УХВАЛА
05 жовтня 2026 року
м. Київ
cправа № 910/570/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бакуліна С.В. головуючий (доповідач), Кібенко О.Р., Студенець В.І.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Акціонерного товариства "Київгаз"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.07.2026 (головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Сулім В.В., Майданевич А.Г.) та рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2026 (суддя Босий В.П.)
у справі №910/570/26
за позовом Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі (1) Київської міської ради та (2) Київської міської державної адміністрації
до Акціонерного товариства "Київгаз",
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивачів: Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста "Київзеленбуд"
про стягнення 702 133,71 грн,
ВСТАНОВИВ:
Київська міська прокуратура звернулася до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради та Київської міської державної адміністрації з позовом до Акціонерного товариства "Київгаз" (далі за текстом також - АТ "Київгаз") про стягнення 702 133,71 грн.
Господарський суд міста Києва рішенням від 07.04.2026 у справі №910/570/26, яке Північний апеляційний господарський суд залишив без змін постановою від 29.07.2026, позов Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради та Київської міської державної адміністрації задовольнив частково. Стягнув з АТ "Київгаз" на користь Київської міської ради відновну вартість знищених зелених насаджень у розмірі 280 853,48 грн та штраф у розмірі 421 280,22 грн. Стягнув з АТ "Київгаз" на користь Київської міської прокуратури судовий збір у розмірі 8 425 грн 61 коп. В задоволенні іншої частини позову відмовив.
АТ "Київгаз" звернулось 29.07.2026 через підсистему "Електронний суд" до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.07.2026 та рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2026 у справі №910/570/26.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.09.2026 для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: Бакуліна С.В. головуючий, Кібенко О.Р., Студенець В.І.
Перевіривши касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Частиною другою статті 6 та частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
За приписами пункту 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову у цій справі є стягнення грошових коштів на загальну суму 702 133,71 грн, що становить менше п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Колегія суддів звертає увагу скаржника, що у пункті 2 частини третьої статті 287 ГПК унормовано випадки, за умови доведення скаржником наявності яких наведенням відповідних цим випадкам обставин, судове рішення у справі з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, може бути предметом касаційного оскарження.
Підставою касаційного оскарження вищезазначених судових рішень АТ "Київгаз" вказує те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт "а" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК); справа має значний суспільний інтерес та виняткове значення для заявника (підпункт "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК); суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково (підпункт "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК).
Крім того, скаржник вказує, що: суди попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень застосували норми права без урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК); суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 287 ГПК); суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні в порушення норм процесуального права не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення судом апеляційної інстанції фактичних обставин, які мають значення для справи, та, як наслідок, призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення у справі, суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив усне клопотання представника відповідача про дослідження / огляд доказів та про встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 287 ГПК).
Посилання скаржника на обставини, які, на його думку, доводять випадки, зазначені у підпунктах "а", "в" та "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК, за оцінкою Верховного Суду не підтверджують наявності цих випадків.
Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
При цьому, фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 10.01.2024 у справі №905/1840/21 зазначала, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, потрібно виходити з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.
Також в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів: (1)кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності; (2)якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Крім того, для віднесення справи до категорії спорів, що містять виключну правову проблему та стосуються питання права, вирішення якого необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, така справа повинна мати певні ознаки, зокрема, немає усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі, наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права; встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому.
Втім, касаційна скарга АТ "Київгаз" не містить належних доводів, які б свідчили про те, що ця справа містить виключну правову проблему, а касаційна скарга стосується питання права, вирішення якого необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики; не містить доказів якісного та кількісного виміру наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики та належні обґрунтування, які би дозволили дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як такі, що мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; в касаційній скарзі відсутнє посилання на наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному у подібних правовідносинах.
За загальним правилом, виняткове значення та/або суспільний інтерес певної справи у судочинстві означає, що справа має настільки важливі правові, суспільні чи процесуальні наслідки, що вона заслуговує на розгляд вищою інстанцією, або вимагає особливої уваги до дотримання прав сторін, як у випадку порушення права на справедливий суд. Це ключовий критерій для допуску до касаційного перегляду, що виходить за рамки простого застосування права. Отже особа, яка подає касаційну скаргу, має ґрунтовно довести наявність відповідних обставин у своїй касаційній скарзі. Проте власне твердження скаржника про те, що справа має виняткове значення для нього та становить значний суспільний інтерес без відповідного обґрунтування, не може бути визнано судом автоматичною підставою, на яку поширюється дія положення підпункту "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК.
Водночас доводи скаржника є загальними, абстрактними та декларативними і, за висновком Верховного Суду, не містять переконливих аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес та виняткове значення цієї справи для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
За оцінкою Верховного Суду касаційна скарга разом з правовими обґрунтуваннями не містить переконливих аргументів, які б свідчили, що ця справа становить значний суспільний інтерес, а також про її виняткове для скаржника значення, оскільки доводи у їх сукупності зводяться до: (1) заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи; (2) переоцінки доказів, які були оцінені судом першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи по суті; (3) заперечення результату розгляду справи.
Касаційна скарга фактично зводиться до спроби переконати суд у необхідності переглянути зміст рішень, ухвалених судами, однак Верховний Суд не може ставити під сумнів законність рішення суду тільки через те, що таке рішення скаржник вважає незаконним. Незгода із судовим рішенням не свідчить про винятковість справи, як і не може вказувати на таку обставину як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання відповідних наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача або відповідача є звичайним передбачуваним процесом.
Що стосується обґрунтування випадку, передбаченого підпунктом "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК, то скаржник зазначає про те, що суд першої інстанції помилково відніс цю справу до категорії малозначних.
Згідно з приписами частини п`ятої статті 12 ГПК малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Як вбачається з ухвали Господарського суду міста Києва від 04.02.2026 про відкриття провадження у справі №910/570/26 (текст розміщено у Єдиному державному реєстрі судових рішень), суд дійшов висновку, що у даному випадку, ціна позову перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, однак справа є незначної складності, а відтак відкрив провадження у справі №910/570/26 за правилами спрощеного позовного провадження.
Отже, враховуючи зазначене вище, за висновком суду першої інстанції дана справа є малозначною справою.
Відповідно до частини першої статті 247 ГПК у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.
Зі змісту частини п`ятої статті 12 ГПК випливає, що малозначними справами, зокрема, є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно з частиною другою статті 247 ГПК у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції господарського суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Частиною третьою статті 247 ГПК передбачено, що при вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: ціну позову; значення справи для сторін; обраний позивачем спосіб захисту; категорію та складність справи; обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; кількість сторін та інших учасників справи; чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Статтею 250 ГПК унормовано, що питання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Враховуючи вищевикладене, при вирішенні питання про віднесення справи до категорії малозначних, суд враховує приписи статті 247 ГПК.
При цьому, складність судової справи є суб`єктивною підставою віднесення справи до категорії малозначних, яку суд оцінює під час розгляду відповідної справи. Водночас розглядаючи цю справу за правилами спрощеного позовного провадження та приймаючи вищевказані оскаржувані судові рішення, суд дійшов висновку про те, що такий розгляд відповідає завданням та основним засадам господарського судочинства, а її складність не потребувала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Крім того, реалізація стороною її процесуальних прав у судовому процесі не пов`язана з порядком розгляду справи та жодним чином не звужує можливості щодо їх використання відповідно до принципів господарського судочинства, а залежить лише від суб`єктивного бажання сторони щодо реалізації таких прав.
Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про те, що справа помилково віднесена судом першої інстанції до справ категорії малозначних, оскільки характер спірних правовідносин, предмет і категорія спору, коло учасників спірних правовідносин, та врахування судом першої інстанції вимог статті 247 ГПК, не дають підстав вважати, що справа не могла бути віднесена до категорії малозначних справ з підстав незначної складності та розглянута за правилами спрощеного позовного провадження.
З огляду на зазначене, доводи скаржника про помилковість віднесення судом першої інстанції цієї справи до малозначних є необґрунтованими та не свідчать про наявність підстав, передбачених підпунктом "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК, для касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій.
Верховний Суд звертає увагу скаржника, що посилання у касаційній скарзі на пункти 1, 3 та 4 частини другої статті 287 ГПК не є доводами, які у розумінні підпунктів "а" - "г" пункту 2 частини 3 статті 287 цього Кодексу, підтверджують наявність випадків, які дають право вважати судові рішення такими, що підлягають касаційному оскарженню.
Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію.
Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 1996 року "Справа "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції" (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури у такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
За змістом статті 7 ГПК правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин.
Відповідно до частини першої статті 46 цього Кодексу сторони користуються рівними процесуальними правами.
На підставі наведеного надання стороні будь-яких переваг, зважаючи на сферу її діяльності, правовий статус, предмет спірних відносин, призведе до порушення одної з основних засад господарського судочинства - рівності учасників судового процесу перед законом і судом.
З огляду на відсутність належного обґрунтування наявності обставин, передбачених підпунктами "а", "в" та "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК, Верховний Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою АТ "Київгаз" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.07.2026 та рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2026 у справі №910/570/26 на підставі пункту 1 частини першої статті 293 ГПК, оскільки вона подана на судові рішення, які не підлягають касаційному оскарженню.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 163, 234, 235, 287, 293 ГПК, Верховний Суд
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Київгаз" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.07.2026 та рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2026 у справі №910/570/26.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий С. В. Бакуліна
Судді О. Р. Кібенко
В. І. Студенець