ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 380/23870/24
адміністративне провадження № К/990/21182/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду судді-доповідача Коваленко Н.В., суддів: Бучик А.Ю, Єзерова А.А., розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2025 року, постановлену у складі судді Карп`як О.О., та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2026 року, ухвалену у складі колегії суддів: Гуляка В.В. (доповідач), Кухтея Р.В., Матковської З.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Артура Шталя», Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, про визнання протиправною та скасування ухвали,
УСТАНОВИВ:
I. ІСТОРІЯ СПРАВИ
I.І Короткий зміст позовних вимог
1. У листопаді 2024 року ОСОБА_1 (далі - також ОСОБА_1 , позивачка) звернулась до суду з позовом до Львівської міської ради (далі - також відповідач), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Артура Шталя», Міністерство культури та стратегічних комунікацій України (далі - також ОСББ «Артура Шталя», Мінкультури відповідно, треті особи), у якому просила визнати протиправною та скасувати ухвалу Львівської міської ради від 17 жовтня 2024 року № 5555 «Про надання «ОСББ «Артура Шталя» дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на вул. Грицька Чубая, 11» (далі - також спірна, оскаржена ухвала).
2. В обґрунтуванні підстав позову (з урахуванням заяви про зміну підстав позову) зазначалось, що спірна ухвала Львівської міської ради порушує права та обов`язки позивачки, як співвласниці пам`ятки культурної спадщини на її використання, збереження та охорону, а також як користувача земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка - житловий будинок і для обслуговування якої надавалась земельна ділянка, згадана у оскарженій ухвалі.
I.II Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
3. Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2025 року, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2026 року, провадження у справі закрите на підставі норм пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки спір у цій справі, за висновками судів попередніх інстанцій, не є публічно - правовим і його не належить вирішувати в порядку адміністративного судочинства.
4. Суди вважали, що наявний у цій справі спір є приватноправовим, а тому така справа підлягає розгляду відповідним цивільним судом за правилами цивільного судочинства.
5. Суд апеляційної інстанції відзначив, що за загальним правилом питання правомірності рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки в такому випадку суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції на основі законодавства.
6. Поряд із цим, апеляційний суд зауважив, що оскаржена ухвала станом на момент закриття судом першої інстанції провадження у цій справі вже була реалізована і вичерпала свою дію фактом її виконання, оскільки розроблений на підставі вказаної ухвали відповідний проєкт землеустрою у подальшому був затверджений відповідачем, а за третьою особою (ОСББ) було зареєстроване речове право (постійного користування) на охоплену таким адміністративним актом земельну ділянку.
7. Суди кваліфікували зазначені події як такі, що вплинули на предметну підсудність цього спору та змінили його характер з публічноправового на приватноправовий, у зв`язку з чим визнали, що такий спір вже стосувався цивільних прав (речових прав третьої особи) на вказану у спірній ухвалі земельну ділянку й тому підлягав розгляду за правилами цивільного судочинства.
I.IІІ Короткий зміст вимог касаційної скарги
8. Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, позивачка подала касаційну скаргу, в якій, покликаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення ними норм процесуального права, просить їх скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
II. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ, ЯКІ СЛУГУВАЛИ ПІДСТАВОЮ ДЛЯ ВІДКРИТТЯ КАСАЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ
9. У цій справі відкриття касаційного провадження обумовлене доводами про те, що відповідно до статей 123, 186 Земельного кодексу України набуття особами права власності або користування на земельну ділянку відбувається поетапно - починаючи з отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою, який оформлюється відповідним рішенням уповноваженого органу місцевого самоврядування або органу державної влади, погодження та затвердження такого проєкту землеустрою й у підсумку завершується рішенням вказаного органу про передачу земельної ділянки у власність або в користування.
10. Отже, на переконання скаржниці, рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою є однією зі стадій (етапів) у процесі отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Отримання такого дозволу автоматично не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття відповідного речового права на вказаний об`єкт нерухомості, оскільки сам собою дозвіл не являється правовстановлюючим документом.
11. Тому позивачка наголошує, що реалізація оскарженої в цій справі ухвали, якою відповідач лише надав дозвіл третій особі на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у користування, не призводить до виникнення, припинення або зміни особистих майнових (цивільних) прав та обов`язків, у зв`язку з чим не породжує жодних приватноправових відносин.
12. У касаційній скарзі акцентується увага й на наявності вже сформованої та усталеної правової позиції Верховного Суду щодо юрисдикційної (предметної) підсудності у подібних спорах з оскарження рішення суб`єкта владних повноважень про надання (відмову в наданні) дозволу на розроблення проєкту землеустрою.
13. Зокрема, скаржниця підкреслює, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц виклала висновок про те, що правовідносини, пов`язані з прийняттям та реалізацією вищевказаного рішення не підпадають під визначення приватноправових, оскільки не породжують особистих майнових прав та зобов`язань осіб.
14. У цій же постанові зазначено, що при прийнятті такого рішення відповідний уповноважений орган виконує дозвільну функцію, яка притаманна саме владному суб`єкту в публічно-правових відносинах, у зв`язку з чим спір як щодо рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою, так і щодо оскарження дій суб`єкта владних повноважень стосовно надання чи відмови у наданні такого дозволу є публічно-правовим. Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду надалі неодноразово викладались у подібних справах, зокрема, у постановах: від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 826/5737/16, від 03 жовтня 2018 року у справі № 820/4149/17 та інших.
15. З огляду на вищезазначене, скаржниця вважає, що суди попередніх інстанцій, неправильно застосувавши норми матеріального та допустивши порушення норм процесуального права, помилково закрили провадження у цій справі та ухвалили незаконні судові рішення, які перешкоджають подальшому провадженню у справі.
16. У відзиві на касаційну скаргу Мінкультури викладені скаржницею доводи та заявлені нею вимоги повністю підтримало, й додатково звернула увагу на правові позиції щодо предметної юрисдикції (підсудності) такого спору, викладені у постановах Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 300/1750/19, від 19 жовтня 2022 року у справі № 447/232/22 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 823/1984/16, які підтверджують, що спір у справах означеної категорії є публічно - правовим та підлягає розгляду адміністративними судами за правилами адміністративного судочинства.
17. Третя особа - ОСББ «Артура Шталя» наведені у касаційній скарзі доводи заперечує та вважає заявлені скаржницею вимоги необґрунтованими.
18. Зокрема, стверджує, що вказані в обґрунтуванні підстав касаційного оскарження правові позиції Верховного Суду не є релевантними відносно цієї справи і не можуть бути застосовані під час вирішення питання про юрисдикційну приналежність цього спору, оскільки висловлені за інших фактичних обставин, коли право власності або право користування земельною ділянкою ще не виникло, а спір обмежується перевіркою правомірності дозвільної функції органу влади й не зачіпає вже існуючих речових прав третіх осіб.
19. ОСББ «Артура Шталя» підтримує наведені в оскаржених судових рішеннях висновки стосовно непідсудності цього спору адміністративним судам й виокремлює, що позовні вимоги обґрунтовані необхідністю захисту (попередження порушення) саме майнових прав позивачки як користувачки земельної ділянки, щодо якої відповідач прийняв спірну ухвалу.
20. За таких обставин у відзиві стверджується, що предмет спору та предмет доказування у цій справі виходять за межі повноважень адміністративних судів і не узгоджується із завданням адміністративного судочинства.
21. Покликаючись на вищевказане, ОСББ «Артура Шталя» вважає, що суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального і не допустили порушення норм процесуального права, ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, що скаржниця не спростувала, а тому й підстави для задоволення касаційної скарги - відсутні.
22. Відповідач завчасно отримав копію матеріалів касаційної скарги та ухвалу про відкриття касаційного провадження у цій справі у електронному вигляді у свій електронний кабінет за допомогою підсистеми (модуля) Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи «Електронний суд», що підтверджується інформацією, наявній у автоматизованій системі документообігу суду.
23. Відзив на касаційну скаргу відповідач у встановлений Судом строк не подав, що, однак, відповідно до частини четвертої статті 338 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
ІІІ.I Оцінка доводів касаційної скарги та висновків суду апеляційної інстанції
24. Відповідно до частин першої - третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
25. Згідно з частиною першою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
26. Перевіряючи у межах повноважень, встановлених процесуальним законом, та доводів касаційної скарги, які зумовили відкриття касаційного провадження у справі, правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права, а також враховуючи наявні у справі відзиви, Верховний Суд виходить з такого.
27. Частина друга статті 55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
28. З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди (частина п`ята статті 125 Конституції України).
29. Юрисдикцію та повноваження адміністративних судів визначає Кодекс адміністративного судочинства України, який також встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах. Такі приписи закріплені у частині першій статті 1 зазначеного Кодексу.
30. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
31. За наведеним у пунктах 1, 2, 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначеннями термінів, які вживаються у цьому Кодексі, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
Публічно-правовий спір - спір, у якому:
хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
Суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
32. Статтею 19 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження; спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
33. У постанові від 14 грудня 2023 року у справі № 420/7433/23 Верховний Суд наголошував, що судова юрисдикція - це інститут права, що покликаний розмежувати як компетенцію різних ланок судової системи так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
34. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
35. З вищенаведеного констатується, що до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
36. Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
37. Публічно - правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
38. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
39. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило майнового, приватного права чи інтересу.
40. Колегія суддів підкреслює, що адміністративні суди розглядають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо - розпорядчої діяльності публічних органів.
41. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває певного речового права, зокрема, на земельну ділянку, або ж відбувається його зміна чи припинення, то в такому випадку спір вважається таким, що стосується приватноправових відносин, і тому підлягатиме розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору.
42. Зазначений висновок узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 823/1984/16.
43. Окрім цього, відповідно до висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 128/3751/14-а, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
44. У справі ж, яка розглядається, предмет спору стосується рішення представницького органу місцевого самоврядування - відповідної місцевої ради, яким третій особі надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності у постійне користування.
45. Визначаючи юридичну природу такого рішення і його правові наслідки, Верховний Суд звертає увагу на норми частини першої статті 122 Земельного кодексу України, згідно з якими сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
46. Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування регламентований статтею 123 цього ж Кодексу, норми абзацу першого частини другої, абзацу першого частини третьої, частин шостої та дванадцятої якої (у редакції періоду спірних у цій справі правовідносин) містять такі приписи.
Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проєктом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про надання земельної ділянки у користування.
Рішенням про надання земельної ділянки у користування за проєктом землеустрою щодо її відведення здійснюються: затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; вилучення земельних ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі необхідності); надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат лісогосподарського виробництва.
47. Зміст зазначених норм засвідчує, що відповідна місцева рада, приймаючи рішення про надання або про відмову у наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність або в користування, виконує власні публічно - владні управлінські функції на основі законодавства й реалізує віднесені до її виключної компетенції повноваження у сфері земельних відносин, тобто діє як суб`єкт владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України.
48. При цьому, належить врахувати, що за правилами вищенаведених законодавчих приписів процес надання комунальних земельних ділянок у власність або в користування фізичним чи юридичним особам є багатоетапним процесом.
49. Так, рішення уповноваженого органу про надання дозволу на розроблення відповідного проєкту землеустрою є лише першим етапом (стадією) такого процесу й за своїми правовими наслідками ще не гарантує отримання земельної ділянки у власність і не означає позитивного рішення з окресленого питання. На цій стадії розгляду заяви (клопотання) особи, зацікавленої у отриманні земельної ділянки у власність або в користування, не виникає жодних цивільних прав чи обов`язків або відносин приватноправового характеру щодо набуття, реалізації, зміни, припинення особистих цивільних майнових чи немайнових прав.
50. Вищезгадане рішення, враховуючи його правові та фактичні наслідки, лише надає право на розроблення відповідного проєкту землеустрою з дотриманням вимог законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівної документації. Таке рішення належить до документів дозвільного характеру й не визначено у законодавстві як адміністративний акт, на підставі якого громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності.
51. У контексті порушеного перед Судом питання щодо юрисдикції цього спору, колегія суддів звертає увагу на вже сформовану практику в категорії спорів щодо оскарження рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою, відповідно до якої таке рішення є завершенням першої стадії процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Отримання такого дозволу не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права, оскільки сам собою дозвіл не є правовстановлюючим актом. У разі незгоди з таким рішенням необхідно звертатися саме до адміністративного суду й оскаржувати неправомірні дії, бездіяльність або рішення відповідного органу (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року (справа № 536/233/16-ц), 24 квітня 2018 року (справа № 401/2400/16-ц), 30 травня 2018 року (справа № 826/5737/16), 19 червня 2018 року (справа № 922/864/17), 17 жовтня 2018 року (справа № 380/624/16-ц) та від 13 листопада 2019 року у справі № 823/1984/16).
52. Отже, Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикційної належності спору, предметом якого є оскарження рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування про надання або відмову в наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, й дійшла однозначного висновку про те, що такий спір належить вирішувати за правилами саме адміністративного судочинства.
53. Відступу від таких правових позицій Верховного Суду не здійснювалось, а застосування норм права у спорах в подібних правовідносинах саме в такий спосіб є усталеним і послідовно підтримується у практиці Суду, яка є застосовною і до справи, яка наразі розглядається в касаційному порядку.
54. Колегія суддів критично ставиться до наведених у оскаржених судових рішеннях мотивів про те, що після реалізації оспореної позивачкою ухвали Львівської міської ради шляхом затвердження розробленого на її підставі проєкту землеустрою і фактичним набуттям відповідного речового права на згадану в такій ухвалі земельну ділянку цей спір набув характеру приватноправового, що, за позицією судів, потягло й зміну його підсудності.
55. З цього приводу Верховний Суд відзначає, що предметом спору у справі, яка розглядається, є рішення представницького органу місцевого самоврядування - відповідної місцевої ради, яким наданий дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності у постійне користування юридичній особі.
56. Оскаржене позивачкою рішення належить до індивідуального акта, який не містить нормативних приписів (є ненормативним актом органу місцевого самоврядування), спрямований на врегулювання конкретної ситуації чи вирішення певного питання, яке охоплюється компетенцією суб`єкта владних повноважень, і є результатом їх практичної реалізації, стосується прав визначеної у ньому особи (у цьому випадку «ОСББ «Артура Шталя», якому він безпосередньо адресований), а його дія вичерпується виконанням такого акта.
57. У Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 Конституційний Суд України виклав юридичну позицію про те, що ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Такий висновок узгоджується із правовими позиціями Конституційного Суду України, викладеними у рішеннях від 27 грудня 2001 року № 20-рп/2001 та від 23 червня 1997 року № 2-зп.
58. У спірних відносинах ухвала Львівської міської ради від 17 жовтня 2024 року № 5555 вичерпала свою дію фактом її виконання, а саме - після затвердження проєкту землеустрою, розробленого на підставі дозволу, наданого зазначеною ухвалою відповідача.
59. Таке рішення, з огляду на предмет його регулювання, правові та фактичні наслідки реалізації такого адміністративного акту, не є правовстановлюючим документом. За результатом виконання зазначеного акта жодних майнових (речових) прав на земельну ділянку як об`єкт нерухомого майна не виникає і не може виникати, оскільки на цьому етапі вирішення питання про її відведення така ділянка ще не є сформованою, у зв`язку з чим вона не може бути об`єктом цивільних прав у розумінні статті 791 Земельного кодексу України.
60. Отже, фактична реалізація вказаної ухвали не змінила її правової природи та / або юридичних наслідків, а відповідне рішення, яким у спірних відносинах був затверджений розроблений третьою особою проєкт землеустрою, предметом цього спору не охоплюється. Вказані обставини не змінили зміст та обсяг прав, за захистом яких позивачка звернулась до суду. а тому вичерпання дії оскарженої ухвали Львівської міської ради внаслідок її фактичної реалізації не потягнуло за собою й зміни предметної підсудності наявного між сторонами цієї справи спору з адміністративної на цивільну.
61. При цьому, за змістом норм частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що у зв`язку з прийняттям рішення, дією або бездіяльністю суб`єктом владних повноважень порушуються права позивача.
62. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або законних інтересів особи на момент її звернення до суду, про що Верховний Суд зазначив у постанові від 08 січня 2025 року у справі № 120/5665/24.
63. Звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів особи, тому вона має довести (а суд встановити), що позивачеві належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких він звернувся до суду.
64. Вирішуючи спір, адміністративний суд має пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
65. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові, якщо за з`ясованих у справі обставин застосування іншого способу захисту є неможливим. При цьому з`ясування питання наявності порушених прав, свобод чи інтересів позивача передує розгляду питання щодо правомірності (законності) рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, які оскаржуються.
66. Зазначені правові позиції Верховний Суд навів у постанові від 07 лютого 2024 року у справі № 260/778/23.
67. У зв`язку з наведеним, судам попередніх інстанцій належало в порядку адміністративного судочинства та під час розгляду цієї справи по суті спору перевірити: чи є зазначені вище обставини такими, що суттєво вплинули на стан спірних правовідносин; чи мали вони значення для правильного вирішення цієї справи; чи можливо за таких обставин справи ухвалити рішення суду, яке б відповідало завданню адміністративного судочинства та забезпечувало б належний і ефективний судовий захист прав та / або інтересів позивачки у передбачений законом спосіб.
ІІІ.IІ Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
68. За правилами пункту 2 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
69. Підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (частина перша статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України).
70. Верховний Суд, провівши касаційний розгляд справи у межах повноважень, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, а також доводів та вимог касаційної скарги, які слугували підставою для відкриття касаційного провадження у справі, дійшов висновку про те, що суди попередніх інстанцій помилково закрили провадження у справі з огляду на її непідсудність адміністративному суду, чим допустили порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення незаконних судових рішень, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
71. У зв`язку з цим колегія суддів вважає, що оскаржені судові рішення належить скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження її розгляду.
Керуючись статтями 340, 341, 344, 349, 353, 355, 356, Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2026 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною і не оскаржується.
Суддя-доповідач Н.В. Коваленко
Судді: А.Ю. Бучик
А.А. Єзеров