ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
іменем України
01 жовтня 2026 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 740/565/20
Головуючий у першій інстанції - Карпусь І. М.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1959/26
Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - судді Стельмаха А.П.,
суддів: Любчика О.В., Разгуляєвої О.В.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 24 липня 2026 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії старшого державного виконавця Ніжинського відділу державної виконавчої служби у Ніжинському районі Чернігівської області Сумського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Лисенка Олександра Сергійовича,
У С Т А Н О В И В:
У липні 2026 року адвокат Середа Дмитро Анатолійович в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії старшого державного виконавця Ніжинського відділу державної виконавчої служби у Ніжинському районі Чернігівської області Сумського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Лисенка Олександра Сергійовича.
У скарзі просив визнати неправомірними дії державного виконавця, що полягали у прийнятті рішення про повернення виконавчих листів у справі № 740/565/20, виданих Ніжинським міськрайонним судом Чернігівської області 10 березня 2021 року; зобов`язати Ніжинський відділ державної виконавчої служби прийняти до виконання виконавчі листи та відкрити виконавче провадження за заявою ОСОБА_1 , яку в прохальній частині скарги зазначено як заяву від 16 червня 2026 року; вирішити питання про судові витрати.
Скаргу мотивовано тим, що постановою Чернігівського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року у справі № 740/565/20 зобов`язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 забезпечити доступ компетентним працівникам Комунального підприємства «Ніжинське управління водопровідно-каналізаційного господарства» до місця підключення будинку АДРЕСА_1 до водопровідної мережі, розташованого на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , для проведення ремонтних робіт, спрямованих на відновлення водопостачання будинку АДРЕСА_1 .
На виконання цієї постанови 10 березня 2021 року Ніжинським міськрайонним судом Чернігівської області видано два виконавчі листи: один щодо боржника ОСОБА_2 , інший - щодо боржника ОСОБА_3 . За цими документами були відкриті окремі виконавчі провадження № 64963877 та № 64840127. У подальшому ухвалами Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 19 травня 2023 року в кожному з відповідних виконавчих проваджень первісного боржника замінено правонаступником - ОСОБА_4 .
Скаржниця зазначала, що після чергового повернення виконавчого документа без виконання вона повторно звернулася до органу державної виконавчої служби із заявою про примусове виконання судового рішення, до якої додала оригінали двох виконавчих листів та судові рішення про заміну сторін виконавчого провадження. Вважала, що державний виконавець не мав підстав повертати виконавчі документи без прийняття до виконання, оскільки заява про примусове виконання судового рішення була фактично подана, стосувалася обох виконавчих листів, а Закон України «Про виконавче провадження», на її думку, не містить вимоги про складання окремої заяви щодо кожного виконавчого документа.
Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 24 липня 2026 року у задоволенні скарги відмовлено.
Суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 , пред`являючи до органу державної виконавчої служби два виконавчі листи, подала одну заяву про примусове виконання рішення, тоді як пунктом 3 розділу III Інструкції з організації примусового виконання рішень передбачено подання окремої заяви на кожен виконавчий документ.
З огляду на це суд першої інстанції вважав наявною передбачену пунктом 6 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» підставу для повернення виконавчого документа без прийняття до виконання та дійшов висновку, що державний виконавець діяв у межах своїх повноважень.
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та постановити нову ухвалу про задоволення скарги на дії державного виконавця.
Апеляційну скаргу мотивує неповним з`ясуванням судом обставин справи, неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Зазначає, що суд не врахував заміну обох первісних боржників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 одним правонаступником - ОСОБА_4 . Посилається на пункт 13 розділу II Інструкції з організації примусового виконання рішень, за яким правонаступництво можливе на всіх стадіях виконавчого провадження, а після заміни сторони виконавець продовжує виконання рішення.
Апелянтка заперечує висновок про можливість застосування пункту 6 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки заява про примусове виконання рішення фактично була подана. Вважає, що вимога пункту 3 розділу III Інструкції про подання окремої заяви на кожен виконавчий документ є додатковою вимогою, якої Закон не містить. Посилається на правові висновки Верховного Суду щодо незастосування судами підзаконних нормативно-правових актів, які суперечать Конституції України або закону.
Крім того, вважає, що навіть за висновку про необхідність окремої заяви державний виконавець повинен був прийняти до виконання хоча б один із двох виконавчих листів, оскільки одна заява про примусове виконання була подана. Також вказує, що суд першої інстанції вийшов за межі підстав, наведених державним виконавцем у повідомленні про повернення виконавчого документа, та фактично доповнив мотивування його рішення. Просить врахувати конституційний принцип обов`язковості судового рішення та тривале невиконання постанови Чернігівського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року.
У відзиві старший державний виконавець Лисенко О.С. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.
Зазначає, що до Ніжинського відділу державної виконавчої служби надійшла одна заява ОСОБА_1 від 18 червня 2026 року, до якої було додано два виконавчі листи. Вважає, що з огляду на пункт 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» та пункт 3 розділу III Інструкції до кожного виконавчого документа повинна подаватися окрема заява. Посилається на те, що повідомлення від 29 червня 2026 року винесено на підставі саме пункту 6 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», а не пункту 6 частини першої цієї статті.
Відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду справи.
Додані до відзиву копії заяви ОСОБА_1 та повідомлення державного виконавця за змістом є документами, які були предметом дослідження суду першої інстанції, тому підстав вирішувати питання про їх прийняття як нових доказів відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України немає.
Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції у межах доводів і вимог апеляційної скарги та відзиву на неї, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість судового рішення першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом установлено, що постановою Чернігівського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року у справі № 740/565/20 зобов`язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 забезпечити доступ працівникам КП «Ніжинське управління водопровідно-каналізаційного господарства» до визначеного судовим рішенням місця підключення для проведення ремонтних робіт з відновлення водопостачання будинку ОСОБА_1 .
На виконання зазначеної постанови 10 березня 2021 року Ніжинським міськрайонним судом Чернігівської області видано два окремі виконавчі листи: в одному боржником зазначено ОСОБА_2 , в іншому - ОСОБА_3 . За цими документами відкрито два окремі виконавчі провадження № 64963877 та № 64840127.
У кожному з цих виконавчих проваджень відповідною ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 19 травня 2023 року первісного боржника замінено на правонаступника ОСОБА_4 .
18 червня 2026 року ОСОБА_1 склала одну заяву про примусове виконання рішення суду, в якій просила прийняти до примусового виконання «виконавчі листи» та врахувати заміну сторони виконавчого провадження. У переліку додатків до цієї заяви окремо зазначені оригінал виконавчого листа щодо ОСОБА_2 та оригінал виконавчого листа щодо ОСОБА_3 . На заяві міститься відмітка Ніжинського відділу державної виконавчої служби про її надходження 23 червня 2026 року. Зі змісту заяви безпосередньо вбачається, що стягувач склала одну заяву щодо двох самостійних виконавчих документів.
Повідомленням № 79830 від 29 червня 2026 року старший державний виконавець Лисенко О.С. повернув без прийняття до виконання виконавчий лист у справі № 740/565/20 від 10 березня 2021 року, в якому первісним боржником зазначена ОСОБА_3 .
У повідомленні наведено фактичну підставу повернення - «до кожного виконавчого документа подається окрема заява», а правовою підставою зазначено пункт 6 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження». Супровідний лист від 29 червня 2026 року також стосується повідомлення про повернення одного виконавчого документа без прийняття до виконання.
Отже, матеріалами справи безпосередньо підтверджено прийняття оскаржуваного рішення про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа, у якому первісним боржником була ОСОБА_3 .
Наявне у справі повідомлення № 79830 не підтверджує прийняття окремого рішення про повернення другого виконавчого листа, в якому первісним боржником був ОСОБА_2 . Доказу іншого повідомлення чи іншого процесуального рішення державного виконавця щодо повернення цього виконавчого документа матеріали, надані апеляційному суду, не містять.
Тому висновок суду першої інстанції в частині формулювання про доведене повернення державним виконавцем «виконавчих листів» у множині є фактично неточним. Водночас ця неточність сама по собі не визначає результату розгляду скарги, оскільки щодо другого виконавчого листа не доведено існування оскарженого ОСОБА_1 рішення державного виконавця про його повернення.
Згідно зі статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Відповідно до статті 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
Частиною третьою статті 451 ЦПК України передбачено, що якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Спірна дія державного виконавця вчинена 29 червня 2026 року, тому застосуванню підлягає Закон України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII у редакції, чинній на цю дату, - редакції від 23 травня 2026 року.
Відповідно до статті 1 цього Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження становить сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, які проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону.
Пунктом 1 частини першої статті 3 Закону до виконавчих документів віднесені, зокрема, виконавчі листи, що видаються судами у передбачених законом випадках.
За частиною другою статті 4 Закону, якщо рішення ухвалено проти кількох відповідачів, у виконавчому документі зазначаються один боржник та один стягувач, а також визначається, в якій частині необхідно виконати таке рішення, або зазначається про солідарний характер обов`язку.
Відповідно до пункту 6 частини четвертої статті 4 Закону виконавчий документ повертається стягувачу без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, зокрема, якщо стягувач не подав виконавчий документ, заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону.
Пунктом 1 частини першої статті 26 Закону передбачено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Пунктом 3 розділу III Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (на момент вчинення оскаржуваної дії діяла у редакції від 26 травня 2026 року) вказувала, що на кожен поданий на примусове виконання виконавчий документ стягувач подає окрему заяву про примусове виконання рішення.
Пунктом 4 розділу III Інструкції передбачено, що виконавчий документ повертається без прийняття до виконання у випадках, передбачених частиною четвертою статті 4 Закону, про що орган державної виконавчої служби надсилає стягувачу повідомлення протягом трьох робочих днів з дня пред`явлення виконавчого документа. У разі відсутності підстав для його повернення виконавець відповідно до пункту 5 розділу III Інструкції не пізніше наступного робочого дня виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
Частиною п`ятою статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» передбачена можливість заміни вибулої сторони виконавчого провадження її правонаступником; усі дії, вчинені до вступу правонаступника у виконавче провадження, є для нього обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку він замінив.
Основним питанням апеляційного перегляду є співвідношення пункту 6 частини четвертої статті 4 та пункту 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» з вимогою пункту 3 розділу III Інструкції про подання окремої заяви щодо кожного виконавчого документа.
Довід апелянтки про те, що вона фактично подала заяву, а тому передбачена пунктом 6 частини четвертої статті 4 Закону підстава повернення документа відсутня, колегія суддів відхиляє.
Зазначена норма Закону передбачає не просто фізичну наявність будь-якого документа, названого заявою, а подання заяви про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 Закону.
Вимоги до порядку оформлення і подання такої заяви конкретизовані Інструкцією, прийнятою відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Пункт 3 розділу III Інструкції однозначно встановлює співвідношення конкретного виконавчого документа і заяви стягувача: на кожен виконавчий документ подається окрема заява.
У цій справі кожен із двох виконавчих листів є самостійним виконавчим документом. Цей висновок підтверджується не лише тим, що в кожному листі первісно зазначений окремий боржник, а й фактичним попереднім виконанням: на підставі цих листів були відкриті два окремі виконавчі провадження. Заміна надалі обох боржників одним правонаступником ОСОБА_4 цього не змінює.
Правонаступництво стосується суб`єктного складу конкретного виконавчого провадження та забезпечує продовження виконання раніше вчинених дій. Частина п`ята статті 15 Закону не передбачає, що внаслідок заміни різних боржників однією особою два окремі виконавчі документи об`єднуються, втрачають самостійність або можуть у подальшому пред`являтися як один виконавчий документ.
Тому посилання апелянтки на правонаступництво ОСОБА_4 не спростовує необхідності дотримання пункту 3 розділу III Інструкції при повторному пред`явленні кожного виконавчого листа.
Не приймає колегія суддів і довід про те, що вимога Інструкції суперечить Закону та з цієї причини не підлягає застосуванню.
Правовий підхід Верховного Суду щодо незастосування нормативно-правового акта нижчої юридичної сили у разі його суперечності закону сам по собі є правильним. Так, у пункті 23 постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 березня 2020 року у справі № 160/1088/19 зазначено:
«суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи».
У тій справі цей висновок був сформульований у податкових правовідносинах щодо застосування нормативного акта органу місцевого самоврядування, невідповідність якого закону вже була встановлена. Постанова від 12 березня 2019 року у справі № 913/204/18, на яку також посилається апелянтка, наведена Верховним Судом у справі № 160/1088/19 серед джерел цього загального підходу.
Однак застосування зазначеного принципу у цій справі насамперед потребує встановлення суперечності пункту 3 розділу III Інструкції Закону України «Про виконавче провадження». Однак такої суперечності колегія суддів не встановила.
Стаття 1 Закону прямо передбачає регулювання примусового виконання не лише самим Законом, а й нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього. Статті 4 та 26 Закону індивідуалізують примусове виконання через конкретний виконавчий документ та заяву стягувача, тоді як пункт 3 розділу III Інструкції конкретизує порядок реалізації цього правила, встановлюючи окрему заяву до кожного самостійного виконавчого документа.
Ця вимога не встановлює нового виду виконавчого документа, не змінює передбачених Законом прав стягувача і не створює самостійної матеріально-правової підстави для відмови у виконанні судового рішення. Вона визначає процесуальний порядок пред`явлення конкретного виконавчого документа до примусового виконання.
Таким чином, наявність однієї заяви, у якій одночасно заявлено про примусове виконання двох самостійних виконавчих документів, не свідчить про виконання встановленої пунктом 3 розділу III Інструкції вимоги про подання окремої заяви щодо того виконавчого документа, стосовно якого державний виконавець вирішував питання про прийняття до виконання.
Колегія суддів також відхиляє довід апелянтки про те, що державний виконавець у такому випадку зобов`язаний був відкрити виконавче провадження хоча б щодо одного з двох виконавчих листів.
Заява ОСОБА_1 не визначала, щодо якого саме із двох виконавчих документів вона повинна розглядатися як окрема заява. Навпаки, її зміст свідчить про єдине волевиявлення стягувача щодо одночасного пред`явлення двох виконавчих листів.
За таких умов самостійне визначення державним виконавцем одного з цих документів, до якого він умовно відносив би спільну заяву, означало б зміну змісту волевиявлення стягувача та довільне усунення недотримання встановленої процедури замість особи, яка пред`являє документ до виконання. Закон та Інструкція такого обов`язку на державного виконавця не покладають.
Не підтвердився і довід апелянтки про підміну судом першої інстанції підстави рішення державного виконавця. Зі змісту безпосередньо дослідженого повідомлення № 79830 від 29 червня 2026 року вбачається, що державний виконавець сам зазначив фактичну підставу: «До кожного виконавчого документа подається окрема заява», та послався на пункт 6 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».
Отже, суд першої інстанції, застосувавши пункт 3 розділу III Інструкції у взаємозв`язку з пунктом 6 частини четвертої статті 4 та пунктом 1 частини першої статті 26 Закону, не створив нової фактичної підстави повернення, якої не містило рішення державного виконавця, а перевірив правову обґрунтованість саме тієї підстави, яку державний виконавець зазначив у повідомленні.
Посилання скаржника на те, що державний виконавець не відкрив виконавче провадження не пізніше наступного робочого дня після надходження виконавчих документів, не спростовує правильності висновку суду першої інстанції. Обов`язок, передбачений частиною п`ятою статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», виникає за відсутності встановлених законом підстав для повернення виконавчого документа без прийняття до виконання. У цій справі така підстава була наявна у зв`язку з неподанням окремої заяви щодо кожного виконавчого документа.
Повідомлення № 79830 від 29 червня 2026 року стосується виконавчого листа, у якому первісним боржником зазначена ОСОБА_3 . Доказів прийняття окремого рішення про повернення другого виконавчого листа матеріали справи не містять. Тому висновок суду першої інстанції про повернення обох виконавчих листів є неточним.
Водночас ця обставина не є підставою для задоволення скарги, оскільки за відсутності доказу прийняття рішення щодо другого виконавчого листа відсутня й оскаржувана дія державного виконавця, яку суд міг би визнати неправомірною. Отже, зазначена неточність не вплинула на правильність висновку суду першої інстанції про відмову в задоволенні скарги.
ОСОБА_1 заявила про понесення в суді апеляційної інстанції 12 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.
За частиною першою статті 452 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом скарги, покладаються на заявника, якщо постановлено ухвалу про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо скаргу задоволено.
Оскільки апеляційна скарга не підлягає задоволенню, понесені ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в апеляційній інстанції відшкодуванню за рахунок Ніжинського відділу державної виконавчої служби не підлягають і залишаються за ОСОБА_1 .
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384, 389, 390, 452 ЦПК України, апеляційний суд
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 24 липня 2026 року залишити без змін.
Витрати ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції залишити за нею.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено 01 жовтня 2026 року.
Головуючий: Судді: