УХВАЛА
05 жовтня 2026 року
м. Київ
справа №560/21743/25
адміністративне провадження № К/990/44584/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Дашутіна І. В.,
суддів: Загороднюка А. Г., Соколова В. М.,
перевіривши касаційну скаргу Управління Західного офісу Держаудитслужби в Хмельницькій області на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 червня 2026 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2026 року у справі № 560/21743/25 за адміністративним позовом Комунального підприємства "Хмельницька міська лікарня" Хмельницької міської ради до Управління Західного офісу Держаудитслужби України в Хмельницькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Національна служба здоров`я України про визнання протиправною та скасування вимоги,
установив:
Комунальне підприємство "Хмельницька міська лікарня" Хмельницької міської ради звернулося до суду з позовом до Управління Західного офісу Держаудитслужби України в Хмельницькій області, у якому просило визнати протиправною та скасувати вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства Управління Західного офісу Держаудитслужби в Хмельницькій області № 132204-14/2490-2025 від 19 листопада 2025 року.
Ухвалою Хмельницького окружного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження та залучено Національну службу здоров`я України як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача.
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 червня 2026 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2026 року, адміністративний позов задоволено.
Не погодившись із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з наступного.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеному конституційному положенню кореспондують положення статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частини третьої статті 2 та частини першої статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідно до частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Частиною першою статті 328 КАС України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз указаних положень дає підстави для висновку, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Згідно з пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
За змістом частини четвертої статті 12 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
Статтею 257 КАС України визначено перелік справ, що розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження. Такими справами є: справи незначної складності, а також будь-які інші, за винятком тих, що зазначені у частині четвертій цієї статті, а саме: щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
Отже, у цій справі, суд першої інстанції, врахувавши вимоги частин третьої та четвертої статті 257 КАС України, розглянув справу за правилами спрощеного позовного провадження. Предмет спору цієї справи не містить ознак, за яких її не можна було розглядати за правилами спрощеного провадження.
Ураховуючи, що ця справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження, для можливості відкриття касаційного провадження процесуальним законом передбачено необхідність обґрунтувати наявність підстав для розгляду цієї касаційної скарги про наявність одного із випадків, визначених підпунктами «а-г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України та обґрунтувати посилання на конкретний підпункт.
Таким чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Доведення зазначених обставин та, відповідно, права на касаційне оскарження судових рішень у справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, покладається на особу, яка подає касаційну скаргу.
Скаржник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Верховний Суд проаналізувавши наведені доводи скаржника зауважує, що правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають статті 129 Конституції України, згідно з якою основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
У Рішенні від 22 листопада 2023 року у справі № 3-88/2021(209/21, 47/22, 77/23,188/23) Конституційний Суд України зазначив, що Верховний Суд як суд касаційної інстанції під час перегляду в касаційному порядку судових рішень має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків судових рішень, а не задля нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у вчиненні правосуддя. Унормування процесуальних відносин у спосіб визначення в у процесуальному законі підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв`язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики.
У даному випадку слід зазначити, що питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права, які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.
Однак скаржником не надано будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин та не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Вживання законодавцем слова "фундаментальне" несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено. Суб`єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб`єкта правозастосування, не обов`язково свідчать, що питання права має фундаментальне значення для правозастосовчої практики. За змістом підпункту "а" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, не ставиться у залежність від наявності висновку Верховного Суду з цього питання.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі має поставити на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Для застосування підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України скаржник повинен не лише визначити конкретне правове питання, яке, на його думку, потребує вирішення Верховним Судом, а й належним чином обґрунтувати, у чому полягає його фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, зокрема продемонструвати, що відповідь на таке питання виходитиме за межі конкретного спору та матиме системне значення для значної кількості правовідносин, у яких виникає відповідна правова проблема.
Обґрунтовуючи наявність підстави, передбаченої підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, скаржник зазначає про необхідність формування Верховним Судом єдиного підходу щодо застосування норм законодавства, які регулюють надання та оплату медичних послуг за програмою медичних гарантій, зокрема у випадках невідповідності надавача медичних послуг вимогам щодо спеціалістів, кількості фахівців та обладнання, а також у разі встановлення закладами охорони здоров`я ендопротезів, придбаних фізичними особами за власні кошти. Скаржник також посилається на те, що органи державного фінансового контролю й надалі перевірятимуть відповідність надавачів медичних послуг установленим вимогам, а у судах перебуває низка справ за позовами закладів охорони здоров`я до міжрегіональних територіальних органів Держаудитслужби щодо оскарження вимог про повернення (відшкодування) коштів НСЗУ.
Водночас саме по собі твердження про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування певних норм права та необхідність його формування не свідчить про те, що порушене скаржником питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики у розумінні підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Наведення скаржником переліку судових справ, предметом яких є оскарження закладами охорони здоров`я вимог органів державного фінансового контролю щодо повернення (відшкодування) коштів НСЗУ, також саме по собі не підтверджує існування значної кількості спорів, у яких виникло тотожне правове питання. Скаржник не обґрунтовує подібності фактичних обставин наведених ним справ з обставинами цієї справи, не зазначає, що у таких справах виникло питання щодо однакового застосування саме тих норм права, на необхідності формування висновку щодо яких він наполягає, та не наводить відомостей про існування різних підходів судів до вирішення відповідного правового питання.
Посилання на те, що сформований Верховним Судом висновок надалі може бути використаний органами державного фінансового контролю під час проведення ревізій закладів охорони здоров`я, характеризує можливе практичне значення такого висновку для діяльності цих органів, однак саме по собі не доводить фундаментального характеру порушеного у цій справі питання права.
При цьому значна частина доводів касаційної скарги стосується конкретних обставин проведеної ревізії КП «Хмельницька міська лікарня», відповідності цього закладу вимогам щодо кількості та зайнятості відповідних фахівців, наявності необхідного обладнання, достовірності відомостей, поданих для укладення договорів з НСЗУ, а також правових наслідків установлених під час ревізії порушень. Отже, такі доводи насамперед стосуються правильності вирішення судами конкретного спору, тоді як скаржник не продемонстрував, що поставлені ним питання виходять за межі цієї справи настільки, щоб їх вирішення мало фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Вжите національним законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Указане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням і захистом цінностей, утрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення: визначення і зміну конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.
Касаційна скарга не містить аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для суспільства в контексті наведених вище критеріїв.
Водночас процесуальним обов`язком заявника, окрім зазначення у касаційній скарзі наведених вищі критеріїв наявності «суспільного інтересу, є необхідність доведення наявності цього «суспільного інтересу» до результату розгляду саме цієї справи, в якій подана ця касаційна скарга, проте у касаційній скарзі та додатків до неї відсутні докази, які б свідчили про наявність заінтересованої великої кількості людей (їх певних груп) в результаті розгляду саме цієї справи. Таким чином, доводи скаржника є абстрактними та не містять належного обґрунтування щодо наявності підпункту «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Суд ураховує, що, стверджуючи про наявність значного суспільного інтересу, Управління посилається на використання коштів НСЗУ надавачами медичних послуг, особливо в період дії воєнного стану, надання послуг з ендопротезування із придбанням ендопротезів за власні кошти пацієнтів та необхідність забезпечення населення повним обсягом медичних послуг, гарантованих програмою медичних гарантій. Також скаржник наводить загальні міркування щодо важливості належного контролю за використанням публічних коштів та запобігання порушенням під час їх використання.
Проте суспільна значущість сфери охорони здоров`я, використання коштів програми медичних гарантій та здійснення державного фінансового контролю за їх використанням сама по собі не свідчить про наявність у кожній конкретній справі, що виникає у цій сфері, значного суспільного інтересу у розумінні підпункту «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Наведені Управлінням аргументи переважно характеризують суспільну важливість правовідносин у сфері фінансування медичних послуг загалом, однак не містять належного обґрунтування того, у чому саме полягає значний суспільний інтерес до результату розгляду цієї конкретної справи та яким чином ухвалені у ній судові рішення впливають на права, свободи чи інтереси широкого кола осіб або на інші суспільно значущі інтереси.
Не свідчить про наявність такої виняткової обставини й посилання на питання встановлення пацієнтам ендопротезів, придбаних ними за власні кошти. Скаржник обґрунтовує свою незгоду з висновками судів щодо відповідного пункту оскаржуваної вимоги та наводить власне тлумачення нормативного регулювання цих правовідносин, проте не доводить, що вирішення саме цього епізоду спору набуло такого суспільного значення, яке виходить за межі звичайної заінтересованості у правильному застосуванні законодавства.
Стосовно «виняткового значення» справи для учасника справи, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Встановлення в КАС України виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи та гарантувати особі права на остаточне та обов`язкове судове рішення.
З наведених скаржником доводів не вбачається виняткового випадку й того, що рішення у цій справі, у контексті індивідуальних ознак цього спору, тягне за собою наслідки, які мають самобутню своєрідність, особливості, характерні виключно для особи, яка подає касаційну скаргу. Скаржник не продемонстрував й наявності виключних обставин, які за положеннями КАС України могли б вимагати касаційного розгляду справи.
Так само Суд не вбачає належного обґрунтування виняткового значення цієї справи для скаржника. Зазначаючи, що висновок Верховного Суду забезпечить єдиний підхід до застосування відповідних норм права та використовуватиметься органами державного фінансового контролю під час проведення ревізій, Управління фактично обґрунтовує загальне значення можливого висновку Верховного Суду для подальшої правозастосовчої діяльності, а не виняткове значення результату вирішення саме цієї справи для скаржника.
Водночас використання законодавцем оціночних категорій «фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики», «значний суспільний інтерес» та «виняткове значення для учасника справи» не означає, що достатньою підставою для касаційного перегляду є саме лише посилання учасника справи на відповідні обставини. Особа, яка подає касаційну скаргу на судові рішення у справі, визначеній пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, має навести належне обґрунтування існування відповідного виняткового випадку.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає справи, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів".
Крім того, Суд звертає увагу, що, оскаржуючи судові рішення попередніх інстанцій у повному обсязі та вимагаючи ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову повністю, скаржник найбільш конкретизоване обґрунтування наявності виняткових обставин, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, наводить у контексті правовідносин щодо встановлення закладами охорони здоров`я ендопротезів, придбаних пацієнтами за власні кошти.
Водночас оскаржувана вимога стосується також інших установлених органом державного фінансового контролю порушень, пов`язаних із невідповідністю надавача медичних послуг вимогам щодо спеціалістів, кількості фахівців та наявності обладнання. Щодо цієї частини спору доводи скаржника переважно зводяться до необхідності формування Верховним Судом єдиного підходу до застосування відповідних норм права та можливості використання такого висновку органами державного фінансового контролю у подальшій діяльності, що, без наведення належного обґрунтування системного характеру відповідної правової проблеми, не свідчить про наявність виняткового випадку, передбаченого підпунктами «а» або «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Отже, наведене скаржником обґрунтування виняткових обставин не є співмірним із заявленим ним обсягом касаційного оскарження судових рішень у цій справі та не доводить наявності передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України передумов для їх касаційного перегляду в повному обсязі.
З огляду на викладене наведені Управлінням доводи не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, що ця справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для скаржника, а тому передбачені підпунктами «а» та «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України виняткові обставини у цьому випадку не доведені.
При цьому посилання скаржника на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування наведених у касаційній скарзі норм права та визначення ним пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України як підстави касаційного оскарження саме по собі не свідчить про наявність передбачених пунктом 2 частини п`ятої цієї статті виняткових обставин. Наявність підстави касаційного оскарження, визначеної частиною четвертою статті 328 КАС України, та наявність виняткового випадку, за якого судове рішення у справі, розглянутій за правилами спрощеного позовного провадження, може бути предметом касаційного перегляду, є самостійними передумовами відкриття касаційного провадження, кожна з яких підлягає належному обґрунтуванню особою, яка подає касаційну скаргу.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» («Levages Prestations Services v. France») від 23 жовтня 1996 року, заява №21920/93; «Гомес де ла Торре проти Іспанії» («Brualla Gomes de la Torre v. Spain») від 19 грудня 1997 року, заява №26737/95).
На підставі викладеного Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що за поданою касаційною скаргою оскаржуються судові рішення, які не підлягають касаційному оскарженню.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись статтями 12, 328, 333 КАС України,
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Управління Західного офісу Держаудитслужби в Хмельницькій області на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 червня 2026 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2026 року у справі № 560/21743/25 за адміністративним позовом комунального підприємства "Хмельницька міська лікарня" Хмельницької міської ради до Управління Західного офісу Держаудитслужби України в Хмельницькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Національна служба здоров`я України про визнання протиправною та скасування вимоги.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не може бути оскаржена.
Головуючий І. В. Дашутін
Судді А. Г. Загороднюк
В. М. Соколов