ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/6250/26 Справа № 207/4242/25 Суддя у 1-й інстанції - Погребняк Т.Ю. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 вересня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Городничої В.С.,
суддів: Петешенкової М.Ю., Макарова М.О.,
за участю секретаря судового засідання - Глущенко О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Південного районного суду м.Кам`янського Дніпропетровської області від 27 березня 2026 року у складі судді Погребняк Т.Ю. у цивільній справі № 207/4242/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення сервітуту про право користування нерухомим майном та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщення та виселення, -
ВСТАНОВИЛА:
У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся через суд із позовом, пред`явленим до ОСОБА_2 , на предмет встановлення йому житлового сервітуту, надавши йому право пожиттєвого користування житловим будинком по АДРЕСА_1 , який знаходиться в особистій власності відповідачки, обґрунтовуючи це тим, що йому на підставі договору купівлі-продажу від 26 лютого 2011 року на праві власності належав будинок під АДРЕСА_1 .
12 травня 2018 року між ним і ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, після чого він надав дружині право на користування житловим будинком, з його згоди вона вселилась до будинку, де вони разом стали проживати.
28 травня 2020 року позивач за нотаріально посвідченим договором подарував ОСОБА_2 спірний житловий будинок, оригінал цього договору дарування знаходиться у відповідачки.
12 червня 2025 року позивачу у мобільний застосунок «Дія» прийшло повідомлення, що відповідачка зняла його з реєстраційного обліку, та він не значиться зареєстрованим за жодною адресою. Позивач наголошує, що іншого житла в нього немає, тому вважає, що має право на житловий сервітут у спірному житловому будинку, що належить відповідачці.
26 серпня 2025 року ОСОБА_2 подала зустрічний позов, пред`явлений до ОСОБА_1 , на предмет визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житлом у спірному будинку та його виселення, обґрунтовуючи це тим, що вона є власником спірного будинку за договором дарування від 28 травня 2020 року, посвідченого нотаріально.
Відповідач після розлучення 30 червня 2025 року та зняття його з реєстрації продовжує проживати за вказаною адресою без правових підстав, чим перешкоджає її законному праву на користування та розпорядження своїм майном. Всі витрати на утримання житла та оплату комунальних послуг здійснює вона самостійно. Добровільно покинути будинок на її прохання відповідач за зустрічним позовом відмовляється. Шлюб розірвано за рішенням суду, спільного побуту вони не ведуть, у зв`язку з конфліктами з відповідачем зустрічний позивач була змушена звертатися до поліції, наслідками цих конфліктів є завдання їй фізичої шкоди. До укладення шлюбу він накопичив численні борги за комунальні послуги, які вона сплачувала, зараз теж утримує будинок сама. Вважає, що є усі підстави для визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування та виселити його зі спірного житлового приміщення.
Рішенням Південного районного суду м.Кам`янського Дніпропетровської області від 27 березня 2026 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення сервітуту про право користування нерухомим майном відмовлено.
Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання таким, що втратив право користування житлом та виселення - задоволено.
Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме будинком за адресою: АДРЕСА_1 .
Виселено ОСОБА_1 з будинку АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати в сумі 1211,20 грн (а.с.131-140).
Рішення суда мотивовано доведеністю зустрічним позивачем ОСОБА_2 її позовних вимог, зокрема, що вона сплачує протягом тривалого часу комунальні послуги з утримання будинку, купувала меблі, при цьому з боку відповідача ОСОБА_1 протягом часу користуванням ним будинком вже після набуття нею права власності у 2020 році, неодноразово, у 2024 році та у 2025 році мало місце застосування домашнього насильства до позивачки, наслідком чого стало винесення органами поліції припису стосовно відповідача. З цих підстав задоволення вимог за первісним позовом ОСОБА_1 та встановлення сервітуту на право користування відповідачем будинком суттєво порушуватиме інтереси позивачки та унеможливить її безпечне проживання у належному їй будинку, отже порушуватиме її право власності, що не відповідатиме балансу інтересів сторін.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 у квітні 2026 року подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати повністю та ухвалити нове, яким задовольнити його первісні позовні вимоги, а у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовити повністю, посилаючись на те, що суд першої інстанції не врахував того факту, що спірний будинок належав скаржнику з лютого 2011 року на праві особистої власності та він проживав у ньому з 2010 року та був зареєстрований до моменту зняття відповідачкою його з обліку реєстрації місця проживання. Навіть після того, як скаржник подарував будинок ОСОБА_2 у 2020 році, він продовжив у ньому проживати як колишній член сім`ї власника будинку. Скаржник вважає, що проживає у спірному будинку на законних підставах, розірвання шлюбу не є підставою для визнання його втратившим право користування спірним будинком, та тим більше, не є підставою для виселення, враховуючи, що це є його єдиним житлом. На підставі цього та положень ст 401-403 ЦК України просить встановити йому житловий сервітут, який раніше між сторонами не встановлювався. Разом з цим наголосив, що ОСОБА_2 не надавалось достатньо письмових доказів систематичного застосування до неї домашнього насильства, до адміністративної чи кримінальної відповідальності скаржник не притягався, що, на його думку, спростовує твердження ОСОБА_2 щодо тривалого знущання з неї з його боку. Також скаржник вважає, що ОСОБА_2 не надано достатньо доказів того, що протягом 2018-2025 років вона самостійно несла витрати з утримання будинку, адже в цей період сторони, перебували у шлюбі, обидва працювали та отримували дохід, мали спільний бюджет. Вважає, що ОСОБА_2 не доведено наявність підстав для визнання його таким, що втратив право користування житлом та виселення. Натомість, останняя почала йому чинити перешкоди в користуванні будинком, знявши з реєстраційного обліку за спірною адресою (а.с.145-160).
ОСОБА_2 , скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, у червні 2026 року подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому посилалась на те, що судом першої інстанції вірно було встановлено, що у сторін наявний гострий конфлікт, спільне господарство не ведеться, бюджет роздільний, спільне проживання в одному будинку є неможливим через систематичне порушення прав власника. Наголосила, що встановлення сервітуту проти волі власника буде грубо порушувати право власності ОСОБА_2 , як і право на мирне володіння майном. Наголошує також на тому, що за положеннями ЖК України особа, яка не є членом сім`ї та ще й вчиняє домашнє насильство втрачає право користування житловим приміщенням. Суд першої інстанції правомірно врахував баланс інтересів сторін, а тому вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін (а.с.177-180).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу частково задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати в частині задоволеного зустрічного позову ОСОБА_2 , з наступних підстав.
Відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно ч.1 ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Так, судом першої інстанції встановлено, що 12 травня 2018 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, про що зроблено відповідний актовий запис №71, що підтверджується свідоцтвом виданим Південним районним у місті Кам`янське відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (а.с.32).
За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (а.с.28) власником житлового будинку по АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 на підставі договору дарування, посвідченого 28 травня 2020 року (а.с.42). Зазначений договір не містить будь-яким умов стосовно встановлення сервітуту на користь дарувальника щодо майна, яке відчужено.
За зверненням відповідачки за первісним позовом знято ОСОБА_1 з реєстраційного обліку з місця проживання по АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 за спірною адресою мешкає з 2010 року по теперішній час без реєстрації, що підтверджується актом від 01 липня 2025 року №51/14/1.
Відповідно до довідки за матеріалом ЖЄО № 11414 від 13 травня 2025 року ОСОБА_1 було винесено ТЗП (Терміновий заборонний припис) строком на 10 діб як екстрений захід, який виносить поліція для захисту жертв домашнього насильства, що зобов`язує кривдника залишити житло, забороняє вхід до нього або контакти з постраждалою особою.
Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 та відмовляючи у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції вважав, що на підставі ст. 316,317,391,401-406 ЦК України та ст. 116,150,156 ЖК України ОСОБА_2 , як власник спірного будинку, має право вимагати від ОСОБА_1 , який постійно проживає в будинку, однак вже не є членом сім`ї власника будинку, виселення та визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, тоді як ОСОБА_1 позбавлений такого права просити встановити житловий сервітут.
Із зазначеними встановленими фактичними обставинами справи та висновками суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 колегія суддів не погоджується, з наступних підстав.
За змістом статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до п. 1 ст. 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року).
Питання щодо втрати права користування особи жилим приміщенням, яке їй не належить регулюється відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, ст.ст. 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Суд вірно застосував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 28 липня 2021 року у справі № 308/6915/19 (провадження № 61-1516св20), де зазначено, що необхідно звернути увагу, що ЖК Української РСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Переглядаючи справу, колегія суддів апеляційної інстанції відзначає, що суд першої інстанції, установивши, що ОСОБА_1 був власником спірного будинку до 2020 року, проживав там фактично з 2010 року, що ОСОБА_2 не спростовано як в суді першої інстанції, так і при розгляді апеляційної скарги ОСОБА_1 , не врахував того факту, що останній не втрачав зв`язок із житловим приміщенням у спірному будинку та проживає в ньому по теперішній час, іншого житла не має, в розумінні положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, дійшов невірного висновку щодо відсутності у ОСОБА_1 права користування спірним житловим приміщенням у спірному будинку.
Разом з цим суд першої інстанції надав перевагу твердженням ОСОБА_2 щодо неможливості сумісного проживання з підстав вчинення ОСОБА_1 над нею домашнього насильства, чому належних та допустимих доказів ОСОБА_2 не надавалось як суду першої інстанції, так і при розгляді його апеляційної скарги. Наданий до матеріалів справи припис відносно ОСОБА_1 складався у травня 2025 року та вже у липні 2025 року ОСОБА_2 звернувся перший з позовом до суду, до цього ОСОБА_2 у суді не порушувала справу щодо визнання втратившим право користування ОСОБА_1 з наведених підстав, не вказувала на систематичні побої, сварки та неможливість спільно проживати з ним.
Частиною 4 ст. 156 Житлового кодексу України передбачено, що припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє колишніх членів сім`ї права користування займаним приміщенням.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Житловий кодекс передбачає, що виселення члена сім`ї, у т.ч. колишнього, можливе лише в окремих випадках (ст. 116, 157 ЖК). При розгляді питання щодо виселення колишнього чоловіка/колишню дружину належить враховувати та зясовувати чи руйнує або псує житлове приміщення колишній член сімї, чи використовує приміщення не за призначенням, чи порушує правила співжиття і цим робить неможливим для інших проживання з ним/нею в одній квартирі чи в одному будинку.
При цьому для успішного виселення у всіх трьох випадках вказані дії колишнього/колишньої обов`язково мають бути систематичними. Крім того, мають бути докази, що до колишнього подружжя вживалися заходи попередження або громадського впливу, які виявилися безрезультатними (наприклад, його/її поведінка була предметом розгляду органів поліції, прокуратури, суду, громадських організацій, ОСББ тощо).
Колегія суддів відзначає, що ОСОБА_2 таких доказів, зазначених вище не надавала як суду першої інстанції, так і при розгляді апеляційної скарги, а тому такі доводи скаржника щодо відсутності систематичності порушення правил сумісного проживання з ОСОБА_2 колегія суддів приймає до уваги та вважає їх слушними.
Разом з цим належить наголосити, що доказів того, що ОСОБА_1 має інше житло, ОСОБА_2 не надавалось, що також узгоджується і з матеріалами справи.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції невірно встановив правовідносини, які склалися між сторонами, не об`єктивно та неповно перевірив доводи і заперечення сторін, встановленим фактам і доказам надав невірну правову оцінку і дійшов помилкового висновку про задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , правильно вважаючи відсутність у ОСОБА_1 права на житловий сервітут поза волею власника будинку. Рішення суду першої інстанції винесено з порушенням вимог матеріального та процесуального права, а тому є підстави для його скасування.
Доводи апеляційної скарги в частині оскарження задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 колегія суддів приймає до уваги, оскільки такі доводи спростовують висновки суду першої інстанції, тоді як доводи щодо безпідставної відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистого тлумачення норм матеріального права, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для скаржника, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм процесуального та матеріального права.
За таких обставин, враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга в частині оскарження рішення суду першої інстанції про задоволення вимог зустрічного позову ОСОБА_2 підлягає задоволенню, та в цій частині рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , в іншій частині рішення суду першої інстанції належить залишити без змін, адже підстав для застосування положень ст. 376 ЦПК України колегією суддів не встановлено.
Керуючись ст. ст. 141, 259, 367, 374, 376 ЦПК України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Південного районного суду м.Кам`янського Дніпропетровської області від 27 березня 2026 року - скасувати в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та ухвалити в цій частині нове рішення.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщення та виселення - відмовити.
Судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 1211,20 грн віднести на рахунок зустрічного позивача ОСОБА_2 .
В іншій частині рішення Південного районного суду м.Кам`янського Дніпропетровської області від 27 березня 2026 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошені "22" вересня 2026 року.
Повний текст постанови складено "30" вересня 2026 року.
Головуючий: В.С. Городнича
Судді: М.Ю. Петешенкова
М.О. Макаров