ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 620/2353/26 суддя першої інстанції: Скалозуб Ю.О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 жовтня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Воловика С.В., суддів Кравченка Є.Д., Осіпової О.О., розглянувши у письмовому провадженні в приміщенні суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі № 620/2353/26 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу, визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 (далі - позивач, апелянт, ОСОБА_1 ) звернувся з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, військова частина НОМЕР_1 ), у якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 29.07.2025 № 1557 в частині невиплати одноразової додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (далі - Постанова № 168), в розмірі 100 000 гривень за кожні 30 днів пропорційно часу участі у таких діях;
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , що полягала в ненарахуванні та невиплаті позивачу одноразової додаткової винагороди, передбаченої Постановою № 168, в розмірі 100 000 гривень за кожні 30 днів (сумарно обчислених) виконання бойових (спеціальних) завдань за періоди з 01.07.2025 по 28.07.2025, з 06.08.2025 по 31.08.2025, з 01.09.2025 по 30.09.2025 та з 01.10.2025 по 16.10.2025 (включно) в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях;
- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати позивачу одноразову додаткову винагороду, передбачену Постановою № 168, за кожні 30 днів (сумарно обчислених) виконання бойових (спеціальних) завдань за зазначені періоди в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях;
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь позивача одноразову додаткову винагороду, передбачену Постановою № 168, за зазначені періоди в розмірі 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях з відрахуванням військового збору і податку на доходи фізичних осіб з компенсацією сум податку на доходи фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі № 620/2353/26 у задоволенні позову відмовлено.
Підставою для відмови у задоволенні позову суд першої інстанції визначив те, що невиплата позивачу додаткової винагороди за липень 2025 року зумовлена встановленим фактом самовільного залишення ним військової частини 29.07.2025, що відповідає приписам Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 № 260. Щодо іншого спірного періоду суд виходив з того, що матеріали справи не містять бойових наказів (розпоряджень), журналів бойових дій, рапортів командира підрозділу чи інших документів, які б підтверджували безпосередню участь позивача у бойових діях або заходах, а довідка військової частини НОМЕР_1 від 24.12.2025 № 6063 підтверджує таку участь лише у період з 23.02.2025 по 28.07.2025.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, у якій вказує на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, у зв`язку з чим просить апеляційний суд скасувати рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі № 620/2353/26 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, ОСОБА_1 зазначає про те, що відповідач не надав належних і допустимих доказів самовільного залишення позивачем військової частини, а внутрішні накази командира без матеріалів службового розслідування та без внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань не можуть беззаперечно підтверджувати цю обставину, оскільки саме з днем внесення таких відомостей частина друга статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» пов`язує початок призупинення військової служби.
Апелянт також наголошує, що наведення у позовній заяві відомостей про залишення місця служби у період з 29.07.2025 по 06.08.2025 є лише відтворенням змісту наказів відповідача, а не визнанням факту самовільного залишення військової частини.
Крім того, відповідач зауважив на тому, що суд першої інстанції всупереч частині другій статті 77 КАС України фактично переклав тягар доказування на позивача та не витребував у відповідача матеріали службового розслідування, рапорти, бойові документи і документи інших військових частин.
На переконання ОСОБА_1 , з огляду на висновки Верховного Суду та апеляційних адміністративних судів, довідка військової частини НОМЕР_1 № 6080 та витяги з наказів у сукупності підтверджують його безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, у спірні періоди в населеному пункті Мілове Куп`янського району Харківської області.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26.05.2026 відкрито апеляційне провадження у справі та встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
Не погоджуючись з вимогами апеляційної скарги, військова частина НОМЕР_1 у відзиві зазначила, що факт самовільного залишення позивачем військової частини підтверджується наказами командира та визнавався самим позивачем у позовній заяві, невиплата додаткової винагороди за липень і серпень 2025 року ґрунтується на пункті 15 розділу XXXIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, а після повернення до військової частини позивач до виконання бойових (спеціальних) завдань не залучався, бойові накази (розпорядження) щодо нього у спірні періоди не видавалися.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.07.2026 апеляційну скаргу ОСОБА_1 призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини та об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів встановила наступне.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 22.02.2025 № 57 сержанта ОСОБА_1 з 23.02.2025 зараховано до списків особового складу військової частини та призначено на посаду оператора відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу 2 стрілецького батальйону.
Довідкою військової частини НОМЕР_1 від 24.12.2025 № 6063 (форма 12) підтверджено безпосередню участь позивача у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, у період з 23.02.2025 по 28.07.2025.
Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_1 від 25.12.2025 № 6080 про нараховане грошове забезпечення позивачу виплачено додаткову винагороду, передбачену Постановою № 168, у розмірі до 100 000 гривень за період по червень 2025 року включно.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 29.07.2025 № 1557 призначено службове розслідування за фактом самовільного залишення місця служби сержантом ОСОБА_1 , призупинено йому виплату грошового забезпечення, а також визначено не включати його до наказів про виплату премії та додаткової винагороди за липень 2025 року та за весь період самовільного залишення місця служби, включаючи місяць повернення.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 29.07.2025 № 219 позивачу з 29.07.2025 призупинено виплату грошового і здійснення речового, інших видів забезпечення, включаючи додаткову винагороду відповідно до Постанови № 168.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 07.08.2025 № 229 позивачу поновлено виплату грошового забезпечення у зв`язку з поверненням до місця служби після самовільного залишення військової частини.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 08.08.2025 № 230 позивача з 08.08.2025 увільнено із займаної посади та зараховано у розпорядження командира військової частини.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 21.09.2025 № 275 позивача на підставі тимчасового алгоритму поновлення на військовій службі після самовільного залишення частини направлено з 21.09.2025 до окремого розпорядження до військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_1 ) з метою подальшого проходження військової служби.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 16.10.2025 № 301 позивача виключено зі списків особового складу військової частини.
Матеріали справи не містять відомостей про оскарження позивачем наказів від 29.07.2025 № 219, від 07.08.2025 № 229, від 08.08.2025 № 230 та від 21.09.2025 № 275, а наказ від 29.07.2025 № 1557 оскаржується ним у цій справі лише в частині невиплати додаткової винагороди.
У позовній заяві позивач зазначив, що ним допущено залишення місця служби лише за період з 29.07.2025 по 06.08.2025, тобто протягом 8 днів, а спірними є періоди до самовільного залишення військової частини та після повернення до проходження військової служби.
Перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права й дотримання норм процесуального права, повноту встановлення фактичних обставин справи та їх правову оцінку в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що на виконання частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини першої статті 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 9 Закону № 2011-XII порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
На виконання указів Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 168, якою на період воєнного стану запроваджено виплату додаткової винагороди.
При цьому постановою Кабінету Міністрів України від 09.08.2023 № 836, яка в частині виплати додаткової винагороди застосовується з 01.06.2023, пункт 1 Постанови № 168 викладено в новій редакції, а саму постанову доповнено пунктами 1-1 та 1-2. Відтак умови виплати додаткової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України визначаються пунктами 1-1 та 1-2 Постанови № 168.
Відповідно до абзацу другого пункту 1-1 Постанови № 168 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) на період воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, які беруть безпосередню участь у бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення, на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора, щомісяця виплачується додаткова винагорода у розмірі 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.
Цим же абзацом передбачено виплату військовослужбовцям одноразової винагороди за кожні 30 днів (сумарно обчислених) виконання бойових (спеціальних) завдань на лінії бойового зіткнення з противником та на інших визначених у ньому територіях.
Згідно з абзацом першим пункту 1-2 Постанови № 168 виплата додаткової винагороди та одноразової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).
Пунктом 2-1 Постанови № 168 визначення особливостей виплати додаткової винагороди особам, зазначеним у пункті 1-1 цієї постанови, у тому числі в частині встановлення переліку бойових (спеціальних) завдань та заходів, необхідних для забезпечення оборони України, для здійснення такої виплати, віднесено до компетенції відповідних міністерств та державних органів.
Особливості виплати додаткової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України на період дії воєнного стану визначені розділом XXXIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 № 260, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197 (далі - Порядок № 260), яким Порядок № 260 доповнено наказом Міністерства оборони України від 25.01.2023 № 44.
Пунктом 2 розділу XXXIV Порядку № 260 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що додаткова винагорода в розмірі 100 000 гривень виплачується військовослужбовцям, які беруть безпосередню участь у бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення, та виконують бойові (спеціальні) завдання у випадках, визначених цим пунктом, зокрема під час ведення бойових (спеціальних) дій на лінії бойового зіткнення з противником на глибину виконання бойових (спеціальних) завдань військовою частиною (підрозділом, у тому числі зведеним) першого ешелону оборони або наступу (контрнаступу, контратаки) до батальйону включно.
Відповідно до пункту 4 розділу XXXIV Порядку № 260 підтвердження безпосередньої участі військовослужбовців у бойових діях, виконанні бойового (спеціального) завдання або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії у період здійснення зазначених дій або заходів здійснюється на підставі таких документів: бойовий наказ (бойове розпорядження); журнал бойових дій (вахтовий, навігаційно-вахтовий, навігаційний журнал) або журнал ведення оперативної обстановки або бойове донесення або постова відомість (під час охорони об`єкта, на який було здійснено збройний напад); рапорт (донесення) командира підрозділу (групи), корабля (судна), катера про участь кожного військовослужбовця (у тому числі з доданих або оперативно підпорядкованих підрозділів) у бойових діях або заходах, у виконанні бойових (спеціальних) завдань.
Водночас пунктом 15 розділу XXXIV Порядку № 260 передбачено, що до наказів про виплату додаткової винагороди не включаються військовослужбовці, які, зокрема, самовільно залишили військові частини, місця служби (дезертирували), - за місяць, у якому здійснено порушення, та за весь період самовільного залишення військової частини або місця служби (дезертирства), включаючи місяць повернення, оголошеного наказом командира (начальника).
Крім того, згідно з пунктом 15 розділу I Порядку № 260 військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби, виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби та поновлюється з дня повернення. Призупинення та поновлення виплати грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право військовослужбовця Збройних Сил України на додаткову винагороду в розмірі 100 000 гривень виникає за наявності юридичного факту його безпосередньої участі у бойових діях або заходах у період їх здійснення, підтвердженого документами, визначеними пунктом 4 розділу XXXIV Порядку № 260, та реалізується шляхом включення військовослужбовця до наказу командира (начальника) про виплату такої винагороди.
Водночас самовільне залишення військової частини, оголошене наказом командира (начальника), є самостійною підставою для невключення військовослужбовця до таких наказів за місяць, у якому вчинено порушення, та за весь період самовільного залишення, включаючи місяць повернення. За змістом цієї норми такий наслідок поширюється на весь календарний місяць, у якому вчинено порушення, а не лише на дні фактичної відсутності на службі.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 07.10.2025 у справі № 200/3514/23, термін «порушення, оголошене наказом командира (начальника)» означає, що командир (начальник) видає наказ, яким офіційно фіксує сам факт порушення та/або визначає вид стягнення за нього.
Надаючи оцінку доводам апелянта щодо недоведеності факту самовільного залишення ним військової частини, колегія суддів зазначає, що цей факт офіційно зафіксовано наказами командира військової частини НОМЕР_1 від 29.07.2025 № 1557 та № 219, а повернення позивача до місця служби оголошено наказом від 07.08.2025 № 229.
Зазначені накази в частині констатації факту самовільного залишення військової частини, а також накази від 08.08.2025 № 230 та від 21.09.2025 № 275, у яких цей факт покладено в основу подальших кадрових рішень щодо позивача, є чинними, у встановленому порядку не скасовані та позивачем не оскаржені.
Верховний Суд у постанові від 17.10.2024 у справі № 160/20266/22 дійшов висновку, що за умови, коли накази командира про самовільне залишення військовослужбовцем військової частини є чинними, в судовому порядку не оскаржувались, а відповідні обставини позивачем не спростовані, факт самовільного залишення військової частини є підтвердженим.
Крім того, відповідно до частини першої статті 78 КАС України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Частиною другою статті 78 КАС України передбачено, що відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини, визнаної у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною.
Як встановлено колегією суддів, у позовній заяві позивач прямо зазначив, що ним допущено залишення місця служби у період з 29.07.2025 по 06.08.2025, і саме з урахуванням цього періоду сформулював спірні періоди як такі, що передували самовільному залишенню військової частини та настали після повернення до проходження служби.
Таке твердження викладено в заяві по суті справи, воно узгоджується з наказами відповідача та іншими матеріалами справи, а апелянт не навів і не довів жодної з обставин, з якими частина друга статті 78 КАС України пов`язує можливість прийняття відмови від визнання обставин. Не наводить апелянт і доводів чи доказів того, що у період з 29.07.2025 по 06.08.2025 він був відсутній на службі з поважних причин.
Відтак доводи апеляційної скарги про те, що факт самовільного залишення військової частини суд першої інстанції визнав встановленим виключно на підставі тверджень відповідача, є безпідставними.
Не можуть бути взяті до уваги й посилання апелянта на те, що для застосування наслідків самовільного залишення військової частини необхідне внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Законом України від 30.04.2025 № 4392-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо порядку проходження військової служби окремими категоріями військовослужбовців під час дії воєнного стану», який набрав чинності 10.05.2025, частину другу статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» доповнено положенням, згідно з яким під час дії воєнного стану військова служба для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби чи дезертирували, не призупиняється.
Отже, механізм призупинення військової служби з дня внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, на який посилається апелянт, до правовідносин, що виникли у зв`язку із самовільним залишенням позивачем військової частини 29.07.2025, тобто в період дії воєнного стану, не застосовується.
До того ж невключення військовослужбовця до наказів про виплату додаткової винагороди у зв`язку із самовільним залишенням військової частини є спеціальним правовим наслідком, встановленим пунктом 15 розділу XXXIV Порядку № 260, який не залежить від призупинення військової служби, не є видом дисциплінарного стягнення чи кримінально-правовим заходом і не потребує обвинувального вироку суду.
Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 17.10.2024 у справі № 160/20266/22 та від 30.06.2026 у справі № 160/28560/24, які в силу частини п`ятої статті 242 КАС України враховуються судом апеляційної інстанції.
Постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 19.11.2024 у справі № 160/33466/23 та від 26.09.2024 у справі № 160/2914/24, а також постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20.12.2024 у справі № 380/16704/22, на які посилається апелянт, не є обов`язковими для суду в розумінні частини п`ятої статті 242 КАС України, ухвалені за інших фактичних обставин і стосуються застосування механізму призупинення військової служби в редакції частини другої статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», що діяла до 10.05.2025, або оцінки результатів службового розслідування, які оскаржувались у тих справах, тоді як у цій справі накази про самовільне залишення військової частини позивачем не оскаржені.
З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що позивач, який самовільно залишив військову частину 29.07.2025 та повернувся до місця служби, що оголошено наказом від 07.08.2025 № 229, в силу пункту 15 розділу XXXIV Порядку № 260 не підлягав включенню до наказів про виплату додаткової винагороди як за липень 2025 року, тобто місяць вчинення порушення, так і за серпень 2025 року, тобто місяць повернення.
Відтак наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 29.07.2025 № 1557 у частині невключення позивача до наказів про виплату додаткової винагороди за липень 2025 року та за весь період самовільного залишення місця служби, включаючи місяць повернення, прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законодавством, а підстави для визнання його протиправним та скасування у цій частині відсутні.
Із цих же підстав відсутня і протиправна бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу додаткової винагороди за періоди з 01.07.2025 по 28.07.2025 та з 06.08.2025 по 31.08.2025, незалежно від того, чи виконував позивач бойові (спеціальні) завдання в окремі дні цих місяців.
З приводу періодів з 01.09.2025 по 30.09.2025 та з 01.10.2025 по 16.10.2025 колегія суддів зазначає, що на ці місяці дія пункту 15 розділу XXXIV Порядку № 260 не поширюється, у зв`язку з чим право позивача на додаткову винагороду в розмірі 100 000 гривень залежить від доведеності факту його безпосередньої участі у бойових діях або заходах у зазначені періоди.
Колегія суддів приймає до уваги те, що матеріали справи не містять жодного з документів, визначених пунктом 4 розділу XXXIV Порядку № 260, які б підтверджували виконання позивачем бойових (спеціальних) завдань у вересні та жовтні 2025 року, а відповідач, у розпорядженні якого перебувають такі документи, повідомив суд, що бойові накази (розпорядження) щодо залучення позивача персонально або у складі підрозділу до виконання таких завдань у спірні періоди не видавалися.
Наведене твердження відповідача узгоджується з наказом від 08.08.2025 № 230, яким позивача з 08.08.2025 увільнено з посади оператора відділення безпілотних авіаційних комплексів та зараховано у розпорядження командира, а також з наказом від 21.09.2025 № 275, яким позивача з 21.09.2025 направлено до військової частини НОМЕР_2 для подальшого проходження служби. Отже, з 08.08.2025 позивач не перебував на посаді у підрозділі, у складі якого він до того виконував бойові (спеціальні) завдання.
Довідка військової частини НОМЕР_1 від 24.12.2025 № 6063 підтверджує безпосередню участь позивача у заходах із забезпечення оборони України виключно у період з 23.02.2025 по 28.07.2025, тобто не охоплює жодного зі спірних періодів.
Інформаційна довідка від 25.12.2025 № 6080 містить відомості про нараховане та виплачене грошове забезпечення, не належить до документів, визначених пунктом 4 розділу XXXIV Порядку № 260, а за своїм змістом свідчить лише про виплату позивачу додаткової винагороди в розмірі до 100 000 гривень по червень 2025 року включно, що не підтверджує, а спростовує доводи апелянта.
При цьому апелянт не конкретизував, які саме, де конкретно та в який період виконував бойові завдання, та не зазначив які витяги з наказів, на його думку, підтверджують виконання ним бойових (спеціальних) завдань у вересні та жовтні 2025 року, а його твердження про перебування у спірні періоди в населеному пункті Мілове Куп`янського району Харківської області не підтверджене жодним доказом і суперечить змісту не оскаржених ним наказів від 08.08.2025 № 230 та від 21.09.2025 № 275.
Посилання ОСОБА_1 на постанови Верховного Суду від 21.03.2024 у справах № 560/3159/23 та № 560/3141/23, від 21.03.2024 у справі № 560/12539/22, від 28.05.2024 у справі № 560/1200/23, від 06.06.2024 у справі № 200/706/23, від 14.11.2024 у справах № 120/4383/23 та № 120/4858/23 колегія суддів не приймає до уваги, оскільки наведені у них висновки щодо доказового значення довідки командира про підтвердження участі військовослужбовця у бойових діях стосуються випадків, коли такою довідкою підтверджено участь військовослужбовця у бойових діях саме у спірному періоді.
Натомість у цій справі єдина довідка такого змісту, видана уповноваженим командиром, обмежує період безпосередньої участі позивача у бойових діях 28.07.2025, тобто застосування зазначених висновків до встановлених обставин не підтверджує посилання апелянта.
Надаючи оцінку доводам позивача про порушення судом першої інстанції правил розподілу тягаря доказування, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Обов`язок суб`єкта владних повноважень довести правомірність свого рішення чи бездіяльності не виключає обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги, принаймні шляхом зазначення конкретних фактів і подання доказів, які він має або може отримати.
У справі що розглядається відповідач виконав свій процесуальний обов`язок, надавши накази, якими зафіксовано самовільне залишення позивачем військової частини, його повернення, увільнення з посади та направлення до іншої військової частини, а також довідки, що визначають період безпосередньої участі позивача у бойових діях, та повідомивши про відсутність бойових наказів (розпоряджень) щодо позивача у спірні періоди.
Колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду про те, що у спорах щодо виплати додаткової винагороди суд, виконуючи вимоги частини четвертої статті 9 КАС України, повинен вживати заходів для витребування первинних документів, які перебувають у розпорядженні військових частин, а не обмежуватися констатацією їх відсутності.
Разом з тим, такий обов`язок суду виникає тоді, коли матеріали справи містять дані, які вказують на перебування військовослужбовця у районі ведення бойових дій та виконання ним бойових (спеціальних) завдань у спірному періоді, а відповідні документи не надаються або їх існування ставиться під сумнів.
Натомість у цій справі жодні дані про виконання позивачем бойових (спеціальних) завдань після 28.07.2025 відсутні, відповідач як розпорядник відповідних документів підтвердив, що бойові накази (розпорядження) щодо позивача у спірні періоди не видавалися, а з 08.08.2025 позивач не обіймав посади у бойовому підрозділі.
ОСОБА_1 не зазначає, що заявляв у суді першої інстанції клопотання про витребування доказів у порядку статті 80 КАС України, та не наводить, які саме документи, ким і щодо виконання яких завдань у вересні та жовтні 2025 року мали бути складені. За таких обставин підстави для витребування доказів з власної ініціативи суду, у тому числі на стадії апеляційного перегляду, відсутні.
Колегія суддів також приймає до уваги посилання апелянта на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України», позаяк у цій справі не встановлено помилок суб`єкта владних повноважень, наслідки яких покладалися б на позивача, а правове регулювання спірних правовідносин є чітким і передбачуваним.
З огляду на те, що умови, з якими Постанова № 168 та розділ XXXIV Порядку № 260 пов`язують виникнення у позивача права на додаткову винагороду в розмірі 100 000 гривень за спірні періоди, не настали, відсутні й підстави для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу таку винагороду.
Колегія суддів зазначає, що позовні вимоги сформульовані позивачем як вимоги щодо «одноразової додаткової винагороди» в розмірі 100 000 гривень «за кожні 30 днів (сумарно обчислених)» виконання бойових (спеціальних) завдань. Однак і у разі розуміння цих вимог як таких, що стосуються одноразової винагороди, передбаченої абзацом другим пункту 1-1 Постанови № 168, право на неї так само обумовлене документально підтвердженим виконанням бойових (спеціальних) завдань, якого у спірні періоди не встановлено, а за липень і серпень 2025 року, крім того, виключене пунктом 15 розділу XXXIV Порядку № 260.
Наведене узгоджується з висновком суду першої інстанції про те, що невиплата позивачу додаткової винагороди за липень 2025 року відповідає приписам Порядку № 260, а матеріали справи не містять доказів безпосередньої участі позивача у бойових діях або заходах у решті спірних періодів.
Частинами першою - третьою статті 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, а доводи апеляційної скарги цього висновку не спростовують. Окремі неточності у мотивувальній частині рішення суду першої інстанції не вплинули на правильність вирішення спору по суті та не є підставою для його скасування чи зміни.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі № 620/2353/26 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу, визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - залишити без задоволення.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі № 620/2353/26 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до статей 328- 329 КАС України.
Суддя-доповідач С.В. Воловик
Судді Є.Д. Кравченко
О.О. Осіпова