ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 756/6595/25
провадження № 61-15733св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
заінтересована особа - Київська міська рада,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 02 липня 2025 року в складі судді Шевчука А. В. та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2025 року в складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Мостової Г. І.,
Історія справи
Короткий зміст та вимоги заяви
У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся з заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем, заінтересована особа - Київська міська рада.
Заява мотивована тим, що він ( ОСОБА_1 ) доводиться померлому ОСОБА_3 рідним сином.
Після смерті батька заявник звернувся до нотаріуса з метою реалізації свого спадкового права. Проте 04 грудня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богдановою В. М. винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії.
Постанова приватного нотаріуса мотивована тим, що відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який на час відкриття спадщини не проживав разом із спадкодавцем для прийняття спадщини має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Спадкоємці, які входять до цієї групи, не можуть визнаватися такими, що прийняли спадщину автоматично. Якщо спадкоємці, які належать до цієї групи не подадуть відповідної заяви нотаріусу в строки, передбачені законом, то вони вважаються такими, що не прийняли спадщину. Оскільки факт прийняття спадщини ОСОБА_1 доведений не був, приватний нотаріус відмовила заявнику у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом.
За твердженням заявника він та його померлий батько станом на дату його смерті проживали разом та вели спільне господарство в садівницькому товаристві ім. Сіміренка в садовому будинку, який розташований на території вказаного садівницького товариства за адресою: АДРЕСА_1 .
Таким чином, на думку заявника, він є спадкоємцем, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а тому вважається таким, що прийняв спадщину, оскільки не заявив про відмову від неї.
ОСОБА_1 просив встановити факт постійного проживання заявника разом з його батьком - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 на час відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 02 липня 2025 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, жодним строком не обмежена. Особливе значення при цьому має факт постійного проживання спадкоємця на час відкриття спадщини разом із спадкодавцем, який підтверджує фактичне прийняття спадщини і має бути доведений спадкоємцем.
У постанові приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Богданової В. М. від 04 грудня 2014 року зазначено, що ОСОБА_1 з заявою про прийняття спадщини звернувся лише 14 листопада 2014 року. При цьому підставою для відмови у видачі свідоцтва про право власності на спадщину за законом було, крім іншого, те, що місцем реєстрації та проживання померлого ОСОБА_3 до дня смерті було за адресою: АДРЕСА_2 , а син померлого ОСОБА_1 за даними його паспорта громадянина України на день смерті батька був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_3 . Отже, спадкоємцем не було надано нотаріусу жодного доказу на підтвердження постійного проживання із спадкодавцем на день його смерті.
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Саме постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини є підставою для визнання спадкоємця таким, а не лише реєстрація місця його проживання за адресою місця проживання спадкодавця.
Таким чином, місцем постійного проживання особи, в тому числі для підтвердження прийняття спадщини, може бути не будь-яке місце (приміщення), а саме житлове приміщення придатне для проживання у ньому.
У пункті 3.41 ДБН В.2.2-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення» є визначення «садового будинку» як будівлі літнього (сезонного використання), згідно з яким зазначена будівля в питаннях нормування, площі забудови, зовнішніх конструкцій та інженерного обладнання не відповідає нормативам, установленим для житлових будинків, а значить норми ДБН В.2.2-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення» не поширюються на проектування таких будинків, які призначені для тимчасового проживання. Отже, садовий будинок - це будинок для літнього (сезонного) використання, який в питаннях нормування площі забудови, зовнішніх конструкцій та інженерного обладнання не відповідає нормативам, установленим для житлових будинків. Такі будинки вважаються нежитловими через відсутність житлової площі (є тільки основна і допоміжна). Відповідно до технічного паспорту ТОВ «Архітектурне бюро технічних ідей» від 31 січня 2025 року садовий будинок за адресою: АДРЕСА_4 має цокольний поверх літера А-2 та поверх 1 літера А-2. Усього по цокольному поверсі 25 кв. м допоміжної площі, а по першому поверху основної площі 14,3 кв. м, допоміжної площі 13,7 кв. м. При цьому ванна кімната, туалет у приміщенні та відомості про житлову площу і опалення відсутні. За таких обставин, вказаний садовий будинок не є за своїми ознаками та характеристиками житловим будинком, а тому не призначений для постійного проживання та не може бути місцем для встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем.
Крім того, відповідно до штампів у паспорті громадянина України ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі із липня 2005 року до вересня 2016 року та має доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . За відомостями копії паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого 10 квітня 1997 року Дніпровським РУ ГУ МВС України у м. Києві, зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_3 з 11 січня 1979 року зазначено: АДРЕСА_2 . Також згідно з відмітками паспорта ОСОБА_3 з 05 жовтня 1996 року перебував у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_5 .
Сім`ю складають особи, які спільно проживають, або ж з поважних причин не проживають разом, однак пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. При цьому, стверджуючи про проживання разом із своїм батьком на час відкриття спадщини за адресою відмінною від адрес їх місця реєстрації ОСОБА_1 не надано жодного доказу на підтвердження наявності у цього проживання ознак постійності поза межами своєї сім`ї або ж припинення ведення спільного господарства та проживання зі своєю дружиною.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 02 липня 2025 року скасовано та відмовлено у вимогах заяви з підстав, викладених у постанові апеляційного суду.
Апеляційний суд з висновками суду першої інстанції не погодився та виходив з того, що заявник обрав неналежний спосіб захисту порушеного права.
Так, ОСОБА_1 є сином спадкодавця, тобто спадкоємцем першої черги за законом.
Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. При цьому вказана норма не вимагає обов`язкового встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем у судовому порядку за окремою заявою у порядку окремого провадження. Такий факт може бути встановлений нотаріусом під час оформлення спадщини на підставі поданих спадкоємцем доказів (житлово-комунальні документи, довідки ЖЕК, акти органів місцевого самоврядування). У разі відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії через відсутність чи недостатність доказів спадкоємець першої черги має право оскаржити таку відмову.
Спадкодавець помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , з заявою до нотаріуса заявник звернувся 14 листопада 2014 року, відмову приватного нотаріуса від 04 грудня 2014 року не оскаржував, а до суду із заявою у цій справі звернувся 08 травня 2025 року (за спливом 14 років після смерті батька).
Згідно з частиною першою статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.
Черговість спадкування, встановлена ЦК України, як і порядок вчинення певний дій, не можуть змінюватись, а заявник у спірних правовідносинах повинен спадкувати лише як спадкоємець першої черги (син померлого). Водночас встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем у порядку окремого провадження можливе лише за наявності особливих обставин, коли цей факт має самостійне юридичне значення. У цій справі заявник просить встановити факт виключно з метою оформлення спадщини після батька, пропускаючи при цьому всі встановлені строки вчинення значимих юридичних дій. Тому обраний ним спосіб захисту права (заява про встановлення юридичного факту в порядку окремого провадження) є неналежним.
За таких обставин заява ОСОБА_1 не підлягає задоволенню незалежно від оцінки доказів щодо фактичного проживання в садовому будинку.
Доводи апеляційної скарги, зокрема про ігнорування акта від 10 квітня 2025 року, не виклик свідків, формальний підхід до режиму будинку, не спростовують вказаних висновків апеляційного суду.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У грудні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суди дійшли необґрунтованих висновків, порушили норми процесуального права та неправильно застосували норми матеріального права;
суд першої інстанції провів розгляд справи протягом одного судового засідання з порушенням процесуальних прав заявника, не дослідив всебічно та об`єктивно письмові докази. Крім того, під час розгляду справи заявнику безпідставно відмовлено в задоволенні клопотання про виклик свідків (зокрема свідків, які підписали акт про встановлення факту спільного проживання від 10 квітня 2025 року). Також суди проігнорували та не надали правової оцінки письмовим доказам, у тому числі акту від 10 квітня 2025 року, який підтверджує факт спільного проживання заявника зі спадкодавцем (батьком) у період з лютого 2009 року до 24 червня 2011 року;
суд першої інстанції зробив помилковий висновок щодо непридатності садового будинку для постійного проживання. Водночас відмінність будівельних норм для садових будинків не позбавляє їх ознак житла та придатності для постійного проживання, якщо власник пристосував його для цього. Крім того, згідно з технічним паспортом від 31 січня 2025 року, виготовленим ТОВ «Архітектурне бюро технічних ідей», садовий будинок має 2 поверхи, 2 кімнати, кухню, вбиральню та електричне опалення, що забезпечує можливість постійного проживання двох осіб;
звернення заявника до суду з заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем є належним та ефективним способом захисту прав. Висновок апеляційного суду про обрання неналежного способу захисту є помилковим, адже оскарження постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 04 грудня 2014 року є неефективним через пропуск строку для подання заяви про прийняття спадщини. Разом з цим, якщо відмова нотаріуса пов`язана виключно з пропуском строку та не підтвердженням факту постійного спільного проживання, це свідчить про відсутність спору про право та наявність підстав для розгляду справи в порядку окремого провадження;
аналіз норм статті 29 та частини третьої статті 1268 ЦК України та статті 29 ЦК України свідчать, що спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом визначеного строку він не заявив про відмову від неї. Для застосування вказаного механізму визначальним є саме фактичне проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не реєстрації місця проживання за місцем реєстрації спадкодавця. При цьому місце проживання не залежить від державної реєстрації, яка сама по собі не є беззаперечним доказом того, де фактично проживає особа.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги. Особа, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 17 грудня 2025 року указані в ній недоліки усунула.
Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі № 756/6595/25 та витребувано справу з суду першої інстанції.
У лютому 2026 року матеріали справи № 756/6595/25 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 21 січня 2026 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року в справі № 2340/4673/18, від 21 лютого 2024 року в справі № 278/304/23, від 21 жовтня 2020 року в справі № 569/15147/17, від 18 листопада 2020 року в справі № 523/19010/15, від 02 квітня 2021 року в справі № 191/1808/19, від 28 квітня 2021 року в справі № 204/2707/19; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є рідним сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження від 18 грудня 1974 року серії НОМЕР_2 .
Відповідно до свідоцтва про смерть від 12 листопада 2014 року серії НОМЕР_3 ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позиція Верховного Суду
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України)
Відповідно до статей 1217, 1218 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно з частиною першою статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).
Згідно з частинами першою, третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (частина перша статті 1272 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18), на яку є посилання у касаційній скарзі, вказано, що «для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України є необхідним встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця. Частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації. Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо). Згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Зазначена норма відображає загальний принцип недискримінації за ознакою наявності чи відсутності реєстрації місця проживання чи місця перебування особи. Частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року у справі № 204/1052/20 (провадження № 61-18625св21) вказано, що «під постійним місцем проживанням спадкоємця із спадкодавцем розуміється як факт безпосереднього проживання спадкоємця із спадкодавцем на момент його смерті, так і факт наявності у спадкоємця, на момент смерті спадкодавця, зареєстрованого у передбаченому законом порядку права на постійне проживання з останнім за однією адресою. Частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не саму реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного. Таким чином, відсутність реєстрації місця проживання спадкоємця за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року у справі № 464/566/19 (провадження № 61-1688св21) зазначено, що «у розумінні статей 1218 та 1221 ЦК України, частини третьої статті 1268 ЦК України та статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та обставина, що спадкодавець ОСОБА_5 та спадкоємці ОСОБА_1 і малолітній ОСОБА_2 не проживали у квартирі, яка входить до складу спадкового майна та в якій вони були зареєстровані, а проживали разом за іншою адресою, не впливає у цій справі на факт прийняття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спадщини, оскільки відповідно до наведених вище норм закону спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК, він не заявив про відмову від неї, а місце розташування спадкового майна не обов`язково має співпадати із його місцем проживання. Водночас, Верховний Суд зауважує, що якщо особа (спадкоємець) не проживала постійно із спадкодавцем на час відкриття спадщини, що підтверджено належними доказами, то сама по собі реєстрація місця проживання особи разом із спадкодавцем не може свідчити, відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України, про своєчасність прийняття спадщини, оскільки не є беззаперечним доказом постійного проживання особи на момент смерті із спадкодавцем за адресою реєстрації (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19-ц (провадження № 61-3620св210), від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17-ц (провадження № 61-27212св19) та від 27 лютого 2019 року у справі № 471/601/17-ц (провадження № 61-38452св18)».
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 07 вересня 2026 року в справі № 644/2440/24 (провадження № 61-5490сво25) вказано, що «оскільки спір про право на спадщину може існувати між особами, які мають або можуть набути право на спадкування, то до моменту визнання судом спадщини відумерлою не може йтися ні про який спір про право між особою, яка згідно із законом віднесена до певної черги спадкоємців та звернулася в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення для захисту її прав та інтересів під час вирішення питання щодо оформлення спадщини, та територіальною громадою. Тому, якщо виникнення права на спадкування залежить від наявності певних фактів, особа може звернутися до суду із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору з іншими спадкоємцями, розглядається за правилами окремого провадження. Між особою, яка згідно із законом може бути віднесена до певної черги спадкоємців і звернулася в порядку окремого провадження із заявою про встановлення юридичного факту для подальшого оформлення спадщини, та територіальною громадою до моменту визнання спадщини відумерлою не виникає спір про вже наявне суб`єктивне цивільне право територіальної громади на спадкове майно. Свідченням наявності такого спору не може бути факт відсутності спадкоємців або сплив одного року з часу відкриття спадщини. Подання або неподання територіальною громадою заяви про визнання спадщини відумерлою має враховуватися судом як одна з обставин, але не є самостійним і вирішальним критерієм для визначення наявності спору про право. Вирішальним є не факт подання чи неподання такої заяви, а те, чи обмежується справа встановленням юридичного факту, чи у ній фактично вирішується матеріально-правовий спір щодо спадкового майна».
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов`язаний роз`яснити учасникам справи їхні права та обов`язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи. З метою з`ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом (частини перша-третя статті 294 ЦПК України).
Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
при зверненні до суду з заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем ОСОБА_1 посилався на те, що він доводиться померлому ОСОБА_3 рідним сином. Після смерті свого батька заявник звернувся до нотаріуса із метою реалізації свого спадкового права, але отримав відмову у вчиненні нотаріальної дії. Така відмова мотивована тим, що заявником не доведено належними доказами факт спільного проживання зі спадкодавцем на час його смерті, а заяви про прийняття спадщини у строк, визначений законодавством, він не подавав. Заявник наголошував, що він та його померлий батько станом на дату його смерті проживали разом та вели спільне господарство в садівницькому товаристві ім. Сіміренка в садовому будинку, який розташований на території вказаного садівницького товариства за адресою: АДРЕСА_1 . Отже, він є спадкоємцем, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а тому вважається таким, що прийняв спадщину, оскільки не заявив про відмову від неї;
відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем, суд першої інстанції вважав, що садовий будинок за адресою: АДРЕСА_1 за своїми конструкціями, обладнанням і нормативами призначений лише для літнього (сезонного) використання та не відповідає стандартам житлових будинків. Таким чином, оскільки будівля не є житловою за своїми характеристиками та не пристосована для постійного проживання, на переконання суду першої інстанції, вона не може вважатися місцем постійного проживання зі спадкодавцем;
при скасуванні рішення суду першої інстанції та відмові у задоволенні заяви апеляційний суд вказав, що встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем у порядку окремого провадження можливе лише за наявності особливих обставин, коли цей факт має самостійне юридичне значення. У цій справі заявник просить встановити факт виключно із метою оформлення спадщини після батька, пропустивши усі встановлені строки вчинення значимих юридичних дій. Тому обраний заявником спосіб захисту права, а саме звернення до суду із заявою про встановлення юридичного факту в порядку окремого провадження, є неналежним. За таких обставин заява ОСОБА_1 не підлягає задоволенню незалежно від оцінки доказів щодо фактичного проживання в садовому будинку;
ключовим питанням в цій справі є те, чи може особа, як спадкоємець, за відсутності спору про право в межах окремого провадження просити встановити факт постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. Касаційний суд підкреслює, що парламентом в ЦК як основному регуляторі спадкових відносин передбачено, що постійне проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, свідчить про прийняття спадщини. Тому особа, як спадкоємець, за відсутності спору про право в межах окремого провадження може просити встановити факт постійного проживання з спадкодавцем на час відкриття спадщини, з урахуванням того, що такий факт має юридичне значення і його встановлення факту дозволяє оформити спадщину в нотаріуса чи нотаріальній конторі;
отже, апеляційний суд помилково міркував про те, що заявник обрав неналежний спосіб захисту свого права та відмовив у задоволенні заяви з цих підстав. Водночас суд апеляційної інстанції фактично не переглянув в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції по суті.
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про скасування рішення суду першої інстанції та відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Отже, оскаржену постанову апеляційного суду слід скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Таким чином, касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2025 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 17 листопада 2025 року втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко