Справа №454/68/26 Головуючий у 1 інстанції:Адамович М.Я.
Провадження №22-ц/811/281/26 Доповідач в 2-й інстанції:Левик Я. А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 жовтня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого-судді: Левика Я.А.,
суддів: Крайник Н.П., Шандри М.М.
секретар: Чиж Л.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області в складі судді Адамовича М.Я. від 13 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Касаційного кримінального суду Верховного Суду, Київського апеляційного суду та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,-
в с т а н о в и л а :
ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 13 січня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Касаційного кримінального суду Верховного Суду та Київського апеляційного суду про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Вказану ухвалу оскаржив ОСОБА_1 .
В апеляційній скарзі просить скасувати ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 13 січня 2026 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Вважає оскаржувану ухвалу незаконною та такою, що прийнята без дотримання Конституції та законів України. Зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, зокрема не з`ясував, чи має Конституція України найвищу юридичну силу, чи права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а також чи має позивач право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Також, вказує на необхідність з`ясування, чи Касаційний кримінальний суд Верховного Суду та Київський апеляційний суд належать до органів державної влади, чи поширюється юрисдикція судів на спори про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю судів (суддів), чи оскаржує позивач дії судді та чи були такі дії вже оскаржені з ухваленням відповідного судового рішення, а також до яких нормативних документів належать постанови Пленуму Верховного Суду України. Звертає увагу на висновок суду першої інстанції про те, що розгляд позовних вимог, предметом яких є оскарження процесуальних дій судді (суду), пов`язаних із розглядом справи, нормами ЦПК України чи іншими законами України не передбачений. Вважає такий висновок неправильним, оскільки позивач не оскаржує дії судді, а незаконність таких дій, на його думку, вже встановлена відповідним рішенням Конституційного Суду України, на яке він послався у позовній заяві як на підставу звільнення від доказування. Зазначає, що суд першої інстанції, на думку позивача, навів в ухвалі неправдиву інформацію про предмет позову, оскільки позивач не оскаржує дії судді, а просить відшкодувати завдану йому матеріальну та моральну шкоду. Вважає, що суд першої інстанції мав захистити гарантовані йому права та розглянути позов, а у разі відсутності порушення його прав - зазначити про це у відповідній ухвалі. Невчинення таких дій, на думку апелянта, призвело до порушення його прав та норм Конституції України.
В судове засідання учасники справи (їх представники) не з`явилися, однак суд вважав за можливе проводити розгляд справи за їх відсутності (відсутності їх представників), зважаючи на те, що учасники справи повідомлялись про час та місце судового розгляду належним чином, обґрунтованих клопотань про відкладення розгляду справи від них до суду не надходило, доказів поважності причин неявки (неявки представників) суду представлено не було та зважаючи на вимоги ч.2 ст. 372 ЦПК України.
Згідно ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Також, в апеляційній скарзі міститься клопотання, в якому апелянт просить суд вирішити питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення ст.ст. 8, 55, 56, 124 Конституції України, а саме: чи зобов`язані суди на підставі вимог ст.ст. 8, 55, 56, 124 Конституції України розглянути позови до суддів (судів) про відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суддями (судами), на підставі якого судочинства.
Крім цього, в апеляційній скарзі міститься клопотання, в якому апелянт просить вирішити питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності п.10 постанови Пленуму Верховного суду України від 13.06.2007 року №8, а саме: чи відповідає Конституції України (конституційність) п.10 постанови Пленуму Верховного суду України від 13.06.2007 року №8.
Відповідно до ст.10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили. У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Зважаючи на вказану норму закону суди будь-якої інстанції у випадку суперечностей між нормами Конституції України та закону чи іншого акту, що підлягає застосуванню при розгляді справи, вправі самостійно застосувати норми Конституції України як норми прямої дії, а в подальшому звернутися до Верховного суду для звернення до Конституційного суду з відповідним поданням.
Однак, судом апеляційної інстанції у даній справі таких суперечностей (невідповідностей) не встановлено, а тому відсутні підстави для звернення до Конституційного Суду України у спосіб, який просить позивач.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що підстав до задоволення клопотань з наведених в них мотивів немає.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, оцінивши мотиви учасників справи в межах доводів позовної заяви, відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив, апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Із змісту оскаржуваної ухвали вбачається, що суд першої інстанції, посилаючись, зокрема, ст.ст. 62, 126, 129 Конституції України, ст.ст. 19, 186 ЦПК України, ст.6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», рішення Конституційного суду України №19-рп/2004 від 01.12.2004 року, постанову Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 року №8 «Про незалежність судової влади» та відмовляючи у відкритті провадження в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Касаційного кримінального суду Верховного Суду та Київського апеляційного суду про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, виходив з того, - що офіційне тлумачення наведених положень здійснено у Рішенні Конституційного суду України №19-рп/2004 від 01.12.2004 року, зокрема, положення ч.1 ст.126 Конституції України «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України» у взаємозв`язку з іншими положеннями розділу VIII Основного Закону України треба розуміти так, що незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Крім цього, положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв`язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов`язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо. Скарги на дії чи бездіяльність судів при розгляді ними судових справ у порядку передбачених законом випадках розглядаються також органами і посадовими особами, які мають право ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти суду чи судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя і посяганням на процесуальну незалежність суду. Здійснення правосуддя в Україні врегульовано конституційними нормами окремо від діяльності інших органів державної влади. Положеннями ст.ст. 62, 126, 129 Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов`язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватись у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування матеріальної і моральної шкоди одночасно із оскарженням таких дій) до іншого суду, так як це буде порушувати принцип незалежності судів і заборону втручання в її вирішення незалежним судом. У зв`язку з викладеним розгляд судом позовних вимог, незалежно від їх викладення та змісту, предметом яких є, по суті, оскарження процесуальних дій судді (суду), пов`язаних з розглядом справи (від стадії відкриття провадження у справі до розгляду по суті, перегляду судових рішень у передбачених процесуальним законом порядках і їх виконання) нормами ЦПК України чи іншими законами України - не передбачено. З огляду на вищенаведене, суд прийшов до висновку, що спір в частині вимог щодо суду не носить цивільно-правового характеру, що виключає можливість вирішення його у порядку цивільного судочинства, а тому, відповідно до ст.186 ЦПК України, слід відмовити у відкритті провадження в цій частині вимог.
Колегія суддів вважає, що такі висновки суду першої інстанції відповідають обставинам, що мають значення для справи та вимогам закону, доводи ж скарги таких висновків суду не спростовують.
У січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Касаційного кримінального суду Верховного Суду, Київського апеляційного суду та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, у якому просив:
- стягнути з держави Україна в особі Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 кошти в сумі 3 000 181 грн., з яких: 181 грн. матеріальної шкоди та 3 000 000 грн. моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що ухвалою судді Київського апеляційного суду про відмову у відкритті провадження за нововиявленими обставинами за його заявою та ухвалою судді Верховного Суду про відмову у відкритті касаційного провадження за його скаргою, а також зумовлення в нього необхідності направлення заяв та касаційних скарг (за надіслання яких ним витрачено 181 грн.) йому заподіяно матеріальну та моральну шкоду. Вказував на суддею Київського апеляційного суду та колегією суддів Верховного Суду норм статей 40, 55 Конституції України та норм КПК України, що, на його думку, підтверджується Рішенням Конституційного Суду України № 5-рп(11)/2024 від 10 квітня 2024 року Зазначав, що такі дії суддів він розцінює як свідоме нехтування працівниками органів державної влади України його правами, оскільки суддям було відомо про відсутність у КПК України норм, які забороняють розгляд заяв про перегляд за нововиявленими обставинами ухвал слідчих суддів, а позивачем було надано відповідні докази. Проте суддя Київського апеляційного суду та колегія суддів Верховного Суду, на думку позивача, зловживаючи своїм службовим становищем, незаконно відмовили йому у розгляді заяви. Внаслідок цього позивач не зміг у короткі строки захистити свої права, передбачені Конституцією України та КПК України, у зв`язку з чим йому було завдано матеріальної та моральної шкоди. Матеріальна шкода, за твердженням позивача, полягала у витратах на поштову кореспонденцію для направлення заяви та касаційної скарги в сумі 181 грн. Моральна шкода полягала у приниженні честі, гідності та ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з порушенням його прав, а також у погіршенні стосунків з оточуючими людьми, оскільки, за його словами, родичі та знайомі глузують з нього, стверджуючи, що він не здійснює свою діяльність у межах закону, адже кожне рішення органу державної влади про відмову у задоволенні його вимог, на їхню думку, свідчить про незаконність таких вимог. Для відновлення попереднього стану позивач просив стягнути суму, зазначену у заявлених позовних вимогах.
Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся із даним позовом в суд про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої в результаті незаконних, на його думку, дій Київського апеляційного суду та Касаційного кримінального Верховного Суду при здійсненні правосуддя.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до змісту ст. 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Пунктом 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» передбачено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв із таким предметом.
У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів» роз`яснено, що у розумінні положень частини першої статті 2, пунктів 1, 7 і 9 статті 3, статті 17, частини третьої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України суди та судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб`єктами владних повноважень, які здійснюють владні управлінські функції, і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ.
Зазначені роз`яснення є відтворенням положень статей 62, 126 і 129 Конституції України, відповідно до яких матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою лише безпідставно засудженій особі в разі скасування вироку як неправосудного; судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону, вплив на них у будь-який спосіб забороняється, а однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Отже, зазначеними положеннями Конституції України визначено, що рішення суду і, відповідно до цього, дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов`язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях, тощо, можуть оскаржуватись у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.
У зв`язку із викладеним розгляд судом позовних вимог, незалежно від їх викладення та змісту, предметом яких є, по суті, оскарження процесуальних дій судді (суду), пов`язаних із розглядом іншої справи (від стадії відкриття провадження у справі до розгляду по суті, перегляду судових рішень у передбачених процесуальним законом порядках і їх виконання), нормами ЦПК України чи іншими законами України не передбачено.
Згідно частини 11 статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.
Тлумачення норми свідчить, що на законодавчому рівні встановлено імунітет суду і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, по своїй суті, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію спокійно та незалежно.
Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі дозволяє зробити і тлумачення статей 1174 і 1176 Цивільного кодексу України № 435-IV від 16 січня 2003 року. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду покладається на державу, а не на суд.
Схожий висновок було зроблено і Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 1 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.
Вказане відповідає правовим позиція, викладених в постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 454/1980/16-ц та від 21 травня 2025 року у справі № 757/14434/20-ц.
Таким чином, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що у відкритті провадження в частині вимог до судів слід відмовити на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.
Застосування положення частини шостої статті 1176 ЦК України, згідно якого, шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах, можливе у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність, зокрема, суду, які не пов`язані зі здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, яке має на меті прийняття акту органом судової влади.
Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.
З матеріалів справи вбачається, ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 12 травня 2020 року відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність уповноваженої особи Державного бюро розслідувань, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальні правопорушення до ЄРДР.
Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року ухвалу місцевого суду залишено без змін.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року вказану ухвалу слідчого судді залишено без змін.
У червні 2021 року ОСОБА_1 , шляхом направлення поштового відправлення, звернувся до Київського апеляційного суду із заявою про перегляд ухвали Київського апеляційного суду від 4 лютого 2021 року за нововиявленими обставинами.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 07 червня 2021 року відмовлено у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Київського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року за нововиявленими обставинами.
Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2021 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 07 червня 2021 року про відмову у відкритті провадження.
Зважаючи на вказані обставини та на наведені норми, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заявлені безпосередньо до Касаційного кримінального суду Верховного Суду та Київського апеляційного суду, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки зазначені суди не можуть бути належними відповідачами у спорі про відшкодування шкоди, завданої при здійсненні правосуддя. Відповідальність за таку шкоду у випадках та порядку, встановлених законом, несе держава. Отже, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у справі в цій частині позовних вимог на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.
Вказане відповідає, також, позиції Європейського суду з прав людини викладеній, зокрема, у тексті п. 36 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12.03.2009 року (заява №20347/03): «Суд зазначає, що позов заявників було залишено без розгляду по суті, оскільки відповідачем не міг бути суд, захищений імунітетом від такого позову. Суд нагадує, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї із справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що, з огляду на обставини тієї справи, таке обмеження було пропорційним».
Враховуючи вказане доводи апеляційної скарги слід визнати безпідставними та саму скаргу слід відхилити. Оскаржувану ж ухвалу суду першої інстанції слід залишити без змін як таку, що відповідає обставинам, що мають значення для справи та вимогам закону.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 ч.1 п.1, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -
п о с т а н о в и л а :
у задоволенні клопотання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення ст.ст. 8, 55, 56, 124 Конституції України - відмовити.
У задоволенні клопотання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності п.10 постанови Пленуму Вищого Верховного суду України від 13.06.2007 року №8 - відмовити.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 13 січня 2026 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення постанови безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 06 жовтня 2026 року.
Головуючий: Я.А. Левик
Судді: Н.П. Крайник
М.М. Шандра