ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 жовтня 2026 року
м. Київ
справа № 580/4888/25
адміністративне провадження № К/990/40723/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Блажівської Н.Є.,
суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2026 року (судді Грибан І.О., Аліменко В.О., Тереза Ю.О.)
у справі за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Черкаській області
про визнання протиправним та скасування рішення,
ВСТАНОВИВ
1. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ
ОСОБА_1 (далі також - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДПС у Черкаській області (далі також - Відповідач, контролюючий орган, ГУДПС), у якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 11 жовтня 2024 року № 0867457-2408-2309-UA71080227[телефон приховано].
Позивач, обґрунтовуючи вимоги вказав, що належні йому на праві власності нежитлові приміщення є будівлями промисловості, які він використовує у підприємницькій діяльності. На його думку, ці будівлі підпадають під дію підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України (далі - ПК України) і тому не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Відтак контролюючий орган безпідставно визначив йому податкове зобов`язання з цього податку за 2023 рік.
2. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Суди попередніх інстанцій установили, що Позивач на підставі договору купівлі-продажу від 12 квітня 2019 року є власником нежитлових приміщень, які становлять 18/100 майнового комплексу будівель і споруд площею 2259,9 кв. До їх складу, зокрема, входять: будівля прохідної площею 50,7 кв. м; навіси, будівля сушильних камер з коридором управління площею 211,3 кв. м; розвантажувально-завантажувальний майданчик площею 497,7 кв. м; механічний цех площею 110,4 кв. м; мазутосховище площею 327,4 кв. м; фарбувальний цех площею 453,9 кв. м; котельня площею 671,6 кв. м; цех термоізоляційних плит площею 2438,0 кв. м; трансформаторна підстанція площею 25,0 кв. м; циклонна галерея площею 78,8 кв. м; будівля артезіанської свердловини площею 7,6 кв. м; навіс, паркан, артезіанська свердловина, водонапірна башта, пожежна водойма та вимощення.
11 жовтня 2024 року ГУДПС прийняло податкове повідомлення-рішення № 0867457-2408-2309-UA71080227[телефон приховано] на підставі підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 та пункту 266.7 статті 266 ПК України.
Цим рішенням Позивачу визначено податкове зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплаченого фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості, за 2023 рік у сумі 227 119,95 грн.
Згідно з даними ЄДРПОУ основним видом економічної діяльності позивача є КВЕД 47.11 «Роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах переважно продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами». Серед інших видів діяльності зазначено:
КВЕД 55.10, 56.10 (діяльність готелів і ресторанів);
КВЕД 77.11, 77.12, 77.31, 77.32, 77.33, 77.39 (надання в оренду транспортних засобів, машин і устаткування);
КВЕД 49.41, 49.42 (вантажний автомобільний транспорт і перевезення речей);
КВЕД 17.21 «Виробництво гофрованого паперу та картону, паперової та картонної тари»;
КВЕД 23.12 «Формування й оброблення листового скла»;
КВЕД 25.12 «Виробництво металевих дверей і вікон»;
КВЕД 38.11, 38.32 (збирання безпечних відходів і відновлення відсортованих відходів).
Суд апеляційної інстанції, крім того, врахував надані Відповідачем податкові декларації Позивача за 2023 рік. З них убачається, що за цей період Позивач задекларував нульовий дохід і не мав найманих працівників. Спірних об`єктів нерухомості у повідомленні за формою № 20-ОПП він не зазначав.
3. КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕНЬ СУДІВ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ
Черкаський окружний адміністративний суд рішенням від 02 липня 2025 року, ухваленим за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, позов задовольнив повністю. Суд визнав протиправним та скасував податкове повідомлення-рішення від 11 жовтня 2024 року № 0867457-2408-2309-UA71080227[телефон приховано]. Також він стягнув на користь Позивача за рахунок бюджетних асигнувань Відповідача судовий збір у сумі 2271,20 грн.
Суд першої інстанції виходив з того, що належні Позивачу нежитлові приміщення є частиною цілісного майнового комплексу і відповідають ознакам будівель промисловості, призначених для використання у товарному виробництві. Види економічної діяльності Позивача за КВЕД 17.21, 23.12 та 25.12 належать до секції С «Переробна промисловість» і, на думку суду, відповідають цільовому призначенню цього комплексу.
Суд послався на правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 31 січня 2018 року у справі № 822/2624/16 та від 17 лютого 2020 року у справі № 820/3556/17. На цій підставі він зазначив, що для цілей підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України функціональне призначення об`єкта, який звільняється від оподаткування, яким є предмет - будівля промисловості (вид нежитлової нерухомості), є фактично визначальною родовою ознакою, оскільки не є об`єктом оподаткування саме будівлі промисловості, тобто будівлі, з призначенням - для виготовлення промислової продукції будь-якого виду.
Відтак суд першої інстанції дійшов висновку, що спірні будівлі не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Він також зазначив, що відповідач, на якого частина друга статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) покладає обов`язок доказування, не довів правомірності позбавлення позивача права на цю пільгу.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 28 липня 2026 року задовольнив апеляційну скаргу відповідача. Суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Апеляційний суд проаналізував підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України та виснував, що передбачена ним пільга може бути застосована лише за одночасного дотримання чотирьох умов:
• нерухоме майно належить до групи «Будівлі промислові та склади» (код 125) Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000;
• воно використовується за призначенням у господарській діяльності суб`єкта господарювання;
• основна діяльність такого суб`єкта господарювання класифікується в секціях B-F КВЕД ДК 009:2010;
• власник не здає об`єкт в оренду, лізинг чи позичку.
Суд апеляційної інстанції послався на правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 17 лютого 2020 року у справі № 820/3556/17 та від 16 січня 2025 року у справі № 500/4582/22. Відповідно до цих висновків, сам лише статус будівлі промисловості не є достатньою підставою для звільнення від оподаткування. Законодавець пов`язує таке звільнення насамперед з фактичним використанням будівлі за цільовим призначенням для провадження виробничої діяльності, тобто для виготовлення промислової продукції.
Застосувавши ці висновки до обставин справи, апеляційний суд урахував доводи Відповідача, підтверджені податковими деклараціями Позивача за 2023 рік: у цьому періоді Позивач задекларував нульовий дохід, не мав найманих працівникі. Позивач доказів на спростування цих обставин не надав. Суд наголосив, що наявність у ЄДРПОУ записів про види діяльності за КВЕД 17.21, 23.12 та 25.12 сама собою не свідчить про використання об`єкта за призначенням у господарській діяльності.
Установивши, що матеріали справи не містять жодних доказів використання спірного майна за призначенням у господарській діяльності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у сукупності обов`язкових умов для застосування пільги, передбаченої підпунктом «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, немає. Отже, податкове повідомлення-рішення прийнято відповідно до вимог закону, а суд першої інстанції безпідставно його скасував.
4. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
4.1. Доводи Позивача, наведені у касаційній скарзі
Позивач не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій та як підстави касаційного оскарження фактично визначає пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, Позивач подав касаційну скаргу. У ній він просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2026 року і залишити в силі рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 2 липня 2025 року.
Як підставу касаційного оскарження скаржник зазначає пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Він стверджує, що суд апеляційної інстанції застосував підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах. Ці висновки, на думку скаржника, викладено в таких постановах Верховного Суду: від 31 січня 2018 року у справі № 822/2624/16 (адміністративне провадження № К/9901/1438/17); від 16 квітня 2020 року у справі № 810/1011/18 (адміністративне провадження № К/9901/69075/18); від 02 вересня 2020 року у справі № 0940/1909/18 (адміністративне провадження № К/9901/15511/19); від 7 вересня 2021 року у справі № 819/60/18 (адміністративне провадження № К/9901/58271/18); від 1 листопада 2021 року у справі № 640/3355/19 (адміністративне провадження № К/9901/35816/19).
Скаржник посилається на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 820/3556/17 та відтворений у наведених ним постановах.
Згідно з цим висновком, у підпункті «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України законодавець застосував об`єктно-функціональний підхід. Ключовим критерієм для надання пільги він обрав функціональне призначення будівлі, а не належність її конкретному суб`єктові.
Тому звужувальне тлумачення, яке обмежує дію пільги лише об`єктами промислових підприємств (юридичних осіб), неприпустиме. Пільга може застосовуватися і до фізичних осіб, якщо вони використовують такі об`єкти за функціональним призначенням для виготовлення промислової продукції будь-якого виду, з урахуванням виду їхньої діяльності.
Застосовуючи ці висновки до обставин справи, Позивач наголошує на трьох обставинах.
По-перше, належні йому будівлі відносяться до групи 125 «Будівлі промислові та склади» ДК 018-2000, і контролюючий орган цього не заперечує.
По-друге, він зареєстрований фізичною особою-підприємцем з 18 грудня 2000 року. Серед видів його діяльності є діяльність за КВЕД 17.21, 23.12 та 25.12, що належать до секції С «Переробна промисловість», а також за КВЕД 38.11 та 38.32, що належать до секції Е «Водопостачання; каналізація, поводження з відходами».
По-третє, частину єдиного майнового комплексу він придбав за договором купівлі-продажу від 12 квітня 2019 року в ПАТ «Мліївський завод технологічного обладнання», використовує її у власній підприємницькій діяльності та не передає в оренду, лізинг чи позичку.
На переконання Позивач, суд апеляційної інстанції безпідставно поклав на нього негативні наслідки відсутності доказів використання майна за призначенням. За частиною другою статті 77 КАС України саме відповідач мав довести правомірність оскаржуваного рішення. Проте він не надав належних і допустимих доказів у розумінні статей 73, 74 КАС України. Позивач вказує, що, обчислюючи податок, контролюючий орган обмежився даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У реєстрі об`єкт зазначено лише як «нежитлова будівля», без конкретного типу. Відповідач не вжив жодних заходів для перевірки цієї інформації, чим порушив підпункт 266.3.2 пункту 266.3 статті 266 ПК України.
Податкове повідомлення-рішення, як стверджує Позивач, також не відповідає вимогам до його змісту, визначеним розділом ІІ Порядку надіслання контролюючими органами податкових повідомлень-рішень платникам податків, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 28 грудня 2015 року № 1204, оскільки не містить обґрунтованих підстав нарахування податкового зобов`язання. Крім того, позивач зазначає, що це рішення він не отримував ні особисто, ні на свою поштову адресу.
Позивач також вважає, що суд апеляційної інстанції розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення сторін. За таких обставин апеляційний суд, на його думку, мав забезпечити повне і всебічне з`ясування обставин справи, зокрема вжити передбачених законом заходів для виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Цього суд не зробив, що унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.
Окремо скаржник наголошує, що всупереч статті 322 КАС України оскаржувана постанова не містить ні викладу позиції позивача, ні мотивів відхилення аргументів, наведених у позовній заяві.
Скаржник наполягає, що апеляційний суд залишив поза увагою принцип правової визначеності, як його розуміє Конституційний Суд України (рішення від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018), а також принцип «належного урядування», сформульований Європейським судом з прав людини. Зокрема, позивач посилається на пункти 70- 71 рішення у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04). Відповідно до цього принципу, ризик помилки державного органу має покладатися на саму державу і не може виправлятися за рахунок осіб, яких вона стосується.
Позивач вважає, що втручання держави в його право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є непропорційним. Він також посилається на статтю 13 Конституції України, статтю 14 Конвенції та рішення Європейського суду з прав людини у справі «Маркс проти Бельгії» (1979).
На його думку, податок нараховано за максимальною ставкою, передбаченою ПК України, у розмірі 1,5 відсотка мінімальної заробітної плати за 1 кв. м. Така сума є для нього як фізичної особи надмірним тягарем. Вона фактично змушує його відчужити майно, на яке в умовах збройної агресії російської федерації немає попиту. Позбавлення позивача податкової пільги скаржник розцінює як порушення принципів рівності платників податків і недопущення податкової дискримінації, а також принципів єдиного підходу до встановлення податків і зборів та нейтральності оподаткування (підпункти 4.1.2, 4.1.8 та 4.1.11 пункту 4.1 статті 4 ПК України).
Насамкінець Позивач зазначає, що Шостий апеляційний адміністративний суд в інших справах за аналогічних обставин дійшов протилежних висновків про відсутність правових підстав для нарахування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Він посилається на постанови цього суду від 5 жовтня 2023 року у справі № 320/5616/21 та від 07 жовтня 2024 року у справі № 580/5007/24. На думку скаржника, ухвалення тим самим судом різних за змістом рішень у подібних справах створює правову невизначеність як для платників податків, так і для контролюючих органів.
4.2. ПОЗИЦІЯ ВІДПОВІДАЧА, НАВЕДЕНА У ВІДЗИВІ НА КАСАЦІЙНУ СКАРГУ
ГУДПС у відзиві на касаційну скаргу просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін як законну й обґрунтовану.
Відповідач наголошує, що Позивач не надав жодного доказу використання спірного майна за призначенням у господарській діяльності. Таких доказів не було ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції, не додано їх і до касаційної скарги. Тому, на думку контролюючого органу, суд апеляційної інстанції належно дослідив наявні у справі докази та дійшов правильного висновку.
Контролюючий орган звертає увагу, що скаржник фактично погоджується з усталеною практикою Верховного Суду в цій категорії справ. Згідно з нею обов`язковою умовою для застосування пільги є, зокрема, використання об`єкта за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва. Ця умова прямо випливає зі змісту підпункту «є» підпункту пункту 266.2 статті 266 ПК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. Норма звільняє від оподаткування лише будівлі промисловості групи 125 ДК 018-2000, які використовуються за призначенням у господарській діяльності суб`єктів господарювання, чия основна діяльність класифікується в секціях B-F КВЕД ДК 009:2010, і які власники не здають в оренду, лізинг чи позичку.
Відповідач посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 17 лютого 2020 року у справі № 820/3556/17 та від 16 січня 2025 року у справі № 500/4582/22. Згідно з ними сам лише статус будівлі промисловості не є достатньою підставою для звільнення від оподаткування. Законодавець пов`язує таке звільнення насамперед з фактичним використанням будівлі за цільовим призначенням для виготовлення промислової продукції. Отже, для підтвердження права на неоподаткування об`єкта нерухомості необхідно встановити, що цей об`єкт використовується в господарській промисловій діяльності.
Контролюючий орган також вважає безпідставним посилання позивача на недостатню чіткість податкового законодавства. «Будівлі промисловості» є загальним критерієм визначення об`єкта оподаткування відповідно до підпункту «ґ» підпункту 14.1.129-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України. Запровадивши цей загальний критерій, законодавець визначив у підпункті «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України спеціальні об`єкти, звільнені від оподаткування. Зі змісту норми зрозуміло, яких саме об`єктів стосується пільга. Крім того, саме законодавець вирішує питання про встановлення пільг і може надалі змінювати відповідну норму без зміни загального критерію. Оскільки колізії нормативно-правового регулювання немає, то, на переконання відповідача, немає й підстав для застосування презумпції правомірності рішень платника податків, передбаченої підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 та пунктом 56.21 статті 56 ПК України.
Відповідач заперечує проти доводу про те, що суд апеляційної інстанції мав витребувати докази з власної ініціативи. Він зазначає, що за усталеною практикою Верховного Суду наявність підстав для застосування податкової пільги має довести саме платник податків, а не контролюючий орган. Позивач був належно обізнаний про подання апеляційної скарги та її розгляд, однак не скористався правом подати відзив. Він також не був позбавлений процесуальної можливості надати апеляційному суду письмові пояснення та нові докази. Отже, у касаційній скарзі Позивач, на думку відповідача, намагається перекласти на суд апеляційної інстанції наслідки власної процесуальної бездіяльності.
5. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
5.1. Оцінка доводів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій
Верховний Суд, обговоривши доводи касаційної скарги та відзиву, переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, звертає увагу на таке.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює та визначає ПК України.
Згідно з підпунктом 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка (підпункт 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України).
Базою оподаткування є загальна площа об`єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток (підпункт 266.3.1 пункту 266.3 статті 266 ПК України).
Відповідно до підпункту 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України ставки податку для об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об`єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування.
За правилами підпункту 266.7.1 пункту 266.7 статті 266 ПК України обчислення суми податку з об`єкта/об`єктів житлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника такої нерухомості виходячи із загальної площі кожного з об`єктів нежитлової нерухомості та відповідної ставки податку.
Згідно з підпунктом 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 ПК України податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку, обчисленого згідно з підпунктом 266.7.1 пункту 266.7 цієї статті, разом з детальним розрахунком суми/сум податку, та відповідні платіжні реквізити, зокрема, органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням кожного з об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, надсилаються платнику податку контролюючим органом у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, до 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком).
Контролюючі органи за місцем проживання (реєстрації) платників податку в десятиденний строк інформують відповідні контролюючі органи за місцезнаходженням об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості про надіслані (вручені) платнику податку податкові повідомлення-рішення про сплату податку у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.
Положеннями підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України встановлюються які об`єкти нерухомості не об`єктом оподаткування.
У цьому контексті необхідно зазначити, що податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у чинній конструкції запровадив Закон України від 28 грудня 2014 року № 71-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», який набрав чинності з 01 січня 2015 року.
У первинній редакції підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України передбачав, що не є об`єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств. Законодавець не конкретизував у цій редакції ні суб`єктного складу осіб, які можуть претендувати на звільнення, ні вимог щодо фактичного використання таких будівель. Це зумовило неоднакове розуміння норми у правозастосовній практиці.
Зокрема, у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 806/2676/17 Верховний Суд виснував, що зазначену норму можна застосувати лише за одночасного дотримання двох умов: будівля має бути будівлею промисловості і перебувати у власності промислового підприємства.
За такого тлумачення фізичні особи, у тому числі фізичні особи-підприємці, фактично позбавлялися можливості претендувати на звільнення від оподаткування.
Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду переглянув цей підхід у постанові від 17 лютого 2020 року у справі № 820/3556/17. Палата частково відступила від наведеного висновку в частині обов`язкової належності будівель промисловим підприємствам. Вона зазначила, що застосування підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі якщо власниками об`єктів промисловості є фізичні та інші юридичні особи, в тому числі нерезиденти, та за умови (з врахуванням виду їх діяльності) використання таких об`єктів за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду).
На цей висновок покликається Позивач у касаційній скарзі.
Водночас палата наголосила, що специфіка об`єкта оподаткування - наявність спеціального статусу будівлі, а саме статусу будівлі промисловості не може бути достатньою підставою для звільнення від оподаткування. Обираючи за вихідне поняття «промисловість», у зв`язку з яким застосовується аналізована податкова пільга, законодавець пов`язує звільнення від сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не тільки і не стільки із його статусом (придатністю його застосування у виробничому промисловому циклі господарської діяльності без конкретизації видів промислового виробництва та організаційних форм у яких воно здійснюється), а й з використанням будівлі з метою провадження виробничої діяльності, тобто з використанням такої за цільовим призначенням для виготовлення промислової продукції.
Одночасно законодавець змінив і текст самої норми підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України. Закон України від 16 січня 2020 року № 466-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві», який набрав чинності 23 травня 2020 року, виклав підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України в новій редакції.
Згідно з редакцією цієї норми, яка була чинна до 15 березня 2024 року, не є об`єктом оподаткування будівлі промисловості, віднесені до групи "Будівлі промислові та склади" (код 125) Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, що використовуються за призначенням у господарській діяльності суб`єктів господарювання, основна діяльність яких класифікується у секціях B-F КВЕД ДК 009:2010, та не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку.
Зокрема, у постанові від 22 жовтня 2024 року у справі № 260/8694/23 Верховний Суд підтвердив, що підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України можна застосувати, якщо власниками об`єктів промисловості є фізичні або юридичні особи, в тому числі нерезиденти. особи, в тому числі нерезиденти, та за умови (з врахуванням виду їх діяльності) використання таких об`єктів за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду).
Розвиваючи цей підхід, Верховний Суд у постанові від 16 грудня 2025 року у справі № 160/18696/23 необхідним є й дотримання інших умов, визначених підпунктом «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України (щодо належності будівель до відповідної групи (класу); щодо основного виду діяльності суб`єкта господарювання; щодо використання будівель промисловості у господарській діяльності).
Податок визначено за 2023 рік, тому використання будівель за призначенням має бути підтверджене саме в цьому податковому періоді.
У цій справі суд апеляційної інстанції установив відповідно до апеляціної скарги, що у 2023 році Позивач задекларував нульовий дохід і не мав найманих працівників. Ці обставини підтверджуються податковими деклараціями Позивача, які надав відповідач, і Позивач їх не спростував.
Матеріали справи не містять жодного доказу того, що у 2023 році Позивач використовував належні йому будівлі за призначенням у промисловому виробництві. Немає в них ні доказів придбання сировини чи виготовлення і реалізації продукції, ні доказів споживання енергоресурсів на цьому об`єкті, ні інших доказів провадження на ньому виробничої діяльності.
Обставини, з якими закон пов`язує право на звільнення від оподаткування, а саме фактичне використання будівель у власній виробничій діяльності, перебувають у сфері обізнаності та контролю самого Позивача. Лише він володіє доказами, здатними їх підтвердити. Проте Позивач не скористався процесуальними можливостями подати такі докази ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції, де він не подав навіть відзиву на апеляційну скаргу.
За таких обставин суд апеляційної інстанції обґрунтовано виснував, що позивач не дотримав обов`язкової умови застосування пільги, а саме використання будівель за призначенням у господарській діяльності. Висновок про правомірність оскаржуваного податкового повідомлення-рішення цілком відповідає правовим висновкам Верховного Суду, наведеним вище.
Колегія суддів також зауважує таке. Суди обох інстанцій установили, що за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань основним видом економічної діяльності позивача є КВЕД 47.11 "Роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах переважно продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами". Це Позивач також зазначив і в позовній заяві (том 1,а.с.5) та підтверджувалась дослідженими витягом з ЄДРПОУ (том 2,а.с.15, том 2, а.с.13-14). Цей вид діяльності належить до секції G "Оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів" КВЕД ДК 009:2010.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов, дійшов висновку, що нежитлові приміщення Позивача мають ознаки будівель промисловості і тому не є об`єктом оподаткування. Однак суд жодним чином не перевірив, чи використовував Позивач ці будівлі за призначенням у своїй господарській діяльності у 2023 році.
Такий підхід суперечить як тексту підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України в редакції Закону № 466-IX, чинній у спірному періоді, так і наведеним вище правовим висновкам Верховного Суду. Ця редакція прямо вимагає, щоб будівлі промисловості використовувалися за призначенням у господарській діяльності суб`єкта господарювання. Отже, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права і не з`ясував обставин, що мають значення для справи, тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано скасував його рішення.
Щодо доводів Позивача, наведених у касаційній скарзі, про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, колегія суддів зазначає таке. Позивач посилається на постанови Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 822/2624/16, від 16 квітня 2020 року у справі № 810/1011/18, від 02 вересня 2020 року у справі № 0940/1909/18, від 07 вересня 2021 року у справі № 819/60/18 та від 01 листопада 2021 року у справі № 640/3355/19. Колегія суддів звертає увагу, що всі ці постанови ухвалено у спорах щодо податкових періодів, які передували набранню чинності Законом № 466-IX.
Крім того, зміст обставин, наведених у постановах у справах № 822/2624/16, №819/60/18 та № 0940/1909/18, свідчить, що предметом спору в них були інші питання. Так, у справах №819/60/18 № 822/2624/16 не стояло питання про те, чи підтверджено використання спірного майна у промисловій діяльності платника податків. У справі № 0940/1909/18 Верховний Суд констатував, що суди попередніх інстанцій взагалі не дослідили питання функціонального призначення належної Позивачу будівлі.
У постановах у справах № 810/1011/18 та № 640/3355/19 Верховний Суд вирішував передусім питання суб`єктного складу осіб, які можуть претендувати на пільгу. Він зазначив, що з огляду на принципи єдиного підходу до встановлення податків і зборів (підпункт 4.1.11 пункту 4.1 статті 4 ПК України) та нейтральності оподаткування (підпункт 4.1.8 пункту 4.1 статті 4 ПК України) підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України не містить жодних винятків, обмежень чи застережень щодо будівель промисловості, які належать на праві приватної власності фізичним особам. Однак і в цих постановах Суд прямо пов`язав звільнення від оподаткування з умовою використання таких об`єктів за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду).
Отже, у висновках, на які посилається скаржник, послідовно відтворено позицію судової палати, викладену в постанові від 17 лютого 2020 року у справі № 820/3556/17. Згідно з нею підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України застосовується, якщо власниками об`єктів промисловості є фізичні або юридичні особи, в тому числі нерезиденти, і за умови, що вони, з урахуванням виду своєї діяльності, використовують такі об`єкти за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.
Не спростовує висновків апеляційної інстанції й довід Позивача про те, що суд апеляційної інстанції поклав на нього тягар доказування всупереч частині другій статті 77 КАС України. Ця норма покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок довести правомірність свого рішення, однак не звільняє позивача від обов`язку, встановленого частиною першою цієї статті, довести обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Відповідач визначив податкове зобов`язання на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, як це передбачає підпункт 266.3.2 пункту 266.3 статті 266 ПК України, і довів правомірність свого рішення.
Позивач натомість вважає, що має право на звільнення від оподаткування. Обставини, з якими закон пов`язує таке право, зокрема фактичне використання будівель у власній виробничій діяльності, перебувають у сфері обізнаності та контролю самого Позивача. Отже, саме він у силу подовжень статтей 44, 77 КАС України мав право надати докази на їх підтвердження.
Колегія суддів звертає увагу, що Відповідач послідовно заперечував фактичне використання спірних будівель у господарській діяльності Позивача протягом усього розгляду справи. Про це він зазначав і у відзиві на позовну заяву, і в апеляційній скарзі. Тож Позивач був обізнаний з цими доводами, і у колегії суддів немає підстав вважати інакше. Матеріали справи містять докази направлення Позивачу апеляційної скарги, а також ухвал суду апеляційної інстанції про відкриття апеляційного провадження та про продовження розгляду справи .
Попри це, Позивач не скористався наданими йому процесуальними правами. Він не подав ні відзиву на апеляційну скаргу, ні письмових пояснень, ні доказів на спростування доводів Відповідача, не заявляв і клопотань про витребування таких доказів. Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не витребував докази з власної ініціативи, за наведених вище обставин не може компенсувати його власної процесуальної пасивності та не реалізації наданих процесуальним законом прав.
Навіть у касаційній скарзі Позивач не зазначає, які саме докази фактичного використання будівель у виробничій діяльності існували і могли бути витребувані, а обмежується загальним твердженням про неповноту з`ясування обставин. За таких умов Суд не може погодитися з твердженнями про допущення апеляційним судом порушень процесуального закону.
У контексті наведеного суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що підпункт 266.7.3 пункту 266.7 статті 266 ПК України передбачає механізм звірки даних, зокрема щодо права на користування пільгою зі сплати податку. Згідно з цією нормою у відповідній редакції платники податку мають право звернутися з письмовою заявою до контролюючого органу за своєю податковою адресою для проведення звірки даних щодо: об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності платника податку; розміру загальної площі об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності платника податку; права на користування пільгою із сплати податку; розміру ставки податку; нарахованої суми податку. У разі виявлення розбіжностей між даними контролюючих органів та даними, підтвердженими платником податку на підставі оригіналів відповідних документів, зокрема документів на право власності, контролюючий орган за своєю податковою адресою платника податку проводить перерахунок суми податку і надсилає (вручає) йому нове податкове повідомлення-рішення. Попереднє податкове повідомлення-рішення вважається скасованим (відкликаним).
Щодо доводів Позивача про порушення статті 322 КАС України апеляційним судом Суд звертає увагу на те, що відповідно підпункту «в» пункту 3 частини першої статті 322 КАС України мотивувальна частина постанови суду апеляційної інстанції має містити мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
Отже, законодавець чітко окреслив коло аргументів, на які суд апеляційної інстанції зобов`язаний дати відповідь. Позивач, як уже зазначалося, не скористався правом подати відзив на апеляційну скаргу. Тож до суду апеляційної інстанції не надійшло від нього жодного аргументу, який суд був би зобов`язаний окремо оцінити в мотивувальній частині постанови.
Доводи, які Позивач наводив у позовній заяві, оцінив суд першої інстанції саме у тому аспекті, що на думку останнього, підтверджували недотримання частини другої статті 2 КАС України при ухваленні оскаржуваного індивідуального акту. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи його рішення за доводами апеляційної скарги, по суті оцінив ключовий із цих доводів, а саме те, що будівлі мають статус будівель промисловості, у взаємозв`язку з висновками суду першої інстанції. Він відхилив цей довід як недостатній для застосування пільги за відсутності доказів фактичного використання будівель за призначенням.
Позивач же і в касаційній скарзі так конкретно і не зазначив, який саме довід, окрім правової визначеності, наведений у позовній заяві, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою.
Колегія суддів зазначає, що в позовній заяві Позивач обґрунтовував порушення своїх прав насамперед забороною дискримінації. Він посилався на статтю 14 Конвенції, статтю 1 Першого протоколу до неї, практику Європейського суду з прав людини, Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», а також на принципи рівності платників податків і презумпції правомірності рішень платника податку (підпункти 4.1.2 та 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 ПК України).
Доводи про нелегітимність мети втручання, надмірність (непропорційність) податкового тягаря та неможливість реалізації майна в умовах воєнного стану Позивач уперше навів лише в касаційній скарзі. Фактично на етапі касаційного перегляду Позивач значно розширив попередню аргументацію і надалі стверджує, що відмова в застосуванні пільги ставить його в нерівне становище та призводить до надмірне податкове навантаження, що зумовить продаж належного йому нерухомого майна в умовах воєнного стану. Разом з тим суд касаційної інстанції не може надавати оцінку тим доводам, що не наводилися та не оцінювались судами попередніх інстанції у силу, що її не наводила сторона під час розгляду справи.
Це прямо випливає їх повноважень суду касаційної, визначених частинами першою та другою статті 341 КАС України, згідно з якими:
суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Разом з тим, у контексті наведеного Позивачем під час розгляду в судах попередніх інстанцій Суд звертає увагу на таке.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу містить три окремі правила. Перше правило, яке має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння майном; воно викладено в першому реченні першого пункту. Друге правило охоплює позбавлення майна та підпорядковує його певним умовам; воно міститься в другому реченні того ж пункту. Третє правило визнає, що держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів, шляхом застосування таких законів, які вони вважають необхідними для цієї мети; воно міститься в другому пункті. (Sporrong and Lцnnroth v. Sweden), 1982, § 61).
Стаття 14 Конвенції визначає, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Відповідно до пункту 123 рішення Великої палати Європейського суду з прав людини у справі «Молла Салі проти Греції» (Molla Sali v. Greece) від 19 грудня 2018 року (заява № 20452/14) згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини стаття 14 Конвенції доповнює інші положення Конвенції та протоколів до неї. Вона не має самостійного значення, оскільки діє лише щодо «користування правами та свободами», які захищені цими положеннями. Хоча застосування статті 14 Конвенції не обов`язково передбачає порушення зазначених положень, і в цих межах вона має автономне значення, ця стаття не може бути застосована, якщо обставини справи не належать до сфери дії одного або кількох таких положень. Отже, заборона дискримінації, закріплена в статті 14 Конвенції, виходить за межі користування правами та свободами, які кожна держава зобов`язана гарантувати відповідно до Конвенції та протоколів до неї. Заборона дискримінації поширюється також на додаткові права, які підпадають під загальну сферу дії будь-якої статті Конвенції і які держава добровільно вирішила захищати (див., серед інших прикладів, рішення Великої палати Європейського суду з прав людини у справі «Є.Б. проти Франції» (E.B. v. France) від 22 січня 2008 року, заява № 43546/02, §§ 47- 48; рішення Великої палати у справі «Карсон та інші проти Сполученого Королівства» (Carson and Others v. the United Kingdom), заява № 42184/05, § 63, ECHR 2010; рішення Великої палати у справі «Іззеттін Доган та інші проти Туреччини» (Эzzettin Doрan and Others v. Turkey) від 26 квітня 2016 року, заява № 62649/10, § 158; рішення Великої палати у справі «Біао проти Данії» (Biao v. Denmark) від 24 травня 2016 року, заява № 38590/10, § 88; рішення Великої палати у справі «Фабіан проти Угорщини» (Fбbiбn v. Hungary) від 05 вересня 2017 року, заява № 78117/13, § 112).
Як зазначено в наведених Позивачем рішеннях Європейського суду з прав людини, стаття 14 Конвенції забезпечує захист від дискримінації, тобто різного ставлення, без об`єктивного та розумного виправдання, до осіб, які перебувають у відносно подібних ситуаціях («Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, § 48)
Для цілей статті 14 (ст. 14) різниця в ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного виправдання, тобто якщо вона не переслідує законної мети або якщо немає розумного співвідношення пропорційності між застосованими засобами та метою, яку прагнуть досягти. Крім того, Договірні держави користуються свободою розсуду в оцінці того, чи і якою мірою відмінності в інакше подібних ситуаціях виправдовують різне ставлення (див., серед інших джерел, вищезгадане рішення у справі Карлхайнца Шмідта, с. 32-33, п. 24) («Ван Раалте проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands) від 21 лютого 1997 року, § 39).
Отже, для встановлення дискримінації необхідно щонайменше, щоб, по-перше, особу порівнювали з іншою особою чи групою осіб, які перебувають в аналогічній ситуації, і, по-друге, щоб різне поводження ґрунтувалося на певній ознаці особи. Жодної з цих умов у цій справі не встановлено.
У цій справі немає підстав вважати, що Відповідач застосував дискримінацію залежно від правового статусу та форми власності, адже жодних таких доводів не міститься ані у оскаржуваному рішенні, ані у рішеннях судів першої та апеляційної інстанції, так само такі доводи Відповідач не наводив ані у відзивах на позов та касаційну скаргу, ані у апеляційній скарзі.
Позивач же під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій не вказав, з якою саме особою чи групою осіб в аналогічній ситуації з ним поводяться прихильніше. Умови підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, як уже було зазначено вище, однаково застосовуються до всіх власників будівель промисловості, незалежно від того, чи є вони юридичними особами, чи фізичними особами, зокрема фізичними особами-підприємцями. Власник, який використовує свої будівлі у промисловому виробництві, і власник, який такого виробництва в них не провадить, не перебувають в аналогічній ситуації з погляду податкового законодавства.
Позивач також не назвав жодної своєї ознаки (соціальної, расової, національної, релігійної, майнового стану чи іншої), через яку його поставлено в менш сприятливе становище. Критерієм, з яким закон пов`язує звільнення від оподаткування, є не особиста ознака платника, а об`єктивна обставина, а саме фактичне використання будівлі за призначенням. У колегії суддів немає підстав вважати, що цей критерій не має правомірної, об`єктивно обґрунтованої мети, а спосіб її досягнення не є належним і необхідним.
Наведені Позивачем рішення Європейського суду з прав людини цих висновків не спростовують. У справі «Маркс проти Бельгії» (1979) йшлося про різне ставлення до дітей залежно від народження в шлюбі чи поза шлюбом, тобто за ознакою походження. У справі «Дарбі проти Швеції» (1990) Суд установив порушення через те, що звільнення від церковного податку надавалося залежно від статусу особи як резидента, тобто знову ж таки за особистою ознакою платника.
Безпідставним є й посилання Позивача на презумпцію правомірності рішень платника податку, передбачену підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 ПК України. Ця презумпція діє лише тоді, коли норма закону допускає неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платника податків або контролюючого органу. Підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України в редакції Закону № 466-IX такої неоднозначності не містить: умови звільнення від оподаткування визначені в ньому чітко, а їх розуміння послідовно розкрите в практиці Верховного Суду.
Посилання скаржника на принцип «належного урядування», сформульований у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України», також не має значення для вирішення цього спору. Цей принцип стосується ситуацій, коли державний орган, виправляючи власну помилку, втручається в право, яке особа добросовісно набула на підставі його попереднього рішення. У цій справі таких обставин не наведено.
Колегія суддів відхиляє посилання скаржника на постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2023 року у справі № 320/5616/21 та від 07 жовтня 2024 року у справі № 580/5007/24. Частина п`ята статті 242 КАС України зобов`язує суди враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а не рішення судів апеляційної інстанції в інших справах.
Посилання на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду № 580/5007/24, в якій стороною у справі виступає Позивач, Суд не може визнати обґрунтованим в силу положень статті 78 КАС України, частина п`ята якої визначає, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.
Щодо доводів Позивача про неотримання оскаржуваного рішення Відповідача, то цими доводами Позивач не обґрунтовував неправомірність оскаржуваного індивідуального акту в позовній заяві, а лише зазначав це як обставину, яка зумовила обізнаність із цим рішенням на підставі інформації з гарячої лінії ДПС. Копію цього рішення Відповідач разом з доказами його вручення надав разом з відзивом на позовну заяву.
Позивач у касаційній скарзі просить про переоцінку, додаткову перевірку доказів стосовно встановлених судом апеляційної інстанції фактичних обставин у справі щодо використання у господарській діяльності нерухомого майна, проте це знаходиться за межами касаційного перегляду, встановленими означеними нормами статті 341 КАС України.
5.2. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У суду касаційної інстанції немає підстав вважати, що ухвалені у справі судові рішення не відповідають вимогам частин першої - четвертої статті 242 КАС щодо законності і обґрунтованості судового рішення, принципу верховенства права та завданню адміністративного судочинства.
Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуті в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, та обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, тому підстав для її задоволення немає.
Керуючись статтями 3, 343, 349, 350, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Н.Є. Блажівська
Судді О.В. Білоус
І.Л. Желтобрюх