ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 вересня 2026 року місто Київ
Справа № 369/5711/25
Апеляційне провадження № 22-ц/824/11809/2026
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Желепи О.В., суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В.,
за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 квітня 2026 року (ухвалено у складі судді Бабич Н.Д., повне рішення складено 17 квітня 2026 року) та додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 травня 2026 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння
ВСТАНОВИВ
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2025 року позивач звернулася до суду із цим позовом, у якому просила витребувати із чужого незаконного володіння автомобіль «Тойота» д.н.з. НОМЕР_1 .
Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач є власником вказаного автомобіля на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу № 3425/2025/5216747 від 18 березня 2025 року та свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 від 19 березня 2025 року.
Указаний автомобіль вона придбала у ОСОБА_3 , при цьому продавець зазначила місце знаходження автомобіля та особу ОСОБА_2 , як таку, що має здійснити передачу ключів від автомобіля та сам автомобіль.
Зазначала, що на цей час автомобілем заволодів відповідач ОСОБА_2 , якому автомобіль було передано на тимчасове зберігання до моменту його повернення або передачі новому власнику, оскільки ОСОБА_3 перебуває за кордоном.
З метою передачі автомобіля позивачу її чоловік звернувся до поліції, однак отримав відповідь, що не встановлено ознак кримінального правопорушення, оскільки вказані правовідносини є цивільно-правовими та рекомендовано звернення до суду, що і змусило позивача звернутися до суду за захистом порушеного права.
Короткий зміст рішення та додаткового рішення суду першої інстанції
Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 08 квітня 2026 року позов залишив без задоволення, додатковим рішенням від 05 травня 2026 року стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов`язані з розглядом справи на оплату правничої допомоги в розмірі 10 000 грн.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що хоча позивач придбала транспортний засіб у ОСОБА_3 та здійснила його державну реєстрацію, проте фактично автомобіль не було передано покупцю від продавця, а тому відсутні підстави стверджувати, що відповідач незаконно, без відповідної правової підстави заволодів майном. При цьому суд врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 10.05.2023 у справі № 761/22937/18, за якими «оскільки автомобіль позивачу від відповідача переданий не був, то за встановлених обставин справи і відсутності посилання сторін на те, що умовами договору був передбачений інший момент переходу права власності на спірний автомобіль, суди зробили обґрунтований висновок про те, що позивач не набув права власності на спірний автомобіль. Як наслідок, немає підстав для задоволення позову в частині витребування майна з чужого незаконного володіння».
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Не погодившись із таким рішенням та додатковим рішення, позивача 11 травня 2026 року подав безпосередньо до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.
На обґрунтування скарги зазначає, що суд не врахував визначення сторонами іншого моменту набуття права власності на автомобіль, а саме з моменту підписання договору. Також суд не звернув увагу на факт перереєстрації автомобіля на позивача, що підтверджує реалізацію договору та фактичне набуття права власності позивачем.
Щодо додаткового рішення вказує, що суд не врахував типовий характер справи й наданих послуг, що не потребувало від адвоката значних часу та зусиль, розумності та співмірності витрат у розрізі цієї справи. Також вважає, що відповідач не надав доказів фактичних витрат, а за наявними доказами неможливо ідентифікувати справу щодо якої надавалися послуги та сплачені витрати.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
У встановлений судом строк відповідач чи його представник відзиву на апеляційну скаргу не подав, Київський апеляційний суд ухвалою від 27 травня 2026 року клопотання представника відповідача - адвоката Килиби О.В. про продовження строку на подання відзиву на апеляційну скаргу залишив без задоволення.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Позиція учасників справи, які з`явилися в судове засідання
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримала в повному обсязі, просила її задовольнити з підстав, викладених у ній.
Представник відповідача - адвокат Килиба О.В. проти апеляційної скарги заперечував, просив її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін як законне та обґрунтоване.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд першої інстанції вважав установленим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 18 березня 2025 року уклали договір купівлі-продажу транспорнього засобу №3425/2025/521674, предсметом якого є автомобіль «Тойота», д.н.з. НОМЕР_1 , через застосунок «Дія» (а.с. 16-19).
Даний договір не містить даних, на які вказує позивач, а саме, що продавець зазначила місце знаходження автомобіля та особу ОСОБА_2 , як таку, що має здійснити передачу ключів від автомобіля та сам автомобіль.
Згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 вказаний автомобіль належить ОСОБА_1 (а.с. 20).
Як зазначено позивачем та не оспорюється учасниками процесу спірний автомобіль фактично позивачу передано не було продавцем.
Позиція суду апеляційної інстанції
Заслухавши доповідь головуючого судді Желепи О.В., пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги та позовної заяви, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
За приписами частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та відзиві на неї.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Указаним вимогам рішення суду першої інстанції частково не відповідає враховуючи таке.
Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За приписами норм статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).
За змістом статей 317, 319, 321 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Положення статті 334 ЦК України передбачають, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв`язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов`язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
У пункті 7.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 911/1278/20 вказано, що: «положеннями частини першої статті 334 ЦК України щодо переходу права власності на рухоме майно не передбачено в імперативному порядку, що право власності на таке рухоме майно переходить до набувача транспортного засобу з моменту здійснення його державної реєстрації. Право власності на рухоме майно переходить до набувача відповідно до умов укладеного договору, що узгоджується з принципом свободи договору відповідно до статей 6, 627, 628 ЦК України. Якщо договором не передбачено особливостей переходу права власності у конкретному випадку шляхом вчинення певних дій, воно переходить з моменту передання транспортного засобу».
Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння передбачено статтею 387 ЦК України. Так, згідно з частиною 1 цієї статті власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 752/4033/16-цвказано, що «аналіз статті 387 ЦК України свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом. Належним відповідачем у віндикаційному позові є володіючий невласник».
Предметом доказування у цій справі є факти, які підтверджують правомірність вимог про витребування власником майна з чужого незаконного володіння, зокрема факти, що підтверджують: суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно; незаконність вибуття цього майна з володіння позивача; відсутність у відповідача юридичних підстав для збереження і володіння таким майном; наявність витребуваного майна в натурі у незаконному володінні відповідача.
Отже, право власності дійсно є непорушним, але для застосування віндикації принципове значення, крім підтвердження такого права власності, має і встановлення особи, яка протиправно, тобто без будь-яких правових підстав, фактично володіє витребуваною річчю, бо саме вона має відповідати за позовом, виконувати рішення суду в разі його задоволення, й нести негативні наслідки порушення прав позивача (постанова Верховного Суду від 11 березня 2024 року у справі №178/1138/22).
Колегія суддів вважає, що позивачем не доведено , що саме ОСОБА_2 порушив права позивача, та наявність правових підстав для витребування майна у останнього.
Так, матеріалами справи підтверджується та сторонами не спростовано, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 24 грудня 2003 року, який було розірвано рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 20 квітня 2018 року (т. 1 а. с. 63-68; 95).
Із договору купівлі-продажу № ВДІА-0001/332 від 28 листопада 2014 року вбачається, що під час перебування сторін у шлюбі ОСОБА_3 придбала автомобіль марки Toyota, модель Highlander, 2014 року випуску (т. 1 а. с. 71-74).
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За змістом статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України (стаття 68 СК України).
Тобто сам по собі факт оформлення договору купівлі-продажу автомобіля у 2014 році на ім`я ОСОБА_3 не спростовує правового режиму цього майна як об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. За відсутності доказів існування між подружжям іншої домовленості щодо правового режиму автомобіля ОСОБА_2 набув право співвласника спірного транспортного засобу. При цьому до поділу спільного майна частки співвласників у праві спільної сумісної власності не визначені, хоча у разі такого поділу діє встановлена законом презумпція їх рівності.
З огляду на наведене колегія суддів не може погодитися з доводами позивача про те, що ОСОБА_2 є особою, яка лише тимчасово зберігала спірний автомобіль для ОСОБА_3 та після укладення договору від 18 березня 2025 року почала утримувати його без будь-якої правової підстави, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів існування між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору зберігання чи іншої домовленості, за якою останній отримав автомобіль виключно в тимчасове володіння та зобов`язався передати його на першу вимогу ОСОБА_3 або визначеній нею особі. Натомість установлені обставини придбання автомобіля у період шлюбу свідчать про наявність у ОСОБА_2 самостійної правової підстави для володіння та користування спірним майном як його співвласника.
Апеляційним судом встановлено, та це не заперечувалось позивачем у справі, що відповідач ОСОБА_2 не надавав згоди своїй колишній дружині на відчуження автомобіля, що перебував у їх спільній власності за Законом.
Колегія суддів також враховує подальшу поведінку ОСОБА_2 , яка не свідчить про безпідставне заволодіння чужим майном, а, навпаки, підтверджує наявність між колишнім подружжям невирішеного спору щодо правового режиму та розпорядження спірним автомобілем, оскільки вже 08 квітня 2025 року, тобто невдовзі після укладення 18 березня 2025 року ОСОБА_3 договору купівлі-продажу автомобіля з ОСОБА_1 та виникнення вимог щодо його фактичної передачі, ОСОБА_2 звернувся до Святошинського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, включивши до складу такого майна спірний автомобіль Toyota Highlander (т. 1 а. с. 115-123).
Надалі заявою про збільшення позовних вимог від 16 червня 2025 року ОСОБА_2 поставив питання, зокрема, про визнання недійсним укладеного 18 березня 2025 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договору купівлі-продажу спірного автомобіля (т. 1 а. с. 130-133).
Тобто без невиправданої затримки вчинив дії, спрямовані на судовий захист заявленого ним права на спільне майно та невизнання правомірності відчуження спірного спільного майна.
Крім того, ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 31 серпня 2026 року у справі № 759/8160/25 ОСОБА_1 залучено до участі у справі як співвідповідача, - Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС - як третю особу, одночасно витребувано реєстраційну справу щодо перереєстрації спірного автомобіля за ОСОБА_1 .
Колегія суддів також враховує, що ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2025 року провадження у цій справі було зупинено до вирішення справи № 759/8160/25, в якій розглядались позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним, проте постановою Київського апеляційного суду від 20 січня 2026 року зазначену ухвалу скасовано та справу направлено для продовження розгляду.
Скасовуючи ухвалу про зупинення провадження, апеляційний суд виходив із того, що наявні у справі докази дозволяють установити та оцінити обставини, які входять до предмета доказування. Тому колегія суддів вважає можливим надати оцінку правовим підставам володіння спірним автомобілем у межах цієї справи.
Таким чином, незалежно від оцінки моменту виникнення у ОСОБА_1 прав за договором купівлі-продажу від 18 березня 2025 року, для задоволення заявленого саме до ОСОБА_2 віндикаційного позову позивач мала довести, що відповідач є володіючим невласником, тобто фактично утримує автомобіль без будь-якої правової підстави.
Такої обставини у цій справі не доведено. Сукупність установлених обставин не дає підстав кваліфікувати володіння ОСОБА_2 як заволодіння чужою річчю без відповідної правової підстави у розумінні статті 387 ЦК України.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного кінцевого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про витребування автомобіля у ОСОБА_2 , однак помилково послався на постанову Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 761/22937/18 і пов`язав такий висновок насамперед із фактом непередання автомобіля ОСОБА_1 та не набуттям нею права власності на нього, оскільки умовами договору прямо передбачено факт набуття права власності на автомобіль за покупцем з моменту підписання цього договору, що відповідає договірному порядку встановленню цього факту відповідно до статті 334 ЦК України, на що суд першої інстанції не звернув увагу.
Колегія суддів зауважує, що встановлені обставини свідчать, що передбаченого договором фактичного передання автомобіля покупцеві продавцем ОСОБА_3 не відбулося, а тому невиконання продавцем узятих на себе за договором обов`язків із передачі придбаного майна стосується насамперед договірних правовідносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 і не є саме по собі доказом незаконності володіння транспортним засобом ОСОБА_2 .
Також під час апеляційного розгляду справи встановлено, що позивач була обізнана, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, відповідно мала змогу проявивши розумну обачність з`ясувати у ОСОБА_4 про наявність права спільної власності у колишнього чоловіка та наявність згоди останнього на відчуження. Позивач пояснила, що ОСОБА_4 повідомила їй, що автомобіль у чоловіка. Відповідно позивач, мала змогу спочатку з`ясувати у останнього, чи бажає він відчуження і чи буде їй переданий автомобіль, проте на власний розсуд уклала договір, не пересвідчившись, що згоду на відчуження надають обидва співвласники.
Водночас наведене не позбавляє позивача права використати передбачені цивільним законодавством способи захисту у договірних правовідносинах із продавцем, у тому числі, за наявності відповідних правових підстав, ставити питання про розірвання договору у зв`язку з істотним порушенням його умов та застосування передбачених законом майнових наслідків такого порушення.
В даній справі позивачем, будь-які позовні вимоги до ОСОБА_5 не заявлені.
Щодо додаткового рішення
13 квітня 2026 року від представника відповідача надійшла заява про ухвалення додаткового рішення в частині стягнення судових витрат у розмірі 16 000 грн.
Від позивача 29 квітня 2026 року надійшли письмові заперечення проти задоволення заяви, посилаючись на те, що відсутні докази фактичних витрат, неможливо ідентифікувати за якою справою сплачено витрати, відсутній акт-прийому передачі наданих послуг, недоведено розумність витрат а також заявила про передчасність вирішення питання про витрати, оскільки має намір оскаржувати рішення суду. На підставі наведеного просила в задоволенні заяви відмовити.
В обґрунтування понесених витрат, пов`язаних з розглядом справи в розмірі 16 000 грн, представник відповідача надав до суду ордер, квитанцію на суму 16 000 грн (а.с.36, том №2), рахунок, договір про надання правничої допомоги від 01 квітня 2025 року, додаток до договору.
Додаткове рішення суд першої інстанції мотивував тим, що посилання позивача, що не надано доказів оплати вартості адвокатських витрат спростовуєтеся квитанцією (а.с. 36, том №2) в якій чітко зазначено призначення платежу згідно договору 01/04/20205 від 01 квітня 2025 року; посилання на те, що ухвалення додаткового рішення є передчасним не ґрунтується на вимогах закону, у випадку скасування апеляційною інстанцією основного рішення суду, додаткове рішення суду автоматично втрачає юридичну силу. Враховуючи положення ст. 141 ЦПК України, враховуючи досвід адвоката у подібних справах, обсяг, якість та характер наданих послуг, кількість судових засідань проведених з представником в режимі відеоконференції, виходячи з обсягу фактично наданих послуг, розгляду справи в спрощеному позовному провадженні, з урахуванням характеру виконаної адвокатом роботи, принципу співмірності та розумності судових витрат, з урахуванням розміру задоволених позовних вимог, відсутності заперечень зі сторони відповідача, суд вважав можливим зменшити їх розмір та стягнути з відповідача витрати за надання правової допомоги на користь позивача в сумі 10 000 грн, що є обґрунтованим і пропорційним до предмета спору та виконаної адвокатом роботи.
Колегія судів повністю погоджується із такими висновками суду першої інстанції та враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (п. 30 рішення ЄСПЛ у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії» від 27 вересня 2001 року).
Доводи апеляційної скарги в частині оскарження додаткового рішення не спростовують наведених висновків суду першої інстанції та фактично повторюють заперечення, які ОСОБА_1 подавала до суду першої інстанції 29 квітня 2026 року щодо заяви представника відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Зокрема, позивач уже посилалася на відсутність належних доказів фактичної оплати правничої допомоги, неможливість ідентифікації справи, у якій такі витрати понесені, відсутність акту приймання-передачі послуг, неспівмірність заявленої суми витрат та передчасність вирішення питання про їх розподіл.
Усім указаним запереченням суд першої інстанції надав оцінку та навів мотиви їх відхилення, врахувавши надані представником відповідача договір про надання правничої допомоги, додаток до нього, рахунок, квитанцію про оплату, характер та обсяг виконаної адвокатом роботи, участь представника у судових засіданнях, а також критерії реальності, необхідності, розумності та співмірності відповідних витрат.
При цьому суд першої інстанції не стягнув усю заявлену відповідачем суму у розмірі 16 000 грн, а зменшив її до 10 000 грн, тим самим здійснивши оцінку співмірності заявлених витрат із фактичним обсягом наданої правничої допомоги.
Апеляційна скарга не містить нових обставин чи доказів, які не були предметом оцінки суду першої інстанції та могли б свідчити про помилковість його висновків у цій частині. Саме по собі непогодження позивача з наданою судом оцінкою відповідних доказів не є підставою для скасування чи зміни додаткового рішення.
За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для зміни встановленого судом першої інстанції розміру витрат на професійну правничу допомогу, а доводи апеляційної скарги в цій частині відхиляє.
Інших доводів апеляційна скарга не містить, а суд апеляційної інстанції під час розгляду справи не встановив порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права судом.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення відповідно до статті 376 ЦПК України є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати у доповненні або зміні його мотивувальної та/або резолютивної частини.
Колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно вирішив спір по суті та обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 про витребування автомобіля у ОСОБА_2 , проте помилився із мотивами такої відмови, оскільки неправильно застосував норму статті 334 ЦК України, надавши переважне значення факту непередання автомобіля покупцеві, не надавши належної оцінки обставинам його придбання ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у період шлюбу, правовому режиму спільної сумісної власності на таке майно та наявності у відповідача самостійної правової підстави для володіння ним.
За встановлених обставин підставою для відмови у позові є недоведеність необхідних умов застосування статті 387 ЦК України, а саме того, що ОСОБА_2 є володіючим невласником, який фактично утримує спірний автомобіль незаконно та без відповідної правової підстави, а також не доведеним, що саме ОСОБА_2 , який не надавав згоди на відчуження належного йому на праві спільної власності майна, порушив права позивача.
Тому апеляційна скарга в частині оскарження рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 квітня 2026 року підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови із залишенням без змін резолютивної частини про відмову в задоволенні позову.
Щодо додаткового рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 травня 2026 року колегія суддів дійшла висновку, що воно ухвалене з дотриманням норм процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, у зв`язку з чим відповідно до пункту 1 частини першої статті 374, статті 375 ЦПК України додаткове рішення підлягає залишенню без змін.
Судові витрати
Оскільки часткове задоволення апеляційної скарги зумовлене виключно зміною мотивів вирішення спору та не змінює результату розгляду заявленої позивачем майнової вимоги, у задоволенні якої відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених сторонами у суді першої інстанції відповідно до статей 141, 382 ЦПК України, колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтями 12, 81, 259, 263, 268, 367, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
ПОСТАНОВИВ
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 квітня 2026 року - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення залишити без змін.
Додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 травня 2026 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Повна постанова складена 29 вересня 2026 року.
Головуючий О.В. Желепа
Судді: Н.В. Поліщук
В.В. Соколова