Справа № 461/10694/25
Провадження № 2/463/2582/26
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 жовтня 2026 року місто Львів
Личаківський районний суд м. Львова в складі:
головуючої судді Ціпивко І.І.
з участю секретаря Гусак К.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Личаківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про звільнення майна з-під арешту,
встановив:
Стислий виклад позицій сторін.
Позивачка ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом та просить скасувати накладений арешт на квартиру АДРЕСА_1 , поклавши судові витрати на відповідача.
В обґрунтування позовних вимог позивачка покликалася на те, що їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 . У листопаді 2025 року їй стало відомо про наявність арешту на квартиру. Арешт накладений на підставі ухвали Личаківського районного суду м. Львова у справі №2-2199-06 від 09 березня 2006 року про забезпечення позову та постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження серії ЛА № 582722 від 21 березня 2006 року, винесеної ВДВС У Личаківському районі м. Львова. Надалі рішенням Личаківського районного суду м. Львова у справі № 2-2199-06 від 07 грудня 2006 року в позові було відмовлено, а заходи забезпечення позову скасовано. Рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили. 26.11.2025 вона звернулась до Личаківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України із заявою про зняття арешту з квартири, однак листом № 73219 від 27.11.2025 їй було відмовлено. За даних обставин вважає, що арешт на квартиру порушує її права як власника квартири та підлягає скасуванню..
Відповідач не скористався правом на подання відзиву.
Інших заяв по суті справи, виключно в яких у силу вимог ч. 1 ст. 174 ЦПК України викладаються вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору, не надходило.
Процесуальні рішення, постановлені по справі.
29.01.2026 із Галицького районний суд м. Львова до Личаківського районного суду м. Львова для розгляду за підсудністю надійшла цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до Личаківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про звільнення майна з-під арешту
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29 січня 2026 року головуючим суддею у справі визначено суддю Ціпивко І.І.
Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 30 січня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 до Личаківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про звільнення майна з-під арешту залишено без руху і надано позивачці термін для усунення недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.
16.02.2026 стороною позивачки подано заяву про усунення недоліків.
Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 20 лютого 2026 року у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Личаківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про звільнення майна з-під арешту відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного суду від 10.07.2026 ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 20 лютого 2026 року скасовано. Справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду зі стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 21 липня 2026 року справу передано судді Ціпивко І.І.
Враховуючи постанову Львівського апеляційного суду від 10.07.2026 та відомості про те, що ухвалою від 21.05.2026 стороні позивачки повернуто скаргу на дії відділу державної виконавчої служби щодо не зняття арешту з квартири, судом прийнято рішення про відкриття провадження у справі, про що постановлено відповідну ухвалу від 29.07.2026. Справу призначено до розгляду на 08.09.2026
Протокольною ухвалою від 08.09.2026 відкладено розгляд справи на 28.09.2026.
Узагальнення доводів сторін та інші процесуальні дії у справі.
Представник позивача в судове засідання не з`явився, подав клопотання про розгляд справи за його відсутності. Позовні вимоги підтримав з підстав, наведених у позові.
Представник відповідача Личаківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України в судове засідання не прибув. Разом з тим, позовні вимоги не заперечив з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву.
У зв`язку з неявкою в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу в порядку ст. 247 ЦПК України за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Відповідно до ст. 211 ЦПК України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 05 вересня 2022 року в справі № 1519/2-5034/11 висловив висновок про застосування норми права та вказав, що для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм.
Частиною четвертою статті 268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Згідно з ч. 5 статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
З урахуванням розумності положення частину п`ятої статті 268 ЦПК України слід розуміти таким чином: у разі ухвалення судового рішення за відсутності учасників справи, суд повинен зазначати датою ухвалення ту дату, на яку було призначено розгляд справи, та вказувати у резолютивній частині дату складення повного судового рішення. Проте у разі зазначення судом датою ухвалення судового рішення дати складення повного судового рішення, внаслідок чого дата судового засідання та дата ухвалення судового рішення не співпадатимуть, це не є порушенням прав сторін.
Отже, враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення судом судового рішення в даній справі, призначеній до розгляду на 28.09.2026, є дата складення повного тексту судового рішення - 05.10.2026.
Суд відповідно до вимог ч. 7 ст. 81 ЦПК України розглянув можливість самостійно збирати докази і не знайшов підстав для реалізації такого свого права, оскільки ніщо не ставить під сумнів добросовісність здійснення учасниками справи своїх процесуальних прав та обов`язків.
Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
В будь-якому випадку право на справедливий судовий розгляд забезпечується, серед іншого, процедурою апеляційного перегляду судових рішень, де сторона не позбавлена можливості подання нових доказів, якщо буде доведено поважність причин їх неподання в суді першої інстанції (ч. 3 ст. 367 ЦПК України). Тому, якщо у сторін наявні ті чи інші аргументи або докази, на які даним судовим рішенням не буде надано відповіді, така сторона вправі навести їх в апеляційній скарзі, одночасно вказавши причини неподання їх суду першої інстанції.
Суд, дослідивши матеріали справи, врахувавши відсутність з боку сторін заяв про врегулювання спору, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи вимоги ст. 6 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків, суд вважає, що справу слід вирішити в межах тих доказів, які були отримані в ході судового розгляду, а також на підставі наявних письмових доказів, які містяться у матеріалах справи. Слід зазначити, що дотримуючись принципів змагальності та диспозитивності судового процесу, оцінивши докази з точки зору належності, допустимості та достатності, суд дійшов висновку, що неявка відповідача не є перешкодою для розгляду справи, оскільки в матеріалах справи достатньо доказів про права та взаємовідносини сторін і позов слід задовольнити з наступних підстав.
Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 (далі - квартира), що зокрема підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №2923692, виданим 25.02.2004 Львівським обласним державним комунальним бюро тонічної інвентаризації та експертної оцінки.
Також встановлено, що на підставі ухвали Личаківського районного суду м. Львова у справі № 2-2199-06 від 09 березня 2006 року про забезпечення позову та постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження серії ЛА № 582722 від 21 березня 2006 року, винесеної ВДВС У Личаківському районі м. Львова, на квартиру АДРЕСА_1 .
Заява від листопада 2025 підтверджує факт звернення позивачки до Личаківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України з приводу питання про зняття арешту з нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 .
Згідно відповіді №43219 від 27.11.2025 Личаківський відділ державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України повідомив, що арешт накладений у 2006 році, згідно постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, б/н, 21.03.2006 ДВС у Личаківському районі м. Львові, державний виконавець Годованюк А.Ю., може бути знято на підставі частини 5 ст. 59 ЗУ «Про виконавче провадження» за рішенням суду.
Спірні правовідносини, виникли з приводу захисту майнових прав позивача щодо законності подальшого обтяження у вигляді арешту майна, належного їй на праві власності, накладеного у справі, рішенням у якій в задоволенні позову відмовлено.
Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. Виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що він виносить постанову або зазначає обмеження в постанові про арешт. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.
Згідно із ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі, від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову. У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 12.10.2022 у справі № 203/3435/21 (провадження № 61-5467св22) зазначено, що «наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном».
Частиною першою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено порядок вирішення спорів, що виникають під час виконання судових рішень, захисту прав особи, яка не є боржником у виконавчому провадженні, у зв`язку з накладенням арешту на майно. У разі виникнення такого спору належним способом захисту прав особи є саме звернення до суду з позовом про зняття з арешту з майна.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження № 14-479цс19) дійшла висновку, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції.
Як видно із інформації яка міститься у єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, належне позивачці ОСОБА_1 майно містить обтяження, яке виникло ще в 2006 році і існує до сьогоднішнього дня.
Разом з тим, як встановлено судом з рішення Личаківського районного суду м. Львова від 07.12.2006 у справі № 2-2199-06 в задоволенні позову про визнання договору недійним - відмовлено.
Як встановлено судом, ухвалою суду від 09 березня 2003 року в межах розгляду згаданої цивільної справи було застосовано заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно. Разом з тим, рішенням суду у задоволенні такого позову було відмовлено, яке набрало законної сили.
Інститут забезпечення позову має виключно процесуальний та тимчасовий характер і спрямований на гарантування реального виконання можливого рішення суду у разі задоволення позову. Відтак існування заходів забезпечення позову нерозривно пов`язане з наявністю необхідності забезпечення виконання майбутнього судового рішення.
Відповідно до ч. 6 ст. 158 ЦПК України у разі ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову заходи забезпечення позову зберігають свою дію лише до набрання таким рішенням законної сили. Хоча зазначена редакція ЦПК України набрала чинності після завершення розгляду справи у 2003 році, наведена норма відображає загальний принцип тимчасового характеру заходів забезпечення позову, який існував і в попередньому цивільному процесуальному законодавстві.
Отже, після набрання законної сили рішенням суду про відмову в задоволенні позову правова мета застосованого арешту була повністю досягнута та одночасно відпала необхідність у подальшому існуванні такого обмеження. За цих обставин арешт не мав більше жодного самостійного правового підґрунтя.
Сам по собі факт того, що запис про арешт продовжив існувати в державному реєстрі, не свідчить про збереження чинності заходів забезпечення позову, а є наслідком невчинення відповідних реєстраційних (технічних) дій щодо припинення такого обтяження після набрання рішенням суду законної сили.
Верховний Суд у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 370/1572/19 зазначив, що заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті, а їх метою є недопущення утруднення чи неможливості виконання судового рішення.
Таким чином, після набрання законної сили рішенням суду про відмову у задоволенні позову необхідність у подальшому існуванні арешту відпала. Збереження такого обтяження протягом тривалого часу без наявності чинного судового спору та без будь-якої процесуальної мети призводить до безпідставного та непропорційного обмеження права власності особи, перешкоджаючи здійсненню нею повноважень власника щодо належного майна, а тому є підставою для його скасування.
За приписами абзацу 2 ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію, зокрема, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких прав.
Згідно з ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Предметом даного спору є не оскарження рішення, дій чи бездіяльності державного реєстратора або приватного нотаріуса щодо внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а захист права власності позивача шляхом припинення арешту, накладеного як захід забезпечення позову, правові підстави існування якого відпали після набрання законної сили рішенням суду про відмову в задоволенні позову.
Аналогічний підхід викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 та від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18, у яких зазначено, що державний реєстратор (у тому числі нотаріус як спеціальний суб`єкт державної реєстрації) не є належним відповідачем у спорах, предметом яких не є оскарження його реєстраційних дій чи рішень, а спір стосується захисту цивільного права або усунення перешкод у його здійсненні.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
А відтак інші доводи сторін не аналізуються судом та не спростовуються, оскільки на висновки суду про наявність підстав для задоволення позову не впливають.
Висновки суду за результатами розгляду позовної заяви.
В п. 27 постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз`яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Таким чином, з урахуванням принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, обов`язок подавати докази покладається на сторони процесу, а суд позбавлений можливості визначати коло доказів за власною ініціативою і зобов`язаний розглядати справу виключно на підставі поданих сторонами доказів.
Враховуючи наявність накладеного арешту на майно, неможливість скасування арешту у позасудовому порядку та оскільки позивачка ОСОБА_1 в інший спосіб, окрім звернення до суду з позовом про зняття арешту, захистити своє порушене право власності не може, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача та необхідність захисту його права шляхом зняття такого арешту, оскільки позовні вимоги відповідають закону та знайшли своє підтвердження у ході судового розгляду.
Отже, наявність накладеного обтяження порушує права позивача належне користування, володіння та розпорядження своїм майном, що дає підстави для задоволення позову, оскільки іншим шляхом відновити порушені права позивача неможливо.
З урахуванням викладеного, суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що позов до обґрунтований і підлягає задоволенню.
Керуючись ст. 10, 12, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263, 265 ЦПК України, суд
ухвалив:
Позов задовольнити.
Скасувати накладений арешт (ухвала Личаківського районного сулу м. Львова ід 09.03.2006 та постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, б/н, 21.03.2006 ДВС у Личаківському районі м. Львові, державний виконавець Годованюк А.Ю.) на квартиру АДРЕСА_1 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Львівського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 05 жовтня 2026 року.
Суддя Ірина ЦІПИВКО