_2 - адвокатом Юрченком О.І. було направлено відзив на апеляційну скаргу на додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 квітня 2026 року.

Так, представник позивача зазначив, що під час розгляду справи в суді першої інстанції адвокат виконував послуги з професійної правничої допомоги позивачу у розгляді цієї справи на підставі договору про надання правової допомоги.

Заява позивача щодо відшкодування йому витрат на професійну правничу допомогу ґрунтувалися на тому, що за виконання обов`язків представника, клієнт сплачує адвокату гонорар, розмір якого встановлюється відповідно до рахунку фактури, вартість робіт, обсяг виконаної роботи зазначається в акті виконаних робіт.

На підтвердження фактичного надання послуг адвокатом та понесення у зв`язку з цим витрат позивачем було надано такий акт. Згідно з цим документом заявлена вартість послуг (34000 грн), яка складалася з підготування та складання матеріалів позовної заяви (10000 грн), юридичної консультації клієнта з наданих документів відповідачем (6 000 грн), підготування та складання матеріалів, заперечень, пояснень до суду (8 000 грн) участі у судовому засіданні (10 000 грн).

Відтак, представнику позивача не зрозуміла позиція представника відповідача, який в апеляційній скарзі вказує про сталу практику із спорів про витребування земельних ділянок із незаконного володіння, а тому заперечує в рішенні суду про відшкодування позивачу витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 34 000 грн оскільки справа нескладна, але в той же час звертаючись до апеляційного суду зазначає що його (відповідача) витрати складають 100 000 грн, які складаються із 65 000 грн по першій інстанції та попередньо за його оцінками 35 000 грн при розгляді апеляційним судом.

Враховуючи недоведення твердження неспівмірності витрат, а також не доведеність, що визначенні суми відшкодування позивачу не виходять з критерію реальності адвокатських витрат, представник позивача просив залишити додаткове рішення від 06 квітня 2026 року в силі.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 липня 2026 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.

Представник апелянта ОСОБА_1 - адвокат Присяжнюк Р.В. у судовому засідання підтримав апеляційні скарги та просив їх задовольнити.

Представник ОСОБА_2 - адвокат Юрченко О.І. у судовому засіданні заперечував щодо задоволення апеляційних скарг.

Колегія суддів, заслухавши учасників процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29 вересня 2009 року № 12160 набула право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 8 000 000 000:79:100:0013, що розташована на АДРЕСА_1 .

22 травня 2020 року ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва у справі № 752/9389/20 за заявою ОСОБА_2 про забезпечення позову був накладений арешт на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,1000 га, кадастровий номер 8 000 000 000:79:100:0013.

27 травня 2020 року постановою державного виконавця Голосіївського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Клименко К. В. на виконання ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 22 травня 2020 року у справі № 752/9389/20 про забезпечення позову винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 та накладено арешт на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,1000 га, кадастровий номер 8 000 000 000:79:100:0013.

Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 10 грудня 2020 року у справі №752/10174/20 позов ОСОБА_2 задоволено та визнано недійсним договір купівлі-продажу № 224 від 06 лютого 2012 року земельної ділянки (кадастровий номер [номер приховано]:79:100:0013), площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; витребувано із володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 вказану земельну ділянку.

Постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року за апеляційною скаргою ОСОБА_1 (який не брав участі у справі в суді першої інстанції) рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 10 грудня 2020 року у справі №752/10174/20 скасовано та відмовлено у позові.

Постановою Верховного Суду від 13 березня 2023 року постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року залишено без змін.

Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 28 травня 2025 року у справі № 752/6938/23 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_1 про визнання договору недійсним задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу № 224 від 06 лютого 2012 року земельної ділянки (кадастровий номер [номер приховано]:79:100:0013), площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3

28 липня 2020 року ДП «Сетам»відбулися торги, відповідно до протоколу № 493677 земельна ділянка, площею 0,1 га, кадастровий номер [номер приховано]:79:100:0013, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , була продана за 585 370,00 грн. Переможець торгів - ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції аналізуючи практику Верховного Суду дійшов наступних висновків.

Так, судом першої інстанції установлено, що 27 травня 2020 року постановою державного виконавця Голосіївського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Клименко К. В. на виконання ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 22 травня 2020 року у справі № 752/9389/20 про забезпечення позову винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 та накладено арешт на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,1000 га, кадастровий номер 8 000 000 000:79:100:0013.

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 242021300 від 27 січня 2021 року 27 травня 2020 року внесено запис про обтяження: 38309919. Вказана підстава для державної реєстрації: постанова про арешт майна боржника, серія та номер: НОМЕР_1, виданий 27.05.2020, видавник: Голосіївський РВ ДВС у м. Києві ЦМУМЮ (м. Київ). Вид обтяження: арешт нерухомого майна (земельної ділянки за адресом: АДРЕСА_1 , площею 0,1000 га, кадастровий номер 8 000 000 000:79:100:0013).

Вказані відомості про обтяження майна (арешт нерухомого майна № 36645352, постанова НОМЕР_1 від 27.05.2020, Голосіївський РВ ДВС у м. Києві ЦМУМЮ м. Київ) були зазначені і в інформації щодо лоту № 431468 на сайті ДП «Сетам» щодо продажу спірної земельної ділянки, що підтверджується скриншотом екрану про інформацію підготовки проведення торгів на ДП «Сетам» (а. с. 20-22).

Тобто, обтяження на земельну ділянку за адресом: АДРЕСА_1 , площею 0,1000 га, кадастровий номер 8 000 000 000:79:100:0013, на підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 22 травня 2020 року № 752/9389/20 про її арешт, існувало на час проведення електронних торгів, і про це ОСОБА_1 мало бути достеменно відомо.

Більше того, така інформація була зазначена про лот на самому сайті ДП «Сетам», тому посилання представника відповідача про те, що йому не було відомо про існування такого обтяження спростовуються матеріалами справи.

Ознайомившись із інформацією про лот № 431468 на сайті ДП «Сетам», у якій було зазначено два обтяження: одне обтяження зроблено приватним виконавцем Бердар М.М. арешт нерухомого майна №36784605, постанова 62284036 від 05.06.2020 , а інша - арешт нерухомого майна №36645332, постанова НОМЕР_1 від 27.05.2020 Голосіївського РВ ДВС у м.Києві ЦМУМЮ м. Київ, відповідач мав знати про порушення порядку реалізації майна та міг знати про набуття майна всупереч закону.

Оцінюючи добросовісність дій ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку, що на момент придбання ним спірної земельної ділянки останній без сумніву міг знати про порушення порядку його реалізації. Адже матеріалами справи узгоджується, що станом на час придбання ОСОБА_1 спірної земельної ділянки на електронних торгах існувало обтяження у вигляді арешту на вказану земельну ділянку, інформація про яке була вказана на офіційному сайті ДП «Сетам», тому відсутні підстави вважати, що відповідач є добросовісним набувачем.

Тобто, ОСОБА_1 поза межами розумного сумніву, міг знати про те, що земельна ділянка була предметом обтяження.

Аргументи відповідача про те, що спірне майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, оскільки воно було придбано на публічних торгах у порядку у виконавчого провадження, є безпідставними, тому що за обставин цієї справи спірне майно було відчужене під час існування обтяження на нього в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Отже, ОСОБА_1 знав про наявне обтяження та проявивши обачність, мав можливість самостійно з`ясувати його підстави.

Суд першої інстанції відхилив доводи відповідача, що власник із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 99-100), від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20 (пункти 9.65-9.66), від 15 лютого 2023 року в справі № 910/18214/19 (пункт 9.47) та інших).

Суд першої інстанції відхлив доводи сторони відповідача про те, що оскільки у справі № 752/10174/20 вже є судове рішення з того самого предмету і з тих саме підстав, яке набрало законної сили, то суд не вправі розглядати аналогічний позов з аналогічних предмету і підстав, а справа відповідно підлягає до закриття з цієї процесуальної підстави.

Так, у справі № 752/10174/20 та у справі, яка є предметом судового розгляду, не є тотожними сторони, предмет і підстава позову, тому відсутні підстави для закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

Інші доводи сторін, зокрема, щодо не відповідності висновку експерта, наявність рецензії на вказаний висновок, не можливість посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки нотаріусом Курковською Я. Л., суд першої інстанції не прийняв до розгляду, оскільки вони не стосуються предмета доказування у даній справі.

Ухвалюючи додаткове рішення у справі суд першої інстанції дійшов висновку, що заявлені витрати доведені є достатніми, належними та допустимими доказами, їх розмір є співмірним до виконаної роботи адвокатом, і за відсутності клопотання про зменшення їх розміру з боку відповідача, підлягають задоволенню у повному обсязі.

Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Щодо оскаржуваного рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2026 року.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Наведеною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц та ін.).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України).

Умови, за яких власник має право витребувати свою річ у добросовісного набувача, встановлює стаття 388 ЦК України.

За приписами частини першої цієї норми власник має право витребувати майно, придбане добросовісним набувачем за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, які він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Позивачем за віндикаційним позовом є неволодіючий власник. Відповідачем за віндикаційним позовом виступає незаконний володілець майна, який може і не знати про неправомірність і незаконність свого володіння та утримання такого майна. Незаконним володільцем визнається така особа, яка здійснює володіння майном без належних правових підстав.

Власник має право витребувати своє майно від особи, в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Позов про витребування майна, пред`явлений до особи, у незаконному володінні якої це майно знаходилось, але на момент розгляду справи в суді у неї відсутнє, не може бути задоволений.

Предметом доказування у справах за позовами про витребування майна з чужого незаконного володіння становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння, як то факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та інше.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна із чужого незаконного володіння, зокрема факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, знаходження його в натурі у відповідача, які і становлять предмет доказування.

Отже, предметом доказування у такій справі є обставини, що мають засвідчити правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, а саме: підтверджують його право власності або інше речове право титульного володільця на витребуване майно; вибуття майна з володіння позивача; наявність майна в натурі у володінні відповідача; відсутність у відповідача правових підстав для володіння цим майном.

Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але й фактично вже нею не володіє та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і не добросовісний).

Таким чином, звертаючись з даним позовом, позивач має надати докази на підтвердження права власності на спірне майно, має довести індивідуальні ознаки майна, що витребовується, наявність майна у незаконному володінні відповідача, а також відсутність в останнього правових підстав для володіння цим майном.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина перша статті 388 ЦК України). Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга цієї статті у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Упостанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) зроблено висновок про те, що частини друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі ч.2 ст.388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.

Метою позову про витребування майна з чужого володіння є забезпечення введення позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку позбавлення власника його нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на таке майно (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) та № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц).

Рішення суду про витребування нерухомого майна на користь його власника із чужого володіння є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387-388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 38)).

Якщо продавець продав товар, який належить іншій особі на праві власності, не маючи права його відчужувати, то покупець не набуває право власності на товар, крім випадків, коли власник не має права вимагати його повернення. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від такого набувача лише у випадках, встановлених частиною першою статті 388 ЦК України (з урахуванням винятків, визначених у частині другій цієї статті), тоді як у недобросовісного набувача чи у добросовісного, який набув майно безоплатно, власник має право його витребувати у всіх випадках (стаття 387, частина третя статті 388 ЦК України).

Тому, якщо позивач не був стороною договору-купівлі продажу, укладеного на електронних торгах, і, наприклад, вважає, що переможець торгів є недобросовісним та не набув право власності на придбане майною, він може скористатися прямо визначеним законом для таких спірних правовідносин способом захисту права. Для застосування вимоги про витребування майна з чужого володіння немає потреби в оскарженні електронних торгів (відповідного правочину купівлі--продажу), складених на їх підставі протоколу й акта про проведені електронні торги чи викладеного в окремому документі договору купівлі-продажу (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункти 52, 57) і від 5 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19 (пункт 9.32)).

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)).

Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).

Отже, якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункт 38), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.46), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54)).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що придбання майна на публічних торгах не є запорукою добросовісності набувача. Тому питання про добросовісність чи недобросовісність покупця, який набув майно на торгах, слід оцінювати у кожному конкретному випадку окремо.

Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

Не може вважатися добросовісною особа, яка набула майно на прилюдних торгах, якщо вона знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону, зокрема пов`язана особа (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55)).

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що суттєвимяк для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном".

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

Таким чином, враховуючи специфіку даних правовідносин та обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що визначальним у вірності обраного способу захисту прав позивача є те, що відчуження спірного нерухомого майна відбулось поза волею власника (позивача) та те, що на прилюдних торгах та у реєстрі нерухомого майна була наявна інформація про його обтяження.

Так, судом першої інстанції було вірно встановлено, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29 вересня 2009 року № 12160 набула право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 8 000 000 000:79:100:0013, що розташована на АДРЕСА_1 .

Після встановлення обставин щодо відчуження належного позивачці майна поза її волею, за зверненням останньої судом було накладено арешт про який наявна інформація, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, запис про обтяження: 38309919.

Крім того, вказані відомості про обтяження майна (арешт нерухомого майна № 36645352, постанова НОМЕР_1 від 27.05.2020, Голосіївський РВ ДВС у м. Києві ЦМУМЮ м. Київ) були зазначені і в інформації щодо лоту № 431468 на сайті ДП «Сетам» щодо продажу спірної земельної ділянки, що підтверджується скриншотом екрану про інформацію підготовки проведення торгів на підприємстві «Сетам».

Враховуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновоком суду першої інстанції, що відповідач ознайомившись із інформацією про лот № 431468 на сайті ДП «Сетам», у якій було зазначено два обтяження: одне обтяження зроблено приватним виконавцем Бердар М.М. арешт нерухомого майна №36784605, постанова 62284036 від 05.06.2020 , а інше - арешт нерухомого майна №36645332, постанова НОМЕР_1 від 27.05.2020 Голосіївського РВ ДВС у м.Києві ЦМУМЮ м. Київ, був інформований про існуюче обтяження, а отже, про порушення порядку реалізації майна та набуваючи таке майно у власність міг знати та розуміти, що діє всупереч закону.

Відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що на момент придбання відповідачем спірної земельної ділянки останній знав/ міг знати про порушення порядку його реалізації, оскільки у матеріалах справи наявні докази, що на час придбання ОСОБА_1 спірної земельної ділянки на електронних торгах існувало обтяження у вигляді арешту на вказану земельну ділянку, інформація про що перебувала у вільному доступі для учасників торгів.

За загальним правилом, під поняттям "знав" необхідно розуміти не лише безпосередню обізнаність особи в тому, що вона набуває майно в суб`єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи. Що ж до поняття "міг знати", то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але, проявивши принаймні розумну обачність, міг знати про це" (постанова Верховного Суду від 10 лютого 2026 року справа № 914/452/25).

Таким чином, колегія суддів погоджується, що станом на день розгляду справи у суду були відсутні підстави вважати, що відповідач є добросовісним набувачем, що вказує на те, що стороною позивача було вірно обрано спосіб захисту своїх порушених прав шляхом подачі віндикаційного позову, а тому доводи сторони апелянта є необгрунтованими та спростовуються матеріалами справи.

Крім того, доводи апелянта щодо того, що майно набуте на прилюдних торгах в порядку встановленому для виконання рішень є безпідставними, оскільки право власності особи ОСОБА_3 «попереднього власника» є оспорюване, не визнається позивачем внаслідок чого і було накладено арешт на спірну земельну ділянку до передачі її на прилюдні торги.

Враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 04.07.2023 у справі №233/4365/18, відповідно до яких вимогу про визнання недійсними електронних торгів суд може інтерпретувати як позов про визнання недійсним відповідного договору купівлі-продажу, проте ця вимога лише за певних умов може бути ефективним способом захисту, наприклад, тоді, якщо позивачем і відповідачем є продавець і покупець за договором купівлі-продажу, і якщо позивач не був стороною договору-купівлі продажу, укладеного на електронних торгах, і вважає, що переможець торгів є недобросовісним та не набув право власності на придбане приміщення готелю, він може скористатися прямо визначеним законом для таких спірних правовідносин способом захисту права - витребування майна з чужого незаконного володіння, Верховний Суд погоджується з доводами скаржника про те, що суди не повинні були задовольняти вимоги про визнання недійсними торги з реалізації нерухомого майна - нежитлових приміщень загальною площею 61,9 м2 за адресою м. Львів, вул. Ужгородська, 6, проведених шляхом електронного аукціону 10.11.2022, оформленого протоколом № 578998, оскільки витребування майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем незалежно від визнання недійсними відповідних торгів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 9 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55)).

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)). Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі 908/976/190 (пункт 5.6), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44)). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати.

Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (пункт 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.112018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13(пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц(пункт 146)].

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

Враховуючи встановлені обставини справи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що місцевим судом надано належну оцінку доказам у справі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права і не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та тлумаченню норм права на розсуд апелянта.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Щодо додаткового рішення Голосіївського районного суду від 06 квітня 2026 року

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що однією з основних засад (принципів) судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою запровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді та захиститися у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до врегулювання спору в досудовому порядку. Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу; 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами: - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат.

У відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Статтею 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Отже, розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

У постановах Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 03 березня 2021 року у справі № 640/18964/17 (провадження № 61-9690св20) звернуто увагу на те, що при обчисленні гонорару слід керуватися, зокрема умовами укладеного між замовником і адвокатом договору про надання правової допомоги (частина друга статті 137 ЦПК України, частина друга статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

У додатковій постанові Верховного Суду від 17 січня 2022 року у справі № 756/8241/20 (провадження № 61-9789св21) зазначено, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

У постанові Верховного Суду від 07 вересня 2020 року у справі № 910/4201/19 зазначено, що «(1) договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені в частині 2 статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність"); (2) за своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України; (3) як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару; (4) адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв; (5) адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"; (6) відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність"».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 зроблено висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації.

Так, у відповідності до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною третьою статті 141 ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: їх дійсність; необхідність; розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 550/936/18.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Ці висновки узгоджуються й з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 та постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.

У постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При цьому, як передбачено ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, однак до суду апеляційної інстанції такого клопотання не надходило.

На підтвердження понесення позивачем ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу, позивачем було надано до суду: договір про надання юридичної допомоги від 09 липня 2025 року, укладений між Адвокатським об`єднанням «ЛЕГІС» в особі його голови Юрченка Олександра Івановича та ОСОБА_2 ; вартість робіт/послуг із юридичної допомоги від 09 липня 2025 року; акт здачі-приймання робіт/послуг із юридичної допомоги від 11 лютого 2026 року; рахунок-фактура № 04/02 від 11 лютого 2026 року.

В акті здачі-приймання робіт/послуг із юридичної допомоги від 11 лютого 2026 року наведено опис робіт, за які узгоджено розмір гонорару у розмірі 34 000,00 грн, зокрема:

1) підготування та складання матеріалів позовної заяви (5 год. 00 хв.) - 10 000,00 грн;

2) юридична консультація клієнта з наданих документів (4 год. 00 хв) - 6000,00 грн;

3) підготування та складання матеріалів, заперечень, пояснень до суду (4 год. 00 хв.) - 8000,00 грн;

4) представництво в суді інтересів Валентій О. (5 год. 00 хв.) - 10 000,00 грн.

З огляду на фактичний обсяг послуг, наданих позивачу їх дійсність, необхідність, відповідність складності справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), співмірність часу, витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), колегія суддів вважає, що місцевий суд правомірно стягнув з відповідача на користь позивачки 34 000,00 грн в рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеного у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Відтак,доводи апеляната щодо вісутності доказів їх оплати, апеляційний суд не приймає.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги щодо додаткового рішення є необгрунтованими. Крім того, стороною відповідача на заперечення таких витрат не було подано до суду першої інстанції клопотання про їх зменшення.

На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що оскаржуване додаткове рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому додаткове рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 375, 379, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Присяжнюком Романом Валерійовичем на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2026 року - залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2026 року - залишити без змін.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Присяжнюком Романом Валерійовичем на додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 06 квітня 2026 року - залишити без задоволення.

Додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 06 квітня 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 30 вересня 2026 року.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова