ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 711/5855/24
провадження № 61-7922св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Осіяна О. М. (суддя-доповідач),
суддів: Коломієць Г. В., Сакари Н. Ю., Сердюка В. В., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - Управління Служби безпеки України в Черкаській області;
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ;
третя особа - Служба безпеки України;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Управління Служби безпеки України в Черкаській області на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 25 лютого 2025 року у складі судді Троян Т. Є. та постанову Черкаського апеляційного суду від 22 травня 2025 року у складі колегії суддів: Новікова О. М., Карпенко О. В., Сіренка Ю. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2024 року Управління Служби безпеки України в Черкаській області (далі - Управління, УСБУ в Черкаській області) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Служба безпеки України, про визнання осіб такими, що втратили право користування службовим приміщенням.
Позовна заява обґрунтована тим, що УСБУ в Черкаській області належить право оперативного управління службовою квартирою АДРЕСА_1 . Вказана квартира включена до числа службових рішенням Черкаської міської ради від 15 грудня 2012 року № 1805.
Рішенням житлово-побутової комісії Управління від 21 лютого 2005 року, протокол № 1, ОСОБА_1 зараховано на облік потребуючих поліпшення житлових умов співробітників Управління складом сім`ї 2 особи: він та дружина ОСОБА_2 .
На підставі рапорта ОСОБА_4 , рішенням житлово-побутової комісії Управління від 19 березня 2012 року, протокол № 1, було внесено зміни до справи квартирного обліку та постановлено вважати ОСОБА_1 таким, що перебуває на обліку складом сім`ї 3 особи: він, дружина ОСОБА_2 та син ОСОБА_3 .
За клопотанням Управління від 12 грудня 2012 року № 5014 ЖКК, рішенням Черкаської міської ради від 15 грудня 2012 року № 1805 квартира АДРЕСА_1 надана в користування ОСОБА_1 , складом сім`ї: ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_2 , син ОСОБА_3 .
Згідно з рішенням Черкаської міської ради від 15 грудня 2012 року № 1805 ОСОБА_1 видано спеціальний ордер № 066906 серія А від 17 грудня 2012 року на право користування службовою квартирою зазначеним складом сім`ї.
28 грудня 2012 року відповідачі зареєстрували своє місце проживання за адресою службової квартири та зареєстровані в ній на час звернення до суду з позовом.
Проведеним 13 червня 2024 року обстеженням житлових умов за адресою: АДРЕСА_2 , встановлено, що в квартирі фактично проживають тільки ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
Син ОСОБА_3 разом з його дружиною ОСОБА_6 проживає за адресою: АДРЕСА_3 , про що свідчать акти перевірки житлових умов від 13 червня 2024 року.
За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно житловий будинок за вказаною адресою на праві приватної власності належить ОСОБА_7 , а проживання ОСОБА_3 за цією адресою підтверджується довідкою сектору мобілізаційної підготовки Управління від 05 червня 2024 року № 12/10 щодо наданих ним особисто відомостей про фактичне місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 , та актом від 13 червня 2024 року.
Крім того, не проживання ОСОБА_3 у спірній квартирі підтверджується тим, що до 2022 року він здійснював підприємницьку діяльність у м. Києві.
Також, під час перебування у шлюбі із ОСОБА_3 за ОСОБА_7 11 вересня 2015 року зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_4 . Вказане майно відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) набуте подружжям за час шлюбу та належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку.
Наведене свідчить про те, що службова квартира не використовується ОСОБА_3 за призначенням, а також він не є членом сім`ї ОСОБА_1 , якому було виділено службове житло.
Щодо набуття права власності на нерухомість ОСОБА_8 та ОСОБА_2 позивач зазначив, що 30 листопада 2007 року ОСОБА_9 надав Управлінню зобов`язання про подання документів у разі змін в складі сім`ї та набуття права власності на житлове приміщення особисто чи членами сім`ї.
Крім того, за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 05 травня 2017 року ОСОБА_1 в порядку спадкування набув право власності на 21/100 частку житлового будинку загальною площею 219,8 кв. м, житловою площею 124 кв. м, за адресою: АДРЕСА_5 .
22 вересня 2003 року ОСОБА_2 в порядку спадкування набула право власності на 1/4 частку квартири за адресою АДРЕСА_6 .
В порушення пункту 25 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року № 470, та взятих зобов`язань відповідачі не повідомляли Управління про вказані факти.
Набувши право власності на житловий будинок та 1/4 частку квартири в м. Черкаси, відповідачі усвідомлювали, що мають змінити місце проживання, але продовжують проживати в спірній службовій квартирі, чим порушують права діючих військовослужбовців, які проходять військову службу та потребують поліпшення житлових умов.
Також ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вже використали своє право на безоплатне забезпечення житлом від держави, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 04 січня 1997 року, згідно з яким квартира за адресою: АДРЕСА_7 , на праві спільної сумісної власності належала ОСОБА_10 , ОСОБА_2 та ОСОБА_11 .
В подальшому, за договором дарування частини квартири від 22 січня 2002 року № 9 ОСОБА_11 подарував відповідачам свою частку квартири АДРЕСА_8 , а 20 березня 2003 року відповідачі подарували цю квартиру своєму сину ОСОБА_3 .
Тобто, відповідачі розпорядились своїм правом на безоплатну приватизацію отриманого від держави житла.
На час звернення до суду з позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не мають права на забезпечення житлом від держави для постійного проживання.
Позивач також зазначив, що виселення відповідачів зі службового житла після того, як відпала підстава його надання, переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших військовослужбовців УСБУ в Черкаській області, які потребують житло у зв`язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява №18986/06, § 71). Крім того, втручання у право на повагу до житла не тільки є «необхідним у демократичному суспільстві», тобто відповідає «нагальній суспільній необхідності», але також таке втручання у право особи на житло не буде непропорційним у розумінні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), оскільки в м. Черкаси відповідачам належить на праві власності житло, в якому вони мають можливість проживати. Таким чином, наявне розумне співвідношення (обґрунтована пропорційність) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Враховуючи викладене, УСБУ в Черкаській області просило визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування службовою квартирою АДРЕСА_1 та виселити їх з цієї квартири.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Соснівського районного суду міста Черкаси від 25 лютого 2025 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 22 травня 2025 року, у задоволенні позову УСБУ в Черкаській області відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що ОСОБА_1 є офіцером запасу, має військову вислугу в системі Служби безпеки України 27 років, був звільнений з військової служби за станом здоров`я, а отже на нього поширюються гарантії, передбачені статтею 125 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) та Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом Служби безпеки України від 06 листопада 2007 року № 792 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26 листопада 2007 року за № 1308/14575, щодо неможливості виселення зі спірного службового житла без надання іншого жилого приміщення.
Суди виходили з того, що матеріали справи не містять доказів наявності у власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 іншого рівноцінного житла, яке придатне для проживання, яке може бути негайно використано після виселення із службового. Хоча ОСОБА_1 і набув в порядку спадкування право власності на 21/100 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_5 , однак зазначене не є автоматичною підставою для виселення відповідачів із службового житла з огляду на відсутність доказів того, що набуте майно є рівноцінним для переселення.
Квартира АДРЕСА_8 була приватизована у 1997 році, а спірну службову квартиру ОСОБА_1 отримав у 2012 році, тому посилання позивача на те, що ОСОБА_1 не повідомив житлово-побутову комісію про використання в повному обсязі права на безоплатне отримання від держави житла є безпідставним. Крім цього, уповноважені особи позивача не були позбавлені можливості провести відповідну перевірку та отримати інформацію щодо обставин отримання житла та його приватизацію родиною ОСОБА_1 .
Оцінивши позовні вимоги УСБУ в Черкаській області на предмет пропорційності (згідно з принципами статті 8 Конвенції та практикою ЄСПЛ), а саме чи є втручання у право відповідачки на повагу до житла законним та «необхідним у демократичному суспільстві», а також співрозмірним із переслідуваною метою, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зазначив, що в даному випадку, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 маючи постійний тривалий зв`язок зі спірним житлом (більше 10 років) внаслідок втручання в їх право на повагу до житла несуть надмірний тягар.
За вказаних обставин, звернення до суду з позовною заявою про виселення відповідачів із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла, тобто без вказівки на те, яке саме житло буде надано подружжю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 складом сім`ї на двох осіб, замість спірного, є передчасним та такими, що обмежують права відповідачів більше, ніж це необхідно для досягнення легітимної мети.
При цьому апеляційний суд звернув увагу на те, що ОСОБА_3 з 24 лютого 2022 року проходить військову службу в УСБУ в Черкаській області, про що свідчить довідка від 14 серпня 2024 року №11/299.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
20 червня 2025 року представник УСБУ в Черкаській області - Черевко Т. О. подала до Верховного Суду через підсистему Електронний суд касаційну скаргу на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 25 лютого 2025 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 22 травня 2025 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 463/251/16-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 761/45386/17, від 17 квітня 2020 року у справі № 463/6203/17, від 23 лютого 2021 року у справі № 296/4802/19, від 25 лютого 2022 року у справі № 531/1443/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 761/39955/20, від 07 червня 2023 року у справі № 375/306/21.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2025 року, з урахуванням ухвали від 28 липня 2025 року про виправлення описки, відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Соснівського районного суду міста Черкаси.
07 серпня 2025 року справа № 711/5855/24 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 вересня 2026 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга УСБУ в Черкаській області мотивована тим, що відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в повному обсязі використали своє право на приватизацію житла, отримали від держави квартиру АДРЕСА_8 , однак суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що ця обставина не створює підстав для втрати права користуванням спірною службовою квартирою.
Суди обох інстанцій застосували статтю 125 ЖК України, однак до спірних правовідносин підлягав застосуванню пункт 1 частини першої статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», згідно з яким військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла.
Надаючи оцінку обставинам справи, суди не розмежували правовідносини щодо постановки на облік осіб, які потребують покращення житлових умов та надання житла в постійне користування і відносини щодо права користування службовим житлом. Перебування відповідача на квартирному обліку не є підставою чи умовою надання та реалізації права користування службовим житловим приміщенням.
Крім того, судами не враховано, що спірна квартира надавалась ОСОБА_1 як житло для тимчасового користування.
Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу
У серпні 2025 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких зазначили, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи, тому підстави для їх скасування відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
УСБУ в Черкаській області належить право оперативного управління службовою квартирою АДРЕСА_1 . Вказана квартира включена до числа службових рішенням Черкаської міської ради від 15 грудня 2012 року № 1805 (т.1 а.с.27-29).
Рішенням житлово-побутової комісії Управління від 21 лютого 2005 року, протокол № 1, ОСОБА_1 зараховано на облік потребуючих поліпшення житлових умов співробітників Управління складом сім`ї 2 особи: він та дружина ОСОБА_2 .
На підставі рапорта ОСОБА_4 , рішенням житлово-побутової комісії Управління від 19 березня 2012 року, протокол № 1, було внесено зміни до справи квартирного обліку та постановлено вважати ОСОБА_1 таким, що перебуває на обліку складом сім`ї 3 особи: він, дружина ОСОБА_2 та син ОСОБА_3 (т.1 а.с.46).
За клопотанням Управління від 12 грудня 2012 року № 5014 ЖКК, рішенням Черкаської міської ради від 15 грудня 2012 року № 1805 квартира АДРЕСА_1 надана в користування ОСОБА_1 , складом сім`ї: ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_2 , син ОСОБА_3 .
Згідно з рішенням Черкаської міської ради від 15 грудня 2012 року № 1805 ОСОБА_1 видано спеціальний ордер № 066906 серія А від 17 грудня 2012 року на право користування службовою квартирою зазначеним складом сім`ї (т.1 а.с.49).
28 грудня 2012 року відповідачі зареєстрували своє місце проживання за адресою службової квартири та зареєстровані в ній на час розгляду справи судами.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 використали своє право на безоплатне забезпечення житлом від держави, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 04 січня 1997 року, згідно з яким квартира АДРЕСА_8 , на праві спільної сумісної власності належала ОСОБА_10 , ОСОБА_2 та ОСОБА_11 (т.1 а.с.52).
В подальшому, за договором дарування частини квартири від 02 січня 2002 року ОСОБА_11 подарував свою частку № 9 в будинку АДРЕСА_9 відповідачам ОСОБА_10 та ОСОБА_2 , а 20 березня 2003 року ОСОБА_5 та ОСОБА_2 подарували цю квартиру своєму сину ОСОБА_11 (т.1 а.с.53-54)
Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права на забезпечення житлом від держави для постійного проживання не мають.
В судовому засіданні судом першої інстанції встановлено та підтверджено відповідачем ОСОБА_3 , що він перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 з 2013 року.
За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_7 на праві приватної власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3 (т.1 а.с.83).
Представники позивача вказували, що проживання ОСОБА_3 за вказаною адресою підтверджується довідкою сектору мобілізаційною підготовки Управління від 05 червня 2024 року № 12/10 щодо наданих ним особисто відомостей про фактичне місце проживання та актом від 13 червня 2024 року.
Крім того, під час перебування у шлюбі із ОСОБА_3 , 11 вересня 2015 року за ОСОБА_7 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_4 (т.1 а.с.83).
Вказане майно відповідно до статті 60 СК України набуте подружжям за час шлюбу та належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 22 вересня 2003 року ОСОБА_2 в порядку спадкування набула право власності на 1/4 частку квартири за адресою АДРЕСА_6 (т.1 а.с.82).
05 травня 2017 року ОСОБА_1 , в порядку спадкування набув право власності на 21/100 частку житлового будинку загальною площею 219,8 кв. м, житловою площею 124 кв. м, за адресою: АДРЕСА_5 (т.1 а.с.81).
Під час розгляду справи судом першої інстанції, за договором дарування від 11 жовтня 2024 року ОСОБА_1 відчужив 21/100 частку вказаного житлового будинку (т.3 а.с.56-57).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга УСБУ в Черкаській області підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою-п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із статтею 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).
Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.
Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (частина перша статті 118 ЖК України).
Постановою Ради Міністрів Української РСР від 04 лютого 1988 року № 37 «Про службові жилі приміщення», у яку в подальшому вносилися зміни, затверджено перелік категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, зокрема до цього переліку відносяться співробітники-військовослужбовці СБУ за визначеним нею переліком до одержання ними постійного жилого приміщення (пункт 36 Переліку).
У статті 124 ЖК України передбачено, що робітники і службовці, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Особливість права користування службовим житлом полягає в тому, що це право обмежується часом. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення.
Проживання у службовому житлі після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.
Положення статті 125 ЖК України визначають випадки коли певних осіб не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення, зокрема осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років (абзац третій зазначеної статті).
Профільним Законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Згідно із частинами першою, третьою статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених ЖК України та іншими нормативно-правовими актами.
Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.
Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначений Порядком забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року № 1081.
Відповідно до пунктів 5.15, 5.17 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом Служби безпеки України від 06 листопада 2007 року № 792 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26 листопада 2007 року за № 1308/14575, виселення зі службових житлових приміщень здійснюється у порядку та на підставах, визначених законодавством України.
Зі службових житлових приміщень без надання іншого житлового приміщення не може бути виселено, зокрема осіб, які мають вислугу або стаж роботи в СБ України не менш як десять років.
Відповідно до пункту 4.3 розділу IV «Надання житлових приміщень для постійного проживання» Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом Служби безпеки України від 06 листопада 2007 року № 792 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26 листопада 2007 року за № 1308/14575, співробітникам, які мають вислугу 20 років і більше, та членам їх сімей надається житло для постійного проживання.
Забезпечення за рахунок СБ України співробітників та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту на будівництво (купівлю) житла в установленому порядку.
Якщо у співробітника після отримання ним житла для постійного проживання повторно виникли підстави для поліпшення житлових умов, йому надається додаткове житлове приміщення з урахуванням наявної житлової площі або після передачі СБ України раніше наданого йому житла.
Визначена в абзаці першому цього пункту умова про вислугу років на військовій службі не застосовується при забезпеченні житловими приміщеннями для постійного проживання співробітників, що перебували на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, до набрання чинності Законом України від 24 червня 2004 року № 1865-IV «Про внесення змін до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Враховуючи, що ОСОБА_1 був звільнений з військової служби у 2012 році, права на приватизацію службової квартири не має, оскільки під час проходження служби він разом зі своєю дружиною ОСОБА_2 та сином ОСОБА_11 скористалися своїм правом на приватизацію житла, у рівних долях набули у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_7 , яка в подальшому за договорами дарування перейшла у власність ОСОБА_11 , а також ОСОБА_1 в порядку спадкування набув право власності на 21/100 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_5 , яку відчужив під час розгляду справи судом першої інстанції, та ОСОБА_2 в порядку спадкування набула право власності на 1/4 частку квартири за адресою АДРЕСА_6 , а ОСОБА_3 та його дружині ОСОБА_7 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_4 , колегія суддів не погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про неможливість виселення відповідачів зі спірного службового житла без надання іншого жилого приміщення на підставі статті 125 ЖК України, оскільки на час пред`явлення УСБУ в Черкаській області позову вони були забезпечені відповідним житлом.
Виходячи зі змісту статей 48, 118, 119, 124 125 ЖК України, статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» заборона виселення поширюється на військовослужбовців, звільнених з військової служби і не забезпечених житлом для постійного проживання у межах норми.
Перед відповідачем ОСОБА_1 держава виконала свій обов`язок, передбачений частиною першою статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», та забезпечила його житловим приміщенням для постійного проживання, з можливістю приватизації, право на яку реалізовано ним разом із членами його сім`ї.
Виходячи із необхідності забезпечення загальнонаціональної та економічної безпеки і добробуту, ефективного витрачання матеріальних ресурсів, захисту прав військовослужбовців, які не забезпечені ані постійним, ані службовим житловим, а також принципів рівності та справедливості, на військовослужбовців, а також членів їхніх сімей, які були забезпечені постійним житлом у межах норми, не поширюються гарантії, передбачені статтею 125 ЖК України.
З припиненням військової служби вказаної категорії військовослужбовців припиняється право на користування службовим житловим приміщенням, наданим на період її проходження, що виключає можливість застосування статті 125 ЖК України під час розгляду спору про виселення без надання іншого житла (яке вже було надано державою).
Подібний правовий висновок щодо застосування положень статті 125 ЖК України було висловлено у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 463/251/16-ц (провадження № 61-29944св18), від 07 грудня 2022 року у справі № 761/39955/20 (провадження № 61-4929св22), від 09 вересня 2026 року у справі № 752/24334/24 (провадження № 61-2682св26).
Ураховуючи наведене, передчасним є висновок суду апеляційної інстанції щодо відсутності правових підстав для виселення після звільнення з військової служби військовослужбовця та членів його сім`ї, уже забезпеченого один раз постійним житлом у межах норми відповідно до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», із службового житла, наданого йому на час проходження служби, з підстав наявності у нього стажу роботи (військової служби) не менш як десять років (абзац 3 статті 125 ЖК України).
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб - курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували надання житла у зв`язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06, § 71).
Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).
Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна потреба у застосуванні такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).
Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy»), заява № 33202/96, § 110).
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 02 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов`як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14.
У справі, яка переглядається, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у виселенні відповідачів, суд апеляційної інстанції не у повній мірі надав оцінку застосуванню до цих правовідносин статті 8 Конвенції щодо пропорційності втручання у право особи на житло.
Верховний Суд у постанові від 09 грудня 2020 року у справі № 442/7187/18 (провадження № 61-22108св19) зазначив, що будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Підтвердженням наявності нагальної суспільної потреби у виселенні відповідача є, зокрема черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло (постанова Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 761/45386/17 (провадження № 61-11341св19)).
За військовослужбовцями, призваними на військову службу під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, зберігаються жилі приміщення, які вони займали до призову на строкову військову службу та військову службу під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період (абзац 2 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей»).
Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував та не дав належної оцінки доводам апеляційної скарги УСБУ в Черкаській області про те, що утримання відповідачами спірної службової квартири після того, як відпали підстави для правомірного проживання у вказаному житлі позбавляє можливості позивача забезпечити житловою площею інших працівників, які потребують поліпшення житлових умов, чим спричиняється шкода законним інтересам та правам позивача.
В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Управління Служби безпеки України в Черкаській області задовольнити частково.
Постанову Черкаського апеляційного суду від 22 травня 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. М. Осіян
Судді: Г. В. Коломієць
Н. Ю. Сакара
В. В. Сердюк
В. В. Шипович