ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 жовтня 2026 року
м. Київ
справа № 640/22589/19
адміністративне провадження № К/990/51518/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді - Уханенка С. А.,
суддів - Жука А.В., Смоковича М.І.,
розглянув в порядку письмового провадження, як суд касаційної інстанції, адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 липня 2025 року (головуючий суддя - Ремез К.І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року (головуючий суддя - Карпушова О.В., судді: Кузьменко В.В., Файдюк В.В.),
ВСТАНОВИВ:
І. Суть спору
1. У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України від 17 жовтня 2019 № 1141ц про звільнення його з посади заступника начальника Департаменту кадрової роботи та державної служби - начальника управління роботи з кадрами та персоналом державної служби Генеральної прокуратури України і, відповідно, з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру»; поновити на роботі в Генеральній прокуратурі України на попередньо займаній посаді з 19 жовтня 2019 року та стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19 жовтня 2019 року до дня поновлення на посаді; визнати недійсним запис у трудовій книжці № 43 про звільнення з роботи (посади) на підставі наказу Генеральної прокуратури України від 17 жовтня 2019 року № 1141ц.
1.1. Позов обґрунтовано тим, що оскаржений наказ суперечить нормам Конституції України, Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон України «Про прокуратуру») та Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) і свідчить про свавільне використання Генеральним прокурором своїх повноважень і застосування диференційованого підходу до прокурорів, які не подали заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора.
1.2. ОСОБА_1 указував, що не було законодавчо визначених підстав для його звільнення з посади прокурора та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», так як указаною нормою було передбачено, що однією із умов звільнення прокурора з посади є ліквідація чи реорганізація органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Водночас визначений нормами Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-ІХ) процес утворення Офісу Генерального прокурора, обласних і окружних прокуратур не свідчать про ліквідацію органу прокуратури, в якому він працював, оскільки організаційно-правова форма юридичної особи не змінилася.
1.3. Позивач наголошував, що Законом № 113-ІХ не визначалися строки подання письмової заяви Генеральному прокурору про переведення на відповідну посаду та намір пройти атестацію, такі строки були установлені пунктом 10 Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221 (далі - Порядок №221), який не набрав чинності в установленому законом порядку. Саме тому 15 жовтня 2019 року він подав Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, в якій, зокрема, указав про невідповідність положень Порядку № 221 та Закону № 113-ІХ вимогам статті 22 Конституції України, КЗпП України та Декларації прав людини та основоположних свобод.
1.4. ОСОБА_1 вважав, що усупереч положенням статті 22 Конституції України та статті 16 Закону України «Про прокуратуру», якою закріплені гарантії незалежності прокурора, в тому числі те, що прокурор призначається на посаду безстроково, Законом № 113-IX та Порядком № 221 суттєво погіршені права прокурорів на працю та її вільний вибір. Позивач посилався на недотримання принципу правової визначеності та їнших гарантій, установлених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до статті 6 Конституції України є частиною національного законодавства.
1.5. Видання Генеральним прокурором наказів від 17 жовтня 2019 року № 1141ц та від 03 жовтня 2019 року, про затвердження Порядку № 221, без створення Офісу Генерального прокурора та його структури, на думку позивача, створило ситуацію правової невизначеності, а наявність у пункті 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» декількох окремих підстав для звільнення покладає на роботодавця обов`язок зазначити у наказі конкретної підстави звільнення згідно з цим пунктом. Однак такого запису спірний наказ не містить. Посилаючись на відсутність правових підстав для звільнення його за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», просив суд задовольнити позов.
ІІ. Встановлені судами обставини справи
2. З серпня 1996 року ОСОБА_1 працював в органах прокуратури на різних посадах, а з 31 травня 2017 року - на посаді заступника начальника Департаменту кадрової роботи та державної служби - начальника управління роботи з кадрами та персоналом державної служби Генеральної прокуратури України.
3. З 25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України №113-IX, відповідно до якого було запроваджено реформування органів прокуратури, у зв`язку з чим усі прокурори були попереджені про майбутнє звільнення. У разі наявності у них бажання продовжити службу в органах прокуратури, у встановлений строк вони мали подати заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, у якій зазначити про намір пройти атестацію.
4. Наказом Генерального прокурора від 17 жовтня 2019 року № 1141ц ОСОБА_1 звільнено з займаної посади на підставі пункту 9 частини першої статі 51 Закону України «Про прокуратуру» та підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ з 18 жовтня 2019 року.
5. 15 жовтня 2019 року ОСОБА_1 подав на ім`я Генерального прокурора Рябошапки Р.Г. заяву про переведення на посаду прокурора до Офісу генерального прокурора. Указану заяву зареєстровано 15 жовтня 2019 року № 213952-19.
6. Листом Генеральної прокуратури України від 01 листопада 2019 року №11/1/1-2391вих-19 позивача повідомлено, що його заяву про переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора, подану за невстановленою Порядком № 221 формою та змістом, розглянуто та зазначено, що відповідно до абзацу першого пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ прокурори Генеральної прокуратури України можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. Згідно з положеннями пункту 10 розділу II Закону № 113-ІХ прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур мають право у строк, визначений Порядком № 221, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У цій заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. ОСОБА_1 роз`яснено, що форма та порядок подачі заяви визначаються виключно Порядком № 221 та додатково указано, що пунктом 9 Порядку № 221 (прийнятого на виконання Закону № 113-ІХ) передбачено, що атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми письмових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.
6.1. У листі Генеральної прокуратури України від 01 листопада 2019 року №11/1/1-2391вих-19 також акцентовано увагу позивача на тому, що відсутність заяви прокурора за встановленою формою свідчить про відсутність підстав для проведення атестації та переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора.
6.2. Ураховуючи те, що позивачем у встановлений строк не було подано заяви за встановленою формою до Генерального прокурора про переведення його до Офісу Генерального прокурора, ОСОБА_1 проінформовано про відхилення Генеральним прокурором його заяви та прийняття рішення про звільнення його з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», відповідно до підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ.
7. Предметом спору у цій справі є правомірність наказу про звільнення прокурора з займаної посади через неподання ним заяви установленої форми про переведення до Офісу Генерального прокурора та намір пройти атестацію.
ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення
8. Матеріали справи перебували на розгляді Окружного адміністративного суду міста Києва. У зв`язку з прийняттям Закону України від 13 грудня 2022 року № 2825-ІХ «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» справу передано на розгляд Дніпропетровському окружному адміністративному суду.
9. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 липня 2025 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року, в позові відмовлено.
9.1. Вирішуючи спір та відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що нормами спеціального законодавства регламентовано чітку процедуру та умови звільнення і переведення прокурорів до Офісу Генерального прокурора у зв`язку з реформуванням органів прокуратури і така процедура зумовлює необхідність подання прокурором відповідної заяви за формою, затвердженою вищевказаними законодавчими нормами, про намір пройти атестацію у зв`язку з реформуванням органів прокуратури. Ураховуючи те, що таку заяву до Генерального прокурора позивач у встановлений строк та за встановленою формою не подавав, наказ про його звільнення за пунктом 9 частини першої статі 51 Закону України «Про прокуратуру» та підпунктом 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ є правомірним, а отже відсутні підстави для задоволення позову.
IV. Провадження в суді касаційної інстанції, вимоги касаційної скарги та аргументи сторін
10. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та задовольнити позов.
11. Заявник зазначив, що вирішуючи спір, суди застосували норму закону, яка визнана неконституційною та втратила чинність згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року №11-р(II)/2024 та без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, на що позивач звертав увагу суду апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду його справи.
11.1. ОСОБА_1 посилається на те, що правовідносини між ним та відповідачем виникли до прийняття Конституційним Судом України рішення про визнання неконституційним норми Закону на підставі якої його було звільнено, однак на момент прийняття рішення судом першої інстанції (21 липня 2025 року) пункт 9 частини першої статі 51 Закону України «Про прокуратуру» вже був визнаний неконституційним. Проте суди не звернули уваги на його доводи та неправильно вирішили спір.
11.2. Заявник наголошує, що Конституційний Суд України у пункті 5.6 Рішення від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024 указав, що аналізуючи пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», Конституційний Суд України ураховує також і те, що внаслідок його застосування уможливлена ситуація, за якої прокурор «виключається» зі штатного розпису органу прокуратури, однак, зберігає статус прокурора без можливості реалізації відповідних функцій, що створює юридичну невизначеність у правовідносинах та їх юридичних наслідках, зокрема в аспекті його функціональних обов`язків та професійного майбутнього. Значущим у цьому аспекті конституційного контролю є й те, що звільнення прокурора з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» уможливлює вплив чи тиск на незалежність прокурора у зв`язку з тим, що прокурора може бути звільнено з посади не лише внаслідок його рішень, дій або бездіяльності, а також і через ухвалення рішення щодо ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури.
11.3. ОСОБА_1 наголошує, що Конституційним Судом України у Рішенні від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024 констатовано, що пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» надає Генеральному прокурору дискреційні повноваження без чіткого визначення їх обсягу, з огляду на що указана норма суперечить частині першій статті 8, пункту 14 частини першої статті 92, частині другій статті 131-1 Конституції України.
11.4. У касаційній скарзі заявник підкреслює, що частиною першою статті 152 Конституції України установлено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Частиною другою статті 152 Конституції України визначено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їхню неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
11.5. У контексті питання зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів ОСОБА_1 звернув увагу суду касаційної інстанції на Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010, в якому Конституційний Суд України указав про те, що: «незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їхню неконституційність.» Ураховуючи те, що пунктом 14 частини першої статті 92, частини другої статті 131-1 Конституції України, передбачено, що організація і діяльність прокуратури визначаються виключно законами України, заявник вважає, що Розділ ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») дає підстави для висновку про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму дію в часі та застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Отже, якщо правовідносини тривалі та виникли до ухвалення рішення Конституційним Судом України, проте продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду.
11.6. Посилаючись на те, що положення пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» визнано неконституційними, а оскаржений наказ було видано на підставі указаної норми, що втратила чинність з 18 червня 2025 року, ОСОБА_1 , з посиланням на практику Верховного Суду, вважає, що наявні правові підстави для перегляду в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції у цій справі.
12. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 грудня 2025 року визначено склад колегії суддів для розгляду касаційної скарги: головуючий суддя - Желєзний І.В., судді: Мацедонська В.Е., Мельник-Томенко Ж.М.
13. Ухвалою Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 23 грудня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
14. У відзиві на касаційну скаргу Офіс Генерального прокурора просить залишити скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, посилаючись на те, що позивач, який працював в Генеральній прокуратурі України на посаді заступника начальника Департаменту кадрової роботи та державної служби - начальника управління роботи з кадрами та персоналом державної служби, подав заяву довільної форми про переведення його на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, в якій, зокрема, зазначив, що з умовами та процедурами проведення атестації він не погоджується. Отже, ОСОБА_1 не висловив наміру пройти атестацію; не надав згоди на обробку персональних даних, на застосування процедур атестації та на застосування умов проведення атестації.
14.1. Відповідач зазначає, що ні Законом № 113-ІХ, ні Порядком № 221 не було передбачено право прокурора обирати ті положення, які він може включити або не включити до заяви на власний розсуд, а переведення до Офісу та призначення на відповідну посаду, передбачало успішне проходження прокурором процедури атестації. Тому подана позивачем заява не може вважатись такою, що свідчить про його згоду на застосування процедури та умов проведення атестації. Саме ці обставини стали підставою для висновку про неподання заяви, передбаченої пунктом 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ та пункту 9 Порядку № 221. За наведеного, Офіс Генерального прокурора вважає, що оскаржений наказ про звільнення позивача є правомірним, а висновки судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими.
15. У зв`язку з тимчасовим відстороненням судді Верховного Суду Желєзного І.В. від здійснення правосуддя, протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01 червня 2026 року визначено інший склад колегії суддів для розгляду касаційної скарги: головуючий суддя - Уханенко С.А., судді: Жук А.В., Білак М.В.
16. Ухвалою Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 20 липня 2026 року призначено розгляд справи в порядку письмового провадження.
17. У зв`язку з відпусткою судді Верховного Суду Білак М.В., протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 липня 2026 року визначено інший склад колегії суддів для розгляду касаційної скарги: головуючий суддя - Уханенко С.А., судді: Жук А.В., Смокович М.І.
V. Джерела права й акти їхнього застосування
18. За правилами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
19. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
20. Статтями 2, 5-1 КЗпП України закріплено право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення.
21. Частинами першою, другою статті 131-1 Конституції України установлено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.
22. Відповідно до статті 222 КЗпП України особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.
23. Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України, установлені Законом України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон України «Про прокуратуру»).
24. Статтею 4 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
25. Гарантії незалежності прокурора визначені статтею 16 Закону України «Про прокуратуру», яка передбачає, що пункту 1 частини першої якої, незалежність прокурора, зокрема, забезпечується особливим порядком його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності (пункт 1 частина перша статті 16).
26. Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді регламентовані статтею 51 Закону України «Про прокуратуру», пунктом 9 частини першої якої установлено, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
27. З 25 вересня 2019 року набрав чинності Закон №113-IX, яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв`язку із чим до Закону України «Про прокуратуру» були внесені зміни, зокрема, в частині чисельності прокурорів органів прокуратури та змінено назви прокуратур.
28. Також Законом №113-IX статтю 51 Закону України «Про прокуратуру» доповнено частиною п`ятою такого змісту: «На звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження».
29. Пунктом 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ визначено, що з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
30. Пунктом 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ (в редакції, чинній на час звільнення позивача) установлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. .
31. Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором/ (пункт 9 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ в редакції, чинній на час звільнення позивача). Атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями Офісу Генерального прокурора, кадровими комісіями обласних прокуратур ( пункт 11 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ). Предметом атестації є оцінка: професійної компетентності прокурора (підпункт1); професійної етики та доброчесності прокурора (підпункт 2) (пункт 12 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ).
32. Згідно з підпунктом 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.
33. На виконання вимог Закону №113-IX наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року затверджено Порядок №221, відповідно до пункту 9 розділу I якого ( у редакції, чинній на час подання позивачем заяви) атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.
34. Заява, вказана у пункті 9 розділу I цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15 жовтня 2019 року (включно). Заява підписується прокурором особисто (пункт 10 розділу І Порядку № 221).
35. За правилами частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
36. Частиною першою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
37. Частиною четвертою статті 7 КАС України установлено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
38. Рішенням Другого сенату Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами.
39. Згідно з пунктом 2 резолютивної частини Рішенням Другого сенату Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024, пункт 9 частини першої статті 51 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» зі змінами, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
VI. Позиція Верховного Суду
40. Питанням, що належить вирішити в межах розгляду цієї справи судом касаційної інстанції є перевірка аргументів позивача щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норми закону, яка визнана неконституційною та втратила чинність, що суперечить практиці Верховного Суду у подібній категорії справ.
41. Також ключовими аргументами касаційної скарги є:
- звільнення позивача за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону «Про прокуратуру» відбулося за відсутності правових підстав, адже відсутній юридичний факт реорганізації, ліквідації або скорочення штатів органу прокуратури, де він був працевлаштований;
- на час розгляду справи судами, Рішенням Другого сенату Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру»;
- рішення Конституційного Суду України має пряму дію в часі та застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Отже, у разі якщо правовідносини тривалі та виникли до ухвалення рішення Конституційним Судом України, проте продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду.
42. Відповідаючи на визначене питання, Верховний Суд зазначає таке.
43. Профільний Закон України «Про прокуратуру» у приписах частини першої і третьої статті 16 встановлює гарантії незалежності прокурора, яка забезпечується, зокрема, особливим порядком його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності. Прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
44. Верховний Суд констатує, що системний аналіз запроваджених Законом №113-ІХ новел у взаємозв`язку з приписами Закону України «Про прокуратуру» дає підстави для висновку, що законодавець, втілюючи намір щодо кадрового перезавантаження органів прокуратури, заклав підвалини для проведення організаційних змін у системі органів прокуратури та встановив тимчасовий (до відновлення дії статті 60 Закону України «Про прокуратуру») порядок звільнення прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» під час здійснення передбаченої розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ процедури надання оцінки їхній професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності (атестації).
45. Водночас припис пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ був сформульований як попередження про звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» одразу всіх прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних, місцевих і військових прокуратур, пункт 7 цього розділу Закону №113-ІХ встановлював порядок переведення прокурорів до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур, які мали бути створені внаслідок відповідних організаційних дій (шляхом переведення, за умови успішного проходження атестації), а пункт 19 - умови (порядок) звільнення прокурора за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» у період проведення передбаченої Законом №113-ІХ атестації.
46. Отже, проголошуючи про попередження про наступне вивільнення лише на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та зупиняючи дію статті 60 цього ж Закону, Верховний Суд уважає, що законодавець запровадив інший порядок, відобразивши його у пункті 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ.
47. Підтвердженням такого висновку свідчить побудова пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, у якому чітко встановлено, що звільнення прокурора за вказаних у підпунктах 1-4 цього пункту умов (обставин) здійснюється на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», тобто безальтернативно визначено законну підставу звільнення прокурора при застосуванні зазначених норм Закону №113-ІХ.
48. Повертаючись до обставин справи, що переглядається, Верховний Суд зауважує, що у позові ОСОБА_1 , зокрема, указував на незаконність оскаржуваного наказу у зв`язку із відсутністю підстав для його видання, передбачених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», зазначав про порушення частини другої статті 19, статей 22, 43, 59 Конституції України, статей 42, 49-2 КЗпП України, з посиланням на перебування в умовах правової невизначеності, так як, на його думку, оскаржений наказ прийнято шляхом свавільного використання Генеральним прокурором своїх повноважень стосовно працівників Генеральної прокуратури України, які не подали заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора.
49. Позивач наголошував, що наявність у пункті 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» окремих підстав звільнення покладає на роботодавця обов`язок зазначення в наказі про звільнення конкретної підстави, визначеної цим пунктом, однак у спірному наказі підставу звільнення не конкретизовано, а посилання на підпункт 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX не уточнює підстав його звільнення, оскільки Генеральна прокуратура України не ліквідовувалася та не реорганізовувалася; наголошував, що неподання ним заяви Генеральному прокурору про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора та про намір пройти атестацію, строк подачі якої в Законі не визначений, не могло бути підставою його звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII до прийняття рішення про ліквідацію Генеральної прокуратури України, тим більше, що фактичного скорочення кількості посад працівників не відбулося.
50. Встановлюючи обставини справи та перевіряючи докази надані сторонами у справі на підтвердження своїх аргументів, судами попередніх інстанцій було з`ясовано, що ОСОБА_2 звільнено за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з підстав неподання ним заяви про проходження атестації, відповідно до форми, установленої додатком 2 до Порядку № 221.
51. Водночас, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій не урахували, що на час постановлення ними судових рішень (21 липня 2025 року та 12 листопада 2025 року) положення нормативно-правового акта, на підставі якого було звільнено ОСОБА_2 визнано такими, що суперечать Конституції України, а отже відповідно до вимог частини четвертої статті 7 КАС України, указана норма не підлягала застосуванню.
52. Також суди попередніх інстанцій при вирішенні справи не урахували, що пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом, тому суди при вирішенні справ мають надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню, враховуючи, що згідно з вимогами частини четвертої статті 7 КАС України суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта, стадії розгляду справи та моменту виникнення спірних правовідносин.
53. Таку правову позицію висловлено Верховним Судом, зокрема, у справах № 640/22579/19 та № 640/12351/20, обставини яких є подібними до спірних правовідносин.
54. За таких обставин, Верховний Суд констатує, що суди попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи не надали належної оцінки змісту позовних вимог, характеру спірних правовідносин та обставинам справи, з урахуванням наведеної неконституційності пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX та пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами, тому зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову.
55. Ураховуючи те, що суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 341 КАС України, Верховний Суд уважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, рішення судів попередніх інстанцій скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
56. За правилами пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
57. Під час нового розгляду судам попередніх інстанцій необхідно розглянути справу по суті вимог, виходячи із загальних принципів дотримання трудового законодавства на предмет дотримання роботодавцем процедури звільнення позивача з органів прокуратури, з урахуванням висновків Верховного Суду, висловлених у вмотивувальній частині цієї постанови.
VІI. Судові витрати
58. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність підстав, наведених у статтях 139,140 КАС України, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 липня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року скасувати, а справу № 640/22589/19 направити на новий розгляд до Дніпропетровського окружного адміністративного суду.
3. Судові витрати не розподіляються.
4. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: С.А. Уханенко
Судді: А.В. Жук
М.І. Смокович