Справа № 450/6380/23 Головуючий у 1 інстанції: Мусієвський В.Є.
Провадження № 22-ц/811/2824/26 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 жовтня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С. М.,
суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
секретар судового засідання - Федчун Н. С.,
з участю - представника позивача - адвоката Мотрука М. Ю., представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Хрипти І. М., третьої особи ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 25 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , Щирецької селищної ради Львівського району Львівської області, Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, третя особа: ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсним державного акту, скасування державної реєстрації в державному земельному кадастрі і скасування державної реєстрації в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно,
ВСТАНОВИВ:
у грудні 2023 року ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 , Щирецької селищної ради Львівського району Львівської області (далі - Щирецька СР), Головного управління Держгеокадастру у Львівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Львівській області), в якому просив:
- визнати незаконним та скасувати рішення Дмитрівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області № 262 від 26 листопада 2009 року «Про передачу безкоштовно у приватну власність земельної ділянки» ОСОБА_1 площею 0,2180 га у селі Черкаси Пустомитівського (Львівського) району Львівської області, припинивши право власності ОСОБА_1 на цю земельну ділянку;
- визнати недійсним державний акт серії ЯМ № 538584 від 18 грудня 2012 року на право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 у селі Черкаси Дмитрівської сільської ради Пустомитівського (Львівського) району Львівської області за кадастровим номером [номер приховано]:02:001:0045;
- скасувати державну реєстрацію у Державному земельному кадастрі та закрити поземельну книгу щодо відомостей про земельну ділянку ОСОБА_1 площею 0,2180 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:001:0045, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), яка розташована у селі Черкаси Пустомитівського (Львівського) району Львівської області;
- скасувати державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно та анулювати рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на земельну ділянку ОСОБА_1 у селі Черкаси Пустомитівського (Львівського) району Львівської області за кадастровим номером [номер приховано]:02:001:0045.
Позов мотивований тим, що згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 07 березня 1979 року, його покійна дружина ОСОБА_4 і її сестра ОСОБА_5 у рівних частках успадкували нерухоме майно, яке належало їх тітці ОСОБА_6 , а саме житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що розташований в с. Черкаси, Пустомитівського (Львівського) району Львівської області. Починаючи з 1979 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 фактично користувались присадибною земельною ділянкою. У 1980 році домогосподарство було частково відмежовано від обох сусідів, шляхом зведення огорожі (паркану) з металевої сітки і брами з двома хвіртками. Вказана огорожа досі перебуває у місці її зведення та слугує лінією розмежування в натурі із земельною ділянкою відповідача ОСОБА_1 . На підставі рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради народних депутатів № 10 від 13 лютого 1997 року, ОСОБА_4 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,1024 га, розташовану на території с. Черкаси Дмитрівської сільської ради для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, про що видано державний акт на право власності на землю серії ЛВ № 14192 від 20 березня 1997 року. На підставі рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради народних депутатів № 10 від 13 лютого 1997 року, ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0, 1024 га, розташовану на території с. Черкаси Дмитрівської сільської ради для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, про що видано державний акт на право власності на землю серії ЛВ № 14191 від 20 березня 1997 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, а після її смерті на підставі свідоцтва про право на спадщину від 23 вересня 2008 року ним успадковано земельну ділянку площею 0,1024 га, розташовану на території с. Черкаси Дмитрівської сільської ради для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, на яку 23 вересня 2008 року отримано державний акт на право власності на землю серії ЛВ № 14192 від 20 березня 1997 року з відміткою нотаріуса про передачу йому такої у власність. При цьому, право власності на згадану вище земельну ділянку ним не зареєстровано у Державному реєстрі. 30 серпня 2021 року на підставі розробленої приватним підприємством (далі - ПП) «Кайлас-К» технічної документації із землеустрою щодо встановлення відновлення меж земельної ділянки в натурі на місцевості з метою державної реєстрації права власності на успадковану земельну ділянку, позивачу стало відомо, що ОСОБА_1 , яка є власницею суміжної земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:02:001:00-45, приватизувала у 2009 році та оформила своє право власності на частину його території площею 0, 0144 га, що створює перешкоди у користуванні, володінні та розпорядженні належним йому майном. При цьому, право власності на земельну ділянку оформлено без погодження проекту землеустрою щодо спільних меж із власниками суміжної земельної ділянки ОСОБА_5 і ОСОБА_3 , оскільки акт відновлення і узгодження меж земельної ділянки ОСОБА_1 від 19 вересня 2009 року містить підроблений підпис, який йому не належить. З огляду на викладене, просив позовні вимоги задовольнити.
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 25 червня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_3 , подавши в липні 2026 року апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 25 червня 2026 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що при ухваленні рішення судом не враховано, що позивачем обрано належний (ефективний) спосіб захист порушених прав, а саме негаторний позов, тому висновки суду про протилежне, а саме про те, що в даному випадку слід було пред`явити віндикаційний позов, не відповідають фактичним обставинам справи. У зв`язку із цим, просить дослідити під час апеляційного розгляду докази, подані ним до суду першої інстанції на підтвердження заявлених позовних вимог. Зазначає про те, що поза увагою місцевого суду залишився факт неправомірної, а саме дворазової приватизації ОСОБА_1 земельних ділянок.
В серпні 2026 року від ГУ Держгеокадастру у Львівській області через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому міститься прохання відмовити у задоволенні апеляційної скарги повністю, такий мотивований законністю та обґрунтованістю оскарженого рішення суду.
Також в серпні 2026 року від ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив на апеляційну скаргу, який підписаний представником ОСОБА_7 , в якому міститься прохання апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, такий мотивований законністю та обґрунтованістю оскарженого рішення суду.
Відзив на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення осіб, які з`явились до суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі № 923/466/17).
Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року в справі №469/1044/17 (пункт 68)).
Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року в справі № 610/1030/18 (пункт 40)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року в справі №569/17272/15, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (пункт 55) та інші).
Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови від 29 вересня 2020 року в справі № 378/596/16 (пункт 77), від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 (пункт 52), від 06 квітня 2021 року в справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16 (пункт 155), від 25 січня 2022 року в справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 15 вересня 2022 року в справі № 910/12525/20 (пункт 148)).
Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387-388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).
Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.
Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо така особа не набула права власності. Водночас, ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).
Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)).
Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов, не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.
З урахуванням наведеного визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.
Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі №653/1096/16-ц (пункт 89), від 07 листопада 2018 року в справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року в справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року в справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року в справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року в справі № 344/16879/15-ц, від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16 (пункт 37)).
Оскільки одна з належних на праві власності земельних ділянок відповідача накладається на земельну ділянку позивача, яка ним успадкована, що підтверджується відповідним висновок експертизи, останнім пред`явлено позов про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу у приватну власність суміжної з належною позивачу земельної ділянки, з припиненням права власності відповідача на цю земельну ділянку, визнання недійсним державного акта відповідача на згадану земельну ділянку та про скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку відповідача, у Державному земельному кадастрі та у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Велика палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 зазначила, що усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20 (пункт 9.67); від 05 липня 2023 року в справі № 912/2797/21 (пункт 8.13); від 12 вересня 2023 року в справі № 910/8413/21 (пункт 180); від 11 червня 2024 року в справі № 925/1133/18 (пункт 143)).
Оскаржуване рішення Дмитрівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області № 262 від 26 листопада 2009 року «Про передачу безкоштовно у приватну власність земельної ділянки» ОСОБА_1 площею 0, 2180 га у селі Черкаси Пустомитівського (Львівського) району Львівської області вичерпало свою дію виконанням (на підставі рішення ради відповідачу видано державний акт та проведено державну реєстрацію речового права на цю земельну ділянку).
Визнання цього рішення незаконним та його скасування не поновить порушене право або законний інтерес позивача, як не поновить цього скасування державної реєстрації права власності відповідача на передані йому цим рішення у власність земельні ділянки.
Крім того, рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Цей підхід у судовій практиці також є усталеним (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2019 року в справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року в справі №911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року в справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01 лютого 2020 року в справі № 922/614/19 (пункт 52), від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 08 серпня 2023 року в справі №910/5880/21 (пункт 53)).
Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 12 вересня 2023 року в справі № 910/8413/21 (пункт 181)).
Отже, у такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого відповідачу було передано частину земельної ділянки, яка накладається на його земельну ділянку. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення.
У своїх висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.
Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.
У пункті 93 постанови Верховного Суду від 04 березня 2026 року в справі № 366/2090/24 вказано, що «Відповідно скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:04:006:0032 у Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх речових прав, зареєстрованих за ОСОБА_1, а також скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 січня 2022 року про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 не відновить порушені права Київської обласної державної адміністрації на користування та розпорядження спірною земельною ділянкою, частина якої накладається на землі природно-заповідного фонду».
Відтак, наведені вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року в справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17 (пункти 38,39), від 22 січня 2020 року в справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року в справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року в справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року в справі №359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)).
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року в справі № 466/8649/16-ц).
Велика палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 також вказала, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопад 2018 року в справі №183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року в справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).
Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов.
У справі, яка переглядається, встановлено, що позивача звернувся до суду з метою відновлення володіння частиною спірної земельної ділянки, яка була ним успадкована.
Право ОСОБА_1 як суміжного землекористувача, і відповідно як власника, виникло на підставі відповідних рішень органу місцевого самоврядування.
Належна ОСОБА_1 земельна ділянка частково перетинається із земельною ділянкою позивача, що підтверджено відповідним висновок експертизи.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що заявлені позивач позовні вимоги не призведуть до відновлення його порушених прав та інтересів, тобто такі не є належним та ефективним способом захисту. Належним способом захисту позивача, як правильно виснував місцевий суд, є віндикаційний позов, який у даній справі не пред`явлено.
При цьому колегія суддів враховує, що оскільки позивач вважається таким, що прийняв спадщину після смерті ОСОБА_4 , до складу якої входить нерухоме майно, зокрема, спірна земельна ділянка, які були передані останній у приватну власність, у відповідності до вимог діючого на той час земельного законодавства, тобто вона володіла юридичним титулом на такі об`єкти, то він має право витребувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, навіть ще до моменту його державної реєстрації за ними або під час проведення процедури реєстрації за наслідками спадкування.
Подібний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17 грудня 2025 року в справі № 295/5888/23, від 20 липня 2026 року в справі № 347/74/24 та від 22 липня 2026 року в справі № 686/16223/22, а також у постанові від 17 січня 2024 року в справі № 904/9070/21.
Крім того, зміст позовної заяви свідчить про те, що у цій справі позивач намагається скасувати правовий титул, а саме визнати недійсним відповідне рішення, акт, державну реєстрацію та запису щодо усієї земельної ділянки ОСОБА_1 , а не тільки тієї її частини, що накладається на земельну ділянку позивача.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 звернула увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що особа буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку позивачів, а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність набуття у власність відповідача якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку про те, що витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0, 1259 га, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. АТ «Укрзалізниця» має довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року в справі № 441/123/16). Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні - тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 102-113 ЦПК України). У власних висновках Верховний Суд базується на тому, що за змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою.
Тобто Велика Палата Верховного Суду констатувала, що при вирішенні подібних спорів необхідно встановити відповідну площу накладення земельних ділянок, і залежно від цього вирішувати питання про повернення (витребування) лише частини ділянки, яка накладається, а не всієї ділянки.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у цій постанові зазначила, що віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів.
У пункті 127 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду вказала, що судове рішення про витребування частини земельної ділянки, що накладається, є підставою для внесення інформації щодо прав на земельні ділянки до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному законодавством.
Тому в контексті обставин справи, яка переглядається, та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, належної ОСОБА_1 , яка накладається на земельну ділянку, що належить позивачу, який як зазначено раніше, позивачем в межах цієї справи не заявлено.
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (постанова Верховного Суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог до Щирецької селищної ради та ОСОБА_1 з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав, що є самостійному підставою для ухвалення такого рішення.
У зв`язку із цим, колегія суддів не убачає підстав для детального аналізу доводів апеляційної скарги щодо неправильного, на думку особи, яка її подала, вирішення цих позовних вимог, а саме з підстав того, що з боку відповідача мала місце «подвійна приватизація». Адже для задоволення позову і з цих підстав позивачем обрано неналежний спосіб захисту, позаяк захисту підлягає порушене право позивача. В той же час, останнім витребовується вся земельна ділянка, а не та її частина, яка належить ОСОБА_1 і накладається на його земельну ділянку. Посилання на відповідні висновки ВП Верховного Суду з цих питань викладені у цій постанові вище.
Відтак, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, оскільки не спростовують правильних висновків суду першої інстанції в частині вирішення спору по суті до згаданих відповідачів.
Щодо позовних вимог ОСОБА_3 до ГУ Держгеокадастру у Львівській області.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 та від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21).
У постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року по справі № 752/3612/19 вказано, що: «позивач заявив вимогу про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності до державного реєстратора. Суди вважали останнього належним відповідачем. Натомість, третя особа - іпотекодержатель, за яким було зареєстровано право власності на спірну квартиру, вважає, що належним відповідачем у цій справі має бути саме особа, за якою зареєстровано право власності на предмет іпотеки, оскільки її права порушуються скасуванням рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 .[...] Зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи засвідчують, що спір виник саме між позивачем і третьою особою з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій третьої особи щодо реєстрації за нею такого права. Отже, позовна вимога про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки не може бути звернена до державного реєстратора філії Комунального підприємства «Результат» Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С., якого позивач визначив відповідачем. Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Вирішуючи спір, суди не звернули уваги, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, проте вирішили спір по суті. Належним відповідачем у справі є АТ «Альфа-Банк» як правонаступник АТ «Укрсоцбанк», за яким зареєстровано речове право на належне позивачу майно, яке він передав в іпотеку банку. Встановлюючи обставини та надаючи правовий аналіз заявленим у справі вимогам, суд першої інстанції у рішенні не дав неналежної оцінки суб`єктному складу судового процесу та вирішив спір до державного реєстратора філії Комунального підприємства «Результат» Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С., якого позивач визначив відповідачем. Переглядаючи рішення суду першої інстанції у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не дав належної правової оцінки твердженням банку про те, що саме він має бути відповідачем у цій справі. Висновки апеляційного суду, що позов заявлено до державного реєстратора як належного відповідача є помилковими».
У справі, що переглядається:
позивач заявив позовні вимоги, зокрема, до ГУ Держгеокадастру у Львівській області, яке місцевий суд вважав належним відповідачем та відмовив у задоволенні звернених до нього позовних вимог унаслідок недоведеності;
суд першої інстанції не врахував, що зміст і характер відносин учасників справи, встановлені судом обставини підтверджують, що спір у позивача виник саме з Щирецька селищною радою та ОСОБА_1 , а не з ГУ Держгеокадастру у Львівській області;
у задоволенні позовних вимог до ГУ Держгеокадастру у Львівській області необхідно було відмовити з тих підстав, що останній є неналежним відповідачем, адже заявлені позовні вимоги позивача не можна задовольнити за рахунок такого відповідача.
Тому рішення суду у частині відмови у задоволенні вимог позивача до ГУ Держгеокадастру у Львівській області необхідно змінити в мотивувальній частині, виклавши її в цій частині у редакції цієї постанови.
Подібний за змістом висновок щодо неналежності територіального органу Держгеокадастру як відповідача у спорах такої категорії викладено у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року в справі № 642/3550/17.
Відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, або змінює рішення.
За приписами частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Згідно зі частиною четвертою статті 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Оскільки доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене рішення ухвалене частково з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково, оскаржене рішення у частині позовних вимог ОСОБА_3 до ГУ Держгеокадастру у Львівській області змінити в мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови, а в решті рішення суду як законне та обґрунтоване належить залишити без змін.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційних скарг, з огляду на те, що рішення суду змінено лише в мотивувальній частині, підстави для розподілу судових витрат, які пов`язані з розглядом справи в суді першої та апеляційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд
УХВАЛИВ:
апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 25 червня 2026 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до Головного управління Держгеокадастру у Львівській області змінити, виклавши мотивувальну частині рішення суду у цій частині в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 25 червня 2026 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий С. М. Копняк
Судді: С. М. Бойко
А. В. Ніткевич