УХВАЛА
05 жовтня 2026 року
м. Київ
справа №260/1675/26
адміністративне провадження № К/990/42274/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Єресько Л.О.,
суддів: Соколова В.М., Загороднюка А.Г.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2026 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Закарпатській області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Закарпатській області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про визнання протиправними бездіяльності та рішень, зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач, скаржник) звернувся до адміністративного суду з позовом до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Закарпатській області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - Управління), Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Закарпатській області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - Відділ), у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Відділу щодо невиконання обов`язку надсилати постанови та інші документи виконавчого провадження сторонам в електронному вигляді;
- зобов`язати Відділ надсилати документи виконавчого провадження в електронному вигляді відповідно до частини другої статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII);
- визнати протиправною та скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1;
- зобов`язати Відділ вчинити дії щодо забезпечення виконання судового рішення у справі № 260/9576/23;
- визнати протиправним рішення Управління, викладене у листі від 05.03.2026 № Л-36/3/11.2-12/89, у частині, що стосується виконавчого провадження № НОМЕР_1;
- зобов`язати Управління повторно розглянути звернення позивача в частині призначення перевірки щодо виконання посадових обов`язків державним виконавцем, перевірки своєчасності та повноти вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, а також призначення особистого прийому в режимі відеоконференцзв`язку.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 26.03.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, яку постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 08.04.2026, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13.08.2026, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Суди попередніх інстанцій, зокрема, виходили з того, що у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 державний виконавець мав відомості про добровільне виконання боржником рішення у справі № 260/9576/23, а тому дійшли висновку про наявність підстав для закінчення виконавчого провадження за пунктом 9 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII. Щодо ненадсилання документів виконавчого провадження в електронній формі суди зазначили, що Автоматизованою системою виконавчих проваджень позивача не було ідентифіковано, а доказів наявності у нього електронного кабінету саме на момент надсилання спірних документів суди не встановили. Стосовно вимог до Управління суди врахували результати розгляду скарги на державного виконавця та проведення 18.03.2026 особистого прийому позивача в режимі відеоконференцзв`язку.
Не погодившись із прийнятими судовими рішеннями, позивач через підсистему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду (далі - Суд) із касаційною скаргою, у якій просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
За правилами частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень та доводи касаційної скарги, Суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведене конституційне положення кореспондує статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до частини третьої статті 333 КАС України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження з перегляду ухвали про повернення заяви позивачеві (заявникові), а також судових рішень у справах, визначених статтями 280, 281, 287, 288 цього Кодексу, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики.
Положеннями статті 287 КАС України передбачено особливості провадження у справах із приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця.
З матеріалів касаційної скарги встановлено, що у цій справі спір виник у правовідносинах щодо рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби.
За такого правового регулювання та обставин справи оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій у касаційному порядку можливе лише у випадку, якщо розгляд такої скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики.
Таким чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у вказаній категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження у залежність від імовірності значення судового рішення, ухваленого за наслідками касаційного перегляду, для формування практики застосування відповідних правових норм.
Суд звертає увагу скаржника, що питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та забезпечення її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права, які зачіпають інтереси значного кола осіб та супроводжуються численними оскарженнями відповідних рішень у подібних справах, тощо.
Суд касаційної інстанції зауважує, що при визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, Верховний Суд виходить із того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовної практики на сучасному етапі її розвитку й становлення та водночас мати винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.
У Рішенні від 22.11.2023 у справі № 3-88/2021 (209/21, 47/22, 77/23, 188/23) Конституційний Суд України зазначив, що фундаментальне значення для формування правозастосовної практики означає, що скаржник у касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на велику кількість спорів, створюючи тривалий у часі підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Фундаментальне значення для формування правозастосовної практики означає, що скаржник у касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на широке коло спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від попереднього підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Такий визначений законодавцем підхід до діяльності Верховного Суду, спрямований на формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковими для врахування судами та суб`єктами владних повноважень у передбачених законом випадках, є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення.
Вживання законодавцем слова «фундаментальне» несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено.
Отже, оскаржуючи судові рішення судів попередніх інстанцій, ухвалені у справі, розглянутій за правилами статті 287 КАС України, скаржник покликається на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, однак не наводить обґрунтування того, у чому саме полягає фундаментальне значення порушеного ним питання права для формування єдиної правозастосовної практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які могла б забезпечити нове, уніфіковане розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.
Справа № 260/1675/26 розглянута судами попередніх інстанцій відповідно до положень статті 287 КАС України, якою визначено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця.
Як було зазначено вище, оскарження судових рішень у справах, визначених статтею 287 КАС України, у касаційному порядку можливе лише у випадку, якщо розгляд такої скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики.
Водночас касаційна скарга не містить належного обґрунтування того, що її розгляд може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики.
Умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється після розгляду справи судом першої, а потім судом апеляційної інстанції.
Поряд із цим зазначення у касаційній скарзі доводів щодо необхідності формування єдиної правозастосовної практики не звільняє особу від обов`язку належного обґрунтування підстав касаційного оскарження у взаємозв`язку з посиланням на частину четверту статті 328 КАС України.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій скаржник указав на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми права у подібних правовідносинах без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 31.08.2020 у справі № 809/1370/17, від 21.08.2024 у справі № 240/27324/23, від 10.04.2025 у справі № 240/28517/23 та від 22.01.2026 у справі № 640/6473/22.
Суд касаційної інстанції звертає увагу, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: норми права, яку, на переконання скаржника, неправильно застосовано судами; постанови Верховного Суду та конкретного висновку щодо застосування цієї ж норми права, викладеного у ній; висновку суду апеляційної інстанції, який, за твердженням скаржника, суперечить відповідному висновку Верховного Суду; а також обґрунтування подібності правовідносин у справі, в якій викладено висновок Верховного Суду, та у справі, в якій подається касаційна скарга.
Правовим висновком Верховного Суду у цьому контексті є висновок саме щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований за результатами касаційного розгляду конкретної справи та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду.
Висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у взаємозв`язку з установленими у відповідних справах фактичними обставинами, предметом і підставами позову, змістом позовних вимог та нормативно-правовим регулюванням спірних правовідносин.
Тому саме по собі посилання на постанову Верховного Суду без зіставлення правовідносин, у яких сформульовано відповідний висновок, із правовідносинами у справі, що переглядається, не свідчить про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку Верховного Суду у розумінні пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
При цьому підставою касаційного оскарження за вказаною нормою є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування певної норми права у подібних правовідносинах, а не будь-якого міркування чи висновку, викладеного в мотивувальній частині постанови суду касаційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо оцінки подібності правовідносин необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Для цього слід насамперед визначити спірні правовідносини, після чого застосувати змістовий критерій їх порівняння, а за необхідності - також суб`єктний та об`єктний критерії.
Отже, при оцінці наведених скаржником постанов Верховного Суду як підстави касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України підлягають з`ясуванню подібність спірних правовідносин, зміст відповідного висновку щодо застосування норми права та його застосовність до спірних правовідносин з урахуванням установлених судами обставин і чинної на час їх виникнення редакції нормативно-правового регулювання.
У наведених скаржником постановах Верховний Суд виходив із того, що виконавче провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII може бути закінчено у разі фактичного виконання рішення у повному обсязі згідно з виконавчим документом; постанова про закінчення виконавчого провадження має бути мотивованою, містити обставини, які свідчать про фактичне виконання рішення, та засоби їх установлення, а державний виконавець має пересвідчитися у виконанні рішення в обсязі та у спосіб, визначені судовим рішенням.
Отже, наведені скаржником постанови свідчать про наявність сформованого Верховним Судом підходу до застосування пункту 9 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII.
Водночас у касаційній скарзі скаржник не обґрунтував, у чому саме висновок судів попередніх інстанцій щодо застосування зазначеної норми суперечить наведеному правовому підходу Верховного Суду з урахуванням установлених у цій справі фактичних обставин.
Скаржник наполягає, що державний виконавець, приймаючи постанову від 23.01.2026 про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1, фактично обмежився відомостями, викладеними у листі боржника від 08.01.2026 № 518, які, на його переконання, не підтверджували фактичного повного виконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду у справі № 260/9576/23, та не здійснив належної перевірки такого виконання. Окремо скаржник зазначає, що документи виконавчого провадження не були надіслані йому в електронній формі, хоча заяву про примусове виконання рішення та виконавчий документ він подав через підсистему «Електронний суд» із зазначенням персональних даних та електронної адреси.
Суди попередніх інстанцій, своєю чергою, установили, що державний виконавець мав відомості про звернення позивача від 27.10.2023, відповідь від 24.11.2023 та лист боржника від 08.01.2026 № 518 про добровільне виконання рішення, і за результатами оцінки цих матеріалів дійшли висновку про наявність підстав для закінчення виконавчого провадження.
За таких обставин доводи касаційної скарги у цій частині фактично спрямовані на перевірку достатності та доказового значення конкретних матеріалів виконавчого провадження, якими керувалися державний виконавець та суди попередніх інстанцій, а також на іншу оцінку встановлених ними фактичних обставин.
Водночас відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Тож наведені у касаційній скарзі аргументи не дають достатніх підстав для висновку, що суди попередніх інстанцій застосували пункт 9 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII без урахування наведеного скаржником підходу Верховного Суду у розумінні пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, оскільки за своїм змістом вони стосуються передусім незгоди скаржника з оцінкою судами конкретних обставин і доказів у цій справі.
Стосовно доводів про порушення частини другої статті 28 Закону № 1404-VIII Суд ураховує, що суди попередніх інстанцій виходили з установлених ними обставин про те, що Автоматизованою системою виконавчих проваджень позивача не було ідентифіковано, а наявність у нього електронного кабінету саме на момент надсилання спірних документів судами не була встановлена.
Натомість скаржник посилається на те, що заяву про примусове виконання рішення та виконавчий документ він подав через підсистему «Електронний суд», і вважає цю обставину достатньою для підтвердження наявності в нього електронного кабінету та обізнаності державного виконавця про нього.
Такі аргументи також стосуються оцінки конкретних обставин цієї справи. При цьому касаційна скарга не містить належного обґрунтування того, яке саме питання права щодо застосування частини другої статті 28 Закону № 1404-VIII має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики.
Щодо позовних вимог, пов`язаних із листом Управління від 05.03.2026 № Л-36/3/11.2-12/89 та проведенням особистого прийому, касаційна скарга так само не містить обґрунтування того, яке саме питання права у цій частині має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики. Суди встановили, що скаргу на державного виконавця було розглянуто, порушень у його діях за результатами відомчого контролю не встановлено, а 18.03.2026 особистий прийом позивача в режимі відеоконференцзв`язку проведено.
Таким чином, посилання скаржника на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та наведені постанови Верховного Суду не усувають необхідності належного обґрунтування передбаченого підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України випадку касаційного оскарження та не дають підстав для висновку, що рішення суду касаційної інстанції за наслідками розгляду цієї касаційної скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики у розумінні частини третьої статті 333 КАС України.
Касаційна скарга містить виклад обставин справи, посилання на норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини, та доводи про неправильність висновків судів попередніх інстанцій, однак не містить належного обґрунтування фундаментального значення порушеного скаржником питання права для формування єдиної правозастосовної практики.
Отже, наведені скаржником доводи та посилання на постанови Верховного Суду не свідчать про належне обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
На підставі викладеного Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до суду касаційної інстанції, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» права на звернення до суду касаційної інстанції не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та зумовлене особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовної практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Як уже зазначалося, відповідно до меж перегляду судом касаційної інстанції, визначених статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права, що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та/або переоцінювати їх.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми права у подібних правовідносинах.
Отже, завдання Верховного Суду полягає не лише у вирішенні конкретного спору. Суд у передбачений процесуальним законом спосіб, шляхом розгляду конкретної справи, має забезпечувати правильне та однакове застосування норм права з метою спрямування судової практики в єдине правозастосовне русло.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, оскільки такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення. В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) його відкриття (частина третя статті 334 КАС України), а надалі саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
З аналізу доводів касаційної скарги вбачається, що скаржник не продемонстрував наявності передбачених КАС України обставин, які зумовлювали б необхідність касаційного перегляду судових рішень у цій справі.
Аналіз ухвалених у цій справі судових рішень та доводів касаційної скарги не дає підстав для висновку, що рішення суду касаційної інстанції за наслідками розгляду цієї касаційної скарги матиме значення для формування єдиної правозастосовної практики у цій категорії адміністративних справ.
Згідно з частиною третьою статті 333 КАС України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження з перегляду ухвали про повернення заяви позивачеві (заявникові), а також судових рішень у справах, визначених статтями 280, 281, 287, 288 цього Кодексу, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики.
За таких обставин наведені скаржником доводи не свідчать про наявність підстав для касаційного перегляду судових рішень у цій справі.
На підставі викладеного, керуючись статтями 248, 287, 328, 333 КАС України, Суд
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2026 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Закарпатській області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Закарпатській області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про визнання протиправними бездіяльності та рішень, зобов`язання вчинити дії.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала, у спосіб її надсилання до суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді Л.О. Єресько В.М. Соколов
А.Г. Загороднюк