Дата документу 22.09.2026 Справа № 322/1643/25
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ЄУН 322/1643/25 Головуючий у І інстанції: Гасанбеков С.С.
Провадження № 22-ц/807/1855/26 Суддя-доповідач: Поляков О.З.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 вересня 2026 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з цивільних справ Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Полякова О.З.,
суддів Кочеткової І.В.,
Мінгазова Р.В.,
секретар Остащенко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Кари Юлії Миколаївни - на рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 11 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,
У С Т А Н О В И Л А:
У листопаді 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики.
В обґрунтування позову зазначено, що протягом серпня 2021 року ОСОБА_2 передав в борг ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 45945 грн, про що ОСОБА_1 написав розписку, зміст якої підтверджує наявність між сторонами боргових зобов`язань у формі договору позики, а також факт передання відповідної суми коштів. Оригінал розписки перебуває у позивача.
У добровільному порядку відповідач боргу не повернув.
15.07.2024 ОСОБА_2 направив ОСОБА_1 вимогу про сплату боргу в семиденний строк з моменту отримання вимоги. Вимогу відповідач отримав 17.07.2024, отже позивач вважає, що строк повернення позики - 24.07.2024.
Однак, відповідач не вжив жодних заходів щодо повернення суми боргу, що змусило позивача звернутися до суду з цим позовом.
Посилаючись на означені обставини, ОСОБА_2 просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 52179,62 грн в рахунок відшкодування заборгованості за договором позики, з яких: 45945 грн - сума боргу, 4318,83 грн - сума інфляційних втрат, 1915,79 грн - 3% річних.
Рішенням від 11 червня 2026 року Олександрівський районний суд м. Запоріжжя частково задовольнив позов.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 основну суму боргу за договором позики в розмірі 45945 грн та 1066,46 грн судового збору.
У задоволенні решти позову суд відмовив.
Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Кари Ю.М. - подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 11 червня 2026 року та відмовити в задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що дійсно, під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_1 визнав ту обставину, що приблизно у 2016-2017 роках отримав від ОСОБА_2 грошові кошти. Однак, сторони не погоджували ні строку, ні порядку повернення коштів. Натомість суду першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, вважав доведеною ту обставину, що ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_2 грошові кошти у конкретних сумах, що зазначені в розписці.
На переконання відповідача, суд вкрай формально оцінив наявні у справі докази наявності між сторонами боргових правовідносин, оскільки надана розписка не є належним доказом, адже вона ні за формою, ні за змістом не відповідає вимогам ЦК України. Так, розписка не містить ні дати та місця її складання, ні анкетних даних ОСОБА_1 , таких як дата народження, місце реєстрації, податковий номер. Зазначена розписка не містить посилання про отримання коштів, зобов`язання з їх повернення, строку, на який кошти передані в борг та дати їх повернення. Крім того, зі змісту розписки можна побачити, що на аркуші паперу однією рукою було написано про суми та витрати, а вже іншою - про те, що ОСОБА_1 позичає у ОСОБА_2 відповідну суму коштів.
Крім того, суд помилково не взяв до уваги доводи відповідача про повернення боргових коштів, однак, за наявності дружніх відносин між сторонами ОСОБА_1 не взяв з позивача розписки.
Також ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Кари Ю.М. - зазначає, що подавав до суду клопотання про зупинення провадження у справі до припинення його перебування у складі ЗСУ, однак протокольною ухвалою від 08.05.2026 суд відмовив у задоволенні цього клопотання, посилаючись на відсутність доказів перебування відповідача на службі.Внаслідок постановлення судом першої інстанції незаконної ухвали про відмову в зупиненні провадження у справі відповідачу не були забезпечені його процесуальні гарантії належного розгляду справи. Зокрема, у зв`язку з неможливістю бути присутнім у судовому засіданні відповідач повною мірою був позбавлений ознайомитись з оригіналом розписки, узгодити питання для складання клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, визначення експертної установи для її проведення.
У відзиві ОСОБА_2 заперечує проти доводів апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, оскаржуване рішення - без змін.
У судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник - адвокат Кара Ю.М. наполягали на задоволенні апеляційної скарги, скасуванні оскаржуваного рішення та відмові в задоволенні позову.
ОСОБА_2 просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, оскаржуване рішення - без змін.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане, відповідач не спростував факту взяття коштів та не заперечував справжності його підпису навпроти зазначених сум у розписці, а доказів їх повернення позивачу не надав.
Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке.
Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_2 грошові кошти в сумах: 5000,00 грн, 300,00 грн, 700,00 грн, 3000,00 грн, 2700,00 грн, 3000,00 грн, 245,00 грн, 2500,00 грн, 1500,00 грн, 5000,00 грн, 1000,00 грн, 20000,00 грн, 1000,00 грн, а всього - 45945,00 грн, що підтверджується розпискою відповідача.
Розписка не містить строку повернення позики, а також умов щодо сплати процентів за користування позикою.
15.07.2024 позивач направив відповідачу письмову вимогу про сплату боргу за розпискою в розмірі 45945 грн в семиденний строк з дня отримання цієї вимоги, яка була отримана відповідачем 17.07.2024, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, та було визнано відповідачем у судовому засіданні.
Отримані за розпискою гроші в сумі 45945 грн відповідач позивачу не повернув, що підтверджується наявністю оригіналу розписки у позивача.
Отже, між позивачем та відповідачем виникли відносини, пов`язанні з наданням грошових коштів в борг, за якими позивач є позикодавцем передав відповідачу, який виступає позичальником, грошові кошти.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
За змістом статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України.
Згідно частини третьої статті 545 ЦК України наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
За змістом частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Зазначена правова позиція неодноразово підтверджена Верховним Судом України, зокрема, в постановах від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
У свою чергу, наявність оригінала розписки у позивача (позикодавця), згідно зі ст. 545 ЦК України, свідчить, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано.
Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції, надавши належну оцінку змісту розписки із зазначенням виданих грошових коштів у сумах: 5000,00 грн, 300,00 грн, 700,00 грн, 3000,00 грн, 2700,00 грн, 3000,00 грн, 245,00 грн, 2500,00 грн, 1500,00 грн, 5000,00 грн, 1000,00 грн, 20000,00 грн, 1000,00 грн, з підписами ОСОБА_1 , який не заперечував проти справжності свого підпису, та врахувавши, що оригінал цієї розписки знаходився у позивача, що з урахуванням положень статті 545 ЦК України свідчить про те, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позову ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Однак, з часу складання розписки році, відповідач не звертався до суду з відповідним позовом, а тому відповідно до положень статті 204 ЦК України (презумпція правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним) правочин є правомірним.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на доводи відповідача про повернення коштів колегія суддів не приймає, оскільки вони не підтверджені жодними доказами.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 14 вересня 2021 року у справі № 910/14452/20).
Колегія суддів зауважує, що як під час розгляду справи в суді першої інстанції, так і в судовому засіданні в апеляційному суді ОСОБА_1 визнав проставлення своїх підписів навпроти конкретних сум, зазначених у розписці, взяття коштів на відповідні потреби у 2017 році, тому твердження про те, що особисто відповідач не писав вступної частини розписки, апеляційний суд не може взяти до уваги, оскільки ОСОБА_1 не надав суду жодного підтвердження своїх доводів, як і не скористався своїм правом подати клопотання про проведення експертизи для дослідження цих питань ні до суду першої інстанції, ні до апеляційного суду.
Посилання апеляційної скарги на правові висновки Верховного Суду не спростовують правильності оскаржуваного рішення суду, яке їм не суперечить.
Отже, апеляційний суд перевірив доводи апеляційної скарги та дійшов висновку про їх безпідставність, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Висновки суду щодо підстав задоволення позовних вимог є достатньо аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів, яким суд першої інстанції надав належну правову оцінку.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Кари Ю.М. -слід залишити без задоволення, а рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 11 червня 2026 року- залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Кари Юлії Миколаївни - залишити без задоволення.
Рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 11 червня 2026 року- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 02 жовтня 2026 року.
Головуючий
Судді