Справа № 420/9498/25
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2026 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Василяки Д.К., розглянувши в письмовому провадженні у порядку спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної установи «Херсонський слідчий ізолятор» (вул. Перекопська, 10, м. Херсон, 73005. Електронний кабінте наявний ЄДРПОУ 08564707) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,-
ВСТАНОВИВ:
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної установи «Херсонський слідчий ізолятор», в якому позивач просить: визнати протиправними дії державної установи «Херсонський слідчий ізолятор» щодо обчислення ОСОБА_1 у заниженому розмірі з 29.01.2020 по 13.05.2022 грошового забезпечення, щомісячних додаткових та щомісячних одноразових видів грошового забезпечення, без урахування посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законами України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік» на відповідний тарифний коефіцієнт; зобов`язати державну установу «Херсонський слідчий ізолятор» здійснити з 29.01.2020 по 13.05.2022 включно ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення, щомісячних додаткових та щомісячних одноразових видів грошового забезпечення, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законами України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік», на відповідний тарифний коефіцієнт та згідно з Порядком виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 28.03.2018 № 925/5, а також провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач проходила службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України, зокрема в державній установі «Херсонський слідчий ізолятор». Наказом цієї установи від 31.10.2019 № 97/ОС «Про особовий склад» її було призначено на посаду молодшого інспектора І категорії відділу охорони з 01.11.2019, установивши 7 тарифний розряд та посадовий оклад у розмірі 3000 грн. Позивач зазначає, що у період з 29.01.2020 по 13.05.2022 включно відповідачем неправильно визначався розмір її грошового забезпечення. Зокрема, після скасування пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103 постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18, на переконання позивача, з 29.01.2020 підлягав застосуванню пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 у редакції, що передбачала визначення посадових окладів та окладів за спеціальними званнями із застосуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року. Водночас, як зазначає позивач, відповідач продовжував обчислювати розмір посадового окладу та окладу за спеціальним званням виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 01.01.2018, тобто 1762 грн. На підтвердження цього позивач посилається, зокрема, на лист державної установи «Херсонський слідчий ізолятор» від 24.03.2025, згідно з яким посадовий оклад за посадою молодшого інспектора І категорії у період з 01.05.2022 розраховувався шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01.01.2018, на відповідний тарифний коефіцієнт. Позивач також зазначає, що розмір посадового окладу та окладу за спеціальним званням впливає на розмір інших складових грошового забезпечення, зокрема щомісячних додаткових та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. У зв`язку з цим, на її думку, неправомірне визначення розміру зазначених основних складових грошового забезпечення зумовило необхідність проведення перерахунку інших належних їй виплат за спірний період. Ураховуючи викладене, позивач вважає протиправними дії відповідача щодо обчислення їй у заниженому розмірі грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 13.05.2022 та просить зобов`язати відповідача здійснити перерахунок грошового забезпечення і відповідних додаткових виплат із застосуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законами України про Державний бюджет України на 2020, 2021 та 2022 роки, з урахуванням раніше виплачених сум.
За цією позовною заявою відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами у відповідності до ст. 262 КАС України.
Від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач вважає позов необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню. Зокрема, свою позицію обґрунтовує тим, що позивачем пропущено строк звернення до суду. Так, позивач отримувала грошове забезпечення щомісячно, а тому мала можливість бути обізнаною про його розмір та складові. Крім того, 22.12.2023 з позивачем було проведено повний розрахунок при звільненні, тоді як із цим позовом вона звернулася до суду лише 31.03.2025. На думку відповідача, позивачем пропущено встановлений законом строк звернення до суду, при цьому жодних об`єктивних перешкод для своєчасного звернення до суду та поважних причин пропуску такого строку не наведено, як і не подано клопотання про його поновлення. Щодо суті позовних вимог відповідач зазначає, що на момент виникнення спірних правовідносин пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704, у редакції, внесеній постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103, було передбачено визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01.01.2018, на відповідний тарифний коефіцієнт. На переконання відповідача, примітки до додатків до постанови № 704 мають лише інформаційний характер та не містять самостійних норм права, а тому їх невідповідність редакції пункту 4 цієї постанови не могла бути підставою для застосування іншої розрахункової величини. Відповідач також зазначає, що скасування постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18 пункту 6 постанови № 103, яким було змінено пункт 4 постанови № 704, саме по собі не поновило дію попередньої редакції пункту 4 постанови № 704. На обґрунтування цієї позиції відповідач посилається на положення Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України та відповідну практику Верховного Суду щодо дії нормативно-правових актів у часі. Крім того, відповідач зазначає, що відповідно до доручень Державного секретаря Міністерства юстиції України за 2020- 2022 роки розміри посадових окладів та окладів за спеціальними званнями визначалися відповідно до пункту 4 постанови № 704 та наказу Міністерства юстиції України від 13.03.2018 № 685/5, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01.01.2018, у сумі 1762 грн. При цьому відповідач наголошує, що у своїй діяльності він зобов`язаний керуватися чинними та обов`язковими до виконання нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України і не наділений правом самостійно відступати від їх положень. З огляду на викладене, відповідач вважає позовні вимоги безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, у зв`язку з чим просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено, що доводи відповідача є необґрунтованими. Зокрема, позивач зазначає, що предметом спору є правомірність визначення розміру її посадового окладу, окладу за спеціальним званням та, як наслідок, інших складових грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 13.05.2022. При цьому позивач не оспорює визначені відповідачем тарифний розряд і тарифний коефіцієнт, а вказує саме на неправомірність застосування для обчислення грошового забезпечення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 01.01.2018. На переконання позивача, після визнання протиправним та скасування постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18 пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103, яким було змінено пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704, з 29.01.2020 підлягала застосуванню редакція пункту 4 постанови № 704, що діяла до внесення таких змін. Відповідно до цієї редакції посадові оклади та оклади за військовими (спеціальними) званнями мали визначатися виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року. Позивач також посилається на правові висновки Верховного Суду щодо застосування пункту 4 постанови № 704 та зазначає, що використання після 01.01.2020 як розрахункової величини прожиткового мінімуму, встановленого станом на 01.01.2018, не відповідало актам вищої юридичної сили. За твердженням позивача, відповідач фактично підтверджує, що у спірний період грошове забезпечення обчислювалося саме із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 1762 грн. Щодо посилань відповідача на примітки до додатків до постанови № 704, наказ Міністерства юстиції України та відповідні доручення, позивач зазначає, що тарифний розряд та тарифний коефіцієнт не є предметом спору. Натомість, на її думку, наказ Міністерства юстиції та відомчі доручення не можуть визначати розрахункову величину всупереч положенням постанови Кабінету Міністрів України та актам вищої юридичної сили. Крім того, позивач вказує, що неправильне визначення посадового окладу та окладу за спеціальним званням вплинуло на розмір інших складових її грошового забезпечення, оскільки відповідно до Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України окремі щомісячні та одноразові додаткові види грошового забезпечення визначаються з урахуванням зазначених складових. У зв`язку з цим позивач вважає, що перерахунку підлягає також відповідне додаткове грошове забезпечення. Стосовно доводів відповідача про пропуск строку звернення до суду позивач зазначає, що спірні правовідносини стосуються виплати складових грошового забезпечення, яке, на її переконання, є рівнозначним заробітній платі. Посилаючись на положення статті 233 Кодексу законів про працю України, рішення Конституційного Суду України та практику Верховного Суду, позивач стверджує, що до вимог щодо виплат за період до 19.07.2022 підлягає застосуванню редакція частини другої статті 233 КЗпП України, яка не обмежувала строком звернення до суду з вимогами про стягнення належної працівникові заробітної плати. У зв`язку з цим позивач вважає доводи відповідача щодо пропуску строку звернення до суду безпідставними.
Дослідивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення проти позову, докази, якими вони підтверджуються, суд встановив наступне: ОСОБА_1 проходила службу у Державній установі «Херсонський слідчий ізолятор», серед іншого в період з з 29.01.2020 по 13.05.2022.
Згідно Листа від 24.03.2025 року на звернення позивача відповідачем зазначено, що Посадовий оклад за посадою молодшого інспектора І категорії, на якій перебувала ОСОБА_1 у період з 01 травня 2022 р по 13 травня 2022р розраховувався шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт.
Вважаючи, що при встановленні розміру грошового забезпечення в період з 29.01.2020 по 13.05.2022 року відповідачем мав бути застосований прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений законом станом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022 року, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, ч. 2 ст. 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 9 Закону 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Частиною 4 статті 9 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (надалі - Постанова № 704), яка набрала чинності 01 березня 2018 року.
Постановою № 704 встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
За приписами пункту 2 вказаної постанови, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Пунктом 4 Постанови № 704 (в первинній редакції на дату прийняття) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Додатком 1 до зазначеної постанови визначено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Згідно з приміткою 1 Додатку 1 до Постанови № 704, посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
Посадові оклади осіб рядового, сержантського і старшинського (осіб рядового і молодшого начальницького) складу установлюються за 1-12 розрядами. Посадові оклади за окремими посадами осіб рядового, сержантського і старшинського (осіб рядового і молодшого начальницького) складу понад 12 тарифний розряд визначаються керівниками державних органів (примітка 2 до Додатку 1 вказаної постанови).
Оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт. У разі коли посадовий оклад визначений у гривнях з копійками, цифри до 4,99 відкидаються, від 5 і вище - заокруглюються до десяти гривень (примітка Додатку 14 до Постанови № 704).
21.02.2018 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 103, пунктом 6 якої внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються. Зокрема, у Постанові № 704 пункт 4 викладено в такій редакції: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.».
Отже, станом на 01.03.2018 пункт 4 Постанови № 704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник як розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня 2018 року.
Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб», яким, зокрема, в пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» були внесені зміни.
Отже, зміни до пункту 4 Постанови № 704, які були внесені пунктом 6 Постанови № 103, з 29.01.2020 не підлягають застосуванню.
Таким чином, до спірних правовідносин з 29 січня 2020 року (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18) необхідно застосовувати положення пункту 4 Постанови № 704 в редакції до 24 лютого 2018 року, тобто в редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постановою № 103.
Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 400/6214/21 (адміністративне провадження № К/990/17043/22).
Разом з тим, в контексті змісту вказаного пункту 4 Постанови № 704, суд зауважує, що згідно з пунктом 3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016 № 1774-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
Суд вважає за необхідне зазначити, що під час розв`язання правової колізії між нормами пунктом 3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016 № 1774-VІІІ та пунктом 4 Постанови № 704, у редакції до внесення змін Постановою № 103, та приміток до додатків 1, 12, 13, 14 Постанови № 704 перевагу належить віддати положенням закону як акту права вищої юридичної сили.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.99р. № 8-рп/99у справі щодо права на пільги, від 20.03.2002р. № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Відповідно до підпунктів 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України» (N 25921/02), Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. У пункті 57 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (N 23759/03 та N 37943/06) та у пункті 43 рішення Європейського суду з прав людини «Серков проти України» (39766/05), встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод, на підставі того, що органи державної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов`язань зі сплати податку. Хоча ця справа стосується податкового спору, у ній закладено один з основних принципів забезпечення вирішення спорів у публічно-правовій сфері, зокрема, між фізичною/юридичною особою і суб`єктом владних повноважень, який передбачає, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості.
Оскільки норма пункту 3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016 № 1774-VІІІ не втратила чинності і за юридичною силою є вищою за приписи пункту 4 Постанови № 704, у редакції до внесення змін Постановою № 103, а також додатків 1, 12, 13, 14 постанови КМ України № 704, суд не знаходить правових підстав для обчислення розміру окладу за посадою позивача та окладу за військовим званням із використанням величини мінімальної заробітної плати, а не прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.
Судом враховано висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 11.12.2019 по справі № 240/4946/18, щодо застосування норм права, а саме пункту 3, згідно яких: «За змістом пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.».
З огляду на викладене, суд вважає, що згідно з Постановою № 704 розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня відповідного року, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується.
Вказані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постановах від 11 лютого 2021 року у справах № 200/3774/20-а, № 200/3747/20-а, № 240/11952/19, та від 18 лютого 2021 у справі № 200/3775/20-а.
Отже, з 29.01.2020 року, а саме, з дня набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року по справі № 826/6453/18, виникли правові підстави для перерахунку грошового забезпечення виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт.
Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постановах від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21, від 12.09.2022 у справі № 500/1813/21, від 04.01.2023 у справі № 640/17686/21.
Разом з тим, Верховний Суд у постановах від 19 жовтня 2022 року у справі № 400/6214/21, від 11 вересня 2022 року по справі № 500/1813/21, покликаючись на раніше сформовані висновки Верховного Суду у постанові від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21 у подібних спірних правовідносинах зазначив, що наголошуючи, що з 01 січня 2020 року положення пункту 4 постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів, до спірних правовідносин підлягає застосуванню пункт 4 постанови № 704 в частині, що не суперечить нормативно- правовому акту, який має вищу юридичну силу - Закону № 1082-ІХ із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
До того ж, Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 № 2017-III (далі - Закон № 2017-III) визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, згідно із положеннями статті 1 якого державні соціальні стандарти - це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.
У свою чергу базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров`я та освіти (стаття 6 Закону № 2017-III).
Прожитковий мінімум щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.
При цьому, згідно з частиною 2 статті 92 Конституції України, виключно законами України встановлюються, Державний бюджет України і бюджетна система України (пункт 1) та порядок встановлення державних стандартів (пункт 3).
Необхідно зазначити, що Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» встановлено розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 01.01.2018 року - 1762,00 гривень.
Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2018 року - 1762 гривні. Статтею 7 Закону України "Про державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 встановлено розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 1 січня - 2481 гривня.
Таким чином, розмір прожиткового мінімуму для визначення посадових окладів військовослужбовців в 2020, 2021, 2022 роках є більшим ніж в 2018 році. Натомість саме розмір прожиткового мінімуму працездатних осіб станом на 01.01.2018 застосовувався відповідачем при визначенні розміру посадового окладу, окладу за військовим званням позивача, що в свою чергу вплинуло на розмір додаткових видів грошового забезпечення, премії, підйомної допомоги. Тому, грошове забезпечення позивача має бути перераховане в сторону збільшення шляхом визначення посадового окладу та окладу за військове звання множенням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022 року на відповідний тарифний коефіцієнт.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що дії відповідача стосовно обчислення та виплати грошового забезпечення за періоди: з 29.01.2020 по 13.05.2022 року, без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2020,01.01.2021, 01.01.2022 є протиправними, та підстав для зобов`язання державну установу «Херсонський слідчий ізолятор» здійснити з 29.01.2020 по 13.05.2022 включно ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення, щомісячних додаткових та щомісячних одноразових видів грошового забезпечення, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законами України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік», на відповідний тарифний коефіцієнт та згідно з Порядком виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 28.03.2018 № 925/5, а також провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
Щодо посилання відповідача на пропуск строку звернення до суду, то суд зазначає, що положеннями частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина третя статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до частини шостої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Верховний Суд України у постанові від 17.02.2015 (справа № 21-8а15), з-поміж іншого, зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Так, спеціальним законодавством, не врегульовано питання строків звернення до суду у зв`язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення), однак такі питання регулює Кодекс законів про працю України.
Відповідно до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Разом з тим, згідно статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній з 19.07.2022) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
З огляду на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 20.11.2023 у справі №160/5468/23, про поширення дії частини 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, яка діє з 19.07.2022) тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності, суд враховує, що станом на момент виникнення спірних правовідносин діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком, а тому приходить до висновку, що процесуальний строк на звернення з даним позовом до суду позивачем не пропущений.
Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
За правилами ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно з вимогами ст.139 КАС України судові витрати не стягуються, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.
Керуючись ст. ст. 6, 14, 90, 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ВИРІШИВ:
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної установи «Херсонський слідчий ізолятор» (вул. Перекопська, 10, м. Херсон, 73005. Електронний кабінте наявний ЄДРПОУ 08564707) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, - задовольнити у повному обсязі.
Визнати протиправними дії державної установи «Херсонський слідчий ізолятор» щодо обчислення ОСОБА_1 у заниженому розмірі з 29.01.2020 по 13.05.2022 грошового забезпечення, щомісячних додаткових та щомісячних одноразових видів грошового забезпечення, без урахування посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законами України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік» на відповідний тарифний коефіцієнт.
Зобов`язати державну установу «Херсонський слідчий ізолятор» здійснити з 29.01.2020 по 13.05.2022 включно ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення, щомісячних додаткових та щомісячних одноразових видів грошового забезпечення, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законами України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік», на відповідний тарифний коефіцієнт та згідно з Порядком виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 28.03.2018 № 925/5, а також провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Д.К. Василяка