Справа № 461/3989/25 Головуючий у 1 інстанції: Радченко В.Є.
Провадження № 22-ц/811/108/26 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 жовтня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С. М.,
суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
секретар судового засідання - Федчун Н. С.,
з участю - представника позивача - адвоката Решоти В. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «АЙ.ПІ.ГРУП» на рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 грудня 2025 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «АЙ.ПІ.ГРУП» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Будинок на Івана Франка 73» про встановлення факту, що має юридичне значення та усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном,
ВСТАНОВИВ:
у травні 2025 року товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «АЙ.ПІ.ГРУП» звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 , в якому просило:
- встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що квартира АДРЕСА_1 знищена як об`єкт нерухомого майна;
- усунути ТОВ «АЙ.ПІ.ГРУП» перешкоди у користуванні та розпорядженні житловим будинком АДРЕСА_2 шляхом скасування державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_1 на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 із закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи та шляхом зобов`язання ОСОБА_1 не чинити перешкод у здійсненні ТОВ «АЙ.ПІ.ГРУП» реконструкції будинку за адресою: АДРЕСА_2 .
Позов мотивований тим, що ТОВ «АЙ.ПІ.ГРУП», належить на праві власності приміщення готелю в будинку АДРЕСА_2 загальною площею 787, 5 кв. м. Будинок АДРЕСА_2 складається із зазначеного приміщення готелю та чотирьох житлових та нежитлових приміщень, загальною площею 1 038, 60 кв. м. Власник квартири АДРЕСА_4 б ОСОБА_1 як співвласник будинку АДРЕСА_2 своїми недобросовісними діями та бездіяльністю призводить до нищення спільної власності спочатку через недопуск до приміщень горища з метою забезпечення належного та вчасного ремонту перекриття, в подальшому через відмову в участі у фінансуванні ремонту, та взагалі вчинення юридичних та фактичних дій щодо перешкоджання ремонту. Такими діями та бездіяльністю відповідач порушував права та законні інтереси інших співвласників будинку, що призвело до створення аварійної ситуації в будинку та загрози безпеці людей. Стверджує, що внаслідок аварійного та ветхого стану конструкцій спірного будинку, не проведення ремонтних робіт через чинення перешкод власником квартири АДРЕСА_4 б ОСОБА_1 відбувся частковий обвал покрівлі та стін будинку, що призвело до фактичного знищення, в тому числі, і квартири відповідача. А відтак у зв`язку із знищенням квартири, власником якої є ОСОБА_1 , позивач просив позов задовольнити.
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 02 грудня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ТОВ «АЙ.ПІ.ГРУП» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСББ «Будинок на Івана Франка 73» про встановлення факту, що має юридичне значення та усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном.
Рішення суду оскаржило ТОВ «АЙ.ПІ.ГРУП», подавши в січні 2026 року апеляційну скаргу, в якій просить рішення Галицького районного суду м.Львова від 02 грудня 2025 року скасувати, ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд при ухваленні рішення застосував норми матеріального права, які на даний момент втратили чинність. Відповідно неправильним є посилання суду в оскарженому рішенні на нерелевантну практику. Зокрема, після жовтня 2018 року редакція статті 349 ЦК України не містить положень про те, що процедура припинення права власності на знищене майно відбувається виключно за заявою його власника, адже за логікою законодавця фактичне знищення майна є юридичним фактом, який автоматично тягне за собою правовий наслідок у вигляді припинення власності, незалежно від волі власника чи його бездіяльності. Оскільки відповідач самостійно не вживав жодних дій щодо фіксування та реєстрації факту знищення його квартири, чим створив правову невизначеність для позивача як співвласника будинку, так і для інших співвласників такого майна. Наведене також підтверджується пасивною поведінкою відповідача в суді. При цьому, позивачем доведено належними та допустимими доказами факт фізичного знищення спірного майна (квартири), проте такі докази судом оцінені невірно, зокрема не наведено мотивів, з яких суд відхиляє як доказ висновок атестованого судового експерта. За обставинами цієї справи, заявник вважає що ним обрано ефективний спосіб захисту - скасування державної реєстрації, адже за умови фізичного знищення об`єкта нерухомого майна (квартири), наявність «мертвого» запису про право власності на таке за відповідачем юридично блокує позивача у користуванні та розпорядженні іншим майном (будинком, в якому знаходилась квартири), співвласником якого він є.
Відзив на апеляційну скаргу від учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що ТОВ «АЙ.ПІ.ГРУП» належить на праві власності приміщення готелю в будинку АДРЕСА_2 загальною площею 787, 5 кв. м.
Будинок АДРЕСА_2 складається із зазначеного приміщення готелю та чотирьох житлових та нежитлових приміщень, загальною площею 1 038, 60 кв. м.
На підставі свідоцтва про право на спадщину, за законом, серія та номер: 5- 226, виданого 25 квітня 2018 року державним нотаріусом Третьої Львівської державної нотаріальної контори Станкевич В. М., власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 .
Відповідно до висновку експерта № 3307 судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи від 29 серпня 2019 року квартира АДРЕСА_1 як ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного проживання у ньому, фактично не існує.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав належних та достатніх доказів, які би підтверджували факт знищення квартири, власником якої є ОСОБА_1 . Також матеріали справи не містять відомостей про звернення власника квартири ОСОБА_1 в добровільному порядку до органу БТІ або органів державної реєстрації прав на нерухоме майно із заявою про внесення змін до державного реєстру прав на нерухоме майно у зв`язку зі знищенням об`єкта нерухомості. Позивачем не надано до суду доказів того, що відповідач вчиняє щодо свого нерухомого майна будь-які дії, які суперечать закону, моральним засадам суспільства, використовують право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. А бездіяльність відповідача по відношенню до належної йому на праві власності квартири, не порушує права та законні інтереси позивача, і не є підставою для припинення майнових прав на вказану квартиру.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі № 923/466/17).
Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 (пункт 68)).
Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року в справі № 610/1030/18 (пункт 40)).
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).
Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.
Згідно з частинами першою, другою статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частини першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 321 ЦК України).
Згідно зі статтею 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Відповідно до частини першої статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Відповідно до статті 380 ЦК України житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.
Статтею 382 ЦК України визначено, що квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Згідно зі статтею 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.
Як вказано в пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» багатоквартирний будинок, це житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна.
Права і обов`язки співвласників багатоквартирного будинку визначені статтями 6 та 7 цього Закону.
Статтею 182 ЦК України визначено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
Підстави припинення права власності визначені у статті 346 ЦК України, відповідно до пункту 4 частини першої якої право власності припиняється у разі знищення майна.
Згідно зі статтею 349 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), право власності на майно припиняється в разі його знищення.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 5015/45/11 (914/1919/20) зазначив, що «Тлумачення змісту статті 349 ЦК України свідчить, що умовою припинення права власності згідно з цією статтею, є наявність встановленого факту знищення майна під яким слід розуміти такий вплив на нього, в результаті якого об`єкт права власності припиняє своє існування. Системне тлумачення статей 15, 16, 349 ЦК України приводить до висновку, що законодавцем не встановлено жодних обмежень щодо суб`єктів звернення з позовом про припинення права власності, яким може бути не тільки власник майна, а будь-яка особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її права та інтересу…Позивач у цій справі прагне захистити порушене, на його думку, право шляхом визнання припиненим права власності відповідача на об`єкт нерухомого майна внаслідок його знищення.. Положення статті 349 ЦК України щодо умов припинення права власності на знищене нерухоме майно є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування (див. висновки щодо тлумачення змісту статті 349 ЦК України, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 04/5026/803/2012)… Необґрунтованим є висновок судів про те, що право власності на нерухоме майно у зв`язку з його знищенням припиняється з моменту внесення за заявою власника майна змін до державного реєстру. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тобто, державна реєстрація не є способом набуття чи припинення права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав. Запис в реєстрі не являється документом, який встановлює факт знищення майна, а вноситься державним реєстратором на підставі поданих йому документів, які свідчать про знищення майна, за заявою власника майна».
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 травня 2025 року в справі № 204/13573/23.
Документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо. Перелік документів, на підставі яких можна встановити факт знищення майна, не є вичерпним (постанова Верховного Суду від 18 листопада 2020 року в справі № 04/5026/803/2012).
У постанові Верховного Суду від 08 серпня 2019 року в справі № 907/710/17 зазначено, що власник має право за своєю волею визначати фактичну та юридичну долю речі. Одним із видів визначення такої фактичної та юридичної долі речі є знищення майна, тобто обставина, яка припиняє існування у подальшому конкретного об`єкта права власності.
У постанові від 03 червня 2021 року в справі № 639/7781/16-ц Верховний Суд дійшов висновку про те, що одним із видів визначення фактичної та юридичної долі речі є знищення майна, тобто обставина, яка припиняє існування у подальшому конкретного об`єкта права власності.
У постанові Верховного Суду від 18 березня 2026 року в справі № 369/4002/21 зазначено таке: «При цьому наявність права, за захистом якого звертається позивач в суд, має встановлюватися судом на час пред`явлення позову та розгляду справи. У зв`язку з цим суди повинні застосовувати приписи статті 349 ЦК України, керуючись обставинами, які підлягають встановленню, щодо фактичного існування (можливого знищення) спірних приміщень на час пред`явлення позову та прийняття рішення у справі, а не на час оформлення (реєстрації) права власності позивачем. Така позиція відповідатиме судовій практиці Верховного Суду щодо захисту права власності на об`єкт нерухомості у разі його знищення (постанови Верховного Суду від 18 листопада 2020 року в справі № 04/5026/803/2012, від 25 березня 2021 року в справі № 588/249/20, від 20 липня 2021 року в справі №904/4389/19, від 23 грудня 2021 року в справі № 5015/45/11 (№ 914/1919/20)), а також постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2023 року, ухваленій в цій справі».
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Тобто, державна реєстрація не є способом набуття чи припинення права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав (постанова Верховного Суду від 17 червня 2026 року в справі № 528/759/23).
У постановах від 17 жовтня 2019 року в справі № 588/249/20 та від 09 червня 2022 року в справі № 759/18854/20 Верховний Суд відмітив, що у подібних правовідносинах державна реєстрація не є способом набуття чи припинення права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав. Запис в реєстрі не являється документом, який встановлює факт знищення майна, а вноситься державним реєстратором на підставі поданих йому документів, які свідчать про знищення майна, за заявою власника майна. При цьому, наявність такого запису станом на дату прийняття оскаржуваного судового рішення, вже не була обов`язковою, оскільки положення частини другої статті 349 ЦК України було виключено з набранням чинності Кодексом України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VІІІ, який введено в дію з 21 жовтня 2019 року.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Велика Палата Верховного Суду, наголошуючи на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування, зазначила, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).
Враховуючи наведене, а також встановлені судами обох інстанцій обставини справи, колегія суддів погоджується з висновками суду про наявність підстав для відмови в задоволенні позову, адже неможливість використання відповідачем спірної квартири як окремого об`єкта нерухомого майна за призначенням, не свідчить про її фактичне знищення, відтак не може бути підставою для припинення права власності відповідача на такий об`єкт. При цьому позивачем не спростовано факт неможливості безпечної експлуатації квартири, адже такий є можливим шляхом проведення комплексу будівельних робіт з відновлення її функціональних можливостей, і як наслідок подальшого використання за призначенням.
Доказів протилежного позивачем не надано, підстави пред`явленого ним позову ґрунтуються виключно на припущеннях, та не підтверджені належними та допустимими доказами. На думку колегії суддів, поданий позивачем висновок експерта, таким доказом вважатися не може, про що правильно вказаному місцевим судом в оскарженому рішенні, адже не містить відомостей про обставини фізичного знищення такого майна (час, спосіб тощо), внаслідок якого квартира, як окремий об`єкт нерухомого майна в багатоквартирному будинку, перестало фізично існувати.
При цьому помилкове посилання суду на висновки, викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17 січня 2019 року в справі № 708/254/18, від 10 січня 2024 року в справі № 520/5968/17, від 14 вересня 2019 року в справі № 369/3481/19, які ґрунтуються на попередній редакції статті 349 ЦК України, що не є застосовною до правовідносин сторін у цій справі, не призвело до неправильного вирішення спору по суті.
Відтак, доводи апеляційної скарги в цій частині не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду.
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України)
Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, зокрема, чи оскаржувати судові рішення в касаційному порядку та в яких межах (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (постанова Верховного Суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20).
Оскільки апеляційна скарга не містить доводів в частині вирішення позовних вимог про зобов`язання ОСОБА_1 не чинити перешкод у здійсненні ТОВ «АЙ.ПІ.ГРУП» реконструкції будинку за адресою: АДРЕСА_2 , колегія суддів не убачає підстав для аналізу відповідних мотивів суду першої інстанції щодо цієї позовної вимоги. При цьому колегією суддів не встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права під час вирішення судом цієї вимоги.
Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За вказаних обставин, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції повно і всебічно з`ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, вирішив дану справу згідно із законом і підстави для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, відсутні. Враховуючи викладене, апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 141 ЦПК України підстави вирішення питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд
УХВАЛИВ:
апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «АЙ.ПІ.ГРУП» залишити без задоволення.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 грудня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий С. М. Копняк
Судді: С. М. Бойко
А. В. Ніткевич