Справа № 397/959/26
н/п : 2/397/887/26
Р І Ш Е Н Н Я
Іменем України
06.10.2026 селище Олександрівка
Олександрівський районний суд Кіровоградської області у складі:
головуючого - судді Мирошниченка Д.В.,
за участю: секретарів судового засідання - Захаренко С.А., Волошаненко М.М.,
позивачки - ОСОБА_1 ,
відповідача - ОСОБА_2 ,
представника відповідача - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Олександрівка у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення з будинку без надання жилого приміщення, -
В С Т А Н О В И В:
Позивачка звернулася до суду з позовом в якому просить визнати відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 та виселити його без надання іншого жилого приміщення.
В обгрунтування позову вказала, що їй на праві власності належить будинок АДРЕСА_1 , де разом з нею проживають її донька та її колишній чоловік - відповідач ОСОБА_2 , шлюб між якими розірвано рішенням суду від 13.01.2026. Останнім часом проживання разом з відповідачем стало нестерпним, останній веде антигромадський спосіб життя, зловживає спиртними напоями, влаштовує сварки, створює антисанітарні умови та шум, псує майно. В утриманні будинку, його ремонті, оплаті житлово-комунальних послуг відповідач участі не приймає. Зазначає, що неодноразово зверталася до органів поліції з відповідними заявами на дії відповідача, проте реагування зі сторони останніх не відбулось.
Представником відповідача подано відзив на позов у якому остання просила відмовити у задоволенні позову з підстав того, що відповідач, зі згоди голови домоволодіння (позивачки), вселився до житла ще у 1999 році і з того часу проживає і зареєстрований у ньому. З того часу житловий будинок є постійним його місцем проживання, у тому числі і як колишнього члена сім`ї: останній проживав із дружиною, дітьми та позивачкою, вів з ними спільне господарство, брав участь у матеріальному забезпеченні сім`ї, оплачував витрати пов`язані з утриманням будинку, виконував ремонтні та будівельні роботи тощо. Відповідач спиртними напоями не зловживає, антигромадський спосіб життя не веде, а тому такі твердження позивачки є безпідставними. Враховуючи викладене та те, що відповідач іншого житла не має, його виселення буде непропорційним, неспівмірним з його правом на володіння житлом.
Позивачка у судовому засіданні позовні вимоги підтримала та вказала, що не може володіти та користуватися належним їм майном, оскільки відповідач створює для цього нестерпні умови, постійно сваряться і такі сварки відбуваються з ініціативи відповідача. Останній за весь час проживання ініціативи для поліпшення технічного стану житлового будинку не виявляв, усе по дому робив після вказівки йому про це. Крім цього, позивачка вказала, що відповідач спиртними напоями не зловживає, антигромадський спосіб життя не веде і вона стосовно нього до органів поліції не зверталася.
Відповідач у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позовних вимог посилаючись на те, що він більше двадцяти років проживає у спірному будинку, виконував ремонтні роботи у ньому, доглядав за домогосподарством, їздив на заробітки, забезпечував свою родину усім необхідним. Зазначив, що у разі його виселення він стане безхатченком, у нього не має іншого житла.
Представник відповідача у судовому засіданні просила відмовити у задоволенні позовних вимог, з підстав зазначених у відзиві.
Свідок ОСОБА_4 у судовому засіданні пояснила, що позивачка ОСОБА_1 є її рідною тіткою. Вона проживає в іншому місті, а тому відвідувала тітку один-два рази на рік. Зазначила, що відповідач по домогосподарству нічого не робив, пристроїв тільки до будинку туалет і ванну, проживали як родина. Одного разу була присутня при сварці, відповідач постійно втручався у їх розмови, алкоголем не зловживає.
Свідок ОСОБА_5 у судовому засіданні пояснила, що їй відомо, що відповідач пристроїв до будинку туалет і ванну. Конфлікт між сторонами розпочався після розлучення відповідача з донькою позивачки, до цього часу про будь-які конфлікти їй не відомо.
Свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні пояснила, що відповідач її кум, який спиртними напоями не зловживає, хороша людина, все робив по дому, працював, сварок між ним та позивачкою, а також її донькою, не чула.
Свідок ОСОБА_7 у судовому засіданні пояснила, що позивачка її свекруха, останній раз була у неї вдома у минулому році. Відповідач все робив по дому, переробив хату, у ній робив ремонти, а також робив паркан біля будинку, алкоголем не зловживає. Зазначила, що позивачка все життя відповідачем користувалася як робочим, а на теперішній час потреба у його допомозі відпала, а тому його хочуть виселити.
Свідок ОСОБА_8 , що позивачку знає давно, як сусідку та хорошу людину, відповідач її кум. ОСОБА_2 справжній хазяїн по домогосподарству та сім`янин, робив ремонти, алкоголем не зловживає.
Заслухавши пояснення сторін та свідків, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Позивачка ОСОБА_1 є власницею житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що до нього прилягають АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 481105189 від 10.06.2026. Право власності зареєстровано 15.05.2018 (а.с. 9).
За вищевказаною адресою зареєстровані та проживають позивачка, відповідач, донька позивачки ОСОБА_9 , а також донька відповідача ОСОБА_10 (а.с. 10, 16, 67).
Заочним рішенням Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 13.01.2026 шлюб між відповідачем та ОСОБА_9 розірвано (а.с. 17-18).
Згідно талону-повідомлення єдиного обліку № 5122, 21.04.2026 о 10:11 год. надійшло повідомлення про те, що 20.04.2026 приблизно о 06:50 год. виникла сварка між ОСОБА_9 та її колишнім чоловіком ОСОБА_2 в ході якої останній погрожував та ображав. Повідомлення надійшло від ОСОБА_9 і залишилося без реагування (а.с. 19).
Згідно довідки № 326 від 08.07.2026, виданої старостою с. Михайлівки, с. Григорівки, ОСОБА_2 дійсно був прописаний і проживає з 25.11.1999 за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 65).
Згідно довідки-характеристики № 325 від 08.07.2026, виданої старостою с. Михайлівки, с. Григорівки, компрометуючими матеріалами стосовно ОСОБА_2 селищна рада не володіє, за роки проживання останній зарекомендував себе виключно з позитивної сторони, скарг від сусідів на нього не надходило (а.с. 66).
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 485195573 від 09.07.2026, за ОСОБА_2 право власності на нерухоме майно не зареєстровано (а.с. 68).
Відповідно до характеристики від 09.07.2026 № 01-18/66, ОСОБА_2 працює у Гайдамацькій філії КЗ «Михайлівський ліцей», де характеризується виключно з позитивної сторони (а.с. 70).
ОСОБА_2 на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває (а.с. 71-72).
Відповідно до повідомлення начальника ВП № 1 (м. Знам`янка) Кропивницького РУП ГУНП в Кіровоградській області, ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності не притягувався, проте стосовно нього 08.06.2026 було винесено терміновий заборонний припис (а.с. 73).
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 109 ЖК України, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).
Відповідно до ч. 1 ст. 156 ЖК України, члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно з ч. 1 ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, а також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити
в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44,).
Отже, позбавлення особи житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що втручання у її право особи на повагу до житла буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Подібний висновок викладено також у постанові Верховного Суду від 17.04.2026 у справі № 522/15146/22 (№ провадження 61-4070св25).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставини щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що у справі, яка переглядається, необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на квартиру та права користування цим житлом відповідачем, який вже не є членом її сім`ї, проте зареєстрований у спірній квартирі, проживає в ній з 2015 року та іншого житла немає».
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
На підставі досліджених доказів судом встановлено, що відповідач вселився у житловий будинок зі згоди позивачки, яка на той момент не була власником будинку, і весь час використовувалась відповідачем (протягом 27 років) для проживання з сім`єю, у якій згодом народилися онучки власниці будинку; не має на праві власності іншого житла та іншого місця проживання і реєстрації; до адміністративної та кримінальної відповідальності на підставі заяв позивачки не притягувався, що спростовує покази останньої щодо умисного вчинення відповідачем сварок; робив поточні та капітальні ремонти у будинку та прибудинкової території, що підтвердила також позивачка.
Отже, відповідач має тривалий та міцний зв`язок із спірним будинком як із житлом у розумінні статті 8 Конвенції, іншого житла, земельних ділянок, рухомого майна на праві власності чи праві користування не має, має свою окрему кімнату, що свідчить про можливість проживання у ньому кількох осіб різної статі.
У даній справі, на переконання суду, необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на житловий будинок та права на проживання у ньому відповідача, який вже не є членом сім`ї власника житла, проте зареєстрований у цьому будинку, проживає в ньому понад 25 років та іншого житла не має.
Суд вважає, що в даному випадку право позивачки на майно не може бути захищено шляхом виселення ОСОБА_2 , який внаслідок цього стане безхатченком, що стане надмірним тягарем та порушуватиме його право на повагу до житла, яке є постійним місцем проживання, та не є справедливим з урахуванням усіх обставин справи.
У відповідності до ст. 116 ЖК України, позивачкою не надано до суду жодних належних доказів, які б свідчили про випадки порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання з ним в спірному будинку що він систематично руйнує чи псує жиле приміщення, або використовує його не за призначенням, що до нього застосовувалися заходи запобігання і громадського впливу, які у подальшому виявились безрезультатними, що реєстрація відповідача у будинку здійснює перешкоди чи заважає реалізації прав позивачки на будинок. Та обставина, що позивачка є власником будинку, а отже має охоронюване законом право володіти, користуватись і розпоряджатись належним їй майном, сама по собі не може бути підставою для виселення відповідача.
Відтак, оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, суд приходить до висновку про відсутність підстав для виселення відповідача в судовому порядку з будинку, належного позивачці, без надання іншого житлового приміщення, а тому позовні вимоги є необгрунтовані і в їх задоволенні слід відмовити.
У зв`язку з відмовою у задоволенні позову, у відповідності до ст. 141 ЦПК України, судові витрати понесені позивачем відшкодуванню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 259, 264-265, 268, 354 ЦПК України, суд, -
В И Р І Ш И В:
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення з будинку без надання жилого приміщення - відмовити.
На рішення суду протягом 30 днів з дня його проголошення може бути подана апеляційна скарга до Кропивницького апеляційного суду через Олександрівський районний суд Кіровоградської області.
Позивачка: ОСОБА_1 , місце реєстрації та проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , місце реєстрації та проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_2 .
Представник відповідача: Терещенко Тетяна Валеріївна, адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП - НОМЕР_3 , ордер серії ВА № 1155747 від 08.07.2026, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серія КР № 000721 від 13.06.2025.
Суддя Д.В.МИРОШНИЧЕНКО