ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 274/144/24
провадження № 61-9486св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , правонаступниками якої є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; правонаступниками ОСОБА_3 є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , законним представником якого є ОСОБА_6 ;
відповідач - Акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» в особі філії Житомирського обласного управління Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України»,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в інтересах яких діє адвокат Гуменюк Олександр Володимирович, на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 травня 2025 року у складі судді Корбута В. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 26 травня 2026 року у складі колегії суддів Борисюка Р. М., Галацевич О. М., Павицької Т. М. у справі за позовом ОСОБА_1 , правонаступниками якої є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , правонаступниками ОСОБА_3 є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , законним представником якого є ОСОБА_6 , до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії Житомирського обласного управління Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про захист прав споживачів, стягнення коштів, трьох процентів річних, пені, збитків та відшкодування моральної шкоди,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії Житомирського обласного управління Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк»), у якому просила стягнути з відповідача на її користь грошові кошти в розмірі 27 692,28 євро та 3 293,49 євро у гривневому еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на день здійснення платежу, пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у розмірі 34 319 483,00 грн (еквівалент 821 629,95 євро), збитки в розмірі 5 000,00 дол. США у гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ на день здійснення платежу, а також 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є клієнтом АТ «Ощадбанк». 13 грудня 2019 року вона перерахувала на рахунок НОМЕР_1 філії - Житомирського обласного управління АТ «Ощадбанк» грошові кошти в сумі 28 000,00 євро. Після утримання банком комісії на рахунок було зараховано 27 692,28 євро. Незважаючи на неодноразові звернення до банку, зазначені кошти їй не повернули.
На підтвердження своїх доводів позивач посилалася на лист банку від 10 березня 2023 року, яким їй повідомлено про проведення службового розслідування щодо порушеного питання, а також на лист від 21 грудня 2023 року, у якому зазначено, що для надання відповіді необхідне додаткове вивчення викладених у зверненні обставин.
Вважаючи, що відповідач безпідставно утримує належні їй кошти, позивач просила стягнути з банку 27 692,28 євро у гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ на день здійснення платежу, а також три проценти річних у розмірі 3 293,49 євро, нараховані у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання.
Крім того, позивач зазначала, що 17 листопада 2023 року вона уклала попередній договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого передала продавцям 5 000,00 дол. США як забезпечувальний платіж (завдаток). Загальна вартість квартири становила 25 000,00 дол. США, а основний договір мав бути укладений 17 грудня 2023 року.
На думку позивача, у зв`язку з тим, що банк не повернув належні їй грошові кошти, вона була позбавлена можливості сплатити решту вартості квартири, внаслідок чого основний договір купівлі-продажу укладено не було, а передані продавцям 5 000,00 дол. США залишилися у них. У зв`язку з цим зазначену суму позивач просила стягнути з банку як завдані їй збитки.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області ухвалою від 20 листопада 2024 року у зв`язку зі смертю ОСОБА_1 залучив до участі у справі як її правонаступників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у розмірі 34 319 483,00 грн (еквівалент 821 629,95 євро) та про відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн закрив.
Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області рішенням від 12 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які є правонаступниками ОСОБА_1 , відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивачі не довели належними та допустимими доказами звернення ОСОБА_1 до АТ «Ощадбанк» у встановленому законодавством порядку з розпорядженням про видачу коштів із поточного рахунку та відмови банку у виконанні такого розпорядження.
Водночас відповідач надав докази того, що 20 січня 2020 року ОСОБА_1 отримала через касу банку готівкові кошти у розмірі 27 692,28 євро з використанням платіжної картки та цього ж дня уклала договір банківського вкладу «Мій пенсійний депозит», на який внесла зазначені кошти.
За таких обставин суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги про стягнення 27 692,28 євро, а інші позовні вимоги визнав похідними від основної та також відмовив у їх задоволенні.
Житомирський апеляційний суд ухвалою від 17 березня 2026 року у зв`язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 залучив до участі у справі як його правонаступників ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_6 .
Житомирський апеляційний суд постановою від 26 травня 2026 року апеляційну скаргу позивачів, в інтересах яких діє адвокат Гуменюк О. В., залишив без задоволення, а рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 травня 2025 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність позивачами факту звернення ОСОБА_1 до АТ «Ощадбанк» у встановленому законом та договором порядку з вимогою про видачу коштів із поточного рахунку та неправомірної відмови банку у їх видачі.
Суд зазначив, що матеріалами справи підтверджується отримання ОСОБА_1 20 січня 2020 року через касу банку грошових коштів у розмірі 27 692,28 євро та внесення їх цього ж дня на депозитний рахунок за договором банківського вкладу.
Доводи апеляційної скарги щодо недостовірності банківських документів, перебування ОСОБА_1 за межами України та неправильності оцінки доказів апеляційний суд визнав необґрунтованими, оскільки вони не підтверджені належними і допустимими доказами та не спростовують установлених судом першої інстанції обставин.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2026 року ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , в інтересах яких діє адвокат Гуменюк О. В., подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просять скасувати рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 травня 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 26 травня 2026 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявники зазначили, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14 та у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2023 року у справі № 176/1445/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу заявники обґрунтовують тим, що суди попередніх інстанцій помилково не врахували прийняття судом першої інстанції уточненої позовної заяви та безпідставно керувалися тим, що спір стосується повернення коштів за договором банківського рахунку, хоча після уточнення позовних вимог предметом спору стало стягнення коштів за договором банківського вкладу.
Також заявники зазначають, що суд апеляційної інстанції безпідставно припустив можливість санкціонування ОСОБА_1 операції зі зняття коштів через представника або в інший спосіб, тоді як банк стверджував, що кошти були отримані нею особисто в касі, а матеріали справи містять відомості про її перебування за межами України та про кримінальне провадження щодо можливого привласнення коштів клієнтів працівниками банку.
Крім того, заявники вважають, що суди безпідставно відмовили у стягненні трьох процентів річних та збитків, які, на їхню думку, виникли внаслідок неповернення банком депозитного вкладу.
Аргументи інших учасників справи
У липні 2026 року АТ «Ощадбанк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 16 липня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області.
27 липня 2026 року матеріали справи № 274/144/24 надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 06 серпня 2026 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з`ясовані судами
01 листопада 2019 року між АТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 укладено договір № 17898107/201218 комплексного банківського обслуговування фізичних осіб та відкриття поточного рахунку з використанням електронного платіжного засобу (платіжної картки), на виконання умов якого банк відкрив на її ім`я поточний рахунок № НОМЕР_2 у валюті євро (том 1, а. с. 48-50, 55, 56).
Відповідно до умов договору комплексного банківського обслуговування від 01 листопада 2019 року ОСОБА_1 було видано електронний платіжний засіб (платіжну картку), за допомогою якого вона могла отримувати готівкові кошти з поточного рахунку через касу банку.
13 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Народного банку «Емілії-Романьї» із платіжним дорученням про переказ 28 000,00 євро на зазначений рахунок. 17 грудня 2019 року на рахунок надійшло 27 972,00 євро, з яких АТ «Ощадбанк» утримало комісію у розмірі 279,72 євро, унаслідок чого на рахунок було зараховано 27 692,28 євро, що підтверджується листом Народного банку «Емілії-Романьї» від 13 грудня 2019 року та випискою із рахунку (том 1, а. с. 13, 55, 56, 71).
Згідно з виписками за рахунком та документами бухгалтерського обліку АТ «Ощадбанк» 20 січня 2020 року кошти у сумі 27 692,28 євро були видані ОСОБА_1 через касу ТВБВ № 10005/048 філії - Житомирського обласного управління АТ «Ощадбанк» (том 1, а. с. 53-56).
Того ж дня, 20 січня 2020 року, між ОСОБА_1 та АТ «Ощадбанк» в особі керуючої ТВБВ № 1005/048 Пшезмірської Л. О., яка діяла на підставі довіреності від 30 січня 2018 року № 135, укладено договір № 19560998507 банківського вкладу «Мій пенсійний депозит» та цього ж дня внесені на депозитний рахунок 27 692,28 євро (том 1, а. с. 91, 92).
Суди також з`ясували, що заява ОСОБА_1 від 02 травня 2023 року, а також її листи до АТ «Ощадбанк» від 10 березня та 01 серпня 2023 року стосувалися повернення коштів, розміщених на депозитних рахунках, а не коштів, які перебували на поточному рахунку № НОМЕР_2 (том 1, а. с. 14).
23 листопада 2023 року філія Житомирського обласного управління АТ «Ощадбанк» отримала заяву ОСОБА_1 від 20 листопада 2023 року про повернення коштів, що перебували на поточному рахунку № НОМЕР_2 , що підтверджується відміткою про її надходження (том 1, а. с. 18).
Матеріали справи не містять доказів звернення ОСОБА_1 або її правонаступників до каси банку з платіжною карткою для отримання готівкових коштів із поточного рахунку № НОМЕР_2 та доказів відмови банку у видачі таких коштів. Крім того, у матеріалах справи відсутні документи за операціями з використанням платіжних інструментів, які б підтверджували звернення клієнта до банку та відмову у проведенні відповідної операції.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
За частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і на захист яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.
У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
За змістом частини першої статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунку банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові, грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку та проведення інших операцій за рахунком.
Відповідно до частин першої та третьої статті 1068 ЦК України банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, передбачені для рахунків відповідного виду законом, банківськими правилами та договором, а також за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунку грошові кошти в день надходження відповідної платіжної інструкції, якщо інший строк не встановлений договором або законом.
У частині першій статті 1074 ЦК України передбачено, що обмеження права клієнта розпоряджатися грошовими коштами, які знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків, установлених законом або рішенням суду.
За змістом частини першої статті 86 Закону України «Про платіжні послуги» надавач платіжних послуг несе відповідальність перед користувачем за невиконання або неналежне виконання платіжних операцій, якщо не доведе, що вони виконані належним чином.
Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (частина перша статті 1059 ЦК України).
Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина друга статті 640 ЦК України).
За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (частина третя статті 1060 ЦК України).
У разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення (відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, керувався тим, що оскільки предметом позову є повернення коштів з поточного рахунку позивача № НОМЕР_2 , а ні вона, ні її правонаступники не довели належними та допустимими доказами звернення до АТ «Ощадбанк» у встановленому законодавством порядку з розпорядженням про видачу коштів із зазначеного рахунку та відмови банку у виконанні такого розпорядження, то відсутні підстави для задоволення позовних вимог. Крім того, суди врахували, що банк надав докази того, що 20 січня 2020 року ОСОБА_1 отримала через касу банку готівкові кошти у розмірі 27 692,28 євро з використанням платіжної картки та цього ж дня уклала договір банківського вкладу «Мій пенсійний депозит», на який внесла зазначені кошти. За таких обставин суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення 27 692,28 євро є безпідставними, а інші позовні вимоги є похідними від основної та також відмовив у їх задоволенні.
Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.
Як відомо з матеріалів справи, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що 01 листопада 2019 року між нею та АТ «Ощадбанк» укладено договір № 17898107/201218 комплексного банківського обслуговування фізичних осіб та відкриття поточного рахунку з використанням електронного платіжного засобу (платіжної картки), на виконання умов якого банк відкрив на її ім`я поточний рахунок № НОМЕР_2 у валюті євро. 13 грудня 2019 року позивач перерахувала кошти у сумі 28 000,00 євро, які після утримання банком комісії були зараховані на її рахунок у сумі 27 692,28 євро. Незважаючи на неодноразові звернення до банку, зазначені кошти їй не повернули, у зв`язку з чим вона звернулася до суду за захистом свого порушеного права.
Після подання банком відзиву на позовну заяву (том 1, а. с. 41-47) ОСОБА_1 звернулася до суду першої інстанції з уточненою позовною заявою, в якій не заперечувала доводи банку про видачу їй 20 січня 2020 року коштів у сумі 27 692,28 євро та внесення цих коштів цього ж дня на депозитний рахунок АТ «Ощадбанк» на виконання укладеного між нею та АТ «Ощадбанк» договору № 19560998507 банківського вкладу «Мій пенсійний депозит», строком до 21 квітня 2020 року. Також звертала увагу на те, що їй стало відомо, що 21 квітня 2021 року зазначені кошти були незаконно отримані в касі банку. Водночас вона не могла отримати спірні кошти, оскільки з 15 липня 2020 року до 10 липня 2021 року перебувала за кордоном, на підтвердження чого надала відповідні докази. Оскільки банк відмовляється повертати їй кошти, позивач звернулася до правоохоронних органів та до суду з позовом за захистом своїх прав (том 1, а. с. 103, 109).
Протокольною ухвалою від 07 травня 2025 року у підготовчому судовому засіданні суд першої інстанції прийняв до розгляду уточнену позовну заяву (том 1, а. с. 131).
Тобто предметом спору фактично стали вимоги позивача про стягнення коштів, які знаходилися на депозитному рахунку та які, за твердженням позивача, неправомірно отримані третіми особами 21 квітня 2021 року під час її відсутності в Україні.
Зазначеного суди попередніх інстанцій не врахували, у зв`язку з чим дійшли передчасних висновків про відмову у задоволенні позовних вимог.
За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, а підставою - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).
Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
У статті 49 ЦПК України унормовані процесуальні права та обов`язки сторін.
Так, відповідно до частин другої та третьої статті 49 ЦПК України, крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу: позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу; позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.
У цій справі уточнення позовних вимог подано в межах строків, установлених пунктом 2 частини другої статі 49 ЦПК України, суд прийняв їх до розгляду та відповідач не оскаржував.
Водночас суди попередніх інстанцій фактично залишили поза увагою зміст уточненої позовної заяви, у якій позивач не заперечувала факт видачі 20 січня 2020 року готівкових коштів у сумі 27 692,28 євро та укладення цього ж дня договору банківського вкладу «Мій пенсійний депозит», а формально обмежилися висновками про те, що позивач первісно обґрунтовувала свої вимоги невиконанням зобов`язань за поточним рахунком та не довела факту звернення до банку з розпорядженням про видачу коштів саме з цього рахунку.
Тобто суди лише обмежилися констатацією факту укладення договору депозиту та внесення на нього коштів, водночас не перевірили належним чином доводи позивача щодо правомірності видачі цих коштів банком 21 квітня 2021 року іншій особі, не надали оцінки доказам її перебування за кордоном у цей період та не з`ясували, на підставі яких документів (за чиєю заявою, з чиїм використанням електронних платіжних засобів чи довіреності) відбулося списання / видача коштів з рахунку вкладника. Тобто не перевірили, чи порушено право позивача як вкладника на повернення своїх коштів.
Зазначене свідчить про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили всіх обставин справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, передчасно відмовивши у задоволенні позову без урахування уточненої позовної заяви та доводів щодо неправомірної видачі коштів з депозитного рахунку в період відсутності позивача в Україні, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі статті 411 ЦПК України.
Отже, доводи касаційної скарги є обґрунтованими та підтвердилися.
Доводи відповідача про те, що позивач нібито не змінила предмет позову, а подала уточнену позовну заяву зі зменшенням суми вимог лише в межах початкового позову про стягнення коштів за договором банківського рахунку, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи й нормами процесуального права.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що право позивача на зміну предмета або підстав позову є однією з гарантій диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України). Під предметом позову розуміється матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а під підставами - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Зміна предмета позову означає зміну матеріально-правової вимоги, а зміна підстав - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога.
Разом із тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні у ньому первісних обставин та зміна обсягу посилань на норми матеріального чи процесуального права.
Як відомо з матеріалів справи, після подання банком відзиву та надання доказів стосовно перерахування спірних коштів з рахункового рахунку на депозитний рахунок, позивач реалізувала своє право та подала уточнену позовну заяву, в якій фактично змінила підстави та обґрунтування своїх вимог, яку суд першої інстанції офіційно прийняв до розгляду відповідною процесуальною ухвалою.
Незважаючи на це, суд першої інстанції у мотивувальній частині рішення безпідставно вказав, що позивач не заявляла вимог за договором банківського вкладу, чим допустив очевидну внутрішню суперечливість судового рішення та порушив норми процесуального права щодо меж судового розгляду. Суд апеляційної інстанції на зазначене порушення уваги не звернув.
Крім того, суди попередніх інстанцій формально підійшли до оцінки доказів щодо руху спірних коштів. Відхиляючи посилання позивача на перебування її за межами України в період 2020-2021 років, апеляційний суд обмежився припущенням про можливість видачі коштів через представника чи платіжну картку, не перевіривши наявність у матеріалах справи відповідних первинних документів (довіреностей, чеків використання електронних платіжних інструментів тощо) та проігнорувавши доводи про те, що за первинними касовими документами банку готівка видавалася особисто вкладниці, яка фізично перебувала за кордоном, у тому числі з огляду на наявні в матеріалах справи дані службового розслідування щодо зловживань службових осіб відділення банку.
Отже, доводи відповідача, викладені у відзиві на касаційну скаргу про те, що подана позивачем уточнена заява є лише зменшенням розміру вимог у межах первісного позову без зміни його предмета та підстав, ґрунтуються на надмірно формалізованому та обмеженому тлумаченні норм цивільного процесуального законодавства, оскільки вони повністю ігнорують той факт, що суд першої інстанції в порядку статті 49 ЦПК України законно прийняв до розгляду уточнену позовну заяву, якою було розкрито нові суттєві обставини щодо руху спірних коштів (їх переведення на депозитний рахунок та подальше списання), які на підставі статей 12, 13, 89 і 263 ЦПК України обов`язково мали стати предметом судового дослідження, а не формального відкидання через збереження у назві первісної матеріально-правової вимоги.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів суди обох інстанцій не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення по суті спору не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Верховний Суд узяв до уваги тривалий час розгляду судами цієї справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), дійшов висновку про передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.
Під час нового розгляду суду першої інстанції належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) зробив висновок про те, що у випадку, якщо суд касаційної інстанції скасовує судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий розгляд, то підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.
Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом першої інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в інтересах яких діє адвокат Гуменюк Олександр Володимирович, задовольнити частково.
Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 травня 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 26 травня 2026 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
Судді А. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк